Двір крил і руїн

Розділ 16

Різенд мовчки вів Люсьєна до відведених йому кімнат — у протилежному крилі Дому Вітру. Ми з Кассіаном ішли за ними і теж мовчали, доки мій суджений не прочинив оніксових дверей до сонячної вітальні, витесаної в червоному камені. У ній було кілька великих вікон, за якими відкривався чудовий краєвид на місто аж до самого моря і далекого гірського хребта.

Різ зупинився посеред килима, синього, як нічне небо, і показав на двері ліворуч.

— Тут спальня. Ванна і все решта — там, — додав він, кивнувши в бік правої стіни.

Люсьєн роззирався з холодною байдужістю. Я не знала, що він відчував до Елейн, які його плани, і не хотіла його про це питати.

— Гадаю, тобі потрібен одяг, — повів далі Різ, кивнувши на брудну куртку і штани Люсьєна, у яких він увесь минулий тиждень продирався зі мною крізь чужі території. Крім бруду, пошарпана вдяганка Люсьєна в кількох місцях була забруднена кров’ю. — Маєш якісь побажання?

Запитання Різа нарешті привернуло увагу Люсьєна. Він навіть розвернувся, щоб краще його бачити, — і помітив нас із Кассіаном біля дверей.

— Чого це мені коштуватиме?

— Якщо ти натякаєш, що в тебе немає грошей, то не бери цього в голову, весь одяг ти отримаєш у подарунок. Але якщо тебе цікавить, чи це не спроба тебе підкупити… — Різ усміхнувся, стенувши плечима. — Ти син Вищого Лорда. Було б моветоном залишити тебе без притулку й одягу у хвилину скрути.

Люсьєн наїжачився.

«Припини його дражнити», — послала я через зв’язок.

У відповідь я отримала: «Але ж це так весело».

Щось його тривожило. І то настільки, що Різ почав ось так розважатися, щоб зняти напруження. Я підійшла ближче — Кассіан слідував за мною — і зупинилася біля Люсьєна.

— За кілька годин ми повернемося на обід. Відпочинь поки що. Помийся. Якщо тобі щось потрібно, просто потягни шнурок біля дверей, — сказала я Люсьєну.

Він ще більше напружився. І не від змісту моїх слів, а від того, як я це промовляла, яким тоном. А говорила я тоном хазяйки дому.

Але він спитав:

— А що з… Елейн?

«Тобі вирішувати», — сказав Різ.

— Мені треба подумати, — прямо відповіла я. І додала, мабуть, надто різко: — Поки не з’ясую, що робити з нею і Нестою, тримайся від них подалі. Цей дім зачаровано проти розсіювання звідси і переносу сюди. Вихід лише один — сходами до міста. І його теж охороняє магія. І охоронці там стоять. Тож, будь ласка, не роби дурниць.

— Отже, я в’язень?

Я відчула, що Різ уже готовий відповісти, але не хотіла, щоб ці слова прозвучали вголос.

Я похитала головою.

— Ні. Проте зрозумій, хоч ти і суджений Елейн, вона моя сестра. І я зроблю все можливе, щоб захистити її від ще якихось потрясінь.

— Я ніколи не скривдив би її.

У його похмурій чесній відповіді вчувалася безвихідь.

Я лиш кивнула, але не втрималася й зітхнула, впіймавши погляд Різенда, щоб мовчки попросити про допомогу.

Мій суджений зрозумів мене без слів і відразу відповів на моє беззвучне прохання, сказавши Люсьєну:

— Ти можеш мандрувати, де тобі заманеться. І до міста виходити. Якщо тебе не лякає кількість сходів. Проте за двох умов. Одну Фейра вже назвала: не потрапляти на очі її сестрам. Друга: не заходити на їхній поверх. На жаль, саме там розташована сімейна бібліотека. Якщо захочеш взяти книжку з бібліотеки, скажи слугам. Якщо закортить поговорити з Елейн або Нестою, спитай у слуг, а вони запитають у нас. За порушення цих правил я замкну тебе в одній кімнаті з Амрен.

Різ розвернувся, засунув руки в кишені й виставив лікоть, запрошуючи мене вчепитися за нього. Що я й зробила. По тому сказала Люсьєну:

— Ми повернемося за кілька годин.