Двір крил і руїн

Розділ 3

Весняний ліс принишк. Ми їхали поміж дерев, укритих квітами. Задовго до нашої появи птахи припинили співи, а дрібні тваринки сховалися в нори.

Ні, не від нас із Люсьєном і навіть не від трьох вартових, які трималися на шанобливій відстані від нас, ховалися лісові мешканці. Їх налякав Джуріан з двома своїми посланцями з Гайберну. Вони опинилися в центрі нашого загону, а ми з Люсьєном їхали з обох боків від них. Напевно, і птахам, і тваринам ці троє здавалися такою самою мерзотою, як боге чи наги.

До Стіни ми дісталися без пригод, навіть Джуріан більше не намагався діставати нас із Люсьєном своїми дошкульними репліками. Більшу частину ночі я не спала, постійно перевіряючи, чи не спробують Даґдан і Бренна застосувати проти когось із мешканців маєтку силу дематі. Від Геліона, Того, що руйнує чари, верховного правителя Двору Дня, я отримала здатність руйнувати закляття. На щастя, я не знайшла ані пасток, ні заклять, за винятком охоронних чар самого маєтку, які унеможливлювали появу будь-кого в ньому, так само як і перенесення з його території.

За сніданком Темлін був дуже напружений, але не просив мене залишитися вдома. Я навіть насмілилася запитати, у чому причина його поганого настрою. Він послався на головний біль. Люсьєн дружньо поплескав його по плечу й пообіцяв за мною наглянути. Я мало не засміялася, почувши це.

Проте зараз, коли до Стіни залишилося менше ніж пів кілометра, мені було не до сміху. Невидиму для ока, я, втім, відчувала її велетенську, жахливу, важку присутність. Уже так близько… Навіть коням було непереливки, вони крутили головами й били копитами в моховиння, коли ми прив’язували їх до низько опущених гілок вкритого квітами кизилу.

— Діра в Стіні має бути ось тут, — сказав Люсьєн тоном, з якого ставало зрозуміло, що ці троє подобаються йому анітрохи не більше, ніж мені.

Поруч із ним ішли Даґдан і Бренна, наступаючи на опалі рожеві квіти. Джуріан нишпорив навколо, вивчаючи місцевість, а вартові залишилися з кіньми.

Я йшла за Люсьєном і посланцями Гайберну, тримаючи невеличку дистанцію. На мені було вбрання, що аж ніяк не пасувало для прогулянки лісом, та воно вже не могло обдурити принца і принцесу, які гостро відчували, що в спину їм дихає такий самий дематі, як і вони. А вдягла я вишиту сапфірову куртку й брунатні штани, доповнивши свій образ наїзниці єдиною прикрасою — ножем, інкрустованим дорогоцінним камінням, який колись подарував мені Люсьєн. Давно, ще в минулому житті.

— Хто пробив Стіну в цьому місці? — спитала Бренна, вивчаючи діру, яку не можна було побачити — як і саму Стіну, — проте неможливо було не відчути її. У тому місці почувався так, наче бракувало повітря.

— Невідомо, — відповів Люсьєн, і промінчик сонця висвітив золоту нитку на рукаві його коричневої куртки, коли він схрестив руки на грудях. — Деякі діри з’являлися протягом століть. Ширини цієї ледь стане, щоб у неї змогла протиснутися людина. Удвох у неї не пройдеш.

Близнюки обмінялися поглядами. Я стала позаду них, вивчаючи провал і Стіну навколо нього. Усі мої інстинкти аж кричали про… помилковість, неправильність цієї витівки.

— Я пам’ятаю це місце, — саме тут я пройшла крізь Стіну вперше.

