Двір крил і руїн

Розділ 2

Протягом цих тижнів ніхто про Джуріана не згадував. Від тієї ночі в Гайберні я не бачила воскреслого смертного генерала.

Джуріан був створений Котлом наново з огидних залишків свого минулого тіла, які Амаранта п’ятсот років тримала при собі як трофеї, і душі, яку замкнули, живу і притомну, в збережене її магією око. Він був безумцем, і то задовго до того, як король Гайберну воскресив його, щоб привести людських королів до бездумної покори.

Темлін і Люсьєн не могли цього не знати. Вони достоту бачили те безумне сяйво в очах Джуріана.

Та, мабуть, вони геть не усвідомлювали наслідків того, що король Гайберну володіє Котлом, а це означало, що він може розколоти весь світ. Почавши зі Стіни. Єдиної перешкоди на шляху смертоносних армій Фе, єдиного захисту вразливих людських земель за нею.

Ані Темліну, ні Люсьєну думка про це аж ніяк не заважала спокійно спати вночі. Чи навіть запрошувати цих монстрів до себе додому.

Коли я повернулася сюди, Темлін пообіцяв, що надалі я буду з ним на кожній нараді, на всіх плануваннях. І дотримав обіцянки, пояснивши: коли Джуріан з’явиться тут з двома іншими командирами Гайберну, я також буду присутня. Вони хотіли оглянути Стіну, відшукати ідеальну точку для прориву, коли Котел цілковито відновить свою силу. Перетворення моїх сестер на Фе виснажило його.

Але моє самовдоволення відразу кудись поділося. Першочерговим моїм завданням було дізнатися, у якому місці вони планували завдати удару і скільки часу ми маємо, перш ніж Котел поверне собі повну силу. А потім передати цю інформацію Різенду й решті.

Уночі я добре виспалася. Цьому сприяв обід у компанії Аянти, яка аж зі шкіри лізла переді мною та Люсьєном, намагаючись залагодити свою провину. Жриця, судячи з усього, хотіла дочекатися моменту, коли посланці Гайберну добре тут облаштуються, і тільки тоді з’явитися перед ними. Аянта намагалася нас запевнити, що не хоче заважати їхньому знайомству з нами. Але досить було поглянути на Люсьєна, щоб пересвідчитися, що ми з ним уперше за тривалий час дійшли згоди щодо намірів Аянти: вона просто хоче вразити гостей своєю появою.

Для мене, як і для моїх планів, це не мало жодного значення. Планів, які я наступного ранку передала через зв’язок суджених: словами й образами, і вони помчали нічним коридором.

Я не хотіла ризикувати й користувалася зв’язком лиш удруге. Від свого прибуття уперше я вийшла на зв’язок із Різендом після того, як зайшла до своєї колишньої спальні й побачила ліани в колючках, які тепер панували в ній. Зв’язок був схожий на спробу догукатися через безодню або на розмову під водою.

«Я в безпеці, усе гаразд, — послала я через наш зв’язок. — Невдовзі розповім усе, про що дізнаюся». Зачекала, щоб слова дійшли через ніч, і спитала: «Вони живі? Поранені?»

Ще ніколи зв’язок між нами не був таким недосконалим, навіть тоді, коли я ще жила тут, а Різенд хотів лише перевірити, чи я ще дихаю, чи не потонула у своєму відчаї. Але за хвилину Різенд відповів: «Кохаю тебе. Вони живі. Одужують». Ото й усе. Ніби йому не було чого додати.

Я тоді повернулася до своїх нових кімнат, замкнула двері й огорнула все непроникною повітряною стіною, щоб навіть натяк на запах моїх мовчазних сліз не прохопився назовні, поки я згорталася клубочком у кутку своєї ванної.

Колись я сиділа в такій позі, спостерігаючи за зірками протягом довгих нічних годин. Тепер я бачила за вікном безхмарну блакить неба, чула співи пташок, а мені ж хотілося завити, як дикий звір.

