Двір крил і руїн

Розділ 19

Уранці я зраділа, що вчора перенесла тренування з Кассіаном на восьму. Хоч прокинулася на світанку, та одного погляду на сонного Різенда було для мене досить, щоб присвятити цей ранок найповільнішим і найсолодшим способам його розбудити.

Тож, коли Різ опустив мене на майданчику для тренувань над Домом Вітру, оточеному зусібіч стіною червоних скель і відкритому всім вітрам, щоки в мене досі палали від приємного збудження. Він пообіцяв зустрітися зі мною після обіду й показати бібліотеку, про яку я в нього питала, а потім лукаво підморгнув, поцілував у щоку й одним ударом могутніх крил стрілою злетів у небо.

Кассіан, що стояв, прихилившись до стійки для зброї, замість привітатися, сказав лише:

— Сподіваюся, ти не дуже перевтомилася вранці. Бо сьогодні буде справді тяжко.

Я щільно зімкнула повіки, намагаючись викинути з голови спогад про те, як Різенд вкладає мене на живіт і виціловує доріжку на спині. Як опускається від шиї дедалі нижче. Намагалася позбавитися відчуття його сильних рук, які обхоплюють мої стегна і піднімають вище, вище, аж поки він не вмощується між ними, від чого я вголос благаю його про більше. І ще старанніше вколисую пам’ять про насолоду, коли Різ встав за мною і мені довелося прикусити подушку, щоб не розбудити весь дім своїми стогонами.

Рано-вранці Різ був… Мені бракувало слів, щоб описати, яким він прокинувся: неквапливим, лінивим, лукавим, зі скуйовдженим після сну волоссям і з суто чоловічим жадібним поглядом у очах. Цей лінивий і задоволений погляд я бачила секунду тому, отож цілком пристойний поцілунок у щоку й послав розпечений сигнал у моє тіло.

Так, потім. Помучу його за це трохи згодом.

А поки що… Я рушила до Кассіана, на ходу розминаючи плечі.

— Аж двоє іллірійських воїнів змушують мене пітніти від самісінького ранку. Що ж дівчині робити?

Кассіан зареготав:

— Принаймні якийсь бойовий дух.

Я усміхнулася, взяла руки в боки і оглянула вішаки зі зброєю.

— Що сьогодні?

— Нічого. — Кассіан вказав мені підборіддям на окреслене крейдою біле коло за нами. — Ти дуже давно не тренувалася. Тому сьогодні починаємо з основ.

Слова бриніли таким внутрішнім напруженням, що я сказала:

— Не так уже й давно.

— Півтора місяця.

Я уважно придивилась до нього: щільно складені крила, надто довге, аж до плечей, темне волосся.

— Що не так?

— Нічого.

Кассіан пройшов повз мене в коло.

— Це через Несту?

— Не все в моєму житті зав’язане на твою сестру.

Я вирішила облишити цю тему.

— Чи виступ з приводу завтрашнього візиту до Двору Жахіть?

Кассіан скинув з плечей сорочку, відкриваючи м’язи торса й химерні візерунки татуювань — іллірійських знаків на успіх і славу.

— Забудь. І посядь позицію.

Я послухалась, але не припинила за ним спостерігати.

— Ти… злишся.

Кассіан виразно мовчав, поки я не почала свою звичну розминку, щоб розігріти м’язи: робила різні випади для розтягнення тіла, рухала руками, ногами, вигиналася врізнобіч, тягнулася вгору, присідала. По тому в нас почався навчальний поєдинок. Билися врукопашну. Кассіан легко відбивав мої удари. Невдовзі в мене заболіли кулаки. Здавалося, я б’ю по кам’яній брилі. І лиш тоді Кассіан порушив мовчанку:

— Ви з Різом приховали від нас правду. І в Гайберн ми пішли, не знаючи всього.

— Про що?

— Про те, що ти Вища Леді.

Важко дихаючи, я далі завдавала коротких ударів: один-два, один-два. На мить я припинила гамселити по його піднятих долонях і спитала:

— І що б це змінило?

— Усе. Ніхто б із нас туди не пішов.

— Можливо, саме тому Різ і вирішив тримати це в секреті.

— Гайберн був катастрофою.

Я припинила завдавати удари.

— Коли ми йшли, ти вже знав, що я його суджена. Не розумію, як знання про мій статус Вищої Леді щось змінює.

— Змінює.

Я уперла руки в боки, ігноруючи його знак продовжувати поєдинок.

— Поясни чому.

