Двір крил і руїн

Розділ 35

Гайберн нарешті зробив серйозний крок. А ми не змогли цього передбачити.

Я знала, що Азріель візьме провину на себе. Одного погляду на Співця тіней, коли той за кілька хвилин увійшов у двері, та Кассіана, котрий увірвався за ним слідом, було досить, щоб зрозуміти: серйозний крок уже зроблено.

Ми стояли у фоє, Неста залишалася за столом, у мене за спиною.

— Тарквен покликав на допомогу? — спитав Кассіан у Амрен.

Ніхто з нас не наважився запитати, звідки це може бути їй відомо.

Амрен зціпила зуби.

— Не знаю. Я отримала повідомлення про атаку. Більше нічого мені не відомо.

Кассіан коротко кивнув і подивився на Різа.

— Двір Літа збирав свою армію, коли ви там були?

— Ні, — відповів Різ. — Його армада розкидана вздовж узбережжя.

Погляд на Азріеля. Це може бути відомо тільки йому.

— Половина в Адріаті, друга половина розсіяна, — прокоментував Співець тіней. — Наземні війська рушили до кордону з Двором Весни… після того, що сталося з Фейрою. Найближчий легіон може дістатися міста за три дні. І мало хто там уміє розсіюватися.

— Скільки кораблів? — спитав Різ.

— У Адріаті двадцять, повністю озброєних.

Роздумливий погляд на Амрен і запитання:

— Кількість нападників з Гайберну?

— Не знаю. Багато. Я так зрозуміла… сили надто нерівні.

— Що саме було в повідомленні?

Кожне слово Різенда було суворим наказом.

Очі Амрен зблиснули.

— Це було попередження. Від Варіана. Щоб ми готували власний захист міста.

Запанувала тиша.

— Принц Варіан надіслав тобі попередження? — тихо поцікавився Кассіан.

Амрен спопелила його поглядом.

— Так зазвичай і роблять друзі, — відказала вона йому.

Знову запало мовчання.

Я зустрілась очима з Різом, відчуваючи тягар рішень, острах і лють, що скипали під маскою спокою.

— Ми не можемо покинути Тарквена самотужки їм протистояти, — сказала я.

Найімовірніше, вчорашня поява Воронів була зумовлена спробою з боку Гайберну відвернути увагу, відтягнути її від того, що коїться за нашими кордонами. Змусити нас зосередитися на Гайберні, а не на власних берегах.

Різ подивився на Кассіана.

— У Кейра з його армією і на думці немає виступати. Вони зовсім не готові до цього. А як з іллірійськими легіонами? Скільки часу їм знадобиться, щоб вилетіти в Адріату?

Різ відразу ж розсіявся з Кассіаном до воєнних таборів, щоб безпосередньо віддавати накази. Азріель зник одночасно з ними, полетівши на розвідку до Адріати. Із собою він прихопив найбільш довірених своїх шпигунів.

У мене все обірвалося всередині, коли я поглянула на Кассіана та Азріеля в їхніх чорних іллірійських обладунках, огорнутих крицею з голови до ніг. Коли на кожному з’явилося по сім Сифонів. Коли Співець тіней перевірив пошрамованими руками пряжку на перев’язу з ножами, а також сагайдак. А Різ додав ще два іллірійських мечі для Кассіана — два тепер були за спиною, два — на стегнах.

І всі вони зникли. Спокійні, з кам’яними обличчями. Готові до кривавої битви.

Мор прибула за лічені хвилини, теж озброєна, як для бою. Волосся вона заплела в тугу косу і просто бриніла від нетерпіння якнайшвидше стати до бою. Але ми чекали — чекали на наказ приєднатися до інших. За тижні моєї відсутності Кассіан розмістив іллірійські легіони ближче до південного кордону, але навіть звідти вони не зуміють вилетіти без кількох годин підготовки. До того ж Різ мусить перенести їх. Усіх. У Адріату.

— Ви битиметеся?

Неста вже піднялася на кілька сходинок, спостерігаючи, як ми з Мор готуємося до виходу. Невдовзі Азріель або Різ мали зв’язатися з нами, тому ми повинні бути готовими в будь-який момент розсіятися до Адріати.

