Двір крил і руїн

Розділ 4

Літнє Сонцестояння було саме таке, як я його пам’ятала: усюди стрічки й гірлянди з живих квітів, діжки елю й вина викочували до пагорбів навколо маєтку. І Вищі Фе, й нижчі фейрі збиралися сюди на урочистості.

Але минулого року тут не було Аянти. Святкування, за її словами, буде святотатством, якщо ми спочатку не подякуємо богам.

Тож за дві години до світанку ми зійшлися сюди, сонні й геть не в настрої вистоювати її церемонію, поки сонце не зійде над небокраєм і не почнеться найдовший день року. Я думала: а чи Тарквен у своєму сяйливому палаці біля моря теж мав витримувати такі нудні ритуали? А ще думала про те, як святкуватимуть день Літнього Сонцестояння сьогодні в Адріаті, про верховного правителя Двору Літа, з ким майже подружилася.

Хай би про що теревенили слуги, Тарквен досі ані словом не обмовився Темліну про наш із Різом і Амрен візит. Цікаво, що зараз думає верховний правитель Двору Літа про зміну обставин у моєму житті? Він напевно ж чув про це. І я могла лише молитися, щоб він тримався подалі, поки я не закінчу тут своїх справ.

Для поїздки до пагорбів Ейсіл знайшла мені розкішний білий оксамитовий плащ, а Темлін посадив мене на кобилу масті блідого місячного сяйва, в сріблясту гриву якої хтось заплів дикі квіти. Якби я хотіла намалювати втілення спокійної чистоти, то намалювала б себе сьогодні — з короною кіс і сніжно-білих суцвіть глоду. Губи і щоки я ледь помітно підфарбувала, одним лише натяком на колір. І це нагадувало тепер перші прояви весни на скутих зимою землях.

Коли наша процесія дісталася пагорба з натовпом із сотень Фе, усі погляди звернулися до мене. Сама ж я дивилася тільки вперед, туди, де Аянта стояла над примітивним кам’яним вівтарем, укритим квітами й першим врожаєм літа. Каптур її блідо-блакитної мантії чи не вперше лежав на плечах, а срібний вінець прикрашав золоте волосся.

Я усміхнулася їй, коли моя кобила слухняно зупинилася з північного краю півкола Фе навпроти вівтаря на схилі, і подумала, чи в змозі Аянта розгледіти вовка в цій посмішці.

Темлін допоміг мені зійти на землю, і в сірих сутінках я помітила, як на рукавах його зеленої куртки замерехтіла золота вишивка.

Коли він опускав мене на м’яку траву, я змусила себе зустріти його погляд, добре знаючи, що всі дивляться лише на нас. У його очах, у тому, як Темлін опустив погляд на мої губи, я відчувала, що він згадує минулий рік.

Саме цього дня рік тому він уперше поцілував мене. Рік тому я танцювала, безтурботна й радісна вперше в житті. Мені здавалося тоді, що щасливішою бути просто неможливо.

Я відповіла йому несміливою усмішкою і взяла руку, яку він мені простягнув. Ми разом пішли по траві до кам’яного вівтаря Аянти, а Гайбернові принц із принцесою, Джуріан і Люсьєн рушили за нами.

Цікаво, чи пригадував Темлін ще й інший день, кілька місяців тому, коли на мені була інша біла сукня, а навкруги вирувало біле цвітіння. День, коли мій суджений врятував мене, досить мені було вирішити, що я не хочу того весілля, бо щось у глибині моєї душі знало: я кою щось непоправне. Тоді я вважала, що не заслуговую на такого чоловіка, як Темлін. Не хотіла обтяжувати його собою, зламаною, зажуреною. А Різ… Різ був ладен дозволити мені те весілля, лиш би я була щаслива. Він бажав мені щастя навіть ціною власного життя. Але тієї миті, як я промовила «ні»… Він врятував мене. Він допоміг мені врятувати себе.

Я скосила очі на Темліна. Але він дивився на мою руку, яка тримала його за лікоть. На палець, на якому колись була його обручка.

Як він пояснював це собі — куди, на його думку, поділася вона, — коли Люсьєн позбавився доказів? На мить мені навіть стало його шкода. Бо не лише Люсьєн збрехав йому, Ейсіл брехала також. А скільки ще знали, як я страждала, і намагалися вберегти Темліна від болісної правди? Бачили, як я мучусь, і не зробили анічогісінько, щоб допомогти.

Ми з Темліном зупинилися перед вівтарем. Аянта нагородила нас спокійним величним кивком. Посланці Гайберну, принц із принцесою, переступали з ноги на ногу, навіть не намагаючись приховати, як їм страшенно нудно. Учора Бренна навіть не намагалася приховати невдоволення Сонцестоянням, відверто заявила, що у Гайберні вони давно вже не переймаються такими огидними речами і дурних гулянок у них не буває. Тобто, іншими словами, дуже скоро не буде і в нас.

