Двір крил і руїн

Розділ 1
Фейра

Я малювала щось несправжнє.

Яскраве, приємне, сповнене блідо-рожевих тонів у потоках сонячного світла.

Я почала малювати картину ще вчора, знічев’я роздивляючись троянди в саду за прочиненим вікном кабінету. Крізь плутанину шипів і шовкових пелюсток проглядав більш яскравий зелений колір пагорбів, що виднілися до самісінького небокраю.

Вічна, невтомна, нескінченна весна.

Якби я малювала цей куточок Двору так, як кричала моя уява, на полотні були б кровожерні ікла шипів, троянди затуляли б сонце й топили у вічній тіні всі маленькі рослинки під ними, а пологі пагорби були б не соковито-зелені, а кривавого кольору.

Але кожен рух пензля по широкому полотну був добре продуманий, кожне поєднання кольорів і кожний завиток мав не просто зображати ідилічну весну, а ще й свідчити про тотожний весняний настрій художниці. Нехай і не надто щасливої, але втішеної тим, що нарешті вилікувалася від тяжких вражень, про які повідала, подбавши про те, щоб кожне слово було зважене.

Власне, протягом кількох минулих тижнів я дбала про те, щоб моя поведінка була подібна до моїх пейзажів. Якби ж то я вирішила показати себе такою, яка була насправді, у мене замість нігтів з’явилися б гострі кігті, а руки хутко позбавили б життя тих, хто нині мене оточував. Я розмалювала б визолочені коридори кров’ю.

Але ще не час. Іще не час, повторювала я собі з кожним рухом пензля, з кожним власним рухом протягом цих тижнів. Швидка помста нічому не зможе зарадити, навіть не вгамує кипіння моєї люті.

Щоразу, досить було мені заговорити з ними, мені вчувався плач Елейн, яку силою занурювали в Котел. Досить мені було поглянути на них, і я бачила Несту — мою старшу сестру. Вона погрожувала пальцем королю Гайберну, Сонного королівства, недвозначно обіцяючи йому смерть. Щойно я відчувала їх, і мої ніздрі знов обпікав залізний запах крові Кассіана, якою парувала калюжа на темному камені того кістяного замку.

Пензлик хруснув проміж моїх пальців. Тепер я тримала дві бліді половинки, розламані так, що вже їх не полагодити. Доведеться викинути.

Тихо вилаявшись, я роззирнулася на вікна, двері. У цьому місці було забагато пильних очей, щоб ризикнути й викинути пензлик у кошик для сміття.

Я роззирнулася подумки, відшукуючи чужий розум, пильнуючи, чи не шпигують за мною ті, хто міг би побачити скоєне мною. Нікого не було.

Я підвела руки перед собою, тримаючи в кожній по половинці пензля. І на мить дозволила собі погляд крізь магічний покрив, який приховував татуювання на моїй правиці аж до ліктя. Дозволила собі побачити візерунки моєї справжньої суті. Мій справжній титул.

Вища Леді Двору Ночі.

Досить мені було про це подумати, як зламаний пензлик зайнявся полум’ям. Воно мене не обпікало, знищуючи дерев’яні уламки, щіточку на пензлику й фарбу.

Коли від нього залишився тільки дим і попіл, я дозволила вітру підхопити їх з моїх долонь і винести крізь прочинені вікна. А потім про всяк випадок покликала вітер із саду, щоб пролетів кімнатою, виганяючи дим і запах, залишаючи замість них густий, задушливий аромат троянд.

Можливо, після завершення свого перебування тут я не втримаюся й так само спалю весь маєток. І почну з тих клятих троянд.

На краєчку свідомості замайоріли дві постаті, які наближалися до студії, і я схопила новий пензель, швиденько вмочила в найближчу фарбу, водночас опускаючи невидимі темні тенета, якими оточила кімнату і які попереджали мене про відвідувачів.

Коли прочинилися двері, я старанно вимальовувала прожилки пелюсток троянди, які просвічувалися на сонці, намагаючись не думати про те, як одного разу бачила щось подібне. Але там були прожилки на іллірійських крилах.