Люсьєн кивнув, а ті двоє скинули догори брови. Я зробила крок до Люсьєна й зупинилася, ледь не торкаючись його плеча. Він був зараз живим бар’єром між мною й посланцями Гайберну. Сьогодні вранці, за сніданком, вони вже не ризикнули випробовувати мої ментальні щити. А ось тепер я дозволяла їм думати, що фізично вони мене лякають… Бренна дуже уважно дивилася, як близько я стою до Люсьєна, помітивши, як він трохи розвертається, щоб захистити мене. Її губи вигнулися в ледь помітній холодній посмішці.

— І скільки ж подібних дір у Стіні?

— Уздовж нашого кордону ми знайшли лише три, — напружено відповів Люсьєн. — І ще одна є на узбережжі, приблизно за кілометр звідси.

Я зберігала вираз холодної байдужості, коли він видав цю інформацію.

Але Бренна похитала головою. Її темне волосся, здавалося, поглинало світло.

— Морські проходи нам ні до чого. Нам треба зламати її на суходолі.

— На континенті теж мають бути проломи.

— Їхні королеви контролюють свій народ ще гірше, ніж ви свій, — сказав Даґдан.

Я ввібрала і цю дорогоцінну крихту інформації, щоб потім її обміркувати.

— Що ж, залишимо вас дослідити спочатку цю, — сказала я, жестом вказуючи на діру. — А по тому рушимо до наступної.

— До неї два дні їхати верхи, — заперечив Люсьєн.

— Тоді заплануємо окрему екскурсію, — озвалася я і, перш ніж Люсьєн встиг щось сказати, спитала: — А третя діра?

Люсьєн тупнув ногою в моховиння, але відповів:

— Іще два дні в дорозі від другої.

Я розвернулася до принца і принцеси, вигинаючи брови:

— Ви, двоє, вмієте переноситись?

Бренна зашарілася, виструнчуючись. Але відповів мені Даґдан:

— Я вмію.

Схоже на те, що саме він переніс до нас Бренну і Джуріана.

— Але тільки на кілька кілометрів, якщо розсіююсь не сам, — уточнив принц.

Я лиш кивнула й попрямувала до заростів кизилу. Люсьєн пішов за мною. Коли навколо не лишилося нічого, окрім рожевих квітів та ниточок сонячного світла, що прошивали сплутане гілля, а королівська пара заходилася досліджувати Стіну там, де нас уже було не видно й не чути, я сіла на гладенький плаский камінь.

Люсьєн сів біля дерева поруч зі мною, закинув ногу на ногу.

— Хай би що ти планувала, ми опинимося по коліно в багні.

— Я нічого не планую, — заперечила я і, підібравши з-під ніг опалу рожеву квітку, стала крутити її між пальцями.

Золоте око звузилося й ледь чутно зацокотіло.

— Ти взагалі щось бачиш тією штукою? — спитала я.

Він не відповів. Я кинула квітку на вологий мох між нами.

— Не довіряєш мені? Після всього, що нам довелося пережити?

Люсьєн похмуро поглянув на квітку, але не урвав мовчанки.

Я шугнула рукою в наплічник, шукаючи пляшку з водою.

— Якби ти жив під час Війни, — спитала я, відпивши води, — ти був би на їхньому боці? Чи бився б за людей?

— Я приєднався б до союзу між людьми і Фе.

— Навіть якби твій батько був проти?

— Особливо в тому разі, якби мій батько був проти.

Проте Берон був частиною альянсу, якщо я правильно пам’ятала уроки історії, засвоєні з розповідей Різа.

— Утім, тепер ти готовий виступати на боці Гайберну.

— Я зробив це заради тебе, не забула? — холодно й жорстко мовив він. — Я пішов з ним, щоб повернути тебе додому.

— Не знала, що відчуття провини буває таким сильним рушієм.

— Того дня, як ти… зникла, — сказав він, через силу уникаючи слова «пішла», — ми були на кордоні, коли отримали повідомлення. Відразу помчали назад. Я обігнав Темліна на шляху до маєтку. Але знайшов саму лиш обручку, вплавлену в камінь підлоги, яку зміг вирвати звідти, щоб Темлін не побачив.