Я ігнорувала їх. Аянта ж здійняла руки до неба і озвалася до натовпу позаду нас:

— Благословенного Сонцестояння нам усім!

І почалася нескінченна низка молитов і обрядів, найгарніші з юних послушниць допомагали розливати свячене вино, благословляли врожай на вівтарі, а потім звертали свої благання до сонця, щоб воно зійшло. Це була красива, добре підготовлена акторами маленька вистава. Люсьєн куняв у мене за плечем.

Але я витримала всю церемонію Аянти до кінця, знала, що має статися, коли вона візьме чашу святого вина і проголосить:

— Хай світло найдовшого дня прожене всю темряву. Нехай змиє чорне зло, хай би як багато його було.

Удар за ударом на честь мого судженого, мого справжнього дому. Але я кивала у відповідь на її слова.

— А тепер я прошу принцесу Бренну і принца Даґдана надати нам честь і скуштувати освячене вино!

Натовп заворушився. Посланці Гайберну закліпали очима, хмурячись одне до одного. Але я вже відступила на крок, сяйливо їм усміхаючись, і жестом запросила до вівтаря.

Обоє розтулили роти, щоб відмовитись, але Аянта відмов не приймала.

— Пийте, і нехай наші нові союзники стануть водночас новими друзями, — проголосила вона. — Пийте, і нехай вино змиє довгу ніч цього року.

Двоє дематі напевне перевіряли вино на отруту всією своєю магією і вміннями. Я ж утримувала на обличчі байдужу посмішку, поки вони не наблизилися до вівтаря і Бренна не взяла запропоновану срібну чашу.

Обоє ледь пригубили її, перш ніж відступити. Але Аянта заворкотіла, закликаючи їх зайти за вівтар і спостерігати за церемонією з її боку.

Я непогано переконала Аянту в тому, яку сильну відразу в них викликають і вона, і її ритуали. А також у тому, що досить прибути їх війську, як Аянта втратить будь-яку вагу в ролі лідера свого народу. Тепер вона не залишала спроб переконати їх у своїй корисності.

Ще кілька молитов і обрядів, а потім Аянта закликала Темліна стати з іншого боку вівтаря й запалити свічку для душ, які згасли минулоріч, і закликати їх таким чином повернутися, коли зійде сонце, назад до світла.

Небо за їхніми спинами вже зажевріло.

Джуріана теж покликали вперед, щоб він прочитав одну із заключних молитов — на честь воїнів, які щодня боролися за нашу безпеку. Цю молитву вона додала на моє прохання.

Тепер на трав’янистому п’ятачку залишилися тільки я і Люсьєн. Перед нами були вівтар і небокрай, а з боків і позаду нас тіснився натовп.

Судячи з напруженої пози, зі швидкого погляду на розстановку сил, Люсьєн подумки перебирав молитви й намагався зрозуміти, у чому саме я підігрувала Аянті. Від нього не сховалося, що в той час, як сонце ось-ось мало зійти, ми опинилися з ним удвох, а інших мов відвели від нас, прибрали з дороги. Чому б то?

Аянта підійшла до краю пагорба й підвела руки вгору, до неба. Золотаве волосся вільно розсипалося по спині. Місце і поза — все було вивірене.

Цей жест вона вже робила на Зимове Сонцестояння — ставала саме так, щоб сонце сходило ніби між її руками, наповнюючи їх світлом. Послушниці заздалегідь позначили потрібне місце камінцем, схованим у траві.

Золотий диск сонця поволі зійшов над зеленню пагорба й синню небокраю.

Світло — чисте й сильне — наповнило світ і полинуло до нас.

Аянта вигнула спину, бо її тіло було лише сосудом для світла Сонцестояння, і, судячи з того, що я могла бачити, жриця уже вдягнула маску побожного екстазу.

Сонце встало й застигло над небокраєм, золотою ноткою фарбуючи землю.

Натовп загомонів. Потім почулися зойки. Але не на честь Аянти. На честь мене. Тому що я, яскрава й чиста в білому, засяяла від перших ранкових променів — сонце вставало не над Аянтою, денне світло лилося на мене.

Ніхто не перевірив і навіть не помітив, що камінець-мітка Аянти змістився кроків на п’ять праворуч. Усіх надто захопило моє урочисте прибуття, і так само ніхто не відчув леготу, що прошелестів у траві.

Аянта не відразу зважилася повернутися й побачити, що цього разу сила Сонця не наповнює й не благословляє її.