Я розіграла непогану виставу, трошки зіщулила плечі, нахилила голову, наче цілком розчинилася в роботі. Та ще й підкреслила це, повільно озираючись через плече, немов мені коштувало неабияких зусиль перервати процес творчості.

Проте найбільшим моїм досягненням була усмішка. Вона мала торкнутися не тільки губ, але й очей — бути справжньою, невимушеною. Я довго тренувала її перед люстром.

Ще і ще раз, знову і знову.

Тому зараз від кутиків моїх очей легко розбіглися промінчики, коли я видала слабку, але щасливу посмішку в бік Темліна. І Люсьєна також.

— Шкода тебе переривати, — сказав Темлін, вдивляючись у моє обличчя і шукаючи в ньому найменших ознак тіней. Тих, яким я час від часу «піддавалася», щоб змусити його триматися подалі від мене, коли сонце сідало за дальні пагорби. — Але я подумав, що ти захочеш приготуватися до зустрічі.

Я змусила себе проковтнути клубок у горлі. Опустити пензлик. Як належало б знервованій і невпевненій у собі дівчині, якою я колись була.

— Ти… Ти говорив про це з Аянтою? Вона справді прийде?

Я досі не бачила її. Верховну Жрицю, яка видала моїх сестер Гайберну, яка зрадила й видала Гайберну нас.

І хай навіть короткі розмови з Різендом через зв’язок суджених трохи притишили мій переляк і жах… Саме вона була винна в усьому, що сталося кілька тижнів тому.

Мені відповів Люсьєн, але дивився він не на мене, а на картину, наче та була чимось подібним до доказу, якого, я знала, він весь час шукає.

— Так. Вона… У неї були свої резони. Вона хоче їх тобі пояснити.

Можливо, водночас вона пояснить і те, як набивалася на пестощі до чоловіків, які аж ніяк не бажали мати з нею любовні стосунки. Різенд безцеремонно виставив її. Він мені розповідав про це. А як вона залицялася до Люсьєна, я бачила на власні очі.

Я не знала, як Люсьєн насправді ставиться до всього цього. Як йому ведеться від того, що у своїй дружбі з Гайберном Аянта з легкістю пожертвувала тією, у якій він упізнав свою суджену. Елейн.

Про Елейн ми не розмовляли, за винятком єдиного разу, наступного дня після мого повернення.

«Хай би що намислив Джуріан щодо того, яке майбутнє чекає на моїх сестер у Різенда, — сказала тоді я йому, — навіть попри те, який є Двір Ночі, Елейн і Несті не загрожує насильство — поки що не загрожує. Різенд може завдати їм шкоди у більш вигадливий спосіб».

Здається, Люсьєн досі в цьому сумнівався.

Але ж, з іншого боку, я також натякала, що мої власні «провали» в пам’яті пов’язані саме з тим, чи виявляв Різенд свою винахідливість щодо мене.

І те, як легко вони повірили, що Різенд може змусити когось… Я додала цю образу до неймовірно довгого списку усілякої гидоти, за яку їм доведеться відповідати.

Я відклала пензель і зняла поцяткований фарбою фартух. Обережно згорнула його й поклала на стілець, на якому просиділа вже зо дві години.

— Я піду перевдягнуся, — пробурмотіла я, перекидаючи недбало заплетену косу через плече.

Темлін кивнув, спостерігаючи за кожним моїм рухом.

— Картина просто чудова.

— Над нею ще працювати і працювати, — відповіла я, вишукуючи в собі пам’ять про ту дівчину, яка ніяковіла від похвали й компліментів, якій хотілося бути непомітною. — Це поки що суміш фарб. Суцільний хаос.

Правду кажучи, це була одна з моїх найкращих картин, якщо не зважати на те, що в ній не було душі. Але про це знала тільки я, бо тільки мені це було помітно.

— Гадаю, ми також іще не оговталися від хаосу, — з несміливою усмішкою зауважив Темлін.

Я стримала бажання пустити очі під лоба й відповіла на усмішку, навіть торкнулася його плеча, коли проходила до дверей.