Кассіан провів рукою по спітнілій голові.

— Тому… тому що, як його суджена, ти була його… Він мав тебе захищати. І не дивись на мене так. Він теж твій, і ти його захищаєш. Я б життя віддав за тебе як за суджену мого друга. Але ти все одно була… його.

— А як Вища Леді?

Кассіан голосно видихнув.

— А як Вища Леді ти моя. І Азріеля, і Мор, і Амрен. Ти належиш нам усім, а ми належимо тобі. Ми б ніколи не… наразили тебе на таку небезпеку.

— Може, саме тому Різ і хотів тримати це в секреті. Щоб не відволікати вас від головного.

— Те, про що ми зараз говоримо, нехай буде між нами. І, повір мені, ми з Різом про це вже поговорили.

Я в подиві звела брови:

— Ти сердишся на мене?

Він похитав головою, примруживши очі.

— Кассіане!

Він мовчки виставив долоні, без слів наказуючи мені продовжити тренування.

Я зітхнула, і мої кулаки знову пішли в наступ. І тільки після п’ятнадцятого повтору, коли мені вже уривалося дихання, Кассіан відповів:

— Ти просто не усвідомлювала, якою необхідною ти є для нас. Ти врятувала наші дупи, так, але… Ти не вірила, що особливо потрібна тут.

Один-два, один-два, один-два.

— Так, я про це не думала.

Він розтулив рота, але я попри зірване дихання далі атакувала його виставлені долоні.

— У всіх вас… є обов’язки — ви всі необхідні, — роблячи короткі паузи, щоб ковтнути повітря, пояснювала йому я. — А в мене є здібності, так… Але… Ви з Азріелем постраждали, моїх сестер… Ти знаєш, що з ними сталося. Я зробила все, що могла, щоб витягнути нас звідти. І раділа, що це зробила я, а не хтось із вас. Бо іншого виходу не було. Я не пережила б, якби…

Підняті долоні Кассіана, у які я цілила, не ворухнулися, буцімто і справді були кам’яні.

— У Дворі Весни з тобою могло статися будь-що.

Я знову зупинилася.

— Збагнути не можу, з якого дива ти взявся читати мені нотації. Навіть Різ не виявляв такої запопадливості з приводу моєї безпеки. Тож чому ти…

— Гадаєш, що Різ спокійно чекав твого повернення? Він місця собі не знаходив. Так, Фейро, він опанував себе, і зовні могло здатися, ніби ніяких змін у ньому не сталося. Але я знаю його дуже давно. І бачив: усі ці тижні, дні та години без тебе… Кожну мить, поки тривала твоя відсутність, він був охоплений панікою. Звісно, і він, і ми знали, що ти зможеш дати собі раду. Та все одно тривожилися за тебе.

Я струснула кулаками і стала розтирати м’язи рук.

— Ти й на Різа розсердився?

— Якби я не був такий безпомічний, я б йому дупу надер до небес.

Я не відповіла.

— Ми всі страшенно хвилювалися за тебе.

— Я добре впоралась і сама.

— Звісно. Ми знали, що ти впораєшся. Але… — Кассіан схрестив руки на грудях. — П’ятдесят років тому Різ викинув те саме. Коли його чорти понесли на ту вечірку, що її влаштувала Амаранта.

Ох. Знову Амаранта.

— Знаєш, я ніколи цього не забуду. — Кассіан голосно видихнув. — Тієї миті, коли він подумки заговорив з нами всіма. Коли я зрозумів, що відбувається і… що він врятував нас. Закрив тут і зв’язав нам руки, але…

Він потер скроню.

— І все стало тихо. У мене в голові. Так, як ніколи ще не бувало, від часів, коли… — Кассіан примружився, дивлячись на безхмарне небо. — Навіть попри пекло, яке вирувало навколо, тут було… тихо.

Він постукав себе пальцем по скроні й насупився.

— Після Гайберну цілителька тримала мене уві сні, поки відновлювала мені крила. І коли за два тижні по тому я прокинувся… Тоді я й почув. Мор розказала мені, що з тобою сталося. І в голові знову запанувала тиша.

Горло здавило так, що я ледве змогла проковтнути клубок у горлі.

— Кассіане, ти знайшов мене, коли це було конче потрібно.

— Радий прислужитися, — дуже похмуро усміхнувся він. — Ти завжди можеш на нас покластися. Ви обоє можете. Але йому кортить усе робити самотужки… Віддавати всього себе, скрізь жертвувати собою. Він терпіти не може, коли хтось інший за щось береться.

