Двір крил і руїн

Розділ 39

Іллірійський табір залишився в горах над Адріатою. Почасти через поранених, яких не можна було транспортувати, доки вони достатньо не зціляться для розсіювання.

Порвані крила, розпороті животи, понівечені обличчя…

Я не знала, як мої друзі досі тримаються на ногах, маючи на руках стількох поранених. Азріеля я майже не бачила, він сидів у наметі, де збирав інформацію від своїх розвідників: флот Гайберну відступив. Не до Двору Весни, а за море. Нові сили, які б готувались до наступу, не з’являлися. Про Темліна і Джуріана не було жодних звісток.

А ось Кассіан… Він накульгував серед поранених, що лежали на сухій кам’янистій землі, втішав, хвалив, розмовляв з тими, до кого ще не встигли підійти цілителі. За допомогою Сифонів він міг нашвидкуруч залатати щось просто на полі бою. Але більшості була потрібна серйозна допомога.

Я допомагала цілителям, які працювали без перепочинку, підносила необхідне і раз-по-раз опинялася поряд із Кассіаном. Його обличчя було змарніле, виснажене. Він досі не зняв обладунку, і, попри те що встиг змити кров зі шкіри, під коміром нагрудної пластини було видно сухі плями. Карі очі стали тьмяними, як у мене. Як у Мор.

А ось Різ… Його очі лишалися ясними. Пильними. Він був похмурий, але… саме на нього дивилися наші воїни. І він був такий, як і мав бути Вищий Лорд, впевнений у своїй перемозі правитель, чиї сили розбили флот Гайберну і врятували ціле місто невинних жертв. Перемога далася його армії дорогою ціною, але вона була того варта. Різ ходив табором, наглядав за пораненими, отримував звіти від Азріеля, радився з командирами. Він не скинув обладунків, але був уже без крил. Крила зникли ще до його появи в кімнатах Тарквена.

Сонце сіло, накинувши на місто, що лежало під нами, темну габу пітьми. Темрява була непроникна, а я ж пам’ятала це місто, коли там усе жило і сяяло. Таку темряву ми бачили у Веларісі після нападу, вона була нам знайома.

Над табором замиготіли чарівні вогні, що відбивалися від кігтів на іллірійських крилах уцілілих і поранених. Я знала, що багато хто з них придивляється до мене, своєї Вищої Леді.

Мені було не до снаги бодай вдавати спокійну впевненість Різа. Я не почувалася тріумфатором. Тож я й далі носила миски зі свіжою водою, виливала закривавлену. Допомагала тримати тих, хто кричав від нестерпного болю, доки у мене від напруження не починали цокотіти зуби.

Я присіла, тільки коли вже падала з ніг. На кілька хвилин пустилася на перевернуте відро за наметом цілителя. Хотіла перепочити лише кілька хвилин… А прокинулася в іншому наметі, на стосі м’якого хутра, під притлумленим світлом чарівного ліхтарика.

Поруч, схрестивши ноги, сидів Різ. Волосся його було скуйовджене, із засохлою кров’ю в ньому, наче Різ брався за нього закривавленими руками.

— Я довго спала? — хрипко спитала я.

Різ звів на мене погляд, відірвавшись від якихось паперів, що були розкладені на хутрі перед ним.

— Три години. До світанку ще далеко, спи.

Але я вже сперлася на лікті.

— Ти ж не спиш, — сказала я.

Він знизав плечима і відпив води з келиха, який стояв поряд із ним.

— Я не падаю долілиць просто у бруд. — Суха усмішка на його устах зблякла. — Як ти почуваєшся?

Я хотіла сказати: «Добре», — але натомість мовила:

— Досі намагаюся збагнути, що маю відчувати.

Він кивнув.

— Відкрита війна така… Потребує чимало часу на те, щоб дати лад своїм думкам. Зрозуміти, яка її ціна.

Я підвелася і сидячи стала роздивлятися розкладені папери. Звичайні листи. Але із сотнею чи близько того імен у кожному.

— Ти знав їх? Тих, хто загинув?

Різ примружив очі й мовив:

— Небагатьох. Тарквен втратив більше людей, ніж ми.

— Хто сповістить їх родинам?

— Кассіан. Він розішле ці листи на світанку… Коли стане зрозуміло, хто пережив ніч. Він навідається до родин, якщо знав їх.