Десять хвилин по тому я побачила Люсьєна, який чекав біля дверей моєї нової спальні.

Лише на третій день тут я припинила повертати до старої — праворуч від сходів, а не ліворуч. Але у старій нічого не залишилося.

Я зазирнула туди лише в день свого повернення. Розтрощені меблі, розірвані покривала, одяг, розкиданий так, наче Темлін шукав мене в шафі. І нікому, напевно, не дозволяли там прибирати.

Але зовсім не це зробило мою колишню кімнату нежилою. Її обплутали ліани, які тяглися знадвору, із саду, проникнувши сюди через розбите скло. У багатьох стебла мали гострі шипи. Нові мешканці розповзлися підлогою, поповзли по стінах, оповили уламки меблів. Звісно, вони проникли сюди із саду, перекинувшись із зовнішніх стін всередину. Здавалося, від моменту моєї втечі минули не якісь там місяці, а сотня років. Спальня перетворилася на склепіння.

Зачинивши двері своєї нової спальні, я вийшла в сукні з найтоншої ніжно-рожевої тканини.

Люсьєн так і стояв, притулившись спиною до дверей кімнати навпроти. Своєї кімнати.

Я не мала сумніву, що це він наполіг на тому, щоб я тепер жила навпроти. І не сумнівалася, що його металеве око тепер завжди, навіть уві сні, дивиться в мій бік.

— Мене дивує твій спокій, з огляду на твої обіцянки в Гайберні, — сказав Люсьєн замість привітання.

Я обіцяла знищити людських королев, короля Гайберну, Джуріана та Аянту за те, що вони зробили з моїми сестрами. З моїми друзями.

— Ти сам сказав, що в Аянти свої резони. Хай як я гніваюся, але вислухати її зможу.

Я не розповіла Люсьєну, що знаю про її справжню натуру. Бо мала б тоді пояснити, як Різ викинув її з власного дому, що він зробив, щоб захистити себе і свій Двір, а це викликало б забагато запитань і зруйнувало дбайливо сплетені брехливі історії, створені з єдиною метою — убезпечити Різенда і його Двір. Мій Двір.

Хоча після того, як Прифія і решта світу дізналися про існування Веларіса — оазису спокою і благоденства, — чи є тепер у цьому потреба? Вороги за першої-ліпшої нагоди спробують знищити це чудове місто.

І провина за атаку на Веларіс після того, як Різ довірив його королевам смертних, переслідуватиме і мене, і мого судженого до останніх днів нашого безсмертного життя.

— Вона розповість тобі історію, у яку напевне захочеться повірити, — попередив Люсьєн.

Я скинула бровою, крокуючи килимом порожнього коридору.

— Я сама вирішу, довіряти їй чи ні. Хоча ти, певно, заздалегідь вирішив не довіряти.

Він наздогнав мене й пішов поруч.

— Вона затягла в цей бруд двох невинних дівчат.

— Вона працювала над зміцненням альянсу з Гайберном.

Люсьєн зупинив мене, впіймавши за лікоть. І я дозволила це, бо не дозволити, розсіятися так, як я зробила це в лісі кілька місяців тому, або ж скористатися іллірійським захисним прийомом, щоб збити його з ніг, означало б викрити себе.

— Ти надто розумна, щоб у це вірити.

Я подивилася на широку засмаглу долоню на своєму лікті. Потім зустрілася поглядом з рудим і металевим очима.

Люсьєн видихнув:

— Де він її тримає?

Я знала, про кого він. І похитала головою.

— Не знаю. Різенд може ховати Елейн у сотні різних місць, але сумніваюся, що він обере таке, про яке мені відомо.

— Усе одно розкажи мені. Дай мені повний список.

— І ти загинеш після першого ж кроку на його територію.

— Я вижив після того, як знайшов тебе.

— Ти ж не бачив, що він зробив мене своєю рабинею. Ти дозволив йому мене повернути.

Брехня, брехня, брехня. Але болю й провини, на які я очікувала, не було. Люсьєн відпустив мене.

