Двір крил і руїн

Розділ 54

Джуріан не був моїм ворогом.

Я зрозуміла це, зазирнувши в його свідомість разом із Різом. Сама я не наважилася цього зробити. Ми недовго там були: біль, гнів і відчуття провини. Усе, що він бачив і через що пройшов.

Однак Джуріан казав правду. Він відкрив перед нами свою свідомість. Джуріан знав, у якому місці вони хочуть напасти. Де, коли і в якій кількості.

Азріель зник, не кинувши оком на жодного з нас, — щоб застерегти Кассіана й перемістити легіон.

Джуріан звернувся до Мор:

— Вони не вбили шостої королеви, Васси. Вона розуміла мене від початку, принаймні їй так здавалося. Застерігала їх, що моє воскресіння — поганий знак. Що якщо вони так вчинять, то матимуть клопіт. Що треба зібрати армію, перш ніж проблема стане завеликою. Однак Васса була надто жорстка, надто молода. Вона не змогла розіграти цієї гри. На відміну від золотоволосої, Деметри. Вона не помітила хижого блиску в їхніх очах, коли я розповів їм про силу Котла. Не знала, що від моменту, коли я розповів їм про брехню короля Гайберну, вони стали її ворогами. Вони не змогли вбити Вассу: наступна в черзі до трону була надто вперта. Отже, вони знайшли по другий бік давнього муру Повелителя Смерті, який полюбляв поневолювати молодих жінок. Він прокляв її й викрав. Решта світу вважає, що протягом усіх цих місяців вона хворіла.

— Ми знаємо, — сказала Мор, однак жоден із нас не мав сміливості поглянути на Елейн. — Ми дізналися про це.

Попри те що всі дізналися правду, ніхто не сказав йому, що Люсьєн пішов за нею.

Однак Елейн, здавалося, усе ж таки пам’ятала, хто вирушив на пошуки зниклої королеви. Вона звернулася до Ґрайсенa, обличчя якого нагадувало сумну кам’яну маску.

— Я не хотіла вводити тебе в оману.

— Якось важко в це повірити, — відповів за нього батько.

Ґрайсен проковтнув клубок у горлі.

— Ти зможеш повернутися сюди… жити зі мною… у брехні?

— Ні. Так. Я… сама не знаю, чого хочу.

— До того ж тепер тебе поєднує зв’язок з якимось… безсмертним чоловіком. Сином лорда.

«І найімовірніше спадкоємцем іншого лорда», — промовила я подумки.

— Його звуть Люсьєн.

Я не була певна, чи колись чула це ім’я з її уст.

— Мені все одно, як його звуть. — Уперше голос Ґрайсенa пролунав гостро. — Ти його подруга. Чи ти знаєш, що це означає?

— Це не важливо, — відповіла Елейн тремтливим голосом. — Мене не обходить, що вони зробили й чому.

— Ти належиш йому.

— Я не належу нікому. Але моє серце належить тобі.

Обличчя Ґрайсенa напружилося.

— Мені воно не потрібне.

Краще б він просто вдарив її. У її очах був такий глибокий біль… Коли вона це почула, на її обличчі з’явився вираз неймовірної туги.

Я ступила крок уперед, захищаючи її собою.

— Ось що тепер станеться, — промовила я. — Ви приймете до себе всіх людей, які сюди дістануться. Ми захистимо ці мури закляттям.

— Ми не маємо в цьому потреби. — Нолан знову скривився в огидливій гримасі.

— Ти хочеш, щоб я продемонструвала, як ти помиляєшся? — спитала я. — Чи повіриш мені на слово, що я можу перетворити цю стіну на купу камінців однією лише думкою? Навіть не потурбувавши моїх друзів. Ти впевнишся, лорде Нолане, що потребуєш нашої допомоги і наших охоронних заклять. Усе в обмін на прихисток для людей, які цього потребують.

— Я не хочу бачити тут якихось злидарів.

— А лише багаті й обрані можуть подолати мур? — спитав Різ, скинувши бровою. — Якось я сумніваюся, щоб аристократи хотіли працювати на твоїх полях, ловити рибу або добувати м’ясо.

— Для цього в нас вистачає рук.

Знову починається. Черговий бій зі скаженим чоловічком з обмеженим кругозором.

Джуріан звернувся до лорда:

— Я воював пліч-о-пліч з вашим предком, і йому було б соромно, що ви ховаєтеся від нужденних. Вчиняючи так, ви плюєте на його могилу. Король Гайберну досі мені довіряє. Отже, запевняю тебе, його легіон може завітати до тебе.

— Ти погрожуєш мені тим самим ворогом, від якого хочеш нас захищати?

Джуріан знизав плечима.