Обережна, зважена перевірка фактів, які, однак, свідчили не про викрадення.

— Вони розплавили обручку у мене на пальці, і вона зісковзнула, — збрехала я.

Кадик Люсьєна смикнувся, але він лише похитав головою. У сонячному світлі руде волосся здавалося живим бурштином. Кілька хвилин ми просто мовчали. Судячи з шерхотіння й бурмотіння, принц із принцесою вже закінчували огляд пролому. Я внутрішньо зосередилася, обмірковуючи кожне слово, яке мала намір виголосити, не викликавши при цьому найменших підозр.

— Дякую, — тихо сказала я. — За те, що прийшов за мною в Гайберн.

Люсьєн стиснув зуби, вириваючи мох поряд із собою.

— Це була пастка. Усе, на що я розраховував, прямуючи туди… Усе сталося геть інакше.

Я ледь стримала бажання вишкірити зуби. Але підійшла до нього, присіла поруч на широкому стовбурі дерева.

— Ця ситуація просто жахлива, — сказала я, і це була правда.

Люсьєн тихо пирхнув. Я постукала своїм коліном об його:

— Не дозволяй Джуріанові себе дражнити. Він робить це, лише щоб виявити наші слабкі сторони.

— Я знаю.

Я розвернулася до Люсьєна, торкаючись його коліном, щоб наголосити на важливості запитання.

— Чому? Навіщо Сонному королівству все це? Хіба що заради якогось божевільного бажання підкоряти. Що є рушієм для короля та його підданих? Ненависть до решти світу? Погорда?

Люсьєн нарешті подивився на мене. Зблизька химерні деталі та візерунки його металевого ока просто зачаровували.

— Ти… — почав він і затнувся.

Крізь кущі продиралися Бренна і Даґдан. Побачивши нас так близько одне від одного, вони насупилися. Але саме Джуріан, який наступав їм на п’яти, видав потрібну мені реакцію: усміхнувся, завваживши, що ми сидимо, торкаючись колінами і майже носом до носа, і ядуче мовив:

— Обережніше, Люсьєне. Ти ж бачив, що буває з чоловіками, які тягнуть лапи до власності Вищих Лордів.

Люсьєн загарчав, але я зупинила його поглядом.

«Справді ж бачив», — подумала я.

І попри Джуріана та глумливі посмішки посланців кутик Люсьєнового рота смикнувся вгору.

Аянта чекала нашого повернення в конюшні.

Пишну появу вона влаштувала наприкінці сніданку, коли золоті промені сонця осяяли всю їдальню. Я навіть не сумнівалася в тому, що вона запланувала і час, і місце, де зупинилася просто у промені світла, щоб сонце визолотило її волосся і змусило блакитний камінь корони засяяти синім світлом. Якби я таке малювала, картина дістала б назву «Бездоганне благочестя».

Темлін коротко представив її, і надалі Аянта насіла на Джуріана, який лише кривився, як від дзижчання набридливої комахи над вухом.

Даґдан і Бренна слухали її підлабузництво з нудьгою в очах. Я здогадувалася, що їм цілком досить було товариства одне одного. У будь-якому неблагочестивому сенсі. Бо до вроди Аянти вони залишилися геть байдужими, тоді як інші чоловіки та жінки, глянувши на неї, мліли від захвату. Але вслід за цим я подумала, що, напевно, фізична пристрасть полишила тіла близнюків так само давно, як позбавила їх і душі.

Тож Гайбернові посланці та Джуріан слухали теревені Аянти хіба що кілька хвилин, а потім терпець їм урвався і вони знову зосередили свою увагу на їжі, що була на столі та в їхніх тарілках. Не дивно, що жриця вирішила зустріти нас тут.

