Двір крил і руїн

Розділ 47

Альянс починався не надто добре.

Після всіх сварок та обміну «люб’язностями» наші перемовини тривали ще дві години. У присутності Темліна всі змушені були утаємничити інформацію про кількість своїх армій, а також про те, чим вона озброєна. І звісно, замовчувати наявність слабких місць в обороні.

Уже коли на землю спадали сутінки, Тезан підвівся й запропонував:

— Запрошую всіх залишитися на ніч у моєму палаці, а вранці продовжити нашу дискусію. Звісно, якщо вам не кортить якнайшвидше дістатися дому.

«Ми залишимося, — сказав мені Різенд. — Я маю поговорити з кількома Лордами віч-на-віч».

Схоже на те, що інші міркували так само, бо вирішили залишитися всі. Навіть Темлін.

Нас провели до відведених нам покоїв. Сонячний камінь стін у вечірньому світлі набув глибокого золотавого відтінку. Темліна провели до покоїв першим. Його супроводжували сам Тезан і слуга, який відверто тремтів від страху.

Темлін досить помірковано вирішив не нападати на мене чи Різа під час перемовин, але так демонстративно ігнорував нашу присутність, що це не минуло непоміченим. Виходив він сягнистим кроком, випрямивши спину. Мовчки. І добре, що так.

Потім провели Тарквена, за ним — Геліона. І врешті залишилися тільки Кассіан з почтом і ми.

Різ підвівся і за звичкою скуйовдив пальцями волосся.

— Ну що, усе добре. Схоже на те, ніхто з нас не виграв парі на учасників першої бійки.

Азріель сидів із кам’яним обличчям, не зводячи на нас очей.

— Вибачте.

Голос у нього був безбарвний, відсторонений.

Після тієї атаки він нічого не говорив і майже не ворушився. Та й Мор припинила тремтіти лише за пів години.

— Він сам напросився, — сказала Вівіана. — Еріс — просто шмат лайна.

Калліас здивовано поглянув на свою суджену.

— Що? — Вона приклала руку до грудей. — Це правда.

— Хай там як, — з холодним гумором сказав Калліас, — питання в тому, чи долучиться до нас Берон.

— Якщо погодяться всі інші, погодиться і Берон, — сказала Мор. Це були її перші слова після кількох годин мовчання. — Він не такий дурний, щоб ризикнути пристати на бік Гайберну і програти. Хоча, якщо у нас справи підуть кепсько, він з легкістю до нього перекинеться.

Різ кивнув і розвернувся до Калліаса:

— Скільки в тебе людей?

— Небагато. Амаранта добре попрацювала. — І знову зв’язок доніс до мене тремтіння провини. — У нас залишилась армія, якою командувала і яку приховувала Вів, але, окрім неї, майже нікого. А в тебе?

Напруження, яке я відчувала в Різі, жодним чином не проявлялося назовні, ніби було моїм власним.

— У нас серйозні сили. Переважно іллірійські легіони. І кілька тисяч Провісників Темряви. Але нам знадобляться всі, хто може триматися на ногах.

Вівіана підійшла до досі блідої й непорушної Мор і обняла подругу за плечі.

— Я завжди знала, що настане день, коли ми битимемося пліч-о-пліч.

Мор із зусиллям звела очі. Але подивилася не на Вівіану, а на Калліаса, який, схоже на те, докладав не менших зусиль, щоб не видавати своєї тривоги. Мор одними очима сказала йому: «Я піклуватимуся про неї», — і усміхнулася Вівіані.

— Мені майже шкода Сонне королівство.

— Майже, — недобре усміхнулася Вівіана. — Але не зовсім.

Нас провели в покої, розташовані навколо розкішної вітальні, з якою межувала їдальня. Усі стіни були вирізані з того самого сонячного каменю, який запнули розкішними тканинами, що мінилися всіма кольорами коштовного каміння. Широкі подушки горами лежали на пухнастих килимах, а під стінами стояли золоті клітки з птахами. Таку їх кількість різних порід я бачила вперше.

Йдучи до дзеркального плеса, я встигла помилуватися павичами у внутрішніх двориках і садах резиденції Тезана. Птахи вільно гуляли або ж дрімали в тіні висаджених у бочки фігових дерев.

