Двір крил і руїн

Розділ 41

У наступні два дні було стільки всілякого клопоту, що Азріель так і не зміг потренуватися зі мною в польотах. Мор письмово повідомила Вищих Лордів про перенесення нашої зустрічі, а Співець тіней повинен був доправити їх до владників.

На дату всі погодились. І то добре. Але обране Мор місце, хоч який категоричний був її тон, майже всі відхилили. Тому нескінченні перемовини між Дворами досі тривали.

Колись нейтральною територією для подібних зборів було Підгір’я. Але, попри те що підземні зали не були замуровані, нікому й на думку не спадало призначати там зустріч. Тому дебати тривали щодо питання, який з Дворів прийматиме зібрання всіх Вищих Лордів. Усього ж Лордів було шестеро. Берон нарешті вирішив долучитися. Але від Двору Весни досі не було звісток, попри те що наші листи вони безумовно отримували.

Ми мали бути на зібранні всі, крім Амрен і Нести. Амрен вважала, що моїй сестрі ще треба було потренуватися. Бо саме вчора Амрен знайшла у Книзі абзац, який нарешті міг бути тим, що потрібен для поновлення Стіни. В останні години останнього дня перед зустріччю всі нарешті погодилися зустрітися у Дворі Світанку. Він був розташований доволі близько до центру земель, і, виходячи з того, що Калліас, Вищий Лорд Двору Зими, після влаштованих Амарантою жахіть категорично відмовився пускати на свою територію чужих, Двір Світанку лишився єдиним варіантом у безпосередній близькості до колишньої нейтральної землі.

Різ і Тезан, Вищий Лорд Двору Світанку, були у досить непоганих стосунках. Двір Світанку лишався нейтральним майже в усіх конфліктах, але, як один із Солярних Дворів, частіше схилявся на бік побратимів. Не такий сильний союзник, як Геліон, Той, що руйнує чари з Двору Дня, але достатньо сильний.

І все одно Різ, Мор і Азріель напередодні ввечері зібралися за столом у їдальні, знову переглядаючи все, що відомо про палац Тезана, — і можливі в ньому хиби та пастки. А також шляхи відходу.

Я ледь стримувалася від того, щоб не запитати, чи не переважають потенційні небезпеки, які таїть майбутня зустріч, очікувані результати. Я добре пам’ятала всі страшні події, пов’язані з Гайберном і його королем. Та й у всьому світі також. Щоразу, коли Азріель озивався, я чула зойк від нестерпного болю, що вихопився у нього в Гайберні, коли магічний удар прошив йому груди. Щоразу, коли Мор чомусь суперечила, я бачила, як вона, бліда, задкує від короля. Щоразу, коли Різ питав моєї думки, переді мною виникала картина: він, упавши на коліна, благає короля не розривати наш зв’язок.

Неста і Амрен раз-по-раз переривали своє тренування у вітальні, щоб Амрен мала змогу вставити своє зауваження, пораду чи застереження щодо зустрічі. Або щоб був привід зайвий раз гримнути на Несту за її неуважність — мовляв, треба бути більш зосередженою.

Амрен весь час сиділа над Книгою. Ще кілька днів, сказала вона нам, — і сестра за допомогою якоїсь таємничої сили зможе щось зробити. Якщо, звісно, сама Амрен зуміє вчасно розшифрувати потрібний розділ. Потім Неста поскаржилася на головний біль і пішла до себе. А тоді й Амрен побажала нам доброї ночі й пішла до себе разом із Книгою, сказавши, що читатиме до крові з очей.

Спостерігаючи непростий характер Книги Дихання, я не знала, чи й справді це був жарт. Решта, по-моєму, також засумнівалася.

До вечері я майже не доторкнулася. І довго не могла заснути, борсаючись під простирадлами, поки не прокинувся Різ. Він терпляче вислуховував мої страхи — вони розповзлися по кутках і стали схожі на звичайні нічні тіні.

Настав світанок, і, поки я вдягалася, готуючись до зустрічі, зійшло сонце. День, схоже на те, мав бути безхмарним, спекотним.

Різ одягнувся у свій улюблений чорний камзол і штани, Азріель і Кассіан, як завжди, були у своїх іллірійських обладунках з усіма сімома Сифонами, так відполірованими, що аж сяяли. Мор змінила червону сукню на темно-синю, смугасту, майже того самого крою, доволі відкриту, з летючими газовими спідницями, але було в цій сукні дещо… більш стримане. Величне. Мор мала вигляд справжньої принцеси.

Усі обрали звичне для них вбрання — крім мене.

