Двір крил і руїн

Розділ 61

Геліон перенісся зі мною до табору. Просто до намету Різа.

Мій суджений був блідий, заплямлений кров’ю — шкіра, зброя й волосся — і брудний. Я розтулила рот, щоб спитати про перебіг битви, як вони давали раду… сама не знаю із чим.

Але Різ просто пригорнув мене й міцно притулив до грудей. Його запах і тепло, міць його тіла… Я знову заридала.

Я не знала, хто ще був у наметі. Хто вижив у битві.

Усі вийшли, коли мій друг пригортав мене до себе, м’яко заколисуючи, а я плакала й плакала.

Різ розповів мені про все, лише коли мої сльози висохли. Коли змив чорну кров суріеля з мого обличчя й рук. Я тієї ж миті вибігла з намету й помчала через місиво, оминаючи виснажених воїнів. Різ був за крок від мене, але нічого не сказав, коли я відкинула полу іншого намету й роззирнулася на тих, хто в нім перебував.

Мор і Азріель стояли біля ліжка, спостерігаючи за кожним рухом цілительки поряд із Кассіаном. Вона простягнула над ним свої сяйливі руки.

Тоді я зрозуміла тишу, про яку він колись згадував. Саме вона заповнила мене, коли я дивилася на його брудне, спотворене болем обличчя. Кассіан був непритомний і дихав тяжко, з хрипом.

Тоді я побачила жахливу рану. Його тіло було розтяте від низу живота аж до груднини. Зараз кров уже тільки сльозилася.

Я похитнулася, але Різ підтримав мене під лікті.

Цілителька навіть не звернула на мене уваги. Її брови були зосереджено насуплені, а руки палали білим світлом. Під ними — дуже повільно — краї рани з’єднувалися.

Якщо це зараз мало такий страшний вигляд…

— Як? — хрипко промовила я.

Досі Різ сказав мені тільки три речі. Ми виграли цю битву… з надзусиллям. Тарквена залишили вирішувати, що робити з ворожими солдатами, що вижили. Кассіан був тяжко поранений.

— Де ти була? — процідила Мор.

Вона була мокра, закривавлена й брудна. Так само, як і Азріель. На щастя, попри дрібні подряпини вони не мали серйозних ушкоджень.

Я похитала головою. Дозволила Різові, який досі тримав мене, прослизнути в мій розум. Я показала йому все — пояснила пригоди з Аянтою, суріелем і Ткалею. Показала те, про що дізналася. Очі Різа на мить стали відчуженими, і я зрозуміла, що наближається Амрен із Книгою. Щоб допомогти Несті вистежити Котел — принаймні спробувати це зробити. Він зможе все пояснити Мор.

Різ дізнався, що я зникла, уже після битви. Він не знав, що Мор долучилася до бою. А також що мене немає ніде. Він саме дістався намету Елейн, коли Геліон надіслав йому повідомлення, що знайшов мене. Не знаю, яким даром він скористався, що зміг це зробити. Додав також, що доправить мене в табір.

Загальні фрази, небагато подробиць.

— Він… що…

Я не змогла закінчити думку. Слова застрягли в мене у горлі й вимовити їх здавалося так само неможливо, як доторкнутися до зірок.

— Ні, — відповіла цілителька, не підводячи на мене погляду. — Але видужуватиме протягом кількох днів, і йому буде боляче.

Краї рани загоїлися — тепер вона зшивала їх.

Мені стало зле, коли я побачила дике м’ясо.

— Як? — спитала я знов.

— Він не хотів на нас зачекати, — глухо відповіла Мор. — Рухався вперед, воліючи відтворити шикування рядів. Став на ґерць з одним із командувачів. Не захотів відступати. Перш ніж до нього дістався Азріель, він уже впав.

Обличчя Азріеля було незворушне, наче вирізьблене з каменю, а погляд карих очей опустився на рану, що на очах загоювалася.

— І все ж таки: де ти була? — знову поцікавилася Мор.

— Якщо ви хочете посваритися, вийдіть назовні, — покартала нас цілителька. — Не тривожте мені пацієнта.

Жодна з нас не ворухнулася.

Різ провів рукою по моїй руці.

— Звісно, ти маєш право йти куди й коли хочеш. Гадаю, Мор має на увазі, що в майбутньому… постарайся залишати нам повідомлення.

Слова Різа були сказані легко, але в його очах була паніка. Не така, як у спраглого контролю Темліна, а справжній страх, спричинений тим, що він не знав, де я, чи не потребую допомоги. Подібно до того як я хотіла знати, де він і чи не треба йому чимось зарадити, чи не згинув, коли нас оточили вороги.

— Вибач, — сказала я. Йому й решті.

Мор навіть не поглянула на мене.

— Тобі нема за що вибачатися, — відповів Різ, взявши мене за підборіддя. — Ти здобула для нас надзвичайно цінну інформацію. Однак…

Його великий палець торкнувся моєї вилиці.

— Нам просто пощастило, — прошепотів він, — завдяки тому, що були на крок попереду, не потрапити до них у кігті. Навіть якщо сьогодні… ми не мали щастя на полі бою. Однак цинік у мені розмірковує, коли щастя нас покине. І мені зовсім не хочеться, щоб ти стала тому причиною.