Усмішка зникла.

— І ти така сама.

— А ти можеш?

— Мені це тяжко дається. Проте — можу. Моя посада з-поміж іншого вимагає від мене вміння розподіляти роботу, щоб не перебирати її всю на себе. Я знаю Різа понад п’ятсот років, і він досі намагається все робити сам. Йому, як і раніше, досі здається, ніби він робить замало.

Я аж надто добре знала те, про що говорив Кассіан. Цю особливість Різа я вже встигла вивчити. І від думки про те, що і в цій війні Різ спробує закрити нас собою… мене аж обпекло всередині.

— Він весь час віддає накази.

— Так. І дуже добре знає, хто з нас на що здатний. Але коли доходить до діла… — Кассіан потер долоні. — Якщо Вищі Лорди і Кейр відмовляться, він усе одно виступить проти Гайберну. І викличе вогонь на себе, щоб нас не обпекло.

Я заціпеніла від почутого. Різ житиме, він не насмілиться жертвувати всім, щоб усі ми, інші… Ой ні, насмілиться. Але він вижив, потрапивши до Амаранти в рабство, рятуючи сім’ю. І напевне знову без вагань зробить те саме.

Я відігнала тяжкі думки. Загнала їх глибоко-глибоко в землю й затоптала. Зосередилась на диханні.

Увагу Кассіана привернуло щось за моєю спиною. І попри незмінну спокійну поставу в очах заблищало щось хиже. Я не насмілилась обернутися, але відразу зрозуміла, кого він побачив.

— Хочеш приєднатися? — запобігливо спитав Кассіан.

— Не схоже, щоб ви тренували щось, окрім язиків.

Я озирнулася через плече. Неста вдягла блідо-блакитну сукню, від якої її шкіра здавалася золотавою. Волосся вона заплела в тугу косу й виклала довкола голови. Спину тримала прямо, ніби мармурова колона. Я квапливо шукала слів, щоб вибачитися перед нею за вчорашнє, але… перед ним робити цього було не можна. Неста не підтримає цієї розмови у присутності Кассіана. Для неї це було б продовженням учорашнього.

Кассіан помахав Несті рукою, запрошуючи йти до нас, а не стояти у дверях.

— Боїшся? — спитав він у неї.

Я завбачливо тримала язика за зубами і просто дивилася, як Неста ступила з порогу й вийшла під сліпуче проміння сонця, яке заливало двір.

— Чого б то я мала боятися кажана-переростка з неврівноваженим характером?

Я ледве стримувала сміх, але Кассіан, завваживши це, застережливо зиркнув на мене: мовляв, будь обережною. І тоді я схопилася за зв’язок із Різендом. «Будь ласка, врятуй мене від чергової сварки між Кассіаном і Нестою».

За мить прийшла відповідь-запитання: «Уже жалкуєш, що стала Вищою Леді?»

Мене зігрів його голос — і його гумор. Але я справді не хотіла бути свідком їхнього недоброзичливого перекидання словами, тому відповіла запитанням: «А це частина моїх обов’язків?»

І знову його іронічний чуттєвий сміх: «Як гадаєш, чому я так настирливо шукав собі напарницю? Майже п’ять віків мені доводилося давати всьому цьому лад самотужки. А тепер справедливо поділився з тобою. Звикай».

Кассіан тим часом уже говорив Несті:

— Схоже, ти сьогодні не в гуморі. І вчора раптом вибігла з кімнати… А ще дуже напружена. Я можу чимось допомогти?

«Будь ласка», — благала я Різа.

«А що мені за це буде?»

Я не знала, чи може зв’язок передати шипіння, але, судячи зі сміху, який за хвильку луною розкотився в мені, почуття я передала. «Я на зустрічі з губернаторами Палаців. Вони можуть трошки розгніватися, якщо я зникну…» Я спробувала стримати зітхання.

Неста не дивилася на Кассіана. Вона роздивлялася свої нігті.

— За кілька хвилин прийде Амрен, і ми розпочнемо перше заняття…

Двір накрила крилата тінь, перервавши її на півслові. Але це був не Різенд, а…

«…Тому посилаю тобі іншого красеня, — продовжив Різ. — Не такого, звісно, як я, але помилуватися буде ким».

Вир тіней розсіявся, і Азріель зміряв поглядом Несту й Кассіана, а потім співчутливо подивився на мене.

— Сьогодні нам треба почати урок трошки раніше, — сказав він.

