Двір крил і руїн

Розділ 57

— У жодному разі, — чітко промовила Мор, коли я відтягнула її на хвилину від Нести.

Відлуння бою, що точився внизу, притлумлювало наші голоси.

— У жодному разі, — повторила вона.

Я кивнула в бік долини внизу.

— Іди, долучися до них. Вони мають у цьому потребу. Тут ти лише марнуєш свої сили.

Це була правда.

— Кассіан і Азріель потребують твоєї допомоги. Треба відбити ворога.

Сифони Кассіана вже тріщали.

— Різ мене вб’є, якщо я залишу тебе тут саму.

— Він нічого такого не зробить, і ти це добре знаєш. За табором стежать охоронці, ну, і я сама не беззахисна, еге ж?

Так, я не брехала, але… Суріель міг не з’явитися, якби зі мною була Мор. А якби я сказала їй, куди маю намір вирушити… У мене не було сумніву, що вона наполягала б піти зі мною.

Ми не могли дозволити собі чекати, поки Джуріан передасть нам потрібну інформацію. Відповіді на багато запитань. Я мусила йти — тепер.

— Ставай до бою. Покажи цим гайбернійським собакам, на що ти здатна.

Неста відірвала на мить погляд від битви й додала:

— Допоможи їм.

Кассіан саме вчергове атакував гайбернійського командувача. Сподіваючись, що знову зможе викликати паніку в лавах ворога.

Мор насупилася й стала навшпиньки.

— Тільки… Бережися. Обидві бережіться, — наказала вона.

Я скоса глянула на неї. За мить вона кинулася до намету й швидко вийшла звідти вже в повному спорядженні, застібнула пасок, віддала мені жартівливо честь і перенеслася. Просто на поле бою. Просто до Азріеля — саме тоді, коли один з ворожих бійців хотів атакувати його ззаду.

Мор встромила йому меч у горло, перш ніж він встиг ухилитися від удару.

Потім вона стала пробиватися до Кассіана, у бік порушених рядів за ним, і її вологе золотаве волосся блищало, наче промінь сонця на тлі брунатного місива й темної зброї.

Солдати заверещали. Їхні крики стали сильнішими, коли зблиснули блакитні Сифони Азріеля, а він сам опинився біля Мор. Вони разом прокладали шлях у бік Кассіана — принаймні намагалися це робити.

Вони таки подолали якусь відстань, перш ніж їх знову атакували юрби ворогів. Перш ніж у вирі тіл золотаве волосся Мор не вкрилося місивом.

Неста приклала долоню до відкритої, мокрої від дощу шиї.

Кассіан саме провадив чергову атаку на гайбернійського капітана — цього разу значно повільніше за попередню.

Тепер. Я мусила йти тепер — і то якнайшвидше. Я відступила на крок з нашого спостережного пункту.

Моя сестра підозріло примружила очі.

— Ти кудись збираєшся?

— Невдовзі повернуся, — коротко відповіла я.

Я воліла не думати про те, як мало наших воїнів іще стояло на ногах.

Перш ніж я ступила кілька кроків, Неста знову повернулася до битви. Її мокре волосся прилипло до голови. Вона знову незворушно споглядала за тим, як бився внизу генерал.

Я мусила вистежити суріеля.

Навіть якщо Елейн не змогла побачити сили гайбернійців, я повинна була спробувати це зробити.

У її наметі було тихо й темно — відлуння битви, що точилася, долинало сюди наче здалеку. Вона не спала, вдивляючись порожнім поглядом у полотняний дах.

— Допоможи мені знайти одну істоту, — звернулася я до неї.

З мене стікала вода. Я поклала Елейн на коліна папір. Може, я не сказала цього так делікатно, як мала б, але, почувши звук мого голосу, вона принаймні сіла. Закліпала очима, побачивши мапу Прифії.

— Це суріель, один з багатьох. Він має такий вигляд, — сказала я, взявши її за руки, щоб передати картину.

На мить я завагалася.

— Я можу тобі його показати?

В очах Елейн була байдужість.

— Я покажу його у твоїй свідомості, — пояснила я, — щоб ти знала, що шукати.

— Але я не знаю, як шукати, — пробурмотіла вона.

— Ти можеш спробувати.

Я мала наполягати, щоб Амрен її також підготувала. Елейн подивилася на мене уважно й кивнула. У неї не було жодних ментальних щитів, жодного прикриття. Ніщо не захищало її розум.

Залізна конструкція, укрита квітучими лозами — у кожному разі, такими, що можуть зацвісти. Усі квіти спали в бутонах, сховані в листі й колючках. Я ступила через них до входу в її свідомість і показала там суріеля, намагаючись надати йому якнайбільше відчуття безпеки — така була правда: попри те що це чудовисько мало доволі жахливий вигляд, воно ніколи мене не скривдило.

Усупереч цьому Елейн здригнулася, коли я покинула її розум.

— Чому?

— Він знає відповіді, яких я дуже потребую. Швидко.

В іншому разі, навіть коли знайдемо головні сили короля Гайберну, ми не матимемо досить військ, щоб з ним битися.

Елейн знов поглянула на мапу. Потім на мене. А тоді заплющила очі.

Очні яблука зарухалися під приплющеними повіками, шкіра яких була така делікатна й бліда, що блакитні жилки на ній здавалися малесенькими струмками.

— Рухається, — прошепотіла вона. — Він рухається світом з… з подувом західного вітру.

— Куди?

Вона водила пальцем по мапі, понад землями Дворів. Урешті торкнулася одного місця.

— Сюди, — прошепотіла вона. — Тепер сюди.

Я поглянула на місце, яке вона вказала, і кров відринула з мого обличчя.

Центр.

Суріель рухався до центру одвічної пущі. Трохи на південь — може, за кілька миль від…

Дому Ткалі з Лісу.

Я дісталася туди за п’ять стрибків. Я задихалася, майже вичерпала свої сили. Учорашнє зусилля під час створення ілюзії давалося взнаки. А потім ще й полум’я, яке я прикликала, щоб висушити одяг. Тепер перенесення з поля бою в серце одвічного лісу… Усе це майже виснажило мене.

Повітря тут було тяжке, як і попереднього разу. Стовбури й гілки покручених дерев і сіре каміння вкривав густий килим моху. Всюди панувала неймовірна тиша.

Прислухавшись, я подумала, що можна було взяти із собою Мор. Я використала рештки своєї сили, щоб його знайти.

Мох притлумлював мої кроки. Я йшла повільно, озираючись, прислухаючись. Якою далекою звідси, якою незначною здавалася тут битва на півдні.

Я проковтнула клубок у горлі, і це луною відбилося в моїх вухах.

У цій пущі нишпорило багато інших істот, не тільки Ткаля, або Стриґа, як її називав Косторіз. Його сестра.

Брати й сестри жахливої істоти ховалися в іншій частині світу.

Я вихопила іллірійський меч, і криця задзвеніла в густому повітрі.

Аж раптом я почула позаду себе хрипкий прадавній голос:

— Ти прибула, щоб мене вбити чи знову благати про допомогу, Фейро Арчерон?