Я не знайшла нової сукні. Бо жодна не змогла б затьмарити ту, у яку я вбралася. Коли стрілки годинника на каміні у вітальні добігали до одинадцятої, я вже стояла в ній там.

Різ досі не спустився, Амрен і Неста не вийшли нас провести. Ми збиралися на кілька хвилин раніше, але… Я оглянула себе з ніг до голови в люстрі. Навіть у теплому начарованому світлі вітальні сукня мерехтіла й сяяла ограненим коштовним камінням. Я вдягала цю сукню на Зорепад, а зараз її трошки освіжили, додали до неї тонкого шовку, який від плечей спадав по спині долі й неначе плив за мною, як мантія. Якщо Різенд був Тріумфом Ночі, то я — зіркою, яка сяяла лише завдяки його пітьмі, світлом, яке лише він робив видимим для інших.

Я похмуро глянула на сходи. Зрозуміла, що він завдасть собі клопоту з’явитися раніше.

Моє волосся Нуала зачесала у складну елегантну арку над чолом, а попереду мала…

Кассіан втретє, менше ніж за хвилину, втупився у мене, і я не витримала:

— Що?

Кутики його губ сіпнулися вгору.

— Просто в тебе вигляд…

— Ну, почалося, — пробурмотіла Мор, яка, притулившись до поруччя, вивчала свої пофарбовані червоним нігті.

Кожний її палець, навіть на суглобах, прикрашали персні, на зап’ястках подзенькували численні браслети.

— Дивовижний, — закінчив Кассіан, здивовано скосивши на неї очі. І махнув рукою, окреслюючи мій силует. — Вишуканий.

— Уже понад п’ятсот років хлопчику, — сумно похитала головою Мор. — Вправний воїн, генерал, який зажив усесвітньої слави, а науку говорити леді компліменти так і не подужав. Нагадай мені, нащо ми беремо тебе на дипломатичні наради?

Азріель, прихований тінями біля вхідних дверей, тихо засміявся.

Кассіан прошив його поглядом:

— Від тебе, брате, я також не чув поетичних промов.

Азріель схрестив руки, усміхаючись.

— Мені це й не потрібно.

Мор зареготала, я пирснула сміхом, за що Кассіан ткнув мене ліктем під ребра. Я відбила його руку і хотіла штовхнути у відповідь, але стрималася, згадавши, через що він пройшов у Адріаті. Тіні досі тьмарили його очі. Була ще одна причина, що втримала мене. Її я дуже обережно носила на голові.

Корона.

Різ надівав мені корону щоразу, на кожну зустріч і вихід, ще задовго до того, як я стала його судженою і Вищою Леді. Навіть у Підгір’ї.

Я ніколи не запитувала його про діадеми і тіари, які Нуала й Керрідвен вплітали мені у волосся. Ніколи не заперечувала — навіть тоді, коли все між нами іще не сталося. Але ця…

Я подивилась угору, почувши спокійні, неквапливі кроки Різа, притлумлені килимом.

Ця корона була важча. Не неприємно, але відчутно… і дивно. І коли Різ з’явився на верхній сходинці, бездоганний у своєму чорному камзолі, з крилами, які тепер були на виду і блищали так, ніби він їх відполірував, я знову подумки опинилась у кімнаті, куди він провів мене вчора вночі, коли я розбудила його, борсаючись у ліжку.

Та кімната неначе вінчала бібліотеку Дому Вітру, і її захищала така кількість заклять, що Різові знадобилося кілька хвилин, щоб усі розчаклувати. Тільки він і я — і наш майбутній нащадок, додав Різ із м’якою усмішкою — могли увійти туди. І привести гостей.

Кімната була прохолодна і непроглядно темна — ми ніби увійшли у свідомість могутнього звіра, що спав. А всередині цієї круглої кімнати блищали та іскрились острівки світла. Коштовностей.

Скарбниця, якій було вже десять тисяч років.

Вона була ідеально впорядкована, з підставками, відкритими вітринами, бюстами, вішалками.

— Сімейні коштовності, — сказав Різ з лукавою усмішкою. — Те, що нам не дуже до вподоби, зберігається у Дворі Жахіть, щось позичаємо рідні Мор, щоб не казились, але ці… для родини.

Він провів мене повз вітрини, які сяяли маленькими сузір’ями і вартували стільки… Навіть я, донька купця, не могла уявити вартість цих прикрас. Ми йшли до дальньої частини кімнати, оповитої найглибшою темрявою…

Я чула про катакомби на континенті, де в маленьких альковах зберігалися черепи дорогих людей або великих ворогів… Десятки, сотні черепів на стіні.