Поганенька брехня, але я відповіла:

— Зрозуміла. Без проблем. Ми з Кассіаном уже закінчили.

Кассіан похмуро глянув на мене, потім на Азріеля. Але ми не зреагували, я просто вже йшла до Співця тіней.

«Дякую», — послала я зв’язком.

«А ось дякуватимеш краще сьогодні вночі».

Услід Різ послав досить докладну картинку, яка показувала, як саме я йому віддячу. Її ніхто не бачив, крім мене, та все одно я почервоніла. І підняла ментальні щити. По той їх бік тієї ж миті з’явилися кігтисті пальці і провели по чорному адаманту, чуттєво, багатозначно, з обіцянкою. Я лиш проковтнула клубок у горлі, змусивши себе думати про урок.

Арзіель розкинув крила. Сонце просвічувало крізь темно-червоні і золотисті лусочки. Потім він, готуючись підхопити мене, розкрив свої обійми.

— Ми полетимо до соснового лісу, що біля озера.

— Чому туди?

— Тому що у воду падати приємніше, ніж на скелі, — відповів Кассіан, схрещуючи на грудях руки.

У мене похололо в животі. Але я дозволила Азріелю підхопити мене на руки, і аромат прохолодного нічного туману й кедрів огорнув мене. Від руху могутніх крил майданчиком заклубочилася курява.

Я впіймала примружений погляд Кассіана і широко усміхнулася.

— Щасти, — сказала я, і Азріель — Котел його благослови — здійняв нас у безхмарне небо.

Ми обоє почули коротку брудну Кассіанову лайку, але не стали на неї відповідати.

Кассіан був генералом — Генералом Двору Ночі. Навряд чи Неста становила для нього справжню загрозу.

— На шляху сюди я підкинув у Дім Вітру і Амрен, — сказав Азріель, коли ми опустились на берег гірського озера з прозоро-блакитною водою, оточеного соснами і гранітними скелями. — І сказав, щоб на майданчику вона з’явилася не раніше, ніж ми з тобою полетимо.

У нього на устах промайнула ледь помітна усмішка.

— Отож у Кассіана з Нестою буде кілька хвилин наодинці.

— Бідолашний Кассіан, — потягнулася я, розминаючись.

Азріель весело пирхнув:

— Справді бідолашний.

Я переступила з ноги на ногу, вминаючи у пісок сірі прибережні камінці.

— Ну і…

Азріелеве темне волосся не блищало на яскравому ранковому сонці, а, здалося мені, поглинало сонячні промені.

— Щоб літати, — сухо озвався він, — тобі потрібні крила.

Звісно, потрібні.

У мене запалали щоки. Я покрутила зап’ястками, розминаючи їх.

— Я дуже давно не викликала крил.

Азріель не зводив пронизливих очей з мого обличчя, з постави. Сам він здавався непорушним і надійним, як гранітне ложе цього озера. Порівняно з ним я здавалася собі легкою, мов метелик.

— Мені відійти чи відвернутися? — Він підкреслено вигнув брови.

— Ні, — зіщулилася я. — Але… мені може знадобитися декілька спроб.

— Урок розпочався раніше. У нас багато часу.

— Я вдячна тобі за спробу вдати, ніби це не тому, що я страшенно хотіла втекти від вранішньої гризні Кассіана і Нести.

— Я не дозволив би моїй Вищій Леді так перейматися цим, — із кам’яним обличчям відповів Азріель.

Я засміялася, потираючи м’яз на плечі, що трохи болів після занять із Кассіаном.

— Ти… вже готовий зустрітися сьогодні з Люсьєном?

Азріель схилив голову:

— А до цього слід готуватися?

— Ні. Я просто… — Я знизала плечима. — Коли ти підеш збирати інформацію про Вищих Лордів?

— Коли поговорю з ним.

Очі Азріеля сміялися — він знав, що я просто намагаюся відкласти початок своїх спроб.

— Гаразд. Поїхали, — шумно видихнула я нарешті.

Дар перевертня перейшов до мене від Темліна… У мене від огиди здавило серце. Щоправда, до цього домішувалася дивна гордість. Мабуть, я вперше пишалася тим, що мені дісталося стільки різноманітних магічних здібностей. І я всі їх зуміла увібрати в себе.

І що за дурні думки сьогодні лізли мені в голову? Відкинувши їх, я зосередилася на образі іллірійських крил. Тоді, в іллірійських степах, я викликала їх силою страху і відчаю. Однак зараз мені аж ніяк не хотілося знову переживати ту мить. Я стала уявляти крила Різа: їх вагу, рух, відчуття, які вони викликали.

