Двір крил і руїн

Розділ 27

Неста і Амрен чекали на нас під тронним залом, сердиті й утомлені. Що ж, тепер нас таких було шестеро.

Я не мала сумніву щодо сказаного Кейром про свічадо й ризики для того, хто наважиться в нього зазирнути… Ніхто з нас не міг собі цього дозволити. Перетворитися на руїну, збожеволіти. Ніхто… Особливо зараз. Найімовірніше, Косторіз про це знав. І послав мене на це нездійсненне завдання задля власної втіхи.

Ми не стали прощатися з придворними, які досі перешіптувались. Ми просто розсіялися до нашого міського будинку у Веларісі, спокій і краса якого тепер здавалися мені ще крихкішими.

Кассіан уже спустився з даху, щоб приєднатися до Люсьєна у вітальні, і деякі книжки з полиць тепер лежали на низенькому столику між ними. Обидва підхопилися на рівні з однаковим виразом обличчя. Кассіан був уже на півдорозі до Мор, коли та рвучко розвернулася до Різа й несподівано вигукнула:

— Чому?

Голос у неї увірвався. І щось у мене в грудях теж розкололося, коли Мор заплакала.

Різ дивився на неї, і його обличчя не виказувало жодних емоцій. Він просто стояв, коли Мор штовхнула його в груди й знову закричала:

— Чому?

Різ відступив на крок.

— Еріс знайшов Азріеля… У нас були зв’язані руки. Я обрав найкращий з поганих варіантів. Вибач.

Кассіан закам’янів посеред кімнати, переводячи погляд з одного на другого. Різ, судячи з усього, подумки розповідав йому про те, що сталося. І не лише йому, але й Амрен, і навіть Люсьєну та Несті, які лиш здивовано блимали.

Мор розвернулася до Азріеля.

— Чому ти нічого не сказав?

Азріель витримав її погляд. Незворушно, навіть крилом не сіпнув.

— Тому що ти намагалася б зірвати зустріч. А ми не могли дозволити собі ризикнути альянсом із Кейром і водночас наразитися на погрози Еріса.

— Ти співпрацюєш із цим бовдуром, — втрутився Кассіан, який уже зрозумів, про що йшлося.

Він підступив до Мор і торкнувся її руки.

— А слід було б почепити його голову над брамою, — сказав він і підібгав губи, сердито поглядаючи то на Різа, то на Азріеля.

Азріель спостерігав за всіма ними з холодною байдужістю. А от Люсьєн згорнув руки на грудях і відкинувся на спинку дивана.

— Я згоден із Кассіаном. Еріс справжня зміюка, — резюмував він.

Так, схоже, Різ не встиг повідомити йому всього. Принаймні тієї частини, де Еріс розповідав про те, що доклав усіх зусиль, щоб урятувати молодшого брата. Навіть пішов проти батька.

— У тебе вся родина мерзенна, — озвалась Амрен.

Вона і Неста затримались у дверях.

— Але Еріс може бути для нас більш прийнятним варіантом. Якщо знайде спосіб фізично усунути Берона й захопити владу.

— Знайде, не маю в цьому сумніву, — відповів Люсьєн.

Але Мор досі сердито дивилася на Різа, і тихі сльози котилися її розпашілими щоками.

— Я не про Еріса. — Голос у неї тремтів. — Я про це.

Мор махнула рукою на будинок і місто.

— Це мій дім, а ти хочеш дозволити Кейру все зруйнувати.

— Я вжив заходів, — відповів Різ із таким напруженням у голосі, якого я давно вже в нього не чула. — Чимало. Навіть провів нараду з розпорядниками палаців, які погодилися ніколи й нікого з Двору Жахіть не обслуговувати, не надавати їм місць у готелях і не розважати. Тож їм ніде буде зупинитися, ніде поїсти, і вони не зможуть нічого купувати.

Мор розгублено закліпала. Рука Кассіана лягла їй на плече й потиснула його.