— Я повинен її знайти.

— Ти навіть не знаєш Елейн. Зв’язок суджених — це лише фізична реакція, і зараз вона на заваді твоєму здоровому глузду.

— Так само, як заважала тобі й Різу?

Невимушене, але таке небезпечне запитання. Треба, щоб Люсьєн побачив страх у мене в очах. Тому я згадала про Ткалю, Косторіза, Міденгардського хробака, щоб запах мого тіла просякнув цим давнім переляком.

— Я не хочу про це говорити, — хрипко пробелькотіла я.

Нагорі годинник вибив час. Я подумки послала вдячну молитву Матері і прискорила кроки.

— Ми запізнимося.

Люсьєн лиш кивнув. Але я відчувала спиною його невідривний погляд, коли спускалася сходами. Щоб зустрітися з Аянтою. І нарешті вирішити, як саме я шматуватиму її на клаптя.

Верховна Жриця мала такий самий вигляд, як у спогадах, які показав мені Різ, і моїх власних мріях про те, як я видряпаю їй очі схованими в моїх пальцях кігтями, вирву язик і перегризу горлянку.

Моя лють перетворилася на живу істоту, яка оселилася в грудях, мов друге серце, яка заколисувала мене ввечері й будила вранці. Я притримала цю лють, сівши напроти Аянти. Нас розділяв великий обідній стіл. Темлин сів праворуч від мене, Люсьєн — ліворуч.

На голові в неї був той самий каптур зі срібним обручем з небесно-блакитним каменем на ньому.

Камінь був чимось подібний до Сифону. Він нагадував Сифони Азріеля і Кассіана. Цікаво, а чи не здатний він так само надавати форми й витонченості дикій магії, як це роблять камені іллірійських воїнів? Перетворювати неслухняний потік на щось гостріше, смертоносніше? Вона ніколи не знімала цієї прикраси. Проте я ніколи не помічала, щоб Аянта була здатна на щось більше, ніж створити кульки фейського вогню, замінивши ними свічки і масляні лампи.

Вища Жриця опустила погляд бірюзових очей на темну деревину столу. Каптур сховав у тінь її ідеальне обличчя.

— Я хотіла б почати зі щирих вибачень. Я діяла, бажаючи лише… подарувати тобі те, чого ти була варта, але не насмілювалася сказати й водночас задовольнити наших союзників у Гайберні, продемонструвавши їм нашу відданість.

Солодка отруйна брехня. Але я кілька тижнів чекала на цю зустріч, бажаючи знати її справжні мотиви. Я три тижні вдавала, що видужую, зцілююся після всього, що пережила в Різенда.

— Хто при здоровому глузді побажає своїм сестрам пережити таке? — Мій голос трохи тремтів, але звучав холодно.

Аянта підвела голову, вдивляючись у мій трохи невпевнений, але відчужений вираз обличчя.

— Ти напевно хотіла б бути з ними цілу вічність. Якби Люсьєн раніше знав, що Елейн його суджена, йому було б дуже тяжко збагнути, що на них попереду чекають хіба що кілька десятків років.

Почувши від неї ім’я Елейн, я мало не загарчала, але зуміла стримати себе під маскою страдницького спокою: вона з’явилася в моєму арсеналі зовсім недавно.

Замість мене відповів Люсьєн:

— Чекати на нашу вдячність тобі доведеться довго, Аянто, якщо ти на неї розраховуєш.

Темлін застережливо зиркнув на нього — йому не сподобались ані слова, ані його тон. Схоже було на те, що Люсьєн може вбити Аянту раніше, ніж мені випаде такий шанс. Він не забуде жахіть, крізь які його суджена мала пройти того дня.

— Ні, — видихнула Аянта, широко розплющивши очі в ідеальній імітації каяття за провину. — Ні, я анітрохи не чекаю від вас вдячності. Чи прощення. Але розуміння… Це і мій дім також.

Тендітною рукою, вбраною у срібні кільця та браслети, вона широким колом обвела кімнату, маєток.