— Як Тезан зміг уберегти це місце від Амаранти? — спитала я в Різа, коли ми зупинилися біля вікна у вітальні помилуватися пагорбами й долинами далеко-далеко внизу.

— Це його особиста резиденція. — Різ прибрав крила і впав на купу смарагдових подушок біля темного каміна. — Найімовірніше, захищав її так само, як це робили і я, і Калліас.

Ще не одне століття ці спогади лежатимуть на кожному з них важким тягарем.

Але я озирнулась на Азріеля, який прихилився до стіни біля величезного панорамного вікна. Тіні вирували навколо. Навіть птахи у ближчих до нього клітках замовкли.

«З ним усе гаразд?» — спитала я зв’язком.

Різ заклав руки за голову, але губи в нього були міцно стиснуті.

«Найімовірніше, ні, але якщо ми спробуємо з ним про це поговорити, зробимо тільки гірше».

Мор розкинулася на дивані, але одним оком тривожно поглядала на Азріеля. Кассіан присів поруч, поклав її ноги собі на коліна. Він сів між нею й Азріелем — живим щитом. Щоб за потреби перехопити того чи того.

«Ти чудово з усім упоралась, — додав Різ. — З усім».

«Попри те, що зірвалася?»

«Завдяки тому, що зірвалася».

Я зустріла його погляд, відчула емоції, що вирували в ньому, і потонула в неймовірно м’якому кріслі поруч зі своїм судженим.

«Я знала, що ти дуже сильний. Але до сьогодні не усвідомлювала, наскільки сильніший за всіх».

Різ заплющив очі, слабко усміхаючись мені.

«До сьогодні навіть Берон не знав. Найімовірніше, підозрював, але… Тепер шкодуватиме, що не мав змоги убити мене ще в колисці».

Мене пройняв страх. «Він знає, що Елейн — суджена Люсьєна. Якщо зробить бодай спробу вбити її чи украсти, я вб’ю його».

Непохитна рішучість затьмарила зорі в його очах. «Я сам його вб’ю, якщо спробує. Або триматиму, доки ти вбиваєш. Гадаю, мені сподобається за тобою спостерігати».

«Знатиму, що дарувати тобі на наступний день народження».

Я побарабанила пальцями по гладенькому підлокітнику. Дерево було бездоганне, як скло.

«Ти справді віриш заявам Темліна про те, що він на нашому боці?»

«Так. — Нетривала пауза, а потім: — І, найімовірніше, ми даремно відштовхували його, навіть на мить не припускали думки, що він може брати участь на нашому боці. Я вже почав думати про нього як про тупого бійця».

Я відчувала втому, глибоку, до кісток.

«Хіба це на щось впливає? — спитала я. — У деяких питаннях так, але в інших…»

Різ уважно подивився на мене.

«Ні. Це нічого не змінює».

Зв’язок геть заполонив мене, і я тільки тепер зрозуміла, що не зважаю ні на що. Я аж закліпала очима, зрозумівши це. Азріель досі стояв біля вікна, а Кассіан тепер розминав Мор ноги. Неста мовчки пішла до своєї кімнати і більше не виходила. Попри її палку промову Берон, утім, пішов… Це не могло не вразити сестру.

Я підвелася, розправила складки своєї блискучої сукні.

«Перевірю, як там Неста. Піду поговорю з нею».

Різ тільки зручніше вмостився на подушках, закинувши руки за голову. «Вона сьогодні чудово трималася».

Гордість хвилею прокотилася в мені від цієї похвали. Я рушила до дверей, але встигла лише вийти у фоє, коли раптом у двері, що відчинялися в залитий сонцем коридор, хтось загупав. Я так різко зупинилася, що поділ сукні майнув вихором, спалахнувши блакитним вогнем у золоті вечора.

— Не відчиняй, — попередила Мор, не підводячись. — Навіть зі щитом — не відчиняй.

Різ підхопився на ноги.

— Розумна порада, — сказав він, поволі проходячи повз мене, — але зараз недоречна.

Він відчинив двері, і на порозі став Геліон. Сам. Він сперся рукою на одвірок і усміхнувся.

— Як це ти видурив у Тезана найкращий краєвид? — спитав він.

— Моя гвардія гарніша за твою, ото й увесь секрет.

— Здається, він схиблений на крилах.

Різ засміявся і розчахнув двері, запрошуючи Геліона всередину.