— Вони вже розіслали наказ усім мешканцям міста, — вів далі Різ. — Кожному власнику ресторанів, крамниць, майданчиків для виступів та виставок. Тому Кейр і його кодло можуть сюди увійти й хіба що помилуватися містом… На них чекатиме більш ніж холодний прийом. Ніхто їх не пустить переночувати, ніхто не нагодує. Піймавши облизня, вони накивають п’ятами.

Мор похитала головою й прошепотіла:

— Усе одно він усе це знищить.

Кассіан легенько пригорнув її. Я ніколи не бачила в нього такого суворого виразу, з яким він подивився на Різа. А потім на Азріеля.

— Ви повинні були нас попередити, — мовив він.

— Повинен був, — погодився Різ, проте вигляд його свідчив про те, що винним він не почувається.

Азріель тримався за кілька кроків від нас усіх, згорнувши крила. Сифони на його руках засвітилися.

— Ми введемо обмеження, — вирішила я втрутитися в розмову. — Коли і як часто вони зможуть приходити.

Мор похитала головою, не зводячи очей з Різа.

— Якби Амаранта була жива… — Слова, мов змії, поповзли вітальнею, звилися темрявою в кутках. — Якби вона була жива і я запропонувала співпрацю з нею… хай навіть це могло нас усіх врятувати… як би тобі велося?

Жоден із них ніколи не чіпав теми того, що з ним сталося. Я підійшла до Різа, торкнулася пальцями його руки. І він міцно вхопився за них.

— Якби Амаранта запропонувала бодай якийсь шанс на виживання, — Різ не відвів очей, — мені було б начхати на те, що вона всі ці роки змушувала мене з нею трахатись.

Кассіан здригнувся. Здається, вся кімната здригнулася.

— Якби Амаранта зараз увійшла в ті двері, — прогарчав Різ, вказуючи на вхід до фоє, — і сказала, що зможе дати нам шанс перемогти Гайберн і всі ви залишитеся живі, я б дякував клятому Котлу.

Мор у відчаї закрутила головою.

— Неправда! — вигукнула вона крізь сльози.

— Правда.

«Різе!»

Але зв’язок, міст між нами перетворився на темну порожню безодню, над якою лютував буремний шал.

Надто далеко… Обоє вони надто далеко зайшли. Я намагалася впіймати погляд Кассіана, але той, сполотнілий, пильно спостерігав за Різом і Мор. Тіні Азріеля оповили його, темним серпанком майже приховавши від поглядів.

Амрен…

Вона підійшла й зупинилася між ними. Така маленька порівняно з Різом і Мор.

— Я сорок дев’ять років рятувала наше коло. — Її срібні очі засліплювали, мов блискавка. — І не дозволю вам зараз його розірвати.

Вона розвернулася до Мор і чітко промовила:

— Співпраця з Кейром і Ерісом не означає, що ми їх простили. А коли ця війна скінчиться, я разом з тобою вполюю і розірву обох на шмаття, якщо ти цього забажаєш.

Мор нічого не відповіла, але нарешті відвела погляд від Різа.

— Мій батько отруїть це місто.

— Ми йому не дозволимо, — запевнила її Амрен.

І я їй повірила. Мор, здавалося, теж, бо сльози хоч і ще струменіли з її очей… але в ній щось змінилося.

Амрен повернулася до Різа, який, здалося мені, був геть спустошений.

Я вклала свою долоню в його. «Я бачу тебе, — повторила я подумки слова, які вже шепотіла багато місяців тому. — І те, що я бачу, мене не лякає».

— Ти потайний негідник, — сказала йому Амрен. — Завжди був і завжди ним будеш. І це аж ніяк не вибачає того, що ти нас не попередив. І передусім Мор. Про те, що їй доведеться зустрітися із цими двома монстрами. Ти вчинив правильно, добре розіграв карти. І водночас ця ситуація була дуже огидна.

Щось схоже на сором промайнуло в очах Різенда.

— Мені шкода.

Він звертався до Мор, до Амрен.

Амрен лише хитнула темним каре, погоджуючись. Мор крутнула головою, але в цьому порухові не було рішучої відмови.

Я проковтнула клубок у горлі і хрипко сказала:

— Це війна. У якій у нас мало союзників, а ті, що є, нам мало довіряють.