Я не насмілилася розпитати докладніше про Кассіана й Азріеля, про моїх сестер. Я просто боялася: будь-які погані новини, будь-які вісті про страждання могли спричинитися до того, що я жорстоко помщуся своєму теперішньому оточенню. Уява малювала мені страшні картини, і я струшувала головою, щоб їх прогнати.

«Вони живі. Видужують». Я щодня нагадувала собі про це. Попри те що подумки досі чула їхні крики й відчувала запах крові, я не насмілювалася просити про щось більше. Не ризикувала торкатися нашого зв’язку після того першого разу.

Я не знала, чи вміє хтось відстежувати подібні речі — мовчазні розмови двох суджених. Але знала, що почути сам зв’язок вони можуть, і знала, яку небезпечну гру я розпочала.

Усі вірили, що наші узи розірвано, і запах Різенда на мені залишається тільки тому, що він силою мене взяв, силою пройняв своїм запахом.

Тому вони вважали, що із часом і відстанню цей запах слабшатиме. За кілька тижнів чи місяців — безумовно.

А коли не згасне, коли залишиться… мені доведеться діяти незалежно від того, чи здобуду я на той час необхідну нам інформацію. Проте доти мені, зважаючи на можливе посилення запаху від використання зв’язку для розмов, треба було якомога менше ним користуватися. Хай навіть це коштувало мені розмов із Різом, його лукавих веселощів… Я почую їх знову, обіцяла я собі. Побачу його чарівну усмішку.

Наступного дня, коли Джуріан і двоє командирів Гайберну перенеслися на ріння доріжки перед головним входом, я знову пригадала, скільки болю бачила востаннє на обличчі Різа, вкритого кров’ю Кассіана й Азріеля.

На Джуріані був той самий легкий шкіряний обладунок. Весняний вітер розвіював його темне волосся, раз-по-раз кидаючи пасма на обличчя очі. Побачивши нас на білому мармуровому ґанку, він криво посміхнувся. Вираз його обличчя був самовдоволений.

А я воліла, щоб кров у моїх жилах перетворилася на кригу, на холод Двору Зими. Мені досі не довелося там побувати, але від його верховного правителя я дістала здатність перетворювати вир гніву на крижаний спокій. Тепер вона мені стала в пригоді — кипіння люті в мені змінилося на зимовий спокій, коли Джуріан, тримаючи руку на руків’ї меча, рушив до нас.

Справжній страх змією ковзнув до серця не від нього, а від супутників — чоловіка та жінки, — яких Джуріан прихопив із собою. Зовні в них був вигляд Вищих Фе. У них були здорова рум’яна шкіра, чорне, аж синювате волосся, таке саме, як і в короля Гайберну. Проте в очі впадало не це. Мене вразила порожнеча і бездушність їхніх облич, відшліфованих тисячоліттями жорстокості. Ані тіні емоцій.

Смертний генерал з недоброю посмішкою зупинився за крок до нижчої сходинки. Темлін і Люсьєн застигли.

— А вигляд у тебе ліпший, ніж був тоді, коли я бачив тебе востаннє.

Я змусила себе подивитися йому в очі. І нічого не відповіла. Джуріан пирхнув і жестом запросив своїх двох супутників пройти вперед.

— Дозвольте представити вам їх королівські високості принца Даґдана і принцесу Бренну, племінника та племінницю короля Гайберну.

Близнюки. Можливо, пов’язані і силою, і ментальним зв’язком.

Темлін, здалося мені, тільки тепер пригадав, що це його нові союзники, і став спускатися сходами. Люсьєн — слідом за ним. Він продав нас. Продав усю Прифію… Через мене. Щоб повернути мене.

У роті заклубочився дим. Я знову закликала рятівний холод.

Темлін вклонився принцові та принцесі.

— Ласкаво прошу в мій дім. Для вас уже підготували кімнати.

— Ми з братом житимемо разом, — відповіла принцеса.

Голос у неї був оманливо високий, наче у дівчинки. І жодних емоцій на обличчі. А ще — неймовірна зверхність у тоні.

