Двір крил і руїн

Розділ 60

Переступивши поріг, я схопилася за клямку й чимдуж тримала двері, щоб вони не затріснулися, ув’язнивши мене всередині.

Невидимі руки напирали на них, але я зціпила зуби й обіперлася ногою на стіну, не зважаючи на залізо, що впиналося в мої долоні.

У приміщенні було темно.

— Крадійко… — долинув тихий голос із темряви позаду.

— Знаєш, — засміялася ззовні Аянта, — ми муситимемо вбити всіх, хто там усередині разом з тобою. Дуже егоїстично з твого боку, Фейро.

Я тяжко дихала, тримаючи двері хатинки так, щоб Аянта не бачила мене.

— Ти бачила мого близнюка, — здивовано засичала Ткаля. — Я відчуваю на тобі його запах.

Аянта із солдатами наблизилися до хатинки. Вони підходили дедалі ближче. У приміщенні щось заворушилося. Я відчула, як воно встало, ступило крок до мене.

— Хто ти? — тихо спитала Ткаля.

— Фейро, ти часом надто вимоглива, — несхвально гмикнула Аянта.

Вона була вже близько. Я бачила її ясні шати через щілину між дверима й одвірком.

— Ти справді гадаєш, що можеш сховатися тут від нас? Я бачила твій щит. Ти виснажена. І навряд чи тобі допоможе твій фокус зі світінням.

Сукня Ткалі зашелестіла, коли вона наближалася до мене в сутінках.

— Кого ти привела, вовчице? Кого ти до мене привела?

Аянта і двоє її охоронців переступили поріг. Зробили крок, тоді другий. Просто через прочинені двері. Вони не побачили мене в тіні за дверима.

— Твій обід! — гукнула я Ткалі, оббігши двері й опинившись за ними.

І відпустила клямку.

Коли двері затріснулися з такою силою, що здригнулася вся хатинка, я побачила, як Аянта випускає кулю чарівного світла, щоб освітити приміщення.

Я уявила жахливе обличчя Ткалі, пащу, повну поламаних зубів, роззявлену від голоду в передчутті трапези. Богиня смерті — спрагла сутності життя. А перед нею прекрасна жриця.

Я зникла між деревами, коли Аянта й караульні заверещали.

Той вереск я чула ще довго. Однак коли я дісталася місця, де впав суріель, то вони вже затихли.

Він лежав на землі, його кістлява грудна клітка підносилася в ритмі нерівного, рваного і щораз рідшого дихання. Він помирав.

Я стала навколішки зовсім поруч із ним на закривавлений мох.

— Дозволь мені допомогти. Я можу тебе вилікувати.

Я зробила б це так само, як допомогла Різендові. Прибрала б стріли й дала йому свою кров. Я сягнула по першу, але суха кістлява долоня схопила мене за зап’ястя.

— Твоя магія… — прохрипів суріель, — майже виснажена. Не… марнуй її.

— Але я можу тебе вилікувати.

Його лапа тільки защемилася міцніше.

— Ні, я вже майже мертвий.

— Що… Що я можу зробити? — Мої слова пролунали слабко, наче стогін.

— Лишися… — прошепотів він. — Лишися… до кінця.

Узяв мене за руки.

— Вибач.

Я спромоглася промовити лише це. Через мене, я його сюди заманила.

— Я знав… — прошепотів суріель хрипко, відчуваючи напрям моїх думок. — Закляття… Я знав про нього.

— То чому ти прийшов?

— Ти добре ставилася до мене. Ти… долала свій страх. Добре ставилася до мене… — повторив він.

Сльози самі плинули мені з очей.

— А ти був добрий до мене, — відповіла я, обтираючи сльози, які скрапували на його закривавлений пошарпаний плащ.

— Дякую, що ти мені допоміг. Коли ніхто інший не хотів.

Безгубий рот викривився в блідій усмішці.

— Фейро Арчерон. — Він тяжко зітхнув. — Я сказав тобі: тримайся Лорда. І ти так і вчинила.

Він мене застеріг, коли ми вперше зустрілися.

— Ти… мав на увазі Різа.

Увесь цей час. Увесь цей час.

— Не відступай від нього ані на крок. Вичікуй, аж поки все владнається.

— Так. Я так і зробила. І так і сталося.

— Ні. Ще ні. Залишайся на його боці.

— Добре. Я залишуся з ним назавжди.

Груди піднеслися й обпали.

— Я не знаю навіть твого імені, — прошепотіла я.

Адже суріель — це назва виду. Знову ця бліда усмішка.

— Чи це важливо, Руйнівнице Прокляття?

— Так.

Очі його потемнішали, але він не відповів. Промовив лише:

— Тепер іди. Гірше… Попереду чекає гірше.

Кров… вабить їх сюди.

Я стиснула його кістляву лапу, відчуваючи, що суха як папір шкіра щораз холоднішає.

— Я можу лишитися ще на мить.

Я вбила в житті досить багато тварин, щоб знати, коли тіло близьке до смерті. Вже недовго — залишилося кілька подихів.

— Фейро Арчерон, — сказав суріель, дивлячись на зелений балдахін з листя, крізь який подекуди просвічувало небо. — У мене є прохання.

— Слухаю.

Знову хрипкий вдих.

— Зроби цей світ… кращим місцем, ніж ти його застала.

Коли він востаннє зітхнув, його груди обпали. Я зрозуміла, чому суріель допомагав мені раз-по-раз. Не з доброзичливості, а тому, що сам мріяв про кращий світ.

Серце мрійника припинило битися в грудній клітці чудовиська. Раптова тиша озвалася в моїй душі.

Я поклала голову на його груди — німотну оболонку з плоті й кісток — і заплакала. Я плакала і плакала, аж раптом відчула сильну руку на плечі. Я не розпізнала ні запаху, ані дотику, але впізнала голос.

— Ходімо, Фейро — почула я тихий голос. — Тут небезпечно. Ходімо.

Я підвела голову. Переді мною стояв Геліон. Обличчя в нього було похмуре, брунатна шкіра набула відтінку попелу.

— Я не можу його тут так залишити, — сказала я, не відпускаючи лапи істоти.

Мені було все одно, як Геліон мене знайшов. І чому. Він поглянув на мертву істоту, стуливши губи.

— Я подбаю про це.

Спалить його — силою самого сонця.

Я дозволила йому допомогти мені підвестися із землі. Дозволила простягнути руку до тіла.

— Зачекай.

Геліон послухався.

— Дай мені плащ. Прошу.

Він насупив брови, але розстібнув кармазиновий плащ на плечах.

Я не стала йому пояснювати, навіщо це роблю. Укрила тіло суріеля багатим плащем. Набагато кращим за ті ганчірки, що дала йому Аянта. Я укутала його широкі плечі, кістляві лапи.

— Дякую, — сказала я суріелю востаннє і відступила на крок.

Полум’я, закликане Геліоном, було біле, засліпливе. Воно вмить спопелило тіло істоти.

— Ходімо, — сказав Геліон, простягнувши мені руку. — Повернімося до табору.

У його голосі була лагідність, яка краяла мені серце. Але я взяла його руку.

Коли нас підхопило й понесло тепле світло, присягаюся, що попіл завирував у примарному вітрі.