— Каркас має бути трішки міцнішим, — підказав Азріель, коли я відчула вагу за спиною. — Посиль м’язи, які йдуть до крил.

Я послухалась його, а моя магія — мене. Азріель вів далі, вказуючи, де додати, що послабити, де зробити тоншим, а де, навпаки, додати міцності.

Я спітніла і важко дихала до тієї хвилини, коли він нарешті сказав:

— Гаразд. — А потім прочистив горло й додав: — Я знаю, що ти не іллірійка, але… вони вважають… непристойним торкатися без дозволу чиїхось крил. Особливо жіночих.

Вони. Не ми.

Я не відразу зрозуміла, що це запитання.

— О… О… Торкайся. Я не проти.

— Я повинен переконатися, що ти їх правильно виростила.

— Давай. — Я розвернулася до нього спиною, і м’язи застогнали від напруження, розгортаючи крила. Буквально все — від шиї до плечей і нижче, до ребер, до сідниць — тепер мало контролювати ці крила, та, однак, боляче протестувало проти незвичної ваги і рухів.

Під час тієї зустрічі з Люсьєном у Степах я протримала крила всього кілька секунд, тож не встигла усвідомити, які вони важкі і який складний їх зв’язок із м’язами.

Доторки пальців Азріеля попри рубці на них були легкі, як легіт. Він торкався, стискав певні ділянки крил, інші погладжував, поплескував. Я зчепила зуби, бо мені було… лоскотно, ніби торкалися моєї стопи.

Азріель закінчив швидко, і я знову поворушила плечима, коли він відійшов на крок і пробурмотів:

— Це… неймовірно. Вони такі самі, як у мене.

— За це загалом я повинна дякувати магії.

Він похитав головою:

— Ти художниця, — похитав головою Азріель, — тож звідси така увага до деталей.

Я трошки почервоніла від компліменту і взяла руки в боки.

— Ну то як? Тепер злітаємо в небо?

— Урок перший: не за собою.

Я змигнула. Мої крила й справді розпростерлися на камінні.

— Чому?

— Іллірійці вважають це лінощами і ознакою слабкості. А з практичного погляду — на землі чимало того, що може пошкодити крила. Друзки, уламки каміння… Вони не лише можуть уп’ястися в них, а й занести інфекцію. Це також впливає на те, як крило ловить вітер. Тому тримай їх над землею.

Я спробувала їх звести, і спину вмить пройняло пекучим болем. Ліве крило я змогла поставити як слід, а ось праве впало, як вітрило без вітру.

— Тобі треба зміцнити м’язи спини і стегон. А також рук. І торсу.

— Тобто все тіло.

І знову суха мовчазна усмішка.

— Як гадаєш, чому іллірійці такі м’язисті і стрункі?

— Чому ніхто раніше не попередив мене про твою самовпевненість?

Кутик його губ смикнувся вгору.

— Обидва крила — із землі, — наказав він.

Тиха невблаганна вимога.

Я здригнулася від напруження, намагаючись змусити своє тіло звести праве крило. Але марно.

— Спробуй розкрити їх, потім скласти.

Я спробувала розкрити відразу два крила і зашипіла, бо кожен м’яз спини відгукнувся болем на мої старання. Навіть легесенький бриз, який долинав з озера, лоскотав мені крила і тягнув додолу, тому довелося розставити ноги на каменистому березі, шукаючи бодай якоїсь рівноваги…

— А тепер згорни крила.

Я згорнула — так швидко, що не втрималась і заточилася.

Азріель вчасно підхопив мене, не давши поцілуватись із камінням, піймав під пахву і поставив рівно.

— Що міцнішими будуть м’язи спини, то легше ти утримуватимеш рівновагу.

— Тобто — назад, до Кассіана.

Азріель кивнув у відповідь.

— Завтра. А сьогодні зосередься на тому, щоб піднімати і згортати крила. Розгортати й піднімати.

Сонце просвічувало через червоні із золотом перетинки Азріелевих крил.

— Ось так.

Він невтомно то широко розгортав крила, то згортав їх, знову розгортав, зводив догори, знову опускав. І так вправлявся багато разів.

Я зітхнула і стала повторювати вправи за ним, попри те що спина скажено боліла.

«Відмовся, поки не пізно, — нашіптував мені мій внутрішній голос. — Нема чого гаяти свій і чужий час».

Можливо, ці уроки польотів і справді були марнуванням часу.