Я шкірою відчувала, як на Люсьєновому язику народжуються в’їдливі слова. Тому сама спустилася сходами, як справжня хазяйка цього Двору. Напевно, Темлін чекав від мене, що я мало не стану обіймати «високих гостей».

— Ми зараз швидко все організуємо, — сказала я.

Металеве око Люсьєна задзижчало і звузилося в мій бік, але я зі спокійним виразом обличчя присіла в реверансі перед ними. Моїми ворогами. Хто з моїх друзів зустрінеться з ними на полі бою? Чи видужають Кассіан з Азріелем, чи зможуть вони битися або бодай тримати меча? Я заборонила собі думати про це… і про те, як кричав Кассіан, коли йому нівечили крила.

Принцеса Бренна роздивлялася мене: рожеву сукню, волосся, яке Ейсіл заплела й закріпила короною з кіс у мене на голові, блідо-рожеві перлини сережок. Безпорадно-ніжненьку обгортку, ідеальну для самички Верховного Лорда, з якою можна гратися хоч удень, хоч уночі.

Бренна скривила губи й поглянула на брата. Принц, судячи з того, як вишкірився до неї, дійшов того самого висновку.

Темлін тихенько загарчав, застерігаючи їх:

— Якщо ви вже надивилися на Фейру, може, перейдемо до справи?

Джуріан тихенько засміявся і, не чекаючи запрошення, став підніматися сходами.

— Їм просто цікаво.

Люсьєн напружився від нахабства його поведінки і слів.

— Не кожного століття розпочинають війну через бажання заволодіти жінкою. Надто жінкою з такими… талантами.

Я повернулася і теж стала підніматися за ним.

— Можливо, якби ти дав собі клопіт розпочати війну через Міріам, вона б тебе не покинула заради принца Дракона.

Джуріан ледь помітно здригнувся. Темлін і Люсьєн уклякли в мене за спиною, не знаючи, чи то спостерігати за нашою сваркою, чи то вести високих гостей у дім. Після моєї розповіді про Азріеля та його мережу чудово тренованих шпигунів з маєтку відіслали всіх зайвих слуг, побоюючись недобрих очей і цікавих вух. Залишилися найбільш довірені.

Я, звісно, забула згадати про те, що Азріель уже давно згорнув цю мережу, позаяк інформація, яку вони здобували, не була варта життя його шпигунів. А також про те, що це мені заважали зайві очі та вуха.

Джуріан зупинився угорі на сходах. Його обличчя перетворилося на маску жорстокої смерті.

— Не грайся словами, дівчино.

Усміхаючись, я пройшла повз нього:

— Бо що? Кинеш мене в Котел?

Увійшла через головні двері до залу й оминула стіл, що стояв посередині. На ньому була величезна ваза з квітами. Їхні головки майже торкалися кришталевої люстри. Саме тут, поряд із цим столом, я перетворилася на клубок жаху й відчаю, і моя рятівниця Мор підхопила мене на руки й винесла із золотої клітки на свободу.

— Ось перше правило вашого візиту, — кинула я через плече до Джуріана, крокуючи до їдальні, де на нас уже чекав обід. — Не погрожуй мені в моєму власному домі.

За мить я вже знала, що зігране сприйняте належним чином. Не Джуріаном. Той, похмуро дивлячись просто себе, влаштовувався за столом. Ні, моя роль справила враження на Темліна. Він погладив мене по щоці, проходячи мимо. Він навіть не зрозумів, наскільки дбайливо я добирала слова, коли дражнила Джуріана. Воєначальник заковтнув мою наживку…

Я впоралася із першим своїм кроком: змусила Темліна повірити, що я люблю і його, і це місце, і всіх, хто тут є. Змусила ні на мить у цьому не сумніватися. А це означало, що коли я врешті нацькую їх одне на одного, то не викличу в Темліна найменшої підозри.

Принц Даґдан виконував усі примхи та накази своєї сестри. Наче був мечем, яким вона прорубала собі місце в цьому світі. Він наливав їй вино, спершу обережно принюхавшись. Вибирав для неї найкращі шматки печені й гарнесенько викладав на таріль. Дозволяв їй відповідати на всі запитання, не зводячи з неї сповнених безмежної довіри очей.