— До речі, ти сьогодні неперевершено впорався з роллю пихатого гівнюка. Як справжній експерт.

Геліон, граційно пересуваючись, увійшов до кімнати. Біла туніка плавно похитувалася навколо його скульптурно витесаних стегон. Він помітив мене біля круглого столика в центрі фоє і вклонився. Низько.

— Перепрошую за гру в мерзотника, — сказав він мені. — Давні звички і все таке.

І я побачила веселу безпосередність у його очах. Світло і легкість. Та легкість засяяла в мені магічною силою, перетворившись на моє власне світло і ставши чистим блаженством.

Геліон насупився, поглянувши в бік Різа.

— А ось ти був неприродно добрий. Я ставив на те, що Берон до кінця зустрічі не доживе. Уяви мій шок, коли він вискочив звідси цілий.

— Моя суджена вирішила, що нам вигідніше з’явитися тут такими, якими ми є насправді.

— Тепер і я не кращий за Берона. — Геліон, підморгнувши, пройшов повз мене у вітальню. Широко всміхнувся Азріелю. — До речі, те, як ти відшмагав Еріса по дупі, тепер являтиметься мені уві сні.

Азріель навіть не озирнувся через плече на Вищого Лорда. А Кассіан під’юдив Геліона:

— Я все гадав, коли ж почнуться загравання.

Геліон упав на диван навпроти Кассіана і Мор.

Свою блискучу корону він десь залишив, але на руці й досі сяяла золота змія.

— Минуло вже… скільки? Чотири століття, а ви, троє, досі не прийняли мого запрошення.

Мор ліниво перекотила голову набік.

— На жаль, мені не подобається ділитися.

— Але ж не знаєш, доки не спробуєш. Хіба не так? — промуркотів Геліон.

Усі троє в одному ліжку… З ним? Я, мабуть, закліпала від несподіванки, майже не тямлячи, про що вони. Різ пояснив мені «Геліону подобаються і чоловіки, і жінки. Зазвичай одночасно з ним у ліжку. А за нашою трійцею він ганяє вже кілька століть».

Я подумала — уявила красу Геліона та інших… «Якого біса вони досі не погодилися?»

Різ вибухнув сміхом, на який усі вони здивовано озирнулися.

Мій суджений тільки підійшов до мене зі спини, обхопив руками за талію і поцілував у шию. «Тобі сподобалася б ідея запросити когось до нашого ліжка, любонько Фейро?»

У мене вся шкіра взялася сиротами від його тону, від пропозиції.

«Тебе годі виправити».

«Гадаю, тобі сподобалися б ласки від двох чоловіків одночасно».

У мене підібгалися пальці на ногах.

Мор прочистила горло.

— Хай би про що ви там мовчки спілкувалися, прошу: або озвучте, або йдіть до іншої кімнати, щоб ми не варилися тут у ваших запахах.

Я показала їй язика. Різ знову засміявся й поцілував мене в шию, перш ніж додати:

— Вибач, що ранимо твою ніжну натуру, кузино.

Я відштовхнула його, але від доторку все одно втратила здатність логічно мислити і просто впала на стілець поряд із диваном Кассіана і Мор.

Кассіан звернувся до Геліона:

— Твої сили вже готові?

Веселощі в очах Геліона згаснули, перетворившись на жорстку, помірковану увагу.

— Так. Зустрінуться з вашими арміями в Мірмідонах.

Так називався гірський хребет на нашому спільному кордоні. Раніше Геліон такої інформації не видавав.

— Добре, — сказав Кассіан. — Звідти вирушимо на південь.

— І до якої точки на південь? — спитала Мор, забираючи ногу із рук Кассіана і відшукуючи під диваном капці.

Геліон провів поглядом її оголену ногу, і його золоті очі взялися мрійливою імлою. Мор не сахнулася цього гарячого погляду. Вона ніби розкрилася назустріч — сприймаючи той погляд кожним нервом свого тіла. Я не насмілювалася навіть дивитися на Азріеля.

Кімнату, напевне, оточили кількома щитами — закриваючи кожну шпарину від чужих цікавих вух і очей, бо Кассіан сказав:

— Ми об’єднаємося з армією Тезана, потім станемо вздовж південно-західного кордону Калліаса, неподалік від Двору Літа.

