Двір крил і руїн

Розділ 12

— Батько, — звернувся до Люсьєна той, що тримав ножа проти мого горла, — дуже обурений тим, що ти не зазирнув до рідної домівки привітатися.

— У нас термінова справа. — Люсьєн уже опанував себе й говорив як по писаному. — Ми не можемо затримуватися.

Ніж ще сильніше надавив мені на шкіру, коли той, хто його тримав, невесело розсміявся.

— Так. Кажуть, ви двоє наставили роги Темліну і втекли. — Він посміхнувся, показавши ще більше зубів. — Не думав, що ти на таке здатний, братику.

— Та ще й на таку, — загиготів другий.

Я звела погляд на того, хто мене тримав.

— Ви нас повинні відпустити.

— Наш шановний батько хоче вас бачити. — Посмішка в нього була зміїна, і ніж з моєї шиї він не прибрав. — А тому ви підете з нами.

— Ерісе! — застережно вигукнув Люсьєн.

Ім’я прозвучало так, наче мені камінь пожбурили в душу. Наді мною стояв… колишній наречений Мор. Той, хто покинув її покаліченою на кордоні. Спадкоємець Вищого Лорда.

Я ладна була заприсягнутися, що фантомні кігті врізалися мені в долоні. За день чи два ті кігті напевне знайшли б його горло. Але в мене не було цього часу. У мене були лише якісь хвилини. І я повинна була скористатися ними якнайшвидше.

Еріс, не глянувши на мене, сказав мені:

— Вставай.

Саме тоді я відчула, як у мені прокидається сила. Наче сама ця територія, перебування серед огидних, зарозумілих братів Люсьєна відродили мою магію й випалили отруту з крові, перетворивши її на пар.

Скористатися якнайліпше. Скористатися тим, що мене оточує.

Я впіймала погляд Люсьєна. І він побачив краплинки поту на моїх скронях, над верхньою губою — моя кров нагрілася й вирувала.

Ледь помітний кивок підборіддям був єдиним знаком. Він зрозумів.

Еріс приведе нас перед очі Берона, і Вищий Лорд або уб’є нас заради власної втіхи, або продасть тому, хто більше заплатить, або ж залишить у полоні і триматиме скільки йому заманеться. А після того, що вони вчинили з коханою Люсьєна, що вони скоїли з Мор…

— Після вас, — ґречно озвався Еріс, нарешті опускаючи свій ніж. І підштовхнув мене.

Саме на це я й сподівалася. Рівновага. Кассіан учив мене: щоб виграти поєдинок, важливо зберігати рівновагу, критично важливу для успіху в бою.

Тож коли Еріс штовхнув мене, порушивши свою рівновагу й надійність опертя під собою, я блискавично скористалася цим.

Розворот, надто швидкий, щоб його помітити, дав мені змогу заскочити Еріса зненацька і щосили зацідити йому ліктем в ніс.

Еріс заточився й відкинувся назад. А в двох інших я вдарила полум’ям. Люсьєн тим часом встиг пірнути вперед, доки ті з криками відступили глибше в печеру.

Я випустила із себе весь вогонь, до краплинки, створивши стіну між нами, заблокувавши братів Люсьєна всередині.

— Біжи, — видихнула я, але Люсьєн уже опинився поруч і підтримував мене під руку, доки я розпалювала вогонь чимдалі гарячіше. Надовго це їх не стримає, я вже відчувала чужу силу, яка здіймалася звідти, приймаючи виклик моєї магії.

Але прокинулася не лише моя магія.

І Люсьєн зрозумів це одночасно зі мною.

Над його бровами теж заблищав піт, коли помережана вогняними пелюстками сила вдарила в скелю над нашими головами. Пил і уламки каменю посипалися вниз.

Я вплела залишки своєї магії в новий удар Люсьєна. І в наступний.

Коли обличчя Еріса, багрове від люті, проступило крізь мої вогняні тенета, ми з Люсьєном обрушили стелю над входом у печеру.

Полум’я вислизнуло з-проміж уламків тисячами язичків вогняних змій — але далі від входу печеру не струсонуло.

— Мерщій! — засапано гукнув Люсьєн, і ми притьмом кинулися в ніч.

Наші клунки, зброя, припаси… все залишилося в тій печері.