Усі вважали мене молодою й недолугою.

«Ні, — сказав мені Різ через наш зв’язок, і я зрозуміла, що опустила ментальну стіну. — Повір, якби ти знала, що роблять Кассіан і Мор, ти знала б, чому ні. Просто наступного разу залиш повідомлення. Або дай мені знати».

«Ти дозволив би мені піти, якби я сказала?»

«Я не можу дозволити чи не дозволити тобі щось. — Різ підвів мою голову; Мор і Азріель відвели очі. — Ти вільна і приймаєш власні, суверенні рішення. Ми суджені — ти належиш мені, а я — тобі. Це не означає, що ми дозволяємо щось одне одному, адже жоден із нас не контролює другого. Однак… мабуть, я наполягав би, щоб тебе супроводжували. Більше для власного спокою. Щоб мати певність, що тобі ніщо не загрожує».

«Ти був трохи зайнятий».

Обличчям Різа промайнула усмішка.

«Якби ти наполягала на візиті до Підгір’я, я міг би зробити невеличку перерву в битві».

Я думала, що Різ дорікатиме мені, питатиме, чому не дочекалася кінця бою, але… він тільки схилив голову набік.

— Цікаво, чи Ткаля тепер тобі пробачила? — сказав він.

Навіть цілителька зреагувала на це ім’я — здригнулася. Спину мені аж морозом обсипало.

— А мені нецікаво.

Різ хрипко засміявся:

— Ну то й не питатимемо.

Утім радість зникла, коли він знову поглянув на Кассіана. Однак стараннями цілительки краї рани стяглися.

«Ти не винна в смерті суріеля».

Я зітхнула, коли повіки Кассіана здригнулися.

«Знаю».

Я вже додала його смерть до довгого переліку речей, за які король Гайберну мені заплатить.

Ми довго стояли мовчки. Я навіть не поцікавилася, де Неста. Мор ледве помічала мою присутність. Але Різ… Він присів на край ліжка, коли Кассіан розплющив очі й застогнав від болю.

— Отак це закінчується, — повчала його цілителька, збираючи своє приладдя, — коли лізеш на чийсь меч.

Вона зморщила чоло, поглянула на пораненого і мовила:

— Відпочивай сьогодні й завтра. Я не наполягаю на післязавтра, але не наражайся найближчим часом на жодні мечі.

Кассіан тільки закліпав, дивлячись на неї ошелешеним поглядом, коли вона вклонилася Різові й мені і пішла.

— Погано? — спитав він хрипко.

— Як погано було тобі, — м’яко спитав Різ, — чи як погано нам накрутили вуха?

Кассіан сонно закліпав. Повільно, немовби досі був під впливом знеболювального.

— Відповідь на друге запитання така: ми дали раду, — відповів Різ.

Мор і Азріель інстинктивно відступили на крок чи два, почувши залізні нотки в його голосі.

— Кейр зазнав тяжких втрат, але… ми виграли. Ледве. Відповідь на перше.

Різ вищирився.

— Ніколи більше не втинай такої штуки! — суворо звелів він.

Очі Кассіана одразу проясніли, коли він відчув кинутий йому виклик. Знетямлений, він навіть спробував сісти. І засичав, кинувши погляд на свіжий червоний рубець, що розтинав його торс.

— У тебе всі кишки випали, бараняча твоя макітро, — гарикнув Різ. — Азріель мусив їх притримувати.

Руки Співця тіней були вкриті засохлою кров’ю — кров’ю Кассіана. А його обличчя… застигло — в гніві.

— Я солдат, — безстрашно відповів іллірієць. — Це частина моєї роботи.

— Ти дістав наказ чекати! — не витримав Різ. — І зігнорував його.

Я поглянула на Мор, потім на Азріеля — з мовчазним запитанням: вийти нам чи лишитися. Однак вони були надто зосереджені на розмові Різа й Кассіана, щоб звернути на мене увагу.

— Фланг був порушений, — промовив Кассіан. — Твій наказ був до дупи.

Різ сперся руками на ліжко обабіч ніг іллірійця і промовив йому просто в обличчя:

— Я твій верховний правитель. Ти не маєш права ігнорувати наказ лише тому, що він тобі не подобається.

Кассіан сів, проклинаючи біль, що вразив його.

— Не дошкуляй мені ієрархією тільки тому, що ти гніваєшся.

— Цей твій клятий драматизм на полі бою мало не скінчився твоєю смертю. — Попри те що Різ кипів злістю, в його очах і голосі був переляк. — Я не гніваюся, я просто шаленію від люті.

— Отже, тобі можна казитися через наше рішення захистити тебе, а ми не можемо розлютитися, коли ти вирішуєш пожертвувати собою?

Різенд подивився на нього. Однак Кассіан не опустив погляду.

— Ти міг загинути, — повторив він хрипко.

— Так само, як і ти.

І знову хвилини тиші, під час яких гнів обох ущух.