Геліон відвів погляд від Мор саме настільки, щоб запитати у Різа:

— Ви з красунчиком Тарквеном сьогодні чудово порозумілися. Ти справді гадаєш, що він долучиться до нас?

— Якщо ти про ліжко, то однозначно ні, — з кривою усмішкою відповів Різ, падаючи на ті самі подушки. — Але якщо про війну… Так. Я певен, що він буде битися. Що ж до Берона…

— Гайберн зосередився на Півдні, — сказав Геліон. — І хай би що ти думав про наміри Темліна, Двір Весни на цей момент окупований ними. Берон не може не розуміти, що його землі перетворяться на поле бою, якщо він не долучиться до нас у наступі на Південь, особливо якщо з нами буде Двір Літа.

Іншими словами, Двір Весни і землі людей приймуть весь удар на себе.

— Але чи дослухається Берон до логіки? — спитала Мор.

Геліон постукав пальцем по різьбленому підлокітнику дивана.

— Він уже грався у Війну, і це дорого йому коштувало. Його люди досі пам’ятають його вибір — і свої втрати. Його дружина теж добре це пам’ятає.

Під час перемовин Геліон раз-по-раз поглядав на Леді Двору Осені. І я запитала, обережно, ніби проміж іншим:

— Що ти маєш на увазі?

Мор похитала головою. Не у відповідь на мої слова, а згадуючи, що сталося.

Геліон зосередився на мені, і я ледь не здригнулася від тягаря його уваги. М’язисте тіло було тільки маскою для холодного витонченого розуму. Цікаво, чи не в нього вчився Різ.

Геліон закинув литку на коліно.

— У Леді Двору Осені було дві сестри, яких справді… — він помовчав, добираючи слово, — забили. Закатували, а потім убили під час Війни.

Я закрилась від спогадів про крики Нести і плач Елейн, яких волоком тягли до Котла.

Тітки Люсьєна. Убиті задовго до його народження. Чи мати колись розповідала йому цю історію?

— Сили Гайберну на той момент захопили більшість наших земель, — пояснив мені Різ.

Геліон стиснув зуби.

— Леді Двору Осені відправили до сестер, її молодших дітей розіслали до інших родичів. Щоб уберегти їхню лінію крові. — Він запустив пальці у волосся. — Гайберн напав на їхній маєток. Її сестри зуміли виграти час, щоб вона могла втекти. Не тому, що вона була дружиною Берона, а тому що вони любили одна одну. Щиро. Вона намагалася залишитись, але її умовили. І… вона щодуху тікала, але чудовиська Гайберну були швидші. І сильніші. Вони загнали її до ущелини, де вона ледь встигла видертися на скелю. Гончаки Гайберну клацали зубами біля самісіньких її ніг.

Він помовчав.

Забагато деталей. Він знав усе в найменших подробицях.

— Ти врятував її, — тихо сказала я. — Це ж ти її знайшов, я не помиляюсь?

Над його темним волоссям короною розкрилося світло.

— Так, я.

У цих двох словах прозвучали і біль, і злість, вчувався тягар, що досі він його ніс на собі. Я пильно подивилася на Лорда Двору Дня:

— І що сталося?

Геліон зустрів мій погляд і, не дивлячись мені в очі, відповів:

— Я розірвав тих монстрів голими руками.

Мене пробрало морозом.

— Навіщо?

Він міг покінчити з ними тисячею різних способів. Простіших. Чистіших… У мене в голові промайнув образ закривавлених долонь Різа після атаки Воронів. Геліон навіть не ворухнувся у своєму кріслі.

— Вона була ще зовсім юна, попри двадцять років шлюбу з тим мерзотником. Її видали за нього надто рано, умовившись про союз, коли їй було лише двадцять.

Він говорив різко, уривчасто. Двадцять — це дуже рано. Майже такою юною родичі Мор намагались видати її за Еріса.

— І що далі? — Небезпечне, нахабне запитання.

Очі Геліона яскраво засяяли. Мов два сонця.

Але відповів не він, а Мор:

— Колись до мене доходили чутки, Геліоне, що вона чекала, перш ніж погодитися на весілля. Чекала на когось конкретного, з ким познайомилася на балу Рівнодення за рік до того.

Я намагалася навіть не моргати, щоб не видати своєї цікавості.

Вогонь в очах Геліона трохи згас. Тепер він був, мов розпечене вугілля. Геліон слабко усміхнувся до Мор і мовив:

— Цікаво. А я чув, що її родина прагнула зв’язків із впливовими особами. Їй не залишили вибору — просто продали Берону.