При собі в мене було два кинджали, а в Люсьєна — один. А ще на мені був плащ, але… мені не наснилося, Люсьєн віддав мені свій. І тепер тремтів від холоду, коли ми повзли й підтягували себе вище і вище вгору, не сміючи зупинитися навіть на мить, щоб перепочити.

Якби я досі була людиною, то вже померла б.

Холод пробирав нас до кісток, пориви вітру були подібні до шмагання розпеченими батогами. Зуби в мене цокотіли, пальці геть заклякли і ледве чіплялися за вкритий кригою граніт. Ми просувалися далі в гори. Від смерті на такому холоді нас рятувало хіба що зернятко полум’яної сили, яке ожило в крові.

Ми не зупинялися, мовчки поділяючи спільний страх. Досить нам зупинитися — і холод виїсть усі залишки тепла, після чого нам уже не підвестися. Або так, або нас наздоженуть Люсьєнові брати.

Я не полишала спроб докричатися до Різа через наш зв’язок. Розвіятися. Відростити собі крила і спробувати перенести нас із Люсьєном через той перевал, де ми по пояс устрявали у сніг — інколи такий щільний, що доводилося переповзати завали, здираючи шкіру об наст.

Але отрута досі міцно стримувала більшу частину моїх магічних сил.

Ми вже мали наближатися до кордону з Двором Зими, сказала я собі, коли ми обоє знову замружили очі від поривів крижаного вітру з іншого боку ущелини. Ми вже близько і щойно перетнемо кордон, Еріс та інші не насміляться ступити на територію іншого Двору.

Мої м’язи волали від кожного кроку, в чоботи понабивалося снігу, ноги промокли й боліли, втрачаючи чутливість. Під час свого людського життя я провела достатньо зим у лісі і знаю, яка небезпека чигає на кожного від переохолодження.

Люсьєн на крок позаду мене важко видихнув, коли стіни з каменю і снігу розступилися перед нами, відкриваючи закрижаніле зоряне небо. І нові гори попереду.

Я мало не заплакала.

— Треба йти далі, — сказав Люсьєн, відкидаючи із чола скрижанілі пасма волосся.

Мабуть, я видала якийсь жалюгідний звук. У носі залоскотало, мабуть, від крижинок у ньому.

— Нам так довго не витримати — треба зігрітися й перепочити.

— Мої брати…

— Ми помремо й без них, якщо йтимемо далі.

Або, щонайменше, відморозимо пальці на руках і ногах.

Я вказала на скелястий схил гори, який попереду різко йшов униз.

— Ми не можемо ризикувати таким спуском у темряві. Треба знайти печеру і спробувати розпалити багаття.

— З чого? — вишкірився він. — Де ти тут бачиш дерева?

Я мовчки пішла вперед. На суперечки в нас не було ні сил, ні часу.

Та й відповіді у мене теж не було.

Було тільки одне запитання: чи зможемо пережити цю ніч?

Ми знайшли печеру. Глибоку, захищену від вітру й чужих очей. Обережно замели сліди, переконалися, що вітер на нашому боці й розвіює навіть натяк на наші запахи.

Але на цьому везіння скінчилося. Не було ні дров, ні вогню. Вогонь у наших з Люсьєном жилах теж згаснув.

Тому нам залишався єдиний варіант: тепло наших тіл. Ми забилися в найдальший куточок печери, сіли поруч під плащем і тремтіли від холоду, чекаючи, поки холодна мокра тканина бодай трохи зігріється.

Зуби у нас обох цокотіли так, що я майже не чула шаленого завивання вітру.

«Знайди мене, знайди мене, знайди!» — кричала я подумки. Але лукавий голос мого судженого не відповідав.

То було все одно, що кричати в безодню.

— Розкажи мені про неї… про Елейн, — тихо попросив Люсьєн. Наче смерть, яка присіла навпочіпки в темряві поруч із нами, його думки також спрямувала до судженої.

Я так тремтіла, що мені аж ніяк не хотілося витрачати сили на відповідь. Але…

— Вона любить свій садок. Навіть коли ми бідували, вона примудрялася вирощувати в ньому, такому крихітному, квіти. Звісно, в теплі місяці… Згодом, коли ми знову стали заможними, Елейн відразу ж розбила найпрекрасніший сад, який я колись бачила у Прифії. Доводила слуг до сказу, бо це ж вони мали поратися в саду, а леді мала хіба що зрізати собі там пару троянд… Але Елейн надягала капелюх, рукавички, колінами опускалась на землю й висмикувала бур’ян. У всьому ж іншому вона була така, як і личить справжній леді.

