Двір крил і руїн

Різенд
За два роки до Стіни

Ритм бойових барабанів давно вже поступився крикам уцілілих і дзижчанню мух.

Поле бою було встелене мертвими тілами, впереміш людськими і фейськими. Подекуди здіймалися в сіре небо зламані крила, а серед тіл траплялися ще й роздуті трупи коней.

Попри те що небо було вкрите хмарами, спека не спадала, і було зрозуміло, що ще трохи, і сморід стане нестерпним. По мертвих очах, які сліпо вдивлялися в небо, вже повзали мухи. Для них не було різниці між смертною і безсмертною плоттю.

Я пересувався порослою колись травою рівниною, завважуючи непізнаванні від багна і крові прапори. Виснажений, намагався не торкатися крилами трупів, не зачепитися ними о зброю. Магічна сила виснажилася задовго до припинення різанини.

Протягом останніх годин я бився так само, як смертні обабіч мене: мечем, кулаками з грубою, незламною зосередженістю. Ми тримали оборону проти легіонів Равеннії — годину при годині шикувалися, виконуючи наказ мого батька, усвідомлюючи, що повинні встояти. Піддатися означало розкрити для смертельного удару наші й без того майже зломлені загони.

Цитадель, що височіла позаду мене, була надто важлива для нас, щоб здавати її лоялістам, важлива навіть не розташуванням — у самісінькому серці континенту — а запасами, які вона боронила. Кузнями в західній частині, які диміли вдень і вночі, готуючи для нас нову зброю.

Тепер дим кузень змішався з димом поховальних багать, які вже запалювали десь позаду мене. Я йшов далі, вдивляючись в обличчя мертвих. Міркував про те, що слід відправити солдатів, тих, хто здатний виконати таке завдання, щоб вони зібрали зброю. І нашу, і ворогів. Зброя нам була дуже потрібна. Тож не час перейматися питаннями моралі. Тим паче, що з того боку подібні проблеми взагалі не виникали.

Затихле поле бою здавалося чимось нереальним після того хаосу, що вирував тут ще кілька годин тому. Армія лоялістів вирішила відступити, не визнаючи поразки, і залишила своїх загиблих на воронячий бенкет.

Я обійшов труп гнідого коня, у розплющених очах якого назавжди лишився жах. Мухи обліпили скривавлений бік красивої тварини. Тіло вершника потрапило під тушу, його голова ледь трималася на шиї. Він загинув не від удару мечем. Ні, такий слід можуть залишити тільки кігті.

Це не минеться малою кров’ю. Королівства й території, які прагнули залишити собі своїх смертних рабів, нізащо не визнають своєї поразки, якщо не загнати їх у глухий кут. І навіть тоді… Ми дуже рано і дуже болісно усвідомили, що прадавніх правил і ритуалів війни для них не існує. Що ж до територій Фе, які билися пліч-о-пліч зі смертними воїнами… Нас вони хотіли розчавити, як комах.

Я відмахнувся від мухи, що дзижчала просто в мене над вухом, рукою, на якій закипіла своя і чужа кров. Мені завжди ввижалося, що смерть моя буде мирною, схожою на повернення додому, коли сумна колискова запросить мене в посмертя.

У мене під ногою, взутою в панцерний чобіт, хруснув прапор лоялістів — червона багнюка заляпала ікластого кабана, вишитого на смарагдовому полі.

Тепер колишні думки про смерть здалися мені дитячими. А що, як колискова смерті звучить не як журна пісня, а як дзижчання мух, а мухи з їхніми личинками і є слугами смерті?

Поле бою простягалося аж до обрію в усіх напрямках, окрім як до цитаделі за моєю спиною. Три дні ми стримували їх наступ, три дні ми билися й помирали на цьому полі.

Але ми тримали оборону. Знову і знову. Я об’єднав сили людей і Фе й не дозволив лоялістам прорватися, навіть коли наступного дня їхні свіжі сили вдарили у наш слабкий правий фланг.

Я користався магією, поки в жилах не залишилося нічого, крім диму, а потім покладався на іллірійські навички з мечем і щитом, кинувши проти ворога все, що я знав і що іще міг.

Розірване іллірійське крило стирчало з купи тіл Вищих Фе. Цей іллірійський воїн загинув, але забрав із собою шістьох супротивників.

Серце закалатало і змучене тіло відгукнулося болем, коли я почав розтягати ту купу.

Допомога надоспіла на світанку останнього, третього дня. Батько все ж таки відправив свіжі сили, відповівши на моє прохання. Мене тоді поглинув шалений ритм бою, і я навіть не помітив, хто саме прийшов, упізнав лише іллірійський загін, бо такої кількості Сифонів просто ні в кого більше не могло бути.

Але протягом бою, що кипів уже по тому, як прийшла підмога, я не побачив серед живих жодного з моїх братів. Я навіть не знав, чи билися Касіан і Азріель на цій клятій рівнині.

Азріеля навряд чи послав би сюди батько, бо він був потрібен йому як шпигун, але Кассіан… Кассіана могли послати в це пекло. Я не здивувався б, якби батько перевів Кассіана до загону, приреченого на загибель. Таке вже було, і Касіан тоді хіба що дивом вийшов з поля бою живим.

Мої закривавлені пальці, що ледве рухалися від утоми, вчепилися в погнуті обладунки. Я відкинув тіло останнього Вищого Фе (заклякле й липке від крові) і поглянув в обличчя вбитого іллірійського воїна.

Темне волосся, золотаво-засмагла шкіра… Така сама, як у Кассіана. Але посіріле обличчя з перекривленим ротом належало іншому.

Я видихнув. Легені досі палали від крику, пошерхлі губи потріскалися. Мені страшенно хотілося пити. Але неподалік з іншої купи тіл стирчали такі самі іллірійські крила.

Я спіткнувся, прямуючи до неї, і дозволив розуму зануритись у темряву й тишу, коли повертав голову воїна в простому шоломі, щоб побачити його обличчя.

Не він.

Я рушив крізь купи мертвих тіл до наступного іллірійця.

Потім іще до одного. А тоді — ще…

Декого з них я знав. Решта була незнайома. А поле бою простягалося переді мною все далі на кілометри. Королівство загиблих у бою.

Але я й далі вдивлявся в мертві обличчя.