— Битимемося, якщо знадобиться, — відповіла я, знову перевіряючи, як сидить на стегнах пояс із кинджалами.

Мор одяглася в іллірійський обладунок, але її клинки були дещо інші. Тонші, легші, з дивними вигинами лез. Схожі на блискавку, втілену в металі. «Мечі Серафимів», — пояснила вона мені. Подарунок принца Дрейкона ще за часів Війни.

— А що ви знаєте про битви?

Я не зрозуміла тону моєї сестри — був він образливий чи в ньому прозвучала звичайна цікавість.

— Чимало, — коротко відповіла Мор, поправляючи довгу косу так, щоб та лягла між парних клинків, схрещених на спині.

Елейн і Неста мали залишитися тут, під наглядом Амрен, як і весь Веларіс. Амрен і невеликої армії іллірійців, якій Кассіан наказав розміститися в горах над містом. Мор на шляху до міського будинку розминулася з Амрен, яка прямувала до м’ясника поповнити запаси власного червоного провіанту на час, який мала залишатись тут, доки ми не повернемось із Адріати. Якщо взагалі повернемося.

Я знову впіймала погляд Нести. Відчужений і віддалений.

— Коли зможемо, надішлемо звістку.

У мене в голові гримнув опівнічній грім. Нечутний іншим сигнал пронизав землю й гори. Так, наче Різ цілком зосередився на якомусь завданні й більше ні на що не міг відволікатися.

У мене затнулося серце. Я схопила Мор за руку, і шкіряні пластини обладунку боляче врізалися в долоню.

— Вони прибули. Пішли.

Мор розвернулася до моєї сестри. Я ніколи не бачила її такою — воїтелькою. Знала, що приховано під звичним образом, але тепер я бачила справжню Морріґан. Жінку, яка билася на Війні. Яка знала, як уривати життя мечами і магією.

— Там немає нічого такого, з чим ми не впоралися б, — сказала вона Несті із зухвалою посмішкою.

Чорний вітер ревів і тріпав мене, а я чіплялася за Мор, яка розсіювала нас чимраз далі крізь різні Двори. Її дихання перетворилося на збитий ритм під моїм вухом, а потім…

Потім були сліпуче світло й задушлива спека, крики і громоподібні удари метала об метал…

Я втратила рівновагу, впіймала її знову і моргнула. Оцінюючи побачене.

Різ та іллірійці вже долучилися до бою.

Мор перенесла нас на пласку вершину одного з пагорбів, що охоплювали півмісяць Адріати. Звідси відкривався чудовий краєвид на місто-острів у центрі бухти і місто на березі…

А також на червону від крові воду.

На покручені колони чорного диму, що здіймався над будинками і остовами кораблів.

Кричали люди, перегукувалися солдати… І їх було так багато… Я навіть не уявляла, скільки тут буде воїнів. З обох боків. А ще мені ввижалися стрункі шереги на полі бою. А тут повсюди — суцільний хаос. Високо в небі над містом і гаванню, у спалахах магії й потоках стріл, якими осипали армію Гайберну, висіли іллірійці. Кораблі вкривали море аж до небокраю, закриваючи обидва виходи з бухти. А сама бухта…

— Це кораблі Тарквена, — похмуро сказала Мор.

Вона була зосереджена на білих вітрилах, які наступали на сірі вітрила флоту Гайберну. Вони були в меншості, але все одно вусібіч вибухали магією — водою, вітром і навіть повзучими лозами атакували чужаків, які насмілювалися наблизитись. А тих, хто пробивався крізь магічні заслони, чекали озброєні списами, луками і мечами воїни.

Першими ж, хто відтіснив ворожий флот, були іллірійці. Їх було так багато… Різ переніс їх усіх сюди. Скільки ж своєї магічної сили він вичерпав на це!

Мор із зусиллям промовила:

— Більше ніхто не прийшов Тарквену на допомогу. Жоден інший Двір.

І жодного натяку на те, що Темлін і Двір Весни приєдналися до Гайберну.

Громовиця темної сили вдарила у королівський флот. Розкидала кораблі… Але їх було зовсім небагато.

— Або сили Різа вже майже вичерпані, або ж у них є щось проти нашої сили, — сказала я. — Знову блокують отрутою?