Продали. У Мор затріпотіли ніздрі. Рука Кассіана лягла їй на голову. Азріель навіть не озирнувся, але, присягаюся, його крила напружилися ще сильніше.

— Шкода, що це просто чутки, — вчасно втрутився Різ, — і ніхто не може їх підтвердити.

Геліон став гратися із золотою змією на передпліччі, прилаштовуючи її зручніше. Я насупилася.

— А Берон знає, що ти врятував його дружину під час Війни?

Він нічого такого не згадував нас зустрічі.

Геліон невесело засміявся.

— Присягаюся Котлом, ні.

У цьому його сміхові виразно прозвучав багатозначний гумор. Він на щось натякав.

Я випростала спину.

— У вас був… роман після того, як ти її врятував?

Геліон, майже сміючись, притулив палець до губ, картинно мене попереджуючи:

— Обережніше, Вища Леді. Тут навіть пташки доповідають про все Тезану.

Я похмуро озирнулася на клітки з пташками, які й досі мовчали, злякавшись тіней Азріеля.

«Я закрив їх щитом», — сказав мені Різ.

— І як довго це тривало? — спитала я.

Та від усього відсторонена жінка, дружина Берона… І Геліон. Я просто не могла уявити їх разом.

Геліон посміхнувся:

— Чи личить Вищій Леді ставити такі запитання?

Але його посмішка, те, як він це сказав… Я просто чекала, даючи тиші змогу тиснути на нього замість слів.

Геліон знизав плечима:

— Протягом кількох десятиліть, то спалахуючи, то згасаючи. Доки Берон не дізнався. Леді завжди була усміхненим сонечком. Аж поки Берон з нею не поквитався… Ви бачили, на що вона перетворилася.

— Що він з нею зробив?

— Те, що продовжує робити й зараз. — Геліон махнув рукою. — Принижує, залишає синці там, де їх не побачить ніхто, крім нього.

Я зціпила зуби, але, витримавши паузу, все ж таки спитала Геліона:

— Якщо ти її кохаєш, чому не припиниш цього?

Не треба було цього казати. Я дуже схибила, судячи з того, яка темна лють, що нуртувала в ньому, відбилася на його обличчі.

— Берон Вищий Лорд, а вона його дружина, мати його нащадків. Це був її вибір — залишитися з ним. Її вибір. Існують протоколи і правила, Леді, за якими, і ти скоро в цьому переконаєшся, спроби втручатися в ситуації, подібні до твоєї, закінчуються дуже погано для тих, хто це вчинить.

Я не вибачилась і не відступила.

— Ти сьогодні навіть не дивився на неї.

— У нас були важливіші теми для розмов.

— Берон не кидав тобі виклик за це?

— Кинути мені виклик для нього — усе одно що публічно зізнатися в тому, що власність пошила його в дурні. Тому всі ці сотні років ми продовжуємо свої маленькі танці.

Щось я дуже сумнівалася, що глибоко під маскою нахабності, харизми та байдужості Геліон справді вважає це танцями.

Але якщо все добігло кінця ще кілька століть тому і вона відтоді не бачилася з ним, дозволяючи Берону так огидно із собою поводитися…

«Хай би що ти про все це думала, — звернувся до мене Різ нашим зв’язком, — не показуй усім своїм виглядом, що ти так шокована».

Я вимучила усмішку.

— Ви, Вищі Лорди, щиро полюбляєте мелодрами. Еге ж?

Усмішка Геліона не торкнулась його очей. Різ вирішив змінити тему й запитав:

— Чи не траплялося, бува, у твоїх бібліотеках щось про способи полагодити Стіну?

Геліон почав розпитувати, нащо нам це знати, що збирається Гайберн робити з Котлом… І Різ на всі його запитання відповідав просто і чесно.

А поки вони говорили, я спитала у Різа зв’язком: «Геліон батько Люсьєна?»

Різ помовчав. А потім: «Котел тому свідок…»

Його шок метеором пронісся між нами. Я дозволила собі роздивитися кімнату, майже не звертаючи уваги на слова Геліона про Стіну і можливості її відремонтувати, а потім на мить подивилася і на самого Вищого Лорда.

