Двір крил і руїн

Розділ 50

Цього разу жодна жриця не побажала вести нас у темне серце бібліотеки. І Амрен поводилася напрочуд тихо. Ми дісталися нижнього поверху, в мороці якого єдиним звуком були наші кроки.

— Я хочу поговорити з тобою, — сказала я в нескінченну темряву.

Світло, що падало згори, досягнувши дна, геть зникало.

«Мене не викликають».

— Я викликаю тебе. Я тут, щоб запропонувати тобі компанію, як ми й домовлялися.

У відповідь мовчання.

А потім я почула його — зміїне кружляння, яке поглинало всі рештки світла. Амрен тихо вилаялася.

«Ти привела… кого саме ти привела?»

— Ту, що схожа на тебе. Або ж ти можеш стати схожим на неї.

«Ти говориш загадками».

Холодна безплотна рука торкнулася моєї шиї, і я доклала всіх зусиль, щоб не позадкувати до світла.

— Бріаксіс. Тебе звати Бріаксіс. І дуже давно хтось запроторив тебе сюди.

Темрява зачаїлася.

— Я прийшла запропонувати ще одну угоду.

Амрен стояла мовчки, не долучаючись до нашої розмови, як я її й просила, тільки кивнула мені у відповідь на ці слова. Вона справді могла подолати закляття, яке тримало Бріаксіса в цій прірві.

— Йде війна, — сказала я, намагаючись говорити рівним голосом. — Жахлива війна готова накрити всі наші землі. Якщо я звільню тебе, чи битимешся ти за мене? За мене і мого Вищого Лорда?

Створіння — Бріаксіс — не відповіло.

Я підштовхнула Амрен ліктем.

— Ми пропонуємо тобі звільнення, якщо погодишся, — сказала вона голосом на диво юним і водночас давнім, як і в цього створіння.

Угода. Проста, але дуже потужна магія, яка могла б порівнятися з найсильнішим закляттям із Книги Дихання.

«Це мій дім».

Почувши це, я здивувалася.

— Тоді чого ти хочеш натомість?

Знову мовчання. А потім: «Сонячного світла. Місячного сяйва. Зіркового сяйва».

Я розтулила рота, щоб сказати, що навряд чи навіть Вища Леді Нічного Двору зможе таке обіцяти, але Амрен наступила мені на ногу і прошепотіла:

— Вікно. У високості.

Не дзеркало, якого забажав Косторіз. Просто вікно в товщі горі. Доведеться дуже багато вирубати, але…

— Ото й усе?

Цього разу Амрен уже дуже відчутно тицьнула мене по нозі.

Бріаксіс прошепотів мені на вухо: «Чи зможу я беззастережно полювати на полі бою? Чи зможу я пити їхній страх, їсти їхній жах досхочу?»

Мені стало трошки шкода гайбернійців, коли я сказала:

— Так. Але тільки воїнів Гайберну. І лише до кінця війни.

Хоч би яким він був.

Бріаксіс іще трохи помовчав.

«І що потрібно від мене?»

Я вказала на Амрен.

— Вона пояснить. Коли нам знадобиться твоя допомога, вона зніме з тебе закляття.

«Я чекатиму».

— Отже, домовилися. На війні ти виконуватимеш наші накази, битимешся на нашому боці, поки не зникне потреба у твоїй допомозі, а в обмін на це… ми впустимо до тебе, у твій дім і сонце, і місяць, і зорі.

Ще один в’язень, що прикипів до своєї камери. Може, і варто буде познайомити його з Косторізом.

Прадавній бог смерті й образ кошмарів. Картина жахлива й водночас чарівна, зародилася десь у глибині моєї свідомості.

Я зусиллям волі розслабила плечі, зберігаючи невимушеність пози, коли темрява котилася до мене, виплітала мереживо між мною й Амрен і шепотіла мені на вухо: «Домовились».

Я багато встигла за годину. І коли ми всі зійшлися у фоє міського будинку, щоб знову розсіятися, тепер до іллірійського табору, я вже надягла свій бойовий обладунок. Рукав обладунків надійно приховував нове татуювання, що з’явився в мене на руці.

Ніхто не питав мене, де я була. Хоча Мор придивилась уважно й поцікавилася:

— Де Амрен?