Одна душа на два тіла. І, судячи з того, як їх погляди нагадували мені беззвучні розмови, вони, найімовірніше, були такими самими, як і я. Дематі.

Повернувшись сюди, я оточила свій розум стіною з чорного адаманту. Але під час цього обіду, коли запала занадто довга тиша, я зловила себе на тому, що раз-по-раз перевіряю міцність своїх щитів.

— Завтра вирушаємо до Стіни, — говорила Бренна Темліну, і це був радше наказ, а не прохання. — Джуріан поїде з нами. Нам потрібна буде допомога тих твоїх вартових, які знають, де є діри у Стіні.

Сама лише думка про те, що вони будуть так близько до людських земель… Але моїх сестер там більше не було. Ні, мої сестри жили тепер десь на безмежній території мого власного Двору, під захистом моїх друзів. Навіть батько мав повернутися додому після своїх справ на континенті не раніше ніж за місяць або два. А я ще досі не знайшла способу його попередити.

— Ми з Люсьєном теж можемо вас супроводжувати, — запропонувала я.

Темлін різко розвернувся в мій бік. Я чекала на відсіч, на заборону.

Але, схоже на те, Вищий Лорд Двору Весни справді засвоїв урок і справді хотів спробувати поводитися по-новому, бо лише кивнув Люсьєну.

— Мій емісар знає Стіну не гірше за всіх вартових.

«Ти дозволяєш їм це робити, ти чудово розумієш, що допомагаєш їм знищити Стіну й полювати на людей з того боку». Слова переплуталися й засичали в моєму горлі.

Але я змусила себе відповісти Темліну повільним, ледь помітно невдоволеним кивком.

Він знав, що мене це засмутить — дівчина, в повернення якої він вірив, завжди шукала б можливості захистити свою смертну батьківщину. Але він вважав, що я здатна змиритися заради нього, заради нас. І що Гайберн не стане винищувати людей, коли знесе Стіну. Що він просто захопить нові території.

— Вирушаємо після сніданку, — сказала я принцесі. І додала, вже для Темліна: — У супроводі кількох вартових.

Плечі в нього трошки розслабилися. Цікаво, чи було йому відомо, як я обороняла Веларіс? Чи знав, що я захищала Веселку від легіону таких потвор, як Аттор? І знищила самого Аттора, криваво, жорстоко, за те, що він скоїв зі мною і моїми людьми.

Джуріан у цей час із солдафонською прямотою роздивлявся Люсьєна. А потім сказав:

— Мені завжди було цікаво, хто це зробив тобі око замість того, що вона вирвала.

Ми не говорили в маєтку Темліна про Амаранту. Про неї не можна було тут згадувати. Але спогади про неї душили мене протягом тих місяців, що я провела тут, повернувшись із Підгір’я, вбивали мене, бо я щодня повинна була ховати страхи й біль дедалі глибше в себе.

Я подумки зіставила себе справжню з тією, якою мене тут хотіли бачити. Що ж… Зараз я мала повільно зцілюватися — знову перетворюватися на ту дівчину, яку Темлін годував, оберігав і любив, перш ніж Амаранта звернула мені м’язи після трьох місяців катувань. Тому я ледь посовалася на стільці й утупилася у стіл.

Люсьєн відповів Джуріанові важким поглядом. Королівські близнята з Гайберну байдуже спостерігали за ними.

— У мене є давня подруга з Двору Світанку. Вона майстриня із поєднання магії з механікою. Темлін дуже ризикував, коли попросив її зробити для мене це око.

Ядуча посмішка від Джуріана.

— Тож у твоєї маленької нареченої є суперниця?

— Моя суджена тебе не стосується.

Генерал знизав плечима.

— Здається, тебе також, бо її вже, імовірно, відтрахала половина іллірійської армії.

Присягаюся, лише століттями загартована витримка стримала Люсьєна від того, щоб перестрибнути стіл і вирвати Джуріанові горлянку.