«Поглянь на нього. Той самий ніс, та сама усмішка. Голос. І шкіра у Люсьєна темніша, ніж у його братів». Золотаво-смаглява замість блідого золота.

«І відразу стане зрозуміло, чому батько і брати так його ненавидять — чому все життя він так потерпав від них».

У мене стиснулося в грудях. «І чому Еріс не прагнув його смерті. Люсьєн не становить загрози його силі і трону». Я судомно проковтнула клубок у горлі. «Геліон цього не знає?»

«Схоже на те».

Улюбленець Леді Двору Осені — і не лише за свою добру вдачу. Але й тому, що Люсьєн був сином, про якого вона мріяла… від чоловіка, якого щиро кохала.

«Берон, напевне, дізнався про роман, коли вона була вагітна Люсьєном. Мав свої підозри, але довести нічого не міг, бо дружина ділила ліжко і з ним також». Відраза Різа гірким присмаком осідала на язик. «Я не маю сумніву в тому, що Берону не раз спадало на думку убити дружину за зраду одразу чи вбити потім. А коли Люсьєн підріс і став схожий на його власних синів, у нього все одно залишалися сумніви щодо його батьківства».

Я обміркувала почуте. Люсьєн — син не Берона, а Геліона.

«І його сила — полум’я. Вони вважали, що титул Берона може залишитися йому. Магія родини його матері сильніша за його, тому Берон і хотів узяти собі за дружину жінку їхньої крові. Дар міг прийти від неї».

«Ти навіть не підозрював?»

«Ні, ніколи. І, що прикро, навіть не думав про це».

«І що ж тоді це означає?»

«Нічого. Геть нічого. Окрім того факту, що Люсьєн може бути єдиним спадкоємцем і нащадком Геліона».

І все це аж ніяк нічого не змінювало в цій війні. Не варто було про це й думати, особливо тепер, коли Люсьєн був на континенті, шукав ту зачаровану королеву. Вогняна птаха… і лорд вогню. Цікаво, чи вони ще не знайшли одне одного.

У фоє розчинилися й зачинилися двері, і я напружилася, помітивши Несту. Геліон теж припинив обговорення Стіни й пильно придивився до моєї сестри.

Той, хто руйнує закляття. Такий був його титул.

А вона роздивлялася його зі своїм звичним для неї виразом зневаги на обличчі.

Але Геліон вклонився їй так само, як мені, — хоча цього разу його усмішка була на межі такої хтивості, що навіть у мене серце зайшлося.

Не дивно, що Леді Осені не втрималася перед чарами Геліона.

— Здається, нас не представили належним чином, — промуркотів він до Нести. — Я…

— Мені це байдуже, — відмахнулася Неста, проходячи повз нього і крокуючи просто до мене.

— Треба поговорити, — сказала вона. — Негайно.

Кассіан аж палець прикусив, щоб стримати сміх, — такий щирий подив і навіть шок були на обличчі Геліона. Гадаю, його сексуальні аванси ніколи й ніхто ще не відкидав так однозначно. Я вибачилася поглядом перед Вищим Лордом і вивела сестру з кімнати.

— Що сталося? — спитала я, коли ми опинились у спальні Нести, декорованій рожевим шовком і золотом.

Усі меблі була кольору слонової кістки. Нашим з нею домам було далеко до подібної розкоші.

— Нам треба якнайшвидше покинути це місце, — сказала Неста. — Просто зараз.

Мене прошило тривогою.

— Чому?

— Я відчуваю, що щось не так. Щось дуже-дуже не так.

Я подивилася на неї, на чисте небо за високими вікнами з розкішними фіранками.

— Різ та інші теж відчули б. Найімовірніше, ти просто ловиш силу, яка зібралася тут.

— Щось неправильно, — наполягала Неста.

— Я не сумніваюсь у твоїх відчуттях, але… Якщо більше ніхто цього не вловлює…

— Я не така, як усі. — У неї затремтів голос. — Нам треба йти звідси.

— Я можу відправити тебе назад у Веларіс, але нам тут необхідно ще дещо обговорити…

— Мені байдуже, що буде зі мною, але…

Розчинилися двері, і увійшов незвичайно суворий Кассіан. Його крила і чорна іллірійська криця дивно контрастували із цією розкішною рожевою кімнатою — аж так, що у мене в голові вже почала формуватися не написана картина.