Я кілька місяців не була в сідлі, і тепер мене так розтрясло, що я не могла злізти з коня без сторонньої допомоги, тоді як решта легко спішилася. Я благально подивилася на Люсьєна, і той, ховаючи усмішку, підійшов до мене. Він на очах у всіх охопив мою талію сильними долонями, легко зняв із сідла і опустив на ноги поруч з Аянтою.

Я вдячно поплескала його по плечу. Він, як вишколений придворний, шанобливо мені вклонився.

Іноді я майже забувала, що повинна його ненавидіти. Тримати в голові ту гру, що я мала вести.

Аянта тремтливим голосочком запитала:

— Сподіваюся, подорож була вдала?

— Їм, схоже на те, сподобалося, — відповіла я, кивнувши в бік близнюків, що віддалялися.

І справді, Даґдан і Бренна були задоволені результатами огляду. Я поки що не наважувалася розпитувати. Але поки що.

Аянта схилила голову.

— Дякуйте за це Котлу.

— Чого ти й хотіла. — Голос Люсьєна прозвучав аж надто різко.

Вона насупила брови, але швидко оволоділа собою і, складаючи руки на грудях, мовила до мене:

— Ми повинні влаштувати свято на честь наших гостей. І воно так вдало збігатиметься з Літнім Сонцестоянням. Я хотіла б обговорити це з тобою, Фейро. — Лицемірна посмішка. — Якщо ти не заперечуєш.

— Ні, — відповіла я раніше, ніж Люсьєн зміг би бовкнути те, про що потім пошкодував би. — Дай мені годину, щоб я могла поїсти і перевдягнутися. Зустрінемося у мене в кабінеті.

Можливо, я поводилася більш незалежно, ніж то було колись, проте вона кивнула. Я підхопила Люсьєна під лікоть і повела до виходу.

— Скоро зустрінемося, — сказала я Аянті, відчуваючи спиною її погляд.

Ми з Люсьєном вийшли із сутінків конюшні під яскраве сонце. Люсьєн був страшенно напружений. Його аж дрижаки били.

— Між вами щось сталося? — пошепки спитала я, коли ми ступили на шурхітливу рінь доріжки і серед живоплоту в садку стали недосяжними для очей Аянти.

— Не те, про що хотілося б згадувати.

— Коли я… коли мене викрали… — Я мало не затнулася на слові, ледь не сказала «пішла». — Вона і Темлін…

— Ні, — хрипко заперечив Люсьєн. — Ні. Коли настав Каланмай, він відмовився… Просто відмовився брати в ньому участь. Я замінив його на Ритуалі, але…

Я забула. Я геть забула про Каланмай і Ритуал. Тоді я вже була в горах. А Різ був у мені, і ми насолоджувалися одне одним. Ми творили власну магію тієї ночі.

Але Люсьєн…

— І ти повів Аянту в ту печеру на Каланмай?

Він уникав мого погляду.

— Вона наполягала. А Темлін був… Темлінові було погано, Фейро. Я пішов замість нього, виконав свій обов’язок перед Двором. Пішов з власної волі. І ми завершили Ритуал.

Не дивно, що Аянта від нього відчепилася. Вона просто отримала що хотіла.

— Будь ласка, не говори про це Елейн, — додав він. — Коли ми…

Люсьєн затнувся на слові й за мить продовжив:

— Коли ми знову знайдемо її.

Нехай він і завершив Великий Ритуал з Аянтою, керуючись власною волею, але достоту не дістав від цього задоволення.

Серце в грудях у мене трохи зігрілось, і я сказала без жодного лицемірства:

— Я нікому не скажу, якщо сам не дозволиш. — Інкрустований самоцвітами ніж наче поважчав у мене на поясі. — Шкода, що мене не було тут, щоб це зупинити. Дуже шкода. Я мала б цьому завадити.

Я не брехала.

Люсьєн стиснув мені пальці, коли ми завернули за ріг живоплоту і нарешті побачили будинок Темліна.