Я подивилася кожному з них в очі: сестрі, Люсьєну, Мор, Азріелю і Кассіану. Потім Амрен. Тоді своєму судженому. І потиснула його пальці, відчувши, як глибоко кігтить його відчуття провини.

— Ви всі вже були на війні й вижили, а мені ніколи не доводилося бути на полі бою. Але… Мені все одно здається, що довго нам не протриматись, якщо станеться внутрішній розкол.

Незграбні і майже незв’язні слова, але Азіель нарешті озвався:

— Вона має рацію.

Мор не подивилася на нього. І Азріель, ладна заприсягнутися, спохмурнів від почуття провини. Та за мить обличчя його знову стало непроникним.

Амрен відступила до Нести, і Кассіан запитав мене:

— А що зі свічадом?

Я похитала головою.

— Кейр сказав, що воно моє, якщо я насмілюся… Бо те, що в ньому бачать, або руйнує тебе, або зводить з розуму. Іще ніхто ніколи не вцілів.

Кассіан вилаявся.

— Отож, — сказала я.

Це був ризик, до якого ніхто з нас не був готовий. Особливо коли ми так потребували кожного з нас на своєму місці. Мор, розправляючи чорні складки своєї газової сукні, хрипко озвалася до нас:

— Мій батько не збрехав щодо цього. Я зростала на легендах про це свічадо. І жодна з них не була приємна. Чи успішна.

Кассіан похмуро глянув на нас із Різом.

— То що ж…

— Ідеться про Уроборос, — сказала Амрен.

Я кліпнула. Лайно. Ой, лайно…

— Навіщо тобі знадобилося це свічадо? — Її голос загудів низькими нотками.

Різ сунув свою вільну руку в кишеню.

— Якщо вже в нас сьогодні вечір без дипломатії, то… Це було прохання Косторіза.

Ніздрі Амрен затріпотіли.

— То ви були у В’язниці? — У запитанні Амрен вчувалося обурення.

— Твої давні друзі передавали привіт, — мовив Кассіан, прихиляючись плечем до одвірка.

Обличчя Амрен напружилось, і Неста — обережно — обвела нас очима. Намагаючись осягнути ситуацію. Особливо коли срібні очі Амрен завирували.

— Навіщо ви туди пішли?

Я розтулила рота, але тут мою увагу привернуло золотаве око Люсьєна. Піймало, мов тенетами.

Мого зволікання з відповіддю йому стало на те, щоб попередити мене: мовляв, будь обережною. По тому Люсьєн вибачився й пішов до своєї кімнати. Щось його дратувало, а можливо, то було розчарування. Я раптом відчула втому і досаду на змарнований день. У животі в мене забурчало.

— У нас було кілька запитань до Косторіза. — Кассіан сяйнув усмішкою в бік Амрен, коли Люсьєн уже пішов. — І є кілька запитань до тебе.

Очі Амрен зблиснули.

— Ви маєте намір випустити Косторіза.

— Так, — відповіла я. — Цілу армію в особі одного чудовиська.

— Це неможливо.

— Дозволь тобі нагадати: ти, люба Амрен, свого часу втекла звідти, — заперечив Різ, — і опинилася на волі. Тобто здійснити це можливо. І ти могла б розповісти нам, як це ти зробила.

Я зрозуміла, що Кассіан спирається на одвірок не просто так, він навмисне став ближче до Нести. Щоб встигнути вихопити її з-під рук Амрен, якщо та вирішить, що їй байдуже до варіантів продовження цієї розмови. І до подальшої долі меблів у цій кімнаті.

З тієї ж причини Різ стояв тепер з іншого боку від Амрен — відволікав її увагу від мене і Мор, яка перемістилася за мою спину.

Кассіан дивився на Несту — так пильно, що сестра нарешті повернулася до нього й зустрілася з ним поглядом. Він ледь помітно схилив голову. Віддаючи мовчазний наказ.

І Неста, що мене геть шокувало, послухалася. Відійшла до Кассіана.

Амрен тим часом відповіла Різу:

— Ні.

— Це було не прохання, — озвався той.