Приблизно така картина була і тут: всю стіну прорізали маленькі ніші, у кожній з яких була корона. У кожної був власний постамент із чорного оксамиту, і кожну висвітлювали в пітьмі…

— Личинки світляків, — сказав мені Різ, коли малесенькі блакитні кульки, що вкривали кожну нішу, заблищали, ніби зорі в нічному небі. Та й те, що я спочатку сприйняла як начаровані вогні під стелею… Це теж були світляки. Блідо-блакитні та бірюзові, вони сяяли шовковим місячним світлом, підсвічуючи коштовності прадавнім безшумним вогнем.

— Вибирай, — прошепотів Різ.

— Світляка?

— Розумнице. — Він прикусив мене за мочку вуха й розвернув до стіни корон, кожна з яких відрізнялася від інших, мала власну зовнішність, як і їх колишні володарки. — Вибирай, яка тобі до вподоби.

— Я не можу просто… взяти корону.

— Можеш і візьмеш. Вони належать тобі.

Я звела догори брови.

— Насправді ні…

— За нашими законами і традиціями все це належить тобі. Продавай, переплавляй, носи — роби з ними що заманеться.

— І тобі до цього байдуже? — Я обвела рукою багатства, яким могла б позаздрити більшість королівських скарбниць.

— О, у мене є улюблениці, їх я, може, і попрохаю тебе пощадити, але… Усе це твоє. Усе, що ти бачиш.

Наші очі зустрілись, і я зрозуміла, що Різ також згадує слова, які я шепотіла йому кілька місяців тому. Про те, що все моє, досі не загоєне, серце належить йому цілковито і повністю. Я усміхнулась і погладила його по руці, перш ніж підступити до стіни корон.

Колись давно, у Дворі Темліна, я жахалася корони. Боялася, що на мене її надінуть. І… чомусь я пригадала, що жодного разу не протестувала проти корон, на яких наполягав Різ. Так, ніби невеличка частинка мене завжди знала, що насправді моє місце з ним. Поруч. Рівною йому. Його королевою.

Різ схилив голову, ніби сказав — так, він бачив, розумів і завжди це знав.

Тепер, крокуючи вниз сходами нашого міського будинку, Різ не зводив очей з моєї корони. І емоцій на його обличчі було стільки, що навіть Мор і Кассіан відвели погляд.

Я дозволила короні самій озватися до мене. Не вибирала її за образом чи з погляду зручності, а шукала те відчуття, яке колись привело мене до кільця у хатинці Ткалі.

Моя корона була зі срібла та діамантів, які спліталися у завитки зірок та різних фаз Місяця. На головному зубці гордовито здіймався півмісяць із суцільного діаманту, від якого врізнобіч розліталися метеори.

Підкреслена сяйливою сукнею для Зорепаду, вона…

Різ зійшов зі сходів і взяв мене за руку.

Тріумф Ночі і Правічні Зорі. Темрява, солодка й водночас лячна. І світло, яке можна побачити лише завдяки його тіням.

— Гадаю, я не спізнилася, — почули ми голос Нести з другого поверху.

Опанувавши себе, я відсунула вбік думки про Різа.

Неста вдягнулася в темно-синю, майже чорну сукню. Прикрас не було ані на ній, ані у її високій зачісці. Гадаю, її довершена врода не потребувала, щоб її чимось підкреслювали. Прикраси на ній були б… як сережки на левиці. Але, судячи з того, як вона вбралася…

Неста почала спускатися, і коли всі раптом замовкли, я зрозуміла чому… А також спробувала не дуже відверто поглядати на Кассіана. Вони з Нестою не бачилися від того ранку, як ми відбули в Адріату. Але воїн лише мимохідь оглянув її з голови до ніг і розвернувся щось сказати Азріелю. Мор уважно спостерігала за обома — і застереження, яке вона озвучила сестрі, тепер нечутно задзвеніло між ними. І Неста, Матір усе прокляни, теж цього не забула. Тому що стримала ті слова, якими ладна вже була вжалити, і просто підійшла до мене.

У мене ледь серце не зупинилося від шоку, коли я почула від Нести:

— Яка ти сьогодні гарна!

Я з несподіванки закліпала.

— Ось, Кассіане, — сказала Мор, — слова, які ти намагався із себе вичавити.

Він пробурмотів щось таке, що ми вирішили не почути.

— Дякую, — відповіла я Несті. — Ти також.

Сестра тільки знизала плечима.

— Але чому ти так вбралася? Хіба в тебе немає тренувань з Амрен?

Я відчула, як дивиться в наш бік Кассіан, а потім усі погляди перебігають на Несту, коли та сказала:

— Я йду з вами.