— Нам усім доводилося укладати союзи з тими, про кого ми раніше й думати не хотіли. Іноді дуже неприємні союзи, але… Сили Гайберну надто великі, нам не зупинити Сонного королівства. Ми можемо лиш перечекати, як будь-який шторм.

Аянта кинула погляд на Темліна:

— Протягом тих місяців ми так сумлінно готувалися до неминучого приходу Гайберну. Я припустилася страшенної помилки й повік каятимуся, що завдала стільки болю. Утім, ми повинні продовжити спільну справу. Отож шукаймо можливості зберегти наші землі й людей.

— Ціною скількох життів? — спитав Люсьєн тоном, на який Темлін зреагував невдоволеним поглядом у його бік.

Але Люсьєн ігнорував невдоволення Темліна.

— Те, що я бачив у Гайберні, — продовжив він, стискаючи підлокітники крісла так сильно, що дерево застогнало під його пальцями. — Усі його обіцянки миру й недоторканності…

Він замовк, пригадавши, що Аянта може любесенько передати його слова королю. Відпустив крісло, поворушив довгими пальцями, перш ніж знову покласти руки на підлокітники.

— Ми маємо бути обережними.

— І будемо, — пообіцяв Темлін. — Але ми вже зголосилися на певні умови. Жертви. Якщо розірвемо союз зараз… Навіть з Гайберном на нашому боці ми повинні виступати єдиним фронтом. Разом.

Він досі вірив їй. Досі вважав, що Аянта припустилася єдиної помилки. Темлін і гадки не мав про те, що таїлося під її гарною зовнішністю, ритуальним одягом та побожністю. Утім, та сама засліпленість не заважала йому второпати, що ховається під моєю машкарою.

Аянта знову схилила голову.

— Я намагатимуся бути гідною моїх друзів.

Мені здалося, що в Люсьєна очі полізли на лоба. Обидва. Живе й металеве. Але Темлін сказав:

— Ми всі спробуємо.

Це було його нове улюблене слово — «спробуємо». Я лише проковтнула клубок у горлі, досить голосно, щоб Темлін це почув, і повільно кивнула, не зводячи очей з Аянти:

— Не треба більше такого коїти. Ніколи. Затямила?

Знайшла кому ставити умови! Аянта поквапливо закивала. Відчувалося, саме цього вона від мене чекала. Люсьєн відкинувся на спинку крісла, вочевидь не бажаючи більше нічого говорити.

— Але Люсьєн має рацію, — бовкнула я з ідеально вивіреним занепокоєнням. — Що станеться з нашими підданими — з народом цього Двору під час конфлікту?

Я хмуро поглянула на Темліна.

— Вони вже неабияк настраждалися від Амаранти… І я не знаю, як вони витримають нове гноблення — вторгнення на їхні землі Гайберну.

Темлін стиснув щелепи:

— Гайберн пообіцяв, що наших підданих не потривожать.

Наших підданих. Я мало не скорчила міну, попри те що весь час кивала.

— Це було частиною нашої… згоди.

Так, згоди віддати всю Прифію, поступитися всім, що було в ньому доброго, щоб заволодіти мною.

— Наші люди будуть у безпеці, коли там правитиме Гайберн. Хоч я вже попередив, що сім’ям краще… переселитися на схід нашої території. На деякий час.

Гаразд. Принаймні його ще непокоїли думки про можливі втрати. Принаймні він розумів, які брудні ігри до вподоби Гайберну. Правитель пообіцяє йому одне, маючи намір зробити прямо протилежне. Якщо переселення вже почалося… Дуже важлива для мене дещиця відомостей. На схід. Цю частинку інформації я збережу на потім. Якщо схід означав безпеку, то захід… Гайберн достеменно прийде саме із заходу. Прибуде туди.

Темлін гучно видихнув:

— І це повертає мене до іншої причини сьогоднішньої зустрічі.

Я приготувалася, видавши на обличчі недолугу цікавість.

— Перша делегація з Гайберну прибуде завтра.

Золота шкіра Люсьєна зблідла. А Темлін повів далі:

— Джуріан буде тут опівдні.