Люсьєн довго мовчав. А потім пробурмотів:

— Була. Ти говориш про неї так, наче вона померла.

— Я не знаю, у чому й наскільки змінив її Котел. І додому вона навряд чи зможе повернутися. Хай би як вона того хотіла.

— Прифія — найкращий для неї варіант. Навіть у цей тяжкий час.

Я була змушена сказати те, про що мені дуже не хотілося говорити. Але я подумала: хай уже краще він дізнається про це від мене.

— Люсьєне, вона заручена.

Я відчула, як він скам’янів.

— З ким?

Слова його прозвучали байдуже, але я знала, яку смертельну загрозу вони таїли.

— Із сином смертного лорда. Лорда, який ненавидить фейрі і все життя, всі гроші присвятив тому, щоб вистежувати і вбивати їх. Нас. Начебто Елейн і цей хлопець люблять одне одного, але мені говорили, що його батько більше зацікавлений у її багатому посагу, який дав би йому змогу продовжити боротьбу з фейрі.

— Елейн кохає сина цього лорда.

Це не було запитанням.

— Вона так казала. Але Несту… Несту й раніше непокоїло шалене прагнення батька нареченого вбивати фейрі. Та вона ніколи не говорила про це Елейн. І я також не говорила.

— Моя суджена заручена з людиною, — задумливо мовив Люсьєн, говорячи більше із собою, ніж зі мною.

— Вибач, якщо…

— Я хочу побачити її. Бодай раз. Просто… щоб знати.

— Що знати?

Він щільніше натягнув на нас мокрий плащ.

— Чи варто за неї битися.

Я не змогла змусити себе сказати, що так, варто, бо не хотіла давати йому надію. Що, коли Елейн досі мріє про весілля, попри те що її безсмертя вже зробило це весілля практично неможливим?

Люсьєн сперся потилицею на кам’яну стіну за нами.

— Тоді я спитаю твого судженого, як він із цим впорався, — як вижив, знаючи, що ти заручена з іншим. І грієш чуже ліжко.

Я сховала замерзлі долоні під пахвами, сліпо вдивляючись у темряву просто себе.

— Скажи, коли ти дізналася, — спитав Люсьєн, штовхаючи мене коліном, — що саме Різенд твій суджений? Коли згасло твоє кохання до Темліна і ти закохалася в нього?

Мені не хотілося відповідати.

— Усе почалося ще до того, як ти пішла?

Я різко розвернулася до Люсьєна, попри те що майже не бачила його в пітьмі.

— Ми ще кілька місяців по тому навіть не торкалися одне одного.

— Ти цілувалася з ним у Підгір’ї.

— Там у мене не було вибору, так само як і з танцями.

— Але тепер саме його ти кохаєш.

Він не знав… він і гадки не мав про минуле, про секрети, які відкрили моє серце Вищому Лорду Двору Ночі. А я не мала права розповідати.

— Гадаю, Люсьєне, ти міг би і зрадіти, що я закохалася у свого судженого, тому що зараз ти сам потрапив у ситуацію, у якій Різ був пів року тому.

— Ти покинула нас.

Нас. Не Темліна. Нас. Слова луною покотилися в темряву, в бік завивання вітру та невпинної завірюхи за вигином печери.

— Я сказала тобі ще тоді, у лісі: ви покинули мене задовго до того, як я фізично пішла.

Я знову затремтіла. Мені неприємно було його торкатися, але тіло прагнуло бодай якогось тепла.

— У Двір Весни ти вписався не краще за мене, Люсьєне. Ти знайшов там притулок. Ти розважався, маючи там усі втіхи. Але не треба вдавати, наче ти не відчуваєш, що гідний більшого.

Металеве око задзижчало.

— А де ж, як на тебе, моє місце? У Дворі Ночі?

Я не відповіла. Бо, правду кажучи, відповіді в мене на його запитання не було. А втім, як Вища Леді я могла б запропонувати йому місце… Якщо ми зуміємо вижити на шляху додому.

І зробила б це передусім для того, щоб Елейн ніколи не опинилася у Дворі Весни. Я майже не сумнівалася, що Люсьєн цілком би прижився у нас і знайшов спільну мову з моїми друзями. У глибині душі в мені жила зловтіха від думки, що Темлін утратить іще одну життєво важливу для нього опору.

— Виходимо на світанку, — тільки й відповіла я.