Я вже не стримувала сили, яку випускала в Гайберні, і моє тіло засяяло зсередини. Світлом чистим, як день, чистим, неначе зорі.

— Визволителька, — забурмотіли у натовпі.

— Благословенна, — почулося звідусіль.

Я непогано зіграла подив — подив і сприйняття волі Котла. Обличчя Темліна застигло від шоку, Гайбернові посланці-близнята були просто ошелешені від того, що бачили.

А я розвернулася до Люсьєна, і моє сяяння відбилося в його металевому оці. Розвернулася як друг, який прохає друга про допомогу. І простягнула йому руку.

У мене за спиною Аянта щосили намагалася пристосуватися до несподіваного повороту ритуалу й повернути собі контроль над церемонією. Я відчувала її потуги.

Люсьєн, напевно, теж їх відчув. Бо він узяв мою руку, а потім опустився на коліно у траву, благоговійно притискаючись чолом до моїх пальців.

Усі Фе, наче колоски під вітром, теж упали на коліна.

За всіх пишних церемоній і ритуалів, що їх проводила Аянта, ніхто ніколи не бачив і натяку на справжню силу благословення. А ось Фейра Руйнівниця Прокляття, що врятувала Прифію від тиранії й пітьми…

Благословенна. Свята. Незаплямована злом.

Я дозволила сяйву охопити й Люсьєна, який вклонився мені. Як лицар перед своєю королевою. А потім подивилася на Аянту і цього разу не стала ховати вовчого вишкіру в посмішці.

В усьому іншому святкування лишалося таким самим, як і минулоріч.

Коли сонце стало підніматися дедалі вище над моєю головою, а моє сяйво — меркнути, поступово вляглося й захоплення натовпу. Ми спустилися вниз. Наш шлях лежав через поля, до інших пагорбів, туди, де на нас чекали Фе, які не дісталися церемонії, але вже встигли почути про моє маленьке диво.

Я не відходила від Люсьєна. Здається, він був задоволений. Принаймні здоровий глузд не покидав його, що відрізняло мого друга від більшості тих, хто був на святі. Одні аж захлиналися від радості, другі не могли вийти з побожного ступору. Були й такі, у кого те, що несподівано сталося, викликало тривогу.

Аянта протягом шести наступних годин все намагалася пояснити те, що сталося. Мовляв, Котел благословив її обрану подругу, говорила вона всім, хто готовий був її слухати. Сонце змінило свій шлях, бо аж так зраділо моєму поверненню.

Але навіть послушниці стомилися від її балаканини: вони геть не могли перейнятися пафосом велемовних промов Верховної Жриці.

Темлін зреагував сильніше за всіх. Те, що сталося, його неабияк стривожило. Спостерігаючи за ним, можна було подумати, що йому здалося, ніби зі мною сталося щось страшне. У палаці правителя Гайберну Темлін уже бачив таке сяйво. Може, його розбурхали спогади? Дошукуватися причин його тривоги мені анітрохи не хотілося.

Але обов’язок вимагав від Вищого Лорда приймати від підданих, воїнів, нижчих лордів святкові подяки й побажання всього найкращого, і це дало мені певну свободу. Попри те що мене раз-по-раз зупиняли Фе, сповнені благоговійного обожнювання, які простягали до мене руки. У їхніх очах я й зараз бачила сльози вдячності за звільнення від гніту Амаранти.

Колись я б знітилася, бо раніше це не викликало б у мене нічого, крім роздратування й бажання сховатися у якийсь затишний куточок. Тепер же я навчилася приймати подяки й молитви, як і личило благословенній, усміхалася й дякувала у відповідь. Іноді навіть щиро. Я не мала нічого проти народу цієї землі, тих, хто страждав разом з іншими народами. Не відчувала до них найменшої ворожнечі. Але ось придворні й вартові Темліна, які шукали мене… На них чекала окрема вистава. «Благословенна Котлом», називали вони мене. Я відповідала, що ми не можемо проникнути в задуми Котла.

Я повторювала це знову і знову, за сніданком і під час обіду, поки не повернулася додому, щоб трошки освіжитися й побути на самоті.

У своїй кімнаті — нарешті сама — я поклала корону з квітів на туалетний столик і ледь помітно всміхнулася витатуйованому оку на правій долоні.

«Найдовший день року, — сказала я через зв’язок, посилаючи слідом образи того, що сталося на вершині пагорба. — Шкода, що не можу провести його з тобою».

Йому б сподобалася моя вистава — і він би сміявся аж до хрипу, побачивши вираз обличчя Аянти.

Я саме скінчила митися й мала намір повернутися на пагорби, коли в голові пролунав голос Різа.