— Що не так? — запитав він, уважно дивлячись на Несту. Так, ніби ні тут, ані в усьому світі не існувало нікого іншого.

Але я все одно озвалася до нього:

— Вона відчуває якусь неправильність і каже, що ми повинні просто зараз залишити це місце.

Я чекала, що Кассіан відмахнеться від почутого, але він зацікавлено схилив голову.

— Що саме не так?

Неста напружилася, стиснула губи, зважуючи його тон.

— Це відчувається як… жах. Відчуття, що я не пам’ятаю чогось і не можу пригадати, чого саме.

Кассіан відповів довгим поглядом.

— Я скажу Різу.

І сказав. А за мить Різ, Кассіан і Азріель зникли, залишивши Мор і Геліона у тривожному мовчанні. Я чекала разом із Нестою. П’ять хвилин. Десять. П’ятнадцять.

Тридцять хвилин по тому вони повернулися, хитаючи головами. Нічого. Ні в палаці, ні в землях навколо, ні в небі, ні під землею. Нічого неправильного в радіусі багатьох миль. Різ навіть звірився з Амрен — у Веларісі все було добре, Елейн у безпеці і спокійна.

Але всім їм стало розуму не натякати, що Неста це вигадала. В її жилах текла потойбічна сила. Цей жах міг бути залишковим ефектом того, що сталося з нею в Гайберні. На кшталт тієї паніки, яка й досі іноді мене переслідувала.

Отож ми залишилися. Повечеряли в їдальні в компанії Геліона — Тарквен і Тезан не долучились до нас, Темлін тим паче не прийшов. Калліас і Вівіана з’явилися десь на середині трапези, і Мор зігнала Кассіана з місця, щоб подруга могла сісти поруч із нею. Вони щебетали та пліткували, але Мор весь час скоса поглядала на Геліона. І Вищий Лорд Дня поглядав на неї. Вечеря та посиденьки розтяглися на кілька годин, поки ніч стала огортати все довкола. І попри те що Різ і Калліас досі були напружені й обережні у виборі слів… принаймні ближче до ночі вони почали спілкуватися.

Неста першою встала з-за столу, досі нашорошена і знервована. Решта, перш ніж зануритися в шовкові простирадла і м’які, наче хмаринки, ліжка, ще раз перевірила стратегічні місця палацу.

Ми з Різом залишили Мор і Геліона у вітальні. Вони сиділи на м’яких подушках, майже торкаючись колінами одне одного. Вівіана і Калліас вже давно повернулися до себе. Я не знала, куди поділись Азріель і Кассіан.

А коли я вийшла зі сніжно-білої золотої ванної в наших покоях, з коридору долинув хрипкий сміх Мор і глибокий голос Геліона. Вони пройшли повз двері наших покоїв і… її двері розчинилися й зачинилися…

Різ, щільно згорнувши крила, дивився на зорі за вікнами спальні. Тут вони чомусь здавались меншими і не такими яскравими.

— Чому?

Різ зрозумів моє запитання.

— Мор дуже нервує. А те, що сьогодні сотворив Азріель з Ерісом, геть налякало її.

— Його агресивність?

— Жорстокість як наслідок провини за нашу угоду з Ерісом. І ще те, що вони ніяк не можуть порозумітися, бо жоден з них не визнає…

— А тобі не здається, що все це триває дуже довго? І що піти в ліжко з Геліоном — найгірший з можливих сценаріїв?

Утім я розуміла, що Геліону потрібно відволіктися на щось не менше, ніж Мор. Від думок про тих, кого вони кохали і з ким не могли бути разом.

— Мор і Азріель протягом цих століть мали коханців. — Різ ледь помітно поворушив крилами. — Єдина відмінність у тому, що обом це було байдуже, бо вони не були так близько одне від одного.

— Ти якось напрочуд спокійно до цього ставишся.

Різ озирнувся туди, де я завмерла біля підніжжя величезного ліжка, вирізьбленого у вигляді величезних пелюсток водяних лілій.

— Це їхнє життя і їхні стосунки. У обох було чимало нагод зізнатися у своїх почуттях. Але вони цього не зробили. Особливо стримується Мор. З власних причин, які теж замовчує. Моє втручання нічому тут не допоможе.

— Але… але він кохає її. Як він може просто сидіти отак, склавши руки?