Я згадала розповідь Різа про те, як він із друзями переглядав списки загиблих під час Війни, і про жах, який вони відчували, очікуючи побачити там знайомі імена.

Стільки тіней вилося в його фіалкових очах. Я накрила долоню Різа своєю. Він опустив погляд на мої пальці, на бруд і кров під нігтями.

— Король з’явився сьогодні, — сказав він нарешті, — щоб подражнити мене. Напад на бібліотеку, ця битва… Усе це він робив, щоб погратися зі мною. З нами.

Я торкнулася його підборіддя. Холодного, дуже холодного попри спеку літньої ночі.

— Різенде, ти не загинеш у цій війні.

Він подивився мені в очі, і я взяла його обличчя в долоні.

— Не слухай його, хай би що він казав. Він знає…

— Він знає про нас. Знає наше минуле.

І це страшенно лякало Різа.

— Він знав про бібліотеку. Він обрав її, знаючи, що вона для мене означала, а не тільки через Несту.

— Тому ми дізнаємося, куди вдарити його, і вдаримо боляче. А ще краще — вб’ємо, перш ніж він встигне зашкодити ще комусь.

Різ похитав головою, обережно вивільняючись із моїх долонь.

— Якби ж то нам протистояв тільки король Гайберну… Але в його арсеналі Котел.

На те, як сутулилися його плечі, як опустилося підборіддя, боляче було дивитися. Я знову схопила Різа за руку. Очі мої опекло сльозами.

— Нам потрібні союзники. Ми не можемо взяти весь вогонь війни на себе.

— Я знаю. — Його слова були важкі, він був втомлений.

— Пересунь зустріч із Вищими Лордами. Бодай на три дні.

— Гаразд, пересуну.

Я ніколи не чула в нього такого тону. Такого тихого й лагідного. І тому я сказала:

— Я кохаю тебе.

Різ підвів голову. Його очі спалахнули.

— Колись давно я мріяв почути ці слова, — тихо промовив він. — Коли вважав, що від тебе я не дочекаюся їх ніколи.

Він кивнув у бік Адріати, що розкинулася за нашим наметом.

— І лише під час нашої першої подорожі сюди я дозволив собі сподіватися на те, що колись почую їх.

«За зорі, що слухають, і мрії, що втілюються».

Але сьогодні, з Тарквеном…

— Світ має знати, — сказала я. — Світ повинен дізнатися, який ти є насправді, Різенде. Які насправді ви всі чудові.

— Навіть не знаю, як поводитися, слухаючи від тебе такі компліменти. Я хвилююся. Може, то привид короля, що постав переді мною, справив на тебе неабияке враження?

Я ущипнула його за руку, і Різ тихо розсміявся, а потім узяв моє обличчя в долоні, щоб зазирнути в очі. Схилив голову й мовив:

— То мені слід хвилюватися?

Я знову торкнулася долонею його щоки, відчула, як потепліла його шкіра.

— Ти безкорисливий, сміливий, добрий. Ти кращий, ніж я колись дозволяла собі мріяти, уявляла поруч… — Мені забило дих, і я глибоко вдихнула.

Я не знала, чи потрібно було Різу почути ці слова після знущань короля, але мені було потрібно їх промовити. У його очах затанцювали зорі. Але я все одно повела далі:

— Яку роль ти гратимеш на цій зустрічі Вищих Лордів?

— Звичну.

Я кивнула, наперед знаючи відповідь.

— Тоді й усі інші обмежаться звичними ролями.

— А що пропонуєш ти?

Я відвела долоню від його щоки і поклала йому на серце.

— Мені здається, настав час і нам зняти маски. Припинити гратися у звичні ігри.

Він чекав, воліючи мене вислухати.

— Веларіс перестав бути таємницею. Король забагато про нас знає. Про те, хто ми. Що ми. Мені здається… якщо ми хочемо альянсу з іншими Вищими Лордами, нам слід розповісти їм правду. Бо тільки правда змусить їх повірити нам. Правда про те, хто ти насправді, які ви насправді — ти, Мор, Кассіан, Азріель. Згадай, як погано все склалося сьогодні з Тарквеном. Ми не можемо дозволити, щоб усе так і далі велося. Досить масок, досить ролей. Ми підемо на зустріч такими, якими ми є. Сім’єю.