— Гайберн полюбляє вдаватися до цієї зброї. — Мор стискала й розтискала пальці.

На її скроні я помітила краплі поту.

— Мор?

— Я знала, що це буде, — тихо сказала вона. — Знала, що рано чи пізно на нас чекає війна. Знала, що будуть битви у цій війні. Але… я забула, як це страшно. Забула звуки. Запахи…

Навіть зі скелястого пагорба високо над містом сморід крові, благання і крики наводили жах. А опинитися просто посеред цього хаосу…

Ейсіл. Ейсіл покинула Двір Весни, рятуючись від війни, яку я туди накликала, і втекла вона саме сюди. Сюди. Я молилася, щоб її не було в самому місті, щоб вона з племінниками була десь у безпеці.

— Нам треба в палац, — сказала Мор, розгорнувши плечі.

Я не насмілювалася відкривати канал зв’язку з Різом, щоб не заважати йому, не збивати його зосередженість, бо він ще, здається, міг віддавати накази.

— Ворог дістався північного крила, сили оборони вже в облозі, — констатувала Мор.

Я мовчки кивнула. Мор витягла свій тонкий кривий меч. Криця Серафимів блищала яскраво, як очі Амрен.

Я вивільнила з піхов на спині свій іллірійський клинок, який на тлі живого срібного полум’я в її руках здавався геть старим і дуже темним.

— Тримаємося поруч, у полі зору. — Мор формулювала чітко й коротко. — В коридори і на сходи не заходимо, доки не перевіримо.

Я знову кивнула, не знаючи, що казати. Серце закалатало, долоні спітніли. Вода… Шкода, що ми не взяли із собою води. У роті було сухо, як у пустелі.

— Якщо не зможеш змусити себе вбити, — додала вона без краплі осуду, — просто прикривай мені спину.

— Я можу… вбивати! — гарикнула я.

У Веларісі під час атаки я неодноразово в цьому переконалася.

Мор оцінила, як я тримаю меч, як розгортаю плечі.

— Не зупиняйся, не зволікай. Ідімо вперед, доки я не накажу відступати. Поранених залишаємо цілителям.

Я раптом зрозуміла, що мої друзі, хай їм не раз і доводилося ставати на герць із ворогом, героями на полі бою не почувалися. Вони всі були на війні, всі вижили, і всі не вбачали в битвах нічого гідного слави. Не дозволяли пам’яті прикрасити й загладити спогади протягом століть. Але готові були знову пірнути в пекло заради порятунку Прифії.

— Ідімо, — сказала я.

Кожна згаяна нами мить могла коштувати комусь життя в тому прекрасному палаці над бухтою.

Мор кивнула і розсіяла нас до палацу.

Вона, напевне, часто бувала тут протягом минулих століть, бо достоту знала, куди нас перекинути.

Середні поверхи палацу Тарквена були своєрідним загальнодоступним прошарком між нижчими ярусами, відведеними для слуг і нижчих фейрі, і сяйливими палатами Вищих Фе нагорі. Коли я бачила цей величезний поверх востаннє, світло тут було ясне й біле, відбивалося від прикрашених мушлями стін, танцювало на струмочках, урізаних у підлогу. І море за високими вікнами було бірюзове, з відтінком живого сапфіра.

А тепер це море вдавилося чужою армадою і кров’ю, а в безхмарному небі вишикувалися шереги іллірійських воїнів, що раз-по-раз пірнали вниз. Важкі металеві щити виблискували, коли той чи той спускався вниз, а потім повертався до лав, щоразу вкритий кров’ю. Якщо повертався…

Але моє місце було тут. У цій будівлі.

Ми дослухалися, роздивлялися свій поверх.

З боку сходів, що вели нагору, долинали притлумлені голоси і важке гупання.

— Барикадуються на вищих поверхах, — похмуро завважила Мор.

Залишають нижчих фейрі відрізаними тут, унизу. Без допомоги.

— Сволота, — видихнула я.

Бо в нижчих фейрі не було сильної магії й вони не вміли битися нею так, як Вищі.

— Сюди, — сказала Мор, кивнувши в бік сходів на нижчі поверхи. — Вони трьома поверхами нижче. Піднімаються сюди. Не менше ніж п’ятдесят воїнів.

Команда бойового корабля.