— Після подій у Гайберні… я не в змозі цього стерпіти, — тихо визнав Різ.

Стерпіти його болю, болю будь-кого з нас.

Побачивши, як говорить Різ, як Кассіан нахилився і водночас скривився від болю, схопивши Різа за руку…

Я вийшла з намету. Нехай вони поговорять наодинці. Азріель і Мор рушили за мною.

Я примружилася від блідого надвечірнього світла. Коли зіниці призвичаїлися до нього, я побачила Несту, яка стояла біля найближчого намету, поставивши біля ніг порожнє відро. Волосся в неї було вогке й брудне. Вона похмуро дивилася, як ми виходимо.

— Усе гаразд. Рана залікована, прокинувся, — сказала я швидко.

Плечі Нести опустилися. Вона позбавила мене клопоту шукати її, щоб поцікавитися, чи пильнує вона Котел. Краще зробити це наодинці з нею. Перш ніж з’явиться Амрен.

— Хіба ти не повинна була наповнити це відро? — холодно звернулася до неї Мор.

Неста застигла й кинула на неї похмурий погляд, який, однак, не справив на Мор враження. Вона підняла відро й пішла собі, чвакаючи багнюкою, що бризкала на її й без того забруднені литки.

Я обернулася й побачила Азріеля, який прямував до намету командувачів, але обличчя Мор… було сердите. Розпашіла, вона повернулася до мене й кинула в обличчя:

— Навіть не сповістила нікому, що полишаєш табір.

То ось звідки цей гнів.

— Несті можна закинути багато чого, але не брак відданості. Вона не видала мене.

Мор не усміхнулася на мої слова.

— Ти збрехала.

Сказавши це, вона увійшла до свого намету.

Після таких слів у мене не було вибору, крім як піти за нею.

Більшість місця всередині забирало ліжко і невеликий стіл, завалений зброєю й мапами.

— Я не збрехала. — Я трохи скривилася. — Просто… не сказала тобі, що намислила.

Мор вибалушила очі.

— Ти заохочувала мене залишити тебе, наполягаючи, що будеш у безпеці в таборі.

— Вибач, — промовила я.

— Вибач? Ти кажеш «вибач»?

Вона виструнчилася, розбризкавши навколо бруд. Я не знала, як поглянути їй в очі. Бачила її й раніше у гніві, але на мене вона не гнівалася ніколи. Я не знала, як сваритися з подругами, бо до Мор у мене їх не було.

— Я знаю, що ти тепер скажеш! — вигукнула вона. — Усі ці виправдання стосуватимуться того, що ти не хотіла, щоб я пішла з тобою. Але ніщо не може виправдати твою брехню. Якби ти пояснила, я тебе відпустила б. Це — якби ти мені довірилася. А може, відмовила тебе від цього дурного задуму, який міг закінчитися твоєю смертю. Вони на тебе полюють. Хочуть схопити тебе, щоб використати. Скривдити. Ти побачила лише дещицю того, на що здатний король. Як розважається. Він не відступить ні перед чим, щоб зламати тебе і примусити скоритися його волі.

— Ми потребували цієї інформації.

Я не знала, що їй іще відповісти.

— Очевидно, що так. Але як я почувалася, коли мусила поглянути Різові в очі й визнати, що не знаю, де ти? Коли я зрозуміла, що ти зникла і, найімовірніше, обдурила мене? — Вона потерла забруднене обличчя, лише розмазуючи кривавий слиз. — Я вважала, що ти мудра. Краща.

Її слова обпекли мене.

— Я не хочу цього слухати.

Я обернулася до виходу, але Мор уже була там і схопила мене за руки.

— О ні, ти вислухаєш. Різ може собі бути солоденьким і пробачливим, але ти повинна відповідати перед нами. Ти моя Вища Леді. Чи ти розумієш, що означає, що ти не довіряєш нам тією мірою, щоб попросити про допомогу? Що ти не віриш, що ми поставилися б з повагою до твого рішення піти самій? Що ти нас надурила?

— Ти хочеш поговорити про брехню?

Сама не знаю, чому я це сказала. Я майже хотіла вбити Аянту власноруч, щоб лише позбутися того гніву, що розпирав мені груди.

— Що ти таке кажеш, коли й сама обманюєш себе й нас усіх щодня?

Мор нашорошилася, але не послабила хватки.

— Я не знаю, про що ти говориш.

— Чому ти не зробиш кроку назустріч Азріелю, Мор? Чому ти запросила до свого ліжка Геліонa? Адже тобі не сподобалося. Я бачила, який вигляд ти мала наступного дня. Тому, перш ніж обвинувачувати мене у брехні, краще подумай про себе.

— Годі.

— Невже? Тобі не подобається, як хтось тобі на щось киває? Критикує твій вибір? Ось і мені не подобається.

— Геть.

— Прошу.

Я пішла не озираючись. Розмірковувала, чи вона чула, як гупало моє серце, коли я йшла вкритим багнюкою табором.

Десь за двадцять кроків мене наздогнала Амрен. У її руках був згорток.

— Щоразу, коли я залишаюся вдома, хтось у щось устрягає.