Колись він зізнався мені, що Амрен лише кілька років тому дозволила ставити собі запитання. Але ж віддавати їй наказ, ось так на неї тиснути…

— Фейра і Кассіан розмовляли з Косторізом. Він хоче отримати Уроборос у обмін на свої послуги. За те, що битиметься з Гайберном на нашому боці. Але ми повинні пояснити йому, як вибратися із В’язниці. Угода, яку ми з Різом могли йому запропонувати, була б достатньою гарантією того, що він нам коритиметься.

— Іще щось? — Голос у Амрен був надто спокійний, надто люб’язний.

— Коли це все завершиться, — сказав Різ, — я не забуду своєї обіцянки, що її дав тобі кілька місяців тому: якщо захочеш, можеш скористатися Книгою, щоб повернутися додому.

Амрен похмуро дивилася на нього. У вітальні було так тихо, що чутно було цокання годинника на каміні. І навіть дзюрчання фонтана в садку.

— Прибери свого пса, — смертельно спокійним тоном наказала Амрен.

Тінь у кутку за її спиною була не ким іншим, як Азріелем. З обсидіановим руків’ям Того-що-говорить-правду в пошрамованій правиці. Я навіть не помітила, як він там опинився. Хоча інші напевне були більш спостережливі.

Амрен вишкірила на нього зуби. Прекрасні риси обличчя Азріеля навіть не ворухнулися.

Різ запитав у Амрен:

— Чому б тобі нам, зрештою, не розповісти?

Кассіан майже непомітно завів Несту собі за спину, потягнувши за спідницю її чорної сукні. Він торкався її пальцями, наче намагався переконатися, що вона поза досяжністю Амрен. Неста лиш стала навшпиньки, щоб визирнути над його плечем.

— Тому що в каміння під цим будинком є вуха, у вітру є вуха… І всі вони слухають, — відповіла вона. — А якщо донесуть куди треба… вони згадають, Різенде, що не піймали мене. І я нікому не дозволю повернути себе в ту чорну яму.

— Ніхто нічого не почує за межами цієї кімнати.

У мене загуло у вухах, коли непроникний щит оточив нас усіх.

Амрен поглянула на книжки, забуті на низенькому столику у вітальні, і звузила очі.

— Мені довелося дещо віддати, щоб вийти із В’язниці. Відмовитися… від себе. Щоб вийти звідти, я мала перетворитися на щось геть інше, те, чого В’язниця не розпізнає. Тому я… запечатала себе в цьому тілі.

Я ніколи раніше не чула, щоб Амрен затиналася.

— Ти сказала, що тебе запечатав хтось інший, — обережно нагадав Різ.

— Я збрехала… щоб приховати те, що зробила. Щоб ніхто не дізнався. Заради втечі з В’язниці я зробила себе смертною. Безсмертною за вашими мірками, але… смертною порівняно з тим, якою була. Тоді я… почувалася по-іншому. Не так, як ви… тобто не так, як почуваюся зараз. Проте якісь почуття залишилися: вірність, гнів, цікавість. Але весь спектр емоцій зник.

Амрен знову дивилася на нас так, ніби здалеку.

— Я була ідеальна. З певного погляду. Я не знала жалю, не знала горя, не відчувала болю. А втім… У цьому світі я опинилася тому, що була не зовсім така, як інші. Навіть тоді, така як спершу… Я була інакша. Надто допитлива. Надто скептична. Того дня, коли розкололося небо…. мене вела допитливість. Мої брати і сестри втекли. Ми саме винищили два міста за наказом нашого правителя, перетворили їх на купку гравію на рівнині, і все ж… втекли від розколу світу. Але я хотіла подивитись. Хотіла. Мене створили чи вивели не задля таких егоїстичних речей, як власні бажання. Я бачила, що сталося з подібними до мене, коли вони занепали… коли навчилися ставити власні потреби на перше місце. Які розвинули… почуття. Але я все одно пройшла в розлом у небі. І ось я тут.

— І ти відмовилася від усього цього, щоб вийти з В’язниці? — тихо спитала Мор.