«Я мав би за честь, — кожне слово Різа просто бриніло від сміху, — провести бодай мить у компанії Фейри Благословенної».

Я захихотіла. Слова йшли здалеку, з явним зусиллям. Ризик викриття вимагав скінчити розмову якнайшвидше, не говорити довго. Але я просто не могла не спитати, не дізнатися…

«Чи з усіма все гаразд?»

І чекати, рахуючи хвилини.

«Так. Наскільки це взагалі можливо. Коли ти повернешся додому, до мене?»

Кожне слово було тихішим за попереднє.

«Скоро, — пообіцяла я йому. — Посланці Гайберну вже тут. Я скоро все завершу».

Він не відповів. Я зачекала ще кілька хвилин, перш ніж надягнути корону з квітів і попрямувати до сходів.

Проте ледь чутний голос Різенда знову пролунав у моїй голові, лише коли я вийшла в сад. «Я б теж хотів провести цей день з тобою».

Від цих його слів у мене защеміло серце. Знадобилися неабиякі зусилля, щоб викинути їх з голови. Я пішла туди, де тривало свято. Кроки мої стали геть не такі легкі, як тоді, коли йшла додому.

А на пагорбі вже прибрали сліди застілля і почалися танці.

Я побачила Темліна на краю одного з кіл — він уважно стежив за кожним моїм рухом. Я ж роздивлялася траву, натовп Фе й кількох музикантів з барабанами, скрипками та флейтами, що закликали танцювати. І наближалася до нього, як то й пасувало боязкій ніжній голубці.

Колись достоту такі самі звуки мене розбудили, штовхнули до танку, оживили мене. Тепер вони перетворилися на чергову зброю в моєму арсеналі: я зупинилася перед Темліном, опустила вії й тихенько спитала:

— Потанцюєш зі мною?

Полегшення. Щастя. Ледь чутна тривога.

— Так, — видихнув він. — Так, звісно.

І я дозволила йому вести мене у швидкому танці, крутити й вихиляти під оплески та вигуки натовпу. Перший танець, другий, третій… Спиною вже струменів піт, але я трималася й тримала посмішку на обличчі, раз-по-раз нагадуючи собі сміятися й відводити руки подалі від його шиї, у яку так кортіло вчепитися.

Згодом музика стала повільнішою. Коло тих, хто дивився на нас, стрімко рідшало. Коли нікого не залишилося, Темлін тихо спитав:

— Сьогодні вранці… З тобою все гаразд?

Я враз підвела голову.

— Так. Я… не знаю, що це було, але так. Аянта… вона дуже злиться на мене?

— Не знаю. Вона достеменно не чекала нічого подібного… і погано сприймає сюрпризи.

— Мені треба вибачитись. Адже я зіпсувала її церемонію.

Його очі спалахнули:

— За що? Можливо, це і справді було благословення. Магія досі дивує навіть мене. Якщо вона злиться, то це її проблема.

Я вдала, що міркую над його словами, потім кивнула. І притиснулася до нього ближче, з неймовірною огидою відчуваючи кожне місце, де торкалися наші тіла. Я не знала, як Різ це витримував — з Амарантою. Протягом п’ятдесяти років.

— Ти сьогодні дуже гарна, — сказав Темлін.

— Дякую. — Я змусила себе вдивитися в його обличчя. — Люсьєн… Люсьєн сказав мені, що ти не завершив Ритуал на Каланмаї. Що ти відмовився.

«І дозволив Аянті затягти його до печери замість себе», — подумки завершила я фразу.

Він тяжко проковтнув клубок у горлі.

— Для мене це було занадто.

«А укладати угоди з Гайберном — не занадто, наче я якась вкрадена річ, яку мають тобі повернути».

— Можливо, вранішнє благословення стосувалося не лише мене, — промовила я.

Темлін лише погладив мене по спині.

Ми мовчали ще під час трьох танців, а потім голод потягнув мене до столів, на яких уже накривали вечерю. Я дозволила Темліну накладати спочатку мою тарілю, потім свою, а тоді ми відшукали собі місцинку під старим покрученим дубом і спостерігали за танцями й музикою.

Я мало не спитала його, чи воно того вартувало — поступитися таким миром заради мого повернення. Впустити Гайберн сюди, віддати йому ці землі. Коли вони прийдуть, не залишиться ані танців, ні пісень, ані свят.

Але я мовчала, поки сонце сідало і ніч нарешті вступала у свої права.

Засяяли зорі, маленькі, затьмарені світлом багать.

А високо в небі переморгувалися зірки. Я стала дивитися на них, майже не звертаючи уваги на вечірню частину свята. У їх товаристві мені було набагато приємніше і спокійніше — вони підтримували мене, мовчазні й надійні друзі.