— Досі сидить над Книгою, — відповіла я, коли Різ розсіявся до нас.

Я не збрехала. Амрен залишиться тут, доки не знадобиться нам на полі битви.

Різ схилив голову.

— І що шукає? Стіна вже впала.

— Будь-що, — відповіла я. — Інший спосіб заблокувати силу Котла, такий, щоб у мене мозок не витік з носа.

Різ скривився і хотів заперечити, але я урвала його:

— Не може не бути іншого способу, і Амрен вважає, що може його знайти. Тому подивитися не завадить. А заразом і відшукати закляття, які допоможуть нам проти короля.

А проміж тим і тим… Амрен зруйнує складне закляття, яке тримає Бріаксіса під бібліотекою, — зруйнує тієї миті, коли я його покличу. І тільки в тому разі, якщо всі сили Гайберну виступлять проти нас. Коли вже я не змогла дістати для Косторіза Уроборос, то краще вже Бріаксіс, ніж нічого.

Я сама не розуміла, чому нікому й нічого про це не сказала. В очах Різа промайнуло все, що він думав про те, чому і як від мене може знадобитися спроба заблокувати Котел, і думки ці непокоїли його, але він кивнув.

Я переплела наші пальці, і він потиснув їх.

Позаду нас Мор взяла за руки Несту і Кассіана, готуючись розсіюватися в табір. Навколо Азріеля й Елейн завирували тіні — і очі молодшої сестри розширилися від такої вистави.

Але ми зволікали. Усі ми. Я дозволила собі востаннє насолодитися затишком, зручними меблями, сонячним світлом. Дослухатися до звуків Веларіса, до сміху дітей, які гралися на вулицях, до криків чайок.

Я знала, що друзі роблять те саме.

Різ прочистив горло й кивнув Мор. Наступної миті вона зникла разом із Кассіаном і Нестою. Потім Азріель узяв Елейн за руку, обережно, ніби боявся пошкрябати її своїми шрамами.

Ми з Різом поглянули на теплі промені сонця з дверей і вікон. Вдихнули запах свіжого хліба, який Нуала, Керрідвен і Елейн пекли сьогодні вранці.

— Те створіння в бібліотеці, — тихо сказала я, — звуть Бріаксіс.

Різ ворухнув бровою.

— Невже?

— Я запропонувала йому угоду. Щоб воно билося за нас.

У його фіалкових очах затанцювали зірки.

— І що ж відповів Бріаксіс?

— Що хоче собі віконце — щоб бачити зірки, і сонце, і місяць.

— Ти ж пояснила йому, що винищити треба тільки наших ворогів, а не всіх заразом?

Я штовхнула його стегном.

— Бібліотека — його дім. Він просто хоче для себе затишку.

Різ криво посміхнувся на це.

— Що ж, якщо мені доведеться власний дім перекроїти під розкішні палаци Тезана, то не так уже й важко буде влаштувати бідоласі віконце.

Цього разу я ткнула його під ребра. Різ не встиг зняти розкішне вбрання для зустрічі.

— Що ж, наша армія стала більшою на одного солдата, — засміявся Різ. — Бідолашний Кассіан. Уявляю його реакцію на цього нового рекрута.

— Гайберну теж буде непереливки.

— А Косторіз?

— Косторіз хай собі гниє у В’язниці. У мене немає часу на його ігри. Сподіваймося, достатньо буде Бріаксіса.

Різ подивився на мою руку так, ніби бачив крізь одяг нову стрічку татуювання поряд із першою. Потім звів угору наші долоні й поцілував мені руку.

І знову ми мовчки подивилися на будинок, запам’ятовуючи все до останньої деталі. Незвична тиша припорошила все, наче пилом.

— Цікаво, чи побачимо ми це все знову, — тихо сказав Різ.

Я знала, що він говорить не лише про наш дім.

Звівшись навшпиньки, я поцілувала його в шию.

— Побачимо, — пообіцяла я.

Чорний вітер оповів нас, щоб перенести до військового табору. Я пригорнулася ближче і додала:

— Ми все це побачимо знову.

А коли поцілований ніччю вітер поніс нас обох на війну, назустріч невідомим і невимовним загрозам, я стала тихо молитися, щоб моя обіцянка виправдалася.