— Я відмовилася від своєї благодаті… від свого ідеального безсмертя. Знаючи, що, коли зроблю це… я почну відчувати біль. Жаль. Я чогось бажатиму, і це мене непокоїтиме. Я… стану спустошеною. Але я була… в той час, коли мене замкнули там… Я була байдужа. Я не відчувала вітру на обличчі, запаху дощу… я навіть не знала, як воно — відчувати все це. Я не пам’ятала сонячного світла.

Фокус її уваги змістився на Азріеля — пітьма, що огорнула Співця тіней, відступила, відкриваючи очі, сповнені розуміння. Замкнена…

— Тому я й заштовхала себе в це тіло, усю свою сяйливу благодать глибоко в себе. Я принесла в жертву все, чим була. І двері камери… відімкнулися. Я вийшла із В’язниці.

Сяйлива благодать… Та, що й досі кипіла десь глибоко в ній, нагадуючи про себе срібним димом в її очах.

— Ось чого коштуватиме Косторізу його воля, — сказала Амрен. — Вам доведеться закувати його в тіло. Зробити його… фейрі. І маю великий сумнів щодо того, що він на таке погодиться. Особливо без Уроборосу.

Ми мовчали.

— Треба було спитати мене, перш ніж іти туди, — сказала вона з очікуваною різкістю. — Я б зекономила вам час.

У Різенда ворухнувся кадик на шиї.

— А ти можеш повернутися до свого первісного стану?

— Самотужки не можу.

— Що змінилося б, якби хтось допоміг тобі це здійснити?

Амрен довго дивилась на нього. Потім на мене. Кассіана. Азріеля. Мор. Несту. І зрештою її погляд зупинився на Різі.

— Я б вас не пам’ятала. Мені було б геть байдуже, що ви і що з вами. Я б спопелила вас або покинула. Те, що я відчуваю зараз, стало б мені чужим. І не мало б жодного значення. Усього, ким я є, перебуваючи в цьому тілі, не стало б.

— А ким ти була в минулому житті? — видихнула Неста, виходячи з-за спини Кассіана і зупинившись поруч із ним.

Амрен погралася чорною перлиною своєї сережки у вусі.

— Вісником… І солдатом, навченим убивати. Я корилася гнівливому богові, який правив ще юним миром.

Я відчувала, як вирують у друзях запитання. Різові очі майже світилися ними.

— І тебе звали Амрен? — запитала Неста.

— Ні. — Її очі потемніли. — Я не пам’ятаю колишнього свого імені. Я взяла собі ім’я Амрен, бо… Це довга історія.

Я ледь не попросила її розповісти, але ми почули звук легких кроків, а потім…

— О!

Я лише щойно зрозуміла, що Елейн не може нас чути. Вона й гадки не мала, що ми тут. Через щит, який не пропускав звуків.

Щит миттю впав. Але моя сестра так і залишилася стояти коло сходів. Прикрила свою нічну сорочку блідо-блакитним шаликом і вчепилася в тканину, наче підтримуючи себе.

Я відразу ж рушила до неї.

— Ти щось хотіла?

— Ні. Я… Я спала, але чула… — Вона похитала головою. Закліпала очима на наше формальне вбрання, на темну корону в моєму волоссі й на голові в Різенда. — Я чула не вас.

— Але щось же ти почула, — сказав Азріель, роблячи крок в її бік.

Мені здалося, що Елейн хотіла кивнути йому, але нараз позадкувала.

— Напевно, мені наснилося, — пробурмотіла вона. — Останнім часом мені постійно здається, що я сплю.

— Ходімо до вітальні, — запропонувала я їй. — Зараз принесу тобі гарячого молока.

Я взяла її під лікоть, щоб провести до вітальні. Але Елейн скинула із себе мою руку і відступила до сходів. Піднявшись на перші сходинки, вона промовила.

— Я чула її… Її плач.

Я схопилася за останній стовпчик перил.

— Чий?

— Усі вважають її мертвою, — продовжила Елейн, піднімаючись сходами. — Але вона не мертва. Лише інакша. Не така, як була. Змінилася.

— Хто? — наполегливо допитувалася я.