— Фейро, ти мені кращий друг, ніж я тобі колись був, сказав він.

Ейсіл похмуро роздивлялася дві сукні, що їх повісила на дверцята шафи. Довгі брунатні пальці розгладжували шифон і шовк.

— Не знаю, що можна зробити з талією, — сказала вона, не озираючись на мене, коли я присіла на краєчку ліжка. — Ми так багато вирізали, що тепер нічого не залишилося на припуск… Гадаю, тобі слід замовити нові сукні.

Лише після цих слів вона повернулася, щоб окинути поглядом моє загорнуте в халат тіло.

Я знала, про що вона говорить і що бачить, — жодна брехня і отруйні посмішки не здатні були цього приховати. Коли повернулася сюди після полону Амаранти, я була схожа на привид. А в Різа, який нібито знущався з мене, я набрала вагу, яку тоді втратила, у мене з’явилися м’язи, а хвороблива блідість змінилася золотою засмагою. Для жінки, яку місяцями катували й мучили, у мене був напрочуд здоровий вигляд.

Наші з Ейсіл погляди зустрілися, і тишу в кімнаті порушували лише бурмотіння кількох слуг у коридорі, які заходилися готувати маєток до свята Сонцестояння, що мало початися наступного ранку.

Останні два дні я вдавала слухняну тваринку, яку допускають на зустрічі з посланцями Гайберну лише тому, що вона зазвичай мовчить. Посланці трималися так само обережно, як і ми, і не давали прямої відповіді на жодне запитання Темліна і Люсьєна щодо просування армій, союзників на континенті чи у Прифії. «Наради» ні до чого не приводили, бо їх цікавило те саме, але стосовно вже наших сил.

А також Двору Ночі.

Я потроху згодовувала Даґданові і Бренні ідеальну суміш правдивих та вигаданих подробиць. Іллірійців я «розмістила» серед гір та степів, але назвала найсильніші клани найслабшими. Розповіла про ефективність блакитних каменів з Гайберну як блокаторів сили Кассіана й Азріеля, але не сказала, як легко їм буде оминути це блокування. Якщо мені ставили запитання, від якого не могла ухилитися, я посилалася на втрату пам’яті після пережитих потрясінь.

Та попри мою, як мені здавалося, вдалу гру, прикриту брехнею та ухилянням, принц із принцесою дуже дозовано видавали інформацію про себе. І що дивно, ніхто, крім Ейсіл, моєї нещирості не помічав. Хай би що я говорила, які пояснення давала, вона завважувала красномовні дрібнички в наших з нею розмовах, що їх усі я просто не здатна була контролювати.

— Як гадаєш, бодай якась із моїх суконь згодиться мені на свято Сонцестояння? — спитала я, ігноруючи мовчання, що запало між нами. — Рожева й зелена на мене в міру, але я їх уже тричі надягала.

— Раніше ти цим не переймалася. — Ейсіл цокнула язиком.

— Хіба мої звички не можуть змінитися?

Звузивши темні очі, Ейсіл розвернулася до шафи, розчахнула її дверцята так, що сукні захиталися в ній, і почала шукати щось усередині.

— Можеш надягнути ось це. — Вона простягнула мені у своїх довгих вузлуватих пальцях бірюзове вбрання, пошите за модою, яку полюбляла Амрен. Таке носили при Дворі Ночі.

— Це… чому…

Слова розбігалися, пручалися, випадали, мов слизьке каміння з рук, тож я мусила рвонути себе за внутрішню шворку, щоб не сказати зайвого. Я розправила плечі й подивилася на служницю:

— Не знала, Ейсіл, що ти можеш бути такою жорстокою.

Вона лише пирхнула і сховала одяг назад у шафу.

— Ще дві таких самих сукні Темлін пошматував, а ця вціліла, бо лежала в шухляді.

Я запустила тоненький вусик уваги у коридор — переконатися, що ніхто не підслуховує.