— Я можу також переконати його, що тут нема чого робити. Король довіряє мені безмежно. Ти впустиш сюди цих людей, а я зроблю все, що в змозі, щоб його армія трималася від вас подалі.

Він кинув виклик Різові. Ми були надто шоковані, щоб навіть вдавати нейтральність. Але тоді озвався Нолан:

— Я не приховуватиму, що моя армія невелика. Я маю загін солдатів. Сильний, але лише один. Якщо те, що ти говориш, — правда, — він кинув оком на Ґрайсенa, — ми приймемо їх. Кожного, хто зможе сюди дістатися.

Я подумала, що, може, старшому легше вмовити його. А надто по тому, як за мить Ґрайсен сказав Елейн:

— Зніми цей перстень.

Пальці Елейн стиснулися міцніше.

— Ні.

Неприємно. Зараз стане дуже неприємно, і то в якнайгірший спосіб.

— Зніми. Його.

Цього разу Нолан застережно зашипів на сина, але Ґрайсен його зігнорував. Однак Елейн була незворушна.

— Зніми його! — Вереск аж луною пішов по кам’яних стінах.

— Досить. — Голос Різa звучав спокійно і смертельно небезпечно. — Пані залишить перстень, якщо захоче. Попри те що ніхто не зажуриться, якщо вона захоче з ним розстатися. Жінки загалом віддають перевагу ціннішим за залізо металам.

Ґрайсен кинув на Різенда ненависний погляд.

— Отже, це так починається? Ви, чоловіки фейрі, приходитимете по наших жінок? Вам ні з ким злягатися в себе?

— Зважай на слова, хлопче, — угамовував його батько.

Елейн зблідла, почувши таку грубість. Ґрайсен лише кинув їй:

— Я не маю наміру з тобою одружуватися. Я розриваю заручини. Я прийму людей, яких ви хочете нам прислати, а тебе — ні. Ніколи.

Обличчям Елейн потекли сльози, наповнюючи приміщення запахом солі.

Неста ступила крок уперед. Потім знову. І ще один. Перш ніж хтось щось зрозумів, вона опинилася поруч із Ґрайсеном і, перш ніж хтось зреагував, дала йому такого ляпаса, що його голова аж відскочила вбік.

— Ти ніколи на неї не заслуговував! — гарикнула вона, перериваючи запалу тишу, сповнену подиву.

Ґрайсен схопився за щоку, вилаявся й зігнувся навпіл. Неста поглянула на мене. У її очах кипів гнів, живий і нічим не стримуваний. Однак коли вона звернулася до мене, то її голос був крижаний:

— Отже, ми тут уже все владнали.

Я кивнула, а вона, горда, як королева, узяла Елейн під руку й вивела зі сторожової вежі. Мор попрямувала за ними, оберігаючи їх із тилу, коли вони опинилися між справжнім лісом зброї й собаками, що гарчали.

Обидва лорди вийшли, не попрощавшись. Лишився сам Джуріан.

— Передай Співцю тіней, — сказав він, — що я перепрошую.

Різ похитав головою.

— Отже, що далі? Закладаюся, що ти маєш ширші плани, ніж застерегти людей, щоб зачаїлися або тікали.

Джуріан відштовхнувся від столу.

— Тепер, Різенде, я повернуся до військового табору Гайберну, де мені скажуть, що мої пошуки Міріам і Дрейкона зазнали фіаско. Наступним кроком буде нова подорож на континент, щоб посіяти кілька зерен незгоди поміж Дворів королев. Начебто ненароком я випущу певні суттєві подробиці, що стосуються їхніх планів: кого вони насправді підтримують, чого хочуть. Це має втримати їх на якийсь час. Вони будуть занадто заглиблені у вирішення внутрішніх конфліктів у власних Дворах, щоб думати про те, що відбувається тут. А тоді… хто знає? Може, я долучуся до вас на полі бою.

Різ потер брови великим і вказівним пальцями, а коли схилив голову, пасмо волосся впало йому на чоло.

— Якби я не знав, що відбувається у твоїй голові, не повірив би жодному твоєму слову.

Джуріан тільки вдарив долонею по одвірку.

— Передай Кассіану, щоб завтра вдарив у лівий фланг. Гайбернійці планують дати молодим синкам знаті змогу трохи набратися бойового досвіду. Це розбещена й невправна банда. Пробийтеся туди, і ви зчините переполох у їхніх лавах. Тільки вдарте швидко й потужно, щоб вони не мали часу оговтатися й перегрупуватися.

Джуріан похмуро усміхнувся мені.

— Я не подякував тобі за смерть Даґдана і Бренни. Світ став кращим без них.

— Я зробила це для «Дітей Благословенних», — відповіла я. — Не заради похвали.

— Знаю, — сказав він, скинувши бровами. — Як ти гадаєш, чому я наважився тобі довіритися?