Але Елейн і далі піднімалася. Шалик безсило зависнув на її плечі. Неста відійшла від Кассіана й наблизилася до мене. І ми обидві вдихнули, щоб спитати: «Що?» Але…

— Що ти бачила? — спитав Азріель, і я відсахнулася, бо він нараз опинився поруч зі мною, а я знову не помітила його рухів.

Елейн затрималася на середині сходів. Повільно розвернулась і подивилася на нього.

— Я бачила, як молоді руки в’януть і всихають від старості. Шкатулку із чорного каменю. Я бачила, як вогняне перо падає на сніг і той тане.

У мене все всередині увірвалося. І одного погляду на Несту було досить, щоб зрозуміти: вона відчула те саме. Побачила.

Божевілля. Елейн могла збожеволіти…

— Він злився, — тихо проговорила Елейн. — Він дуже, дуже злився через те, що в нього забрали. Тому, як покарання, він теж дещо в них узяв.

Ми мовчали. Я не знала, що сказати, про що взагалі питати й чого просити. Якщо Котел із нею щось зробив…

Я озирнулася на Азріеля, розводячи руками.

— Що це означає?

Його карі очі палали, вивчаючи мою сестру, її змучене голодом тіло. А потім він, не промовивши ані слова, просто розсіявся геть. Мор ще довго дивилася на місце, де він стояв.

Я почекала, доки не пішли й інші — Кассіан і Різ подалися міркувати над нашими можливостями чи то їх відсутністю, подальшими альянсами, Амрен вискочила геть, щоб позбавитися нашої компанії, а Мор гірко заявила, що йде насолодитись «останніми днями миру в цьому місті», — і спіймала Несту у вітальні.

— Що сталося в Кам’яному Місті з тобою і Амрен? Ти не розповіла.

— Усе минуло нормально.

Я зціпила зуби.

— Що саме?

— Вона привела мене у скарбницю, дощенту набиту різними дивними предметами. І вони… — Неста потягла себе за рукав. — Деякі з них хотіли заподіяти нам шкоду. Вони були наче живі. Мислили. Зовсім як у тих казочках, які розповідали нам іще за Стіною.

— З тобою все гаразд?

Я не бачила на жодній з них ознак можливої шкоди, обидві ані словом не прохопилися про те…

— Це було тренування. З того роду магією, що має відштовхувати чужих. — Вона повторювала чужі слова. — Кожен предмет там має свою магію, що відтручує непроханих гостей на кшталт нас. Таку саму магію має і Стіна. Амрен хотіла, щоб я проникла крізь її захист і знайшла слабкі місця.

— І полагодила проломи?

— Просто знайшла слабкі місця. Лагодити їх — то геть інше.

Неста похмуро і відсторонено скосила очі на книжки, залишені на столі перед каміном.

Я зітхнула.

— Що ж… Принаймні все було добре.

Погляд сестри знову став гострим як лезо.

— Овва! — В очах Нести з’явилася звична жорсткість. — Я з жодним предметом не впоралася. Ось такі вони, мої успіхи. Тож усе аж ніяк не було добре.

Я не знала, що сказати. Співчуття призвело б до подальших ядучих коментарів. Тому я вирішила обрати інший шлях.

— Нам треба якось допомогти Елейн.

Неста напружилася.

— І як саме ти пропонуєш їй допомагати? Впустити твого судженого в її розум, щоб він мав змогу щось згребти там докупи?

— Я б ніколи так із нею не вчинила. І Різ навряд чи зможе… там щось полагодити.

Неста стала ходити сюди-туди перед згаслим каміном.

— Усе має свою ціну. Можливо, за вічну юність і безсмертя вона заплатила здоровим глуздом.

Мої коліна затремтіли так, що я присіла на м’який диван.

— А чим заплатила ти?

Неста зупинилася.

— Можливо, тим, що змушена спостерігати за її стражданнями — і знати, що сама вціліла.

Я стала на рівні.

— Несто…

— Не треба.