Бодай якийсь зиск мала я сьогодні від знущань короля. Досить ігор. Не буде більше маскування, не буде брехні. Можливо, він вважав, що змусить нас і надалі все ховати. Але, щоб мати шанс… Можливо, до перемоги вів інший шлях. Правдивий. Ми мали об’єднати зусилля — такими, як ми насправді є.

Я чекала від Різа слів про те, що я юна й недосвідчена, що я нічого не знаю про політику і війну. Але він просто погладив мене великим пальцем по щоці.

— Вони можуть розлютитися за ту брехню, яку ми старанно вішали їм на вуха протягом стількох століть.

— А ми пояснимо їм, що розуміємо їхні почуття, і змусимо їх зрозуміти, що іншого шляху захистити наших підданих просто не існувало.

— Ми покажемо їм Двір Мрій, — тихо сказав Різ.

Я кивнула.

— Ми покажемо їм, а також Кейру, Ерісу, Берону. Покажемо, ким ми можемо бути для наших союзників і ким — для ворогів.

Зорі виблискували і згоряли в його неймовірних очах.

— А як щодо твоїх сил?

Король знав і про них, чи принаймні здогадувався. З обережного тону Різа я зрозуміла, що для себе він уже щось вирішив, але остаточний вибір усе одно належав мені — і Різ пристане на мій бік, хай би що я вирішила.

Я розмірковувала. Зрештою сказала:

— Гадаю, у розкритті нашого світлого боку вони побачать спробу маніпуляції, особливо якщо першою про добро заговорить твоя суджена, яка вкрала дещицю сил у кожного з них. Якщо король матиме намір скористатися цією інформацією проти нас, то щось вигадаємо пізніше.

— Відверто кажучи, силу тобі вони подарували зі своєї волі, ніхто їх до цього не змушував. Я згоден з тобою. Нам доведеться пройти по лезу бритви. Коли відкриємося, ми зобов’язані переконати всіх, що це не інтриги і не пастка. Та коли йдеться про тебе…

Темрява проковтнула всі зірки в його очах. Пітьма, що ховала злодіїв і вбивць, пітьма, що обіцяла неминучу смерть…

— Найгірше, коли хтось із них надасть перевагу альянсу з Гайберном, — провадив Різ. — І найпершим з них може бути Берон. З війною чи без неї він не полишить спроби вбити тебе. І навряд чи Еріс зможе його стримати.

Я ладна була заприсягтися, що весь табір здригнувся від гуркоту тієї хвилі люті, що прокинулася в ньому. Голоси за стінками нашого намету впали до шепоту. А потім і геть затихли. Але я подалася вперед і легенько поцілувала його в губи.

— Ми впораємося, — сказала я йому.

Різ залишався похмурим.

— Усі твої сили, крім тих, які подарував тобі я, потрібно буде приховати. Мої в тобі легко пояснити, бо ти моя Вища Леді.

Я проковтнула клубок, що став у горлі, кивнула й відпила води з його келиха. Досить брехні, досить омани — в усьому, крім моєї магії. Нехай Тарквен буде першою й останньою жертвою нашого обману.

Я прикусила губу. Що тут іще скажеш?

— А що з Міріам і Дрейконом? — спитала я. — Ти дізнався, куди вони могли подітися?

«Разом зі своїм крилатим легіоном», — уже подумки додала я.

Це запитання, схоже, вивело його з глибоких роздумів про те, що на нас чекає.

Я зітхнула, скосивши очі на список загиблих. Чорне чорнило ніби вбирало світло чарівного вогника.

— Ні. Азріелеві шпигуни не знайшли слідів на жодній з прилеглих територій. — Він потер скроню. — Як можна зникнути разом із цілим народом?

Я зсунула брови.

— Гадаю, тактика, за допомогою якої Джуріан збирався виманити їх, спрацювала проти нього ж.

Джуріан. Сьогодні про нього не було навіть згадки.

— Схоже на те. — Різ похитав головою, світло затанцювало на його чорному волоссі. — Треба було давно, ще століття тому, встановити з ними певні протоколи. Визначити, як ми можемо зв’язатися з ними, а вони — з нами, якщо комусь колись знадобиться допомога.