Це Темлінове гарчання змусило задзвеніти бокали.

— Джуріане, або поводься, як личить почесному гостю, або ночуватимеш у конюшні, де звірові саме місце.

Джуріан лише відпив іще вина.

— Нащо карати мене за чистісіньку правду? Ніхто з вас не був на Війні, коли мені довелося об’єднувати сили з іллірійськими дикунами. — Він кинув оком на близнюків з Гайберну. — Це ви, ваші високості, мали задоволення битися проти них.

— Крила їх лордів і генералів ми зберегли як трофеї, — ледь помітно посміхнувся йому Даґдан.

Мені важко було втриматися від погляду на Темліна. Від того, щоб спитати, а де ж той тримає дві пари крил, трофеїв його батька, які той відрубав у матері й сестри Різа.

На стіні у кабінеті, сказав мені Різ. Але я не знайшла їх після повернення, коли, удавано страждаючи від нудьги, одного дощового дня досліджувала кімнати. Не знайшла навіть у підвалах. У жодній скрині, шухляді, зачиненій кімнаті.

Ті два шматочки смаженої ягнятини, які я змусила себе проковтнути, тепер просилися на волю. Але принаймні відраза була виправданою реакцією на слова принца Гайберну.

Джуріан майже щиро посміхнувся мені, нарізаючи ягнятину на шматочки.

— Ти ж, напевне, знаєш, що ми билися разом? Я і твій Вищий Лорд. Тримали шик проти лоялістів, пліч-о-пліч, до литок у крові й багні.

— Він не її Вищий Лорд, — з тривожним спокоєм помітив Темлін.

Джуріан лише промуркотів у мій бік:

— Він же напевне сказав тобі, де ховає Міріам і Дракона.

— Вони мертві, — сухо відповіла я.

— А Котел стверджує геть інше.

Холодний страх заворушився у животі. Тож він уже спробував власноруч її воскресити. І зрозумів, що серед мертвих її немає.

— Мені говорили лише, що вони мертві, — повторила я з удаваним невдоволенням від нецікавої теми. І проковтнула шматочок ягнятини, геть несмачної після багатства прянощів у Веларісі. — Невже тобі нема про що думати, Джуріане, окрім коханки, яка давно вже не з тобою?

В очах Джуріана скипіли всі п’ять століть божевілля, коли він штрикнув нарізане м’ясо виделкою.

— А ти, кажуть, злягалася з Різендом задовго до того, як кинула власного коханця.

— Припиніть! — гарикнув Темлін.

І саме тоді я відчула його. Обережне торкання моєї свідомості. Їх план був тепер як на долоні: розлютити нас, відволікти, щоб мовчазні принц і принцеса могли любесенько пробратися в наш розум. Свій розум я захистила. Але Люсьєн… і Темлін…

Я подумки потяглася до своєї темної сили, розкинула її, як тенета. І побачила два жирних відростки, які прохромили свідомість Люсьєна і Темліна, наче два справжні списи, кинуті через стіл.

Я вдарила. Даґдан і Бренна здригнулися у своїх кріслах, відчувши удар як фізичний, а їхні сили в той самий час розбилися об бар’єр із чорного адаманту, яким я закрила розуми Темліна і Люсьєна. Дві пари темних очей втупилися у мене. Я витримала їх погляд.

— Щось сталося? — спитав Темлін, і лише тоді я зрозуміла, яка тиша запала в їдальні.

— Нічого, — королівська двійня дістала від мене любесеньку посмішку. — Їх високості, певно, стомилися від довгої дороги.

Щоб остаточно донести думку, я потягнулася до їх мозку, і мене зустріла стіна з білої кістки. Обоє здригнулися знову, коли мої чорні пазури глибоко уп’ялися в їхні щити, лишаючи по собі глибокі мітки.

Таке попередження дорого коштувало, бо скроні звело від тупого нестерпного болю. Але я заходилася їсти, ігноруючи Джуріанове підморгування.

Поки не закінчився обід, ніхто не промовив ані слова.