— Він злився, — сказала я. — Шкода, що не знищив і цього.

— Щоб ти знала, я була там у той день. — Ейсіл склала на грудях свої довгі худі руки. — На власні очі бачила, як з’явилася Морріґан. Як пройшла крізь твій кокон сили і підняла тебе на руки, як дитину. Я ще тоді благала її забрати тебе звідси.

Цього разу я не прикидалася, ковтаючи клубок у горлі.

— Йому я про це не казала. Нікому анічичирк. Дозволила всім вірити, що тебе силком звідси забрали. Але ти чіплялася за неї, а Морріґан ладна була вбити нас усіх за те, до чого тебе довели.

— Не знаю, чому ти так вирішила. — Я щільніше закуталася в шовковий халат.

— Слуги говорять. А в Підгір’ї ніхто не бачив, щоб Різенд бодай пальцем торкнув когось зі слуг. Охоронців, прихильників Амаранти, тих, кого йому наказували вбити, так. Але він ніколи не знущався зі слабших. Не ображав беззахисних.

— Він чудовисько, — сказала я, водночас ненавидячи себе за брехню.

— Теревенять, що ти повернулася інакшою. Ніби несповна розуму, — каркнула вона. — Нащо мені казати їм, що саме тепер ти здаєшся мені при здоровому глузді. Нарешті.

Я наче опинилася над урвищем. Де та межа, за яку не можна ступати… Від мого правильного вибору залежало і моє виживання, і доля всієї Прифії. Я підвелася з ліжка, помітивши, що в мене тремтять руки.

Але Ейсіл уже вела далі:

— Моя двоюрідна сестра служить у палаці верховного правителя в Адріаті.

Двір Літа. Ейсіл навіть родом із Двору Літа. Звідти вона втекла сюди з двома племінниками після того, як за часів правління Амаранти жорстоко вбили її сестру.

— Слуг у палаці не повинно бути видно й чутно, але самі вони при цьому бачать і чують. Особливо коли гості впевнені, що поруч нікого немає.

Вона була мені другом. Дуже ризикуючи, вона допомогла мені дістатися Підгір’я. Захищала мене кілька місяців по тому. Але тепер вона стає небезпечною для мене…

— Вона розповіла мені про твій візит. Про те, що ти сміялася, що ти була здорова і щаслива.

— Усе це було спектаклем. Він змусив мене так поводитися перед публікою.

Тремтіння в голосі вдавати не довелося. У відповідь — мудра крива посмішка.

— Як скажеш.

— Я так і кажу.

Ейсіл дістала з шафи сукню кремово-білого кольору.

— Ось цю ти ще жодного разу не надягала. Я замовила її, щоб ти надягла її наступного дня після весілля.

Сукня була не те щоб весільна, але схожа на весільну. Чистота й невинність. Я нізащо не вдягла б її після повернення з Підгір’я. Тоді я намагалася уникати будь-якого порівняння зі своєю понівеченою душею. Але зараз… Я дивилася просто в очі Ейсіл, міркуючи, яку частину моїх планів вона могла розгадати.

Ейсіл прошепотіла:

— Скажу тобі лише раз. Хай би що ти надумала, благаю: хай воно не торкнеться моїх хлопчиків. Хочеш помститися, нехай, але прошу тебе, зглянься над ними.

Я б ніколи… Я майже почала промовляти ці слова. Утім, лише похитала головою, насупивши брови, наче геть нічого не розумію й тільки тривожуся.

— До чого тут твої хлопці? Я лише хочу повернутися до звичного для мене життя. Зцілитися…

Зцілити землю від порчі й темряви, які зараз ширяться. Ейсіл, здалося мені, це зрозуміла. Тому повісила сукню на дверцята шафи й розправила блискучі складки спідниці.

— Надягни її на Сонцестояння, — тихо сказала вона.

І я надягла.