— А чому ти цього не зробив?

— Вони хотіли, щоб світ про них забув. А коли я побачив, якою мирною стала Крітея… мені теж не хотілося, щоб зовнішній світ їм у чомусь заважав.

Різ зціпив зуби і витиснув із себе:

— Якщо ми якось знайдемо їх… чи цього вистачить? Якщо ми не дамо зруйнувати Стіну. Чи вистачить наших сил, армій Дрейкона і королеви Васси, якщо Люсьєн її знайде, виступити проти всього Гайберну?

Проти всіх підлих ходів і заклять, які король мав намір використати, ідучи війною на нас.

Різ хвильку помовчав, а потім роздумливо мовив:

— Може, і вистачить.

Його голос захрипнув, погляд став порожнім. Це змусило мене міцно поцілувати його в губи, доторкнулася до грудей і перекинути на підстилку. Він здивовано звів брови, уста розтягнулися в усмішці, а очі ожили.

— У військовому таборі важко усамітнитися, — попередив він.

Я осідлала його, розстібнула один ґудзик його камзолу, потім другий.

— Що ж, доведеться тобі поводитися дуже тихо, — відповіла я, продовжуючи свою справу, добираючись до сорочки. Провела пальцем по татуюванню, що відкрилося біля шиї. — Коли я сьогодні побачила тебе навпроти короля…

Він погладив пальцями мої стегна.

— Знаю. Я відчував тебе.

Я потягнула його за сорочку, і Різ піднявся на лікті, допомагаючи мені зняти зайвий одяг. А мій погляд упав на величезний багряний синець у нього на ребрах…

Різ випередив моє запитання:

— Усе гаразд. Просто вдало поцілили.

— Чим?

Він знов усміхнувся.

— Списом подряпало.

У мене увірвалося серце.

— Списом…

Я ніжно торкнулася синця.

— Обробленим отрутою. Більшість блокували мої щити, але самого удару я уникнути не встиг.

У мене всередині все похололо від жаху. Я нахилилась і обережно поцілувала синець.

Різ довго видихнув, і його тіло нарешті почало розслаблятися. Заспокоюватись.

Я знову поцілувала синець. І рушила нижче. Різ малював ліниві кола у мене на плечі, на спині.

Розстібаючи його штани, я відчула, як Різ закриває наш намет щитами. Надійно, доки я виціловувала собі шлях над пласкими м’язами його живота. Спускаючись дедалі нижче.

Різ запустив пальці в моє волосся, коли решта його одягу зникла.

Я погладила його рукою раз, удруге, — насолоджуючись відчуттям того, що він тут, ми обоє справді тут. У безпеці.

А потім повторила рухи своїми губами.

Різ загарчав від задоволення, і цей звук забринів у наметі, заглушаючи далекі крики поранених і тих, хто помирав. Життя і смерть сплелися дуже близько, і те, і те шепотіли нам щось своє на вуха.

Але я пробувала Різа на смак, кохала його руками, губами, тілом, — і сподівалася, що цей наш спалах життя, це неослабне світло між нами зуміє відігнати смерть. Принаймні бодай на день.

Лише кілька іллірійців не пережили ночі. Але навіть високо в горах ми чули крики і плач людей Тарквена, бачили клуби диму від погребальних вогнищ, які полишив їм Гайберн. Вогнища досі палали, коли ми на світанку розсіялися назад у Веларіс.

Кассіан і Азріель лишилися вести іллірійські легіони до нового табору на нашому південному кордоні, а потім Кассіан мав полетіти у Степи сповістити сім’ї загиблих і висловити їм співчуття.

Неста чекала на нас у фоє міського будинку. Амрен влаштувалася в кріслі перед темним каміном у вітальні.

Елейн я не побачила, але не встигла запитати про неї, як Неста промовила з тривогою:

— Що сталося?

Різ подивився на мене, потім на Амрен, яка нарешті підвелася і тепер дивилася на нас із тим самим виразом обличчя, що й Неста.

— Була битва, — відповів моїй сестрі Різ. — Ми перемогли.

— Це ми знаємо. — Амрен нечутно крокувала до нас. — Що сталося з Тарквеном?