— Вважає, що без нього Мор буде щасливішою. — В очах Різа сяйнув спогад про те, як він сам вирішив відступитися від мене. — Він вважає, що не достойний її.

— Схоже на те, що в іллірійців це в крові.

Різ усміхнувся і знову подивився на зоряне море. Я підійшла, обняла його за талію, і Різ звів руку, обіймаючи моє плече, пригортаючи ближче. А за мить мене охопило ще й крило, даруючи теплий темний сховок.

— Настане день, коли Азріелю доведеться вирішувати, боротися за неї чи відпустити. Але причиною будуть не образи від інших чоловіків і не її рішення піти з ними в ліжко.

— А Кассіан? Він же вплутаний у все це і… допускає цю дурню.

Суха посмішка.

— А Кассіану теж доведеться дещо вирішувати. Гадаю, у найближчому ж майбутньому.

— А він і Неста?..

— Не знаю. Доки зв’язок не проявить себе, його ніяк не вгадати.

Різ хитро усміхнувся, не зводячи погляду із зірок. Я чекала.

— Темлін досі кохає тебе.

— Я знаю.

— Він препогано повівся.

— Усе було препогано, — сказала я.

Те, що Берон і Темлін видавали про Амаранту, і все те змушений був визнавати Різ.

— Як ти? — Мене досі гнітив спогад про холодний піт на його долоні під час розповіді про Амаранту.

Різ погладив моє плече.

— Було… тяжко. Я боявся виблювати просто на підлогу.

Я обняла його сильніше.

— Мені дуже прикро, що тобі довелося про це розповідати… І взагалі шкода, що все так сталося, Різе.

Я глибоко вдихнула його запах, і це мене заспокоїло. Ми впоралися. Ми розкрилися.

— Я… пишаюся тобою. Тим, що тобі не забракло сміливості розповісти їм.

— Сказане мало що значить, — тихо мовив він. — Але те, що ти мною пишаєшся… за сьогодні…

Він поцілував мене у скроню, і зв’язок залило теплом. Крило пригорнуло мене міцніше.

— Мені бракує слів, щоб розповісти про те, що це означає для мене.

Але любов, радість, світло, що полилися до мене… Я зрозуміла.

Різ опустив очі.

— А з тобою… все гаразд?

Я сховала обличчя в нього на грудях.

— Я просто втомилася. Дуже. І мені сумно, бо було стільки гризні. Водночас мене люто бісить те, що сталося зі мною і сестрами. — Я глибоко зітхнула і проковтнула клубок у горлі. — У Дворі Весни… Я спробувала знайти їхні крила.

Різ закам’янів, і я взяла його за руку, стисла пальці.

— Ти знайшла їх? — Слова його були ледь гучніші за дихання.

Я похитала головою, але раніше, ніж його горе піднялось хвилею, додала:

— Я дізналася, що він спалив їх — уже давно.

Різ хвильку помовчав, знову вдивляючись у зоряне небо.

— Дякую тобі за те, що навіть подумала… ризикнула їх пошукати.

Єдиний слід — жахливі рештки — його матері та сестри.

— Я не… Я радий, що він спалив їх, — зізнався Різ. — Я б з великою втіхою покінчив би з ним. Він стільки всього накоїв, але…

Він потер груди.

— Я радий, що він нарешті подарував їм забуття.

Я кивнула, вигладжуючи кола з тильного боку його долоні. І, мабуть, через напружену тишу між нами зізналася теж.

— Я знаю. І… мені дуже дивно ділити покої й ліжко з тобою під одним дахом із ним.

— Можу собі уявити.

Десь у цьому самому палаці у своєму ліжку лежав Темлін, дуже добре знаючи, що до цієї спальні я пішла з Різендом. Минуле гарчало і звивалося зміями, і я прошепотіла:

— Не думаю… Не думаю, що сьогодні зможу займатися тут сексом. Коли він так близько.

Різ мовчав.

— Вибач, якщо…

— Тобі не треба вибачатися. Ніколи.

Я звела на нього очі й зустрілася з його поглядом — не злим, не невдоволеним… Сумним. Сповненим розуміння.

— Але я хочу спати з тобою, — видихнула я. — Хочу, щоб ти мене обіймав.

У його очах знову ожили зорі.

— Завжди, — пообіцяв він, цілуючи мене в чоло й огортаючи мене всю крилами. — Завжди.