Але я пішла за нею, коли Неста рушила до сходів. Згори спускався Люсьєн. Він здригнувся, побачивши, що моя сестра піднімається сходами. Здригнувся і відійшов під стіну, а вона мовчки пройшла повз нього, навіть не помітивши. Розуміючи, що Люсьєн чекає від мене пояснень, я змусила себе повернутися до вітальні. Там я сіла в перше-ліпше крісло. Оксамитова оббивка неприємно холодила мені голу спину. Коли ми повернулись із Кам’яного Міста? Пів години тому? Менше? Невже лише вранці ми з Кассіаном побували у В’язниці? Здавалося, відтоді минуло кілька днів.

Я прихилилася головою до спинки крісла і спостерігала, як Люсьєн опускається на заокруглений підлокітник найближчого дивана.

— Довгий був день?

Я щось буркнула йому у відповідь.

Металеве око примружилося на мене:

— Дозволь мені чимось зарадити Елейн. Я все чув зі своєї кімнати. Все, що вона говорила на сходах. Їй потрібна від нас допомога. Так само, як і від цілителів. Не завадило б показати комусь із них.

Я почувалася такою втомленою, що ледве спромоглася запитати:

— Гадаєш, Котел міг зробити її божевільною?

— Гадаю, вона пережила щось жахливе, — обережно заперечив Люсьєн. — І ретельний огляд кращого з ваших цілителів їй не завадить.

Я потерла рукою обличчя.

— Гаразд. — Голос мій урвався. — Завтра вранці.

Я кволо кивнула йому, збираючись на силі, щоб підвестися. В мені аж гула застаріла втома. Здавалося, якби була в мене можливість, я проспала б років сто і все одно не виспалася б.

— Будь ласка, дай мені знати, що скаже цілитель, — попросив Люсьєн, коли я переступила поріг у фоє. — І чи… чи зможу я чимось їй допомогти.

Я кивнула йому на прощання, вже не маючи сил говорити.

Проходячи повз кімнату Нести, я розуміла, що сестра ще не спить. І напевно ж завдяки слуху фейрі чула кожне слово нашої з ним розмови. Чула й те, як я потім зупинилася коло дверей Елейн, постукала й зазирнула всередину. Елейн спала.

Я послала запрошення Маджі — цілительці, якій Різенд довіряв беззастережно, — на завтрашній ранок, попросивши її прийти об одинадцятій. Не пояснюючи, чому, до кого, навіщо. А потім дісталася своєї спальні, впала на ліжко і розридалася.

Сама не знаю чому.

Мене розбудили сильні широкі долоні, які гладили мою спину. Я розплющила очі. Кімната потонула в нічній темряві. Різенд сидів на ліжку поруч зі мною.

— Ти голодна? — тихо і якось непевно спитав він.

Я навіть не підвела голови з подушки.

— Мені знову якось тяжко, — видихнула я, збиваючись із голосу.

Різ мовчки підхопив мене на руки. На ньому була та сама куртка, у якій він пішов поговорити з Кассіаном. Я вдихнула рідний запах, насолоджуючись теплом його тіла.

— А ти як?

Різ мовчав майже хвилину.

— Погано.

Я міцно обняла його у відповідь.

— Треба було знайти інший спосіб. Я не знайшов його, — продовжив він.

Я провела рукою по його шовковому волоссю.

Різ проковтнув клубок, що здавив його горло, і жорстко мовив:

— Якби вона… Якби вона з’явилась у цьому домі…

Я знала, про кого він.

— Я вбив би її. Не дозволив би навіть заговорити. Я вбив би її.

— Знаю.

Я вчинила б так само.

— У бібліотеці ти спитала мене, — прошепотів Різ, — чому я… чому я хочу все взяти на себе. Сьогодні ти побачила чому. Бо сльози Мор — переконлива відповідь. Я зробив препоганий хід. Усе через те, що намагався знайти якийсь інший, обхідний шлях з тієї дупи, у яку ми втрапили.

Намагався і… щось втратив. І Мор щось втратила також.

Ми тримали одне одного в обіймах і мовчали. Довгі хвилини. Години… Дві душі, переплетені в темряві. Я опустила щити, дозволяючи йому цілковитий доступ до себе. І розум Різенда огорнув мій.

— Ти ризикнув би зазирнути в нього… в Уроборос? — спитала я.

— Ще ні, — відповів він, пригортаючи мене ближче. — Поки що ні.