Мор розтулила рота, вже намірившись бовкнути щось про Варіана, і це напевне погано б для нас закінчилося. Я поквапилася відповісти:

— Він не намагався знищити нас, коли побачив, тому, гадаю, все минуло більш-менш…

Різ весело поглянув на мене.

— Королівська родина вціліла і не постраждала. Армада Тарквена зазнала серйозних втрат, але Крессида і Варіан неушкоджені.

Щось дуже напружене в обличчі Амрен розслабилося від цих слів — обережних, дипломатичних.

Але Неста поперемінно дивилася на нас трьох, щільно стиснувши губи.

— Де він?

— Хто? — нарочито здивувався Різ.

— Кассіан.

Не думала, що колись почую від неї його ім’я. Кассіан у Нести завжди був «той» або «він». І вона… нервово ходила сюди-туди. Так, ніби непокоїлася, що з ним.

Я розтулила вже рота, щоб відповісти, але Мор встигла першою:

— У справах.

Від неї я ніколи не чула такого тону. Різкого. Крижаного.

Неста витримала погляд Мор. Зціпила зуби, потім розслабила, знову напружилася — ніби із зусиллям утримувала на язикові якісь запитання. Мор теж не відводила від неї очей.

Мор раніше ніколи всерйоз не переймалася, коли згадували про Кассіанових коханок. Можливо, тому, що вони мало що значили для нього — він нікого з них не брав близько до серця. Та коли тепер іллірійський воїн більше не є емоційним і фізичним буфером між нею та Азріелем… Ба гірше, коли цю порожнечу, що виникла, спричинила Неста…

Мор сухо сказала:

— Коли він повернеться, тримай свого поганого язика за зубами.

Моє серце закалатало, долоні спітніли від цієї образи — і цієї погрози. Але Різ тихо, але твердо застеріг свою двоюрідну сестру і мою подругу:

— Мор…

Мор повільно, дуже повільно перевела на нього очі. І зустрілася з так само безкомпромісним його поглядом.

— Зустріч відбудеться за три дні. Ми вирішили її прискорити. Нехай вісники повідомлять усіх Вищих Лордів. І з мене досить суперечок щодо місця проведення. Обери його сама, та й по всьому.

Вона кілька секунд мірялася з ним поглядами, потім знову розвернулася до сестри.

Обличчя Нести було незмінне, холодне й незворушне. Сестра завмерла так, що, здавалося, навіть не дихає. Але не відступила. Не відвела очей від Морріґан.

Наступної миті Мор зникла.

Неста спокійно розвернулася й попростувала до вітальні, де, як я тепер помітила, перед каміном на столику чекали розкладені книжки. Амрен граційно ковзнула за нею, кинувши на Різа невдоволений погляд через плече. Від цього руху комір її сірої блузи розкрився достатньо, щоб я помітила спалах червоного, прихований тканиною.

Рубінове намисто, яке вона потай носила під одягом. Отой подарунок Варіана.

Але Різ кивнув їй, і Амрен запитала мою сестру:

— На чому ми зупинилися?

Неста опустилася в крісло, напружена настільки, що на руках побіліли суглоби.

— Ти пояснювала, як саме сформувалися кордони між Дворами.

Крихкий, відчужений голос. І…

«Тепер у них іще й уроки історії?»

«Я не менше за тебе дивуюся, що наш будинок досі цілий».

Я проковтнула смішок, підхопила Різа під руку й потягла за собою в коридор. Я вже давно не бачила його таким брудним. Нам обом не завадила б ванна, але спочатку… Цю справу я ніяк не могла відкласти на потім. Її я повинна завершити раніше, ніж опинюся у воді. Щоб потім уже відмитися від усього.

Позаду нас Амрен тихо промовила до Нести:

— Кассіан на війні не вперше, дівчино. І Різ недарма зробив його своїм головнокомандувачем. Ця битва — дитяча забавка порівняно з тим, що на нас усіх чекає далі. А зараз він, напевне, навідує сім’ї загиблих. Повернеться ще до зустрічі Вищих Лордів.

— Мені байдуже, — відгукнулася на те Неста.

Що ж, принаймні вона знову заговорила.

Я зупинила Різа посеред коридору. У цьому будинку було доволі нашорошених вух, тому я звернулася до нього зв’язком: «Віднеси мене у В’язницю. Просто зараз».

Різ не став мене ні про що розпитувати.