Ми пережили цю ніч.

Усе тіло заклякло й боліло, коли ми стали обережно спускатися з гори. Жодного натяку на появу братів Люсьєна. Та й на будь-що живе на цій горі.

Мені було байдуже. Значення мало лише те, що ми нарешті перетнули кордон із землями Двору Зими.

За горою, виблискуючи під сонцем, розкинулася величезна крижана долина. Щоб перетнути її, знадобляться дні, але й це було байдуже: у мені прокинулося достатньо сили, щоб зігріти нас невеличким багаттям. Надто повільно, але ефекти отрути відступали.

Я ладна була поставити на те, що розсіятися зможу вже із середини крижаного плато. Якщо нас не полишить щастя й ніхто інший не прийде по наші душі.

Я згадувала все, чого Різ учив мене про Двір Зими і що розповідав про його Вищого Лорда, Калліаса. Високі вишукані палаци, неймовірна кількість камінів, усюди вічнозелені рослини. Різні сани як улюблений транспортний засіб, запряжені північними оленями з оксамитовими ріжками й широкими копитами, ідеальними для снігу і криги. Добре тренована армія, яка попри це звикла покладатися на величезних білих ведмедів, які першими відшукували незваних візитерів.

Залишалося молитися, щоб один із них, ідеально зливаючись білою шкурою зі снігом долини, не чекав на нас зараз унизу.

У Двору Ночі були доволі непогані стосунки із Двором Зими, хоч після Амаранти, як і в усьому іншому, між Дворами зросло напруження. У Зимі вона знищила багатьох, зокрема, як я пам’ятала, десятки дітей. Цей спогад відгукнувся в мені нападом нудоти.

Я навіть уявити собі не могла, як це — втратити дітей, горе матерів, лють батьків. Мені забракло сміливості розпитати Різа за місяці наших тренувань, чиї то були діти. Які все це мало наслідки. І чи був це найстрашніший злочин Амаранти. А можливо, просто один із численних її злодіянь.

Та попри доволі дружні зв’язки Двір Зими належав до Сезонних Дворів. І легко міг об’єднатися із Тарквеном і Темліном. Нашими ж найкращими союзниками залишалися Солярні Двори: Двір Світанку і Двір Дня. Але вони лежали далі на північ, за лінією, що відмежовувала Солярні та Сезонні Двори. За лінією священної, нічиєї землі, де й розташувалося Підгір’я. А ще — котедж Ткалі.

Нам настав би кінець задовго до того, як ми ступили б у смертоносний прадавній ліс.

Минула ще доба, перш ніж ми нарешті залишили гори позаду і ступили на товсту кригу. Тут нічого не росло, і відрізнити ділянки твердої землі від крижаних можна було лише за сніговими заметами, між якими лежав лід, прозорий, мов скло, і темна безодня озер під ним.

Принаймні ми не зіткнулися з білими ведмедями. Але, як невдовзі стало зрозуміло, на нас чекав безкраїй простір, у якому не було найменшого прихистку. На кризі неможливо було сховатися від вітру й морозу. А спроби розпалити вогонь нашою слабкою магією побачив би будь-хто і з будь-якої відстані. Не кажучи вже про саму ідею розпалювати вогонь, стоячи на замерзлому озері.

Сонце почало хилитися до обрію, кидаючи на крижану долину золоті й сині тіні.

Люсьєн сказав:

— Сьогодні треба буде розтопити край якоїсь кучугури, щоб спорудити щось подібне до намету.

Я не знала, як сприйняти його ідею. Могло здатися, що ми були за якихось пів кілометра від краю того, що здавалося величезним озером. Але достоту знати, де воно закінчується, ми не могли.

— Гадаєш, що ми ще довго чвалатимемо цією кригою і нам треба перепочити, перш ніж рушати далі? — спитала я.

Люсьєн похмуро зиркнув на визолочений небокрай.

— Мабуть, таки треба, бо хто знає, як далеко вона тягнеться.

Снігові замети добре ховали лід.

— Можливо, ми знайдемо в собі сили, щоб в інший спосіб подолати цю відстань… — Я озирнулася назад, туди, де залишився наш останній маленький табір.

Тобто — ми озирнулися. Водночас. І обоє побачили три силуети на краю озера.

Три усміхнені пики.

Еріс звів руку, огорнуту полум’ям, яке мало розтопити кригу під нашими ногами.