Двір крил і руїн

Розділ 23

— На нас насувається війна, — сказала я Косторізу. — А ти, якщо вірити чуткам, маєш дар, що може стати нам у пригоді на полі бою.

Він посміхнувся, дивлячись на Кассіана, ніби розумів, чому той приєднався до мене.

— В обмін на певну платню, — розмірковуючи, повільно проказав Косторіз.

— У розумних межах, — відрубав Кассіан, щоб одразу пригасити його апетит.

Косторіз роззирнувся навкруги.

— І ви обоє вважаєте, що я хотів би… повернутися додому, — розмірковував він уголос.

— Хіба ні?

Косторіз схрестив ноги під маленьким тілом.

— Там, звідки ми прийшли… навряд чи залишилося бодай щось. Хіба що порох, який розносить вітер пустинною рівниною. У мене немає домівки, куди б мені можна було повернутися. Принаймні такої, до якої закортіло б повертатися.

Якщо його кинули до цієї В’язниці набагато раніше за Амрен… Раніше на десятки тисяч років, а може, ще більше…

Я із зусиллям опанувала себе.

— Тоді, якщо цей світ саме те місце, де тобі хочеться залишитися, то, може, покращення умов твого перебування…

— Місце, де я хочу залишитися, Руйнівнице Прокляття, — оця камера. — Косторіз поплескав долонею по земляній підлозі. — Гадаєш, я дозволив би комусь заманити себе в пастку?

Тіло Кассіана напружилося. Тепер він був сама уважність і зосередженість. За найменшої небезпеки він би висмикнув мене із цієї камери.

Тонкий пальчик Косторіза накреслив на припорошеній кам’яній підлозі три кола, зчепивши їх краями.

— Ти познайомилася з моєю сестрою, моєю близнючкою. Тепер ви називаєте її Ткалею. Я ж знав її як Стригу. Вона, і наш старший брат, Кощій… О, як вони тішилися вашим світом, коли ми втрапили сюди. Давні фейрі боялися нас і поклонялися нам! Якби я був тоді сміливіший, то дочекався б, коли сила Стриги почне згасати. До того ж прадавня воїтелька Фе змогла заманити її в той клятий ліс, де вона перебуває досі. А Кощій також ув’язнений, не покидає свого озера на континенті. Усе це сталося задовго до того, як розділили землі та коронували першого Вищого Лорда Прифії.

Ми з Кассіаном слухали його розповідь, не насмілюючись ні про що розпитувати.

— Та воїтелька була дуже розумна. Її родовід давно урвався, хоча серед людей — не серед фейрі — ще можна знайти його залишки. — Косторіз посміхнувся майже сумно. — Ніхто не пам’ятає її імені. Окрім мене. Вона стала б моїм порятунком, якби я не вирішив свою долю задовго до її народження.

Я чекала, чекала й чекала, вбираючи крихти інформацію з історії Косторіза, як той голодний птах, що жадібно скльовує слід із хлібних крихт.

— Вона не змогла їх убити — вони були надто сильні. Їх можна було лиш утримати на одному місці.

Косторіз стер кола, які малював на підлозі.

— Я знав це заздалегідь, ще до того, як вона заманила Стригу до лісу. Тому і сховався тут.

— Щоб позбавити світ своєї присутності, у такий спосіб врятувавши його? — спитав Кассіан, суплячись.

Очі Косторіза спалахнули пекельним полум’ям.

— Щоб сховатися від своїх родичів.

— Навіщо? — здивувалася я.

— Бо вони боги смерті, дівчинко, — прошипів Косторіз. — Ти ж тепер безсмертна і повинна розуміти такі речі. Я не такий, як вони. Вони сильніші. Значно сильніші за мене навіть за моїх давніх років. Моя сестра… знайшла спосіб живитися життям. Залишатися молодою й гарною завдяки украденим нею життям.

Я згадала, чому її називають Ткалею, нитки в тому будинку, зроблений із волосся дах… І подумки зробила собі помітку: скинути Різа в Сидру за те, що послав мене в той будинок.

Проте сам Косторіз…

— Якщо вони боги смерті, то хто тоді ти? — спитала я, попри те що вже здогадалася, хто саме.

Смерть. Він постійно, раз-по-раз, запитував мене про смерть. Про те, що чекало по той бік буття, про мої відчуття. Про те, куди я йшла. Досі я вважала це просто цікавістю, але…

Обличчя хлопчика — обличчя мого сина — весело зморщилось. Образ із майбутнього, яке він кілька місяців тому вже показував мені, дражнив, втілюючи те, про що я не насмілювалася навіть мріяти. Те, в чому не була впевнена. А тепер…

— Я забув, хто я такий. І не волію про це згадувати.

Косторіз відкинув голову назад, упершись нею в скелю в себе за спиною.

— Отож я просто не хочу звідси йти. Не маю анінайменшого бажання нагадувати брату й сестрі, що я й досі живий, досі перебуваю на цьому світі. Навіть прив’язані до своїх місць і позбавлені колишньої сили, вони залишаються небезпечними супротивниками.

— Якщо Гайберн переможе в цій війні, — грубо урвав його Кассіан, — двері цієї В’язниці можуть відкритися навстіж. А твої сестра і брат, випущені на волю, можуть навідатися до тебе в гості. І що тоді?

— Навіть Гайберн не такий дурний, щоб випустити моїх брата і сестру на волю… Гадаю, тут чимало інших в’язнів, яким може здатися твоя пропозиція… спокусливою.

Косторіз задоволено видихнув. А в мені закипіла кров.

— У тебе немає найменшого наміру допомогти нам. Тобто тут, — я обвела камеру рукою, — ти волієш залишатися довіку?

— Якби ти знала мого брата і сестру, Руйнівнице Прокляття, то зрозуміла б, що це єдино мудре рішення.

Я розтулила рота, але Кассіан, як пересторогу, стиснув мої пальці. Досить. Ми достатньо сказали, достатньо відкрилися. Наш відчай нічому не зарадить.

— Нам час іти, — сказав Кассіан, демонструючи крижаний спокій. — На нас чекають радості Кам’яного Міста.

Так, ми й справді могли спізнитися, якщо не покинемо камеру зараз. На прощання я хмуро поглянула на Косторіза, і ми з Кассіаном зробили крок до відчинених дверей.

— Тож ви вирушаєте до Кам’яного Міста, — сказав Косторіз радше ствердно, ніж запитально.

— Це вже тебе аж ніяк не стосується, — кинула я йому через плече.

Мовчання Косторіза у відповідь нараз зупинило нас на порозі, і ми повернулися до нього.

— Тобто це ваша остання спроба, — промуркотів він нарешті, розглядаючи нас. — Об’єднати Двір Ночі. Так я вас зрозумів?

— І знову ж таки: це тебе вже не стосується.

Косторіз посміхнувся.

— Будете з ним торгуватися. — Він поглянув на татуювання, що обвивало мою праву руку. — Такі собі перемовини. Цікаво, яку ціну загадає Кейр. Справді цікаво.

Він тихо засміявся.

Кассіан зітхнув, усім своїм виглядом показуючи, що його терпець увірвався.

— Ходімо, — наказав він мені.

Але я дивилася на Косторіза, який мовчки грався уламком кістки Аттора.

— Дивно вирують потоки в Котлі, — пробурмотів він більше до себе, ніж до нас.

— Годі! Доволі комедії. Ми йдемо, — сказала я, знову розвертаючись і цього разу тягнучи Кассіана за собою.

— У моєї сестри, в її замку, була колекція свічад, — озвався Косторіз.

Ми знову зупинилися.

— Видивляючись у них, вона день і ніч милувалася собою, насолоджувалась своєю вродою і юністю. І було там таке свічадо, яке вона називала Уроборос. Прадавнє вже тоді, коли ми були молоді. Вікно у світ. Його темна поверхня давала змогу побачити все, прочитати будь-що. І те, що діється сьогодні, і майбутнє. Але зараз це свічадо не в неї, а в Кейра, і зберігає він його як сімейну реліквію. Принеси мені це свічадо. Отака моя ціна. Принеси мені Уроборос, і я стану твоєю зброєю. Звісно, якщо зумієш знайти спосіб звільнити мене.

Мовивши це, Косторіз зло посміхнувся.

Ми з Кассіаном перезирнулися і дружно знизали плечима.

— Побачимо, — тільки й сказала я.

І ми пішли.

А потім, чекаючи Різа, ми сиділи на валуні над сріблястим струмком і дихали холодним туманом. За нашими спинами височіла гора, жахливою громадою закриваючи небокрай. Навіть тут відчувалася гнітюча близькість В’язниці.

— Ти казав, що знав про те, що Косторіз один зі Старих богів, — тихо міркувала я. — А знав, що він один із богів смерті?

— Здогадувався, — похмуро відповів Кассіан.

Коли я звела в подиві брови, він уточнив:

— Він врізає смерть у самі кості. Бачить їх. Насолоджується ними. Здогадатися було неважко.

Я замислилася над його словами, а потім спитала:

— Ти сам запропонував піти зі мною чи це Різове рішення?

— Я хотів піти з тобою. Але Різ… він теж здогадався, хто такий Косторіз.

Он воно що! Усі ми бачили в очах Нести того дня…

— Подібне озивається до подібного, — пробурмотіла я.

Кассіан тільки кивнув.

— Не думаю, що Косторіз знає, хто і що таке Неста. Але я хотів перевірити, про всяк випадок.

— Чому?

— Тому що хочу допомогти.

Цієї відповіді було досить. Ми замовкли, і тільки струмок порушував тишу.

— Ти злякався б її, якби Неста справді була Смертю? Або якби її сили походили від Смерті?

Кассіан довго мовчав.

— Я воїн. Я все життя ходжу поряд зі Смертю. Я більше боявся б за неї, якби у неї справді була б така сила. Але не її саму. — Він ще мить подумав і додав: — Ніщо в Несті не зможе мене налякати.

— Дякую, — мовила я, стиснувши його руку.

Не знаю навіть, чому я так сказала, але Кассіан усе одно кивнув мені.

Я відчула Різа ще до того, як він з’явився, і лише потім поцілована зірками радість розквітла в мені, коли Різ зіткався перед нами просто з повітря.

— Ну як?

Кассіан зістрибнув з валуна і простягнув мені руку, щоб допомогти злізти.

— Тобі не сподобається озвучена ціна.

Різ розкинув руки, щоб перенести нас обох у Веларіс.

— Якщо він забажав вишуканого посуду, я доставлю йому в камеру кілька комплектів.

Ми з Кассіаном, чіпляючись за руки Різа, навіть не усміхнулися на його жарт.

— Увечері ще поторгуємося, — нарешті буркнув Кассіан у відповідь на жарт Різа.

За якусь мить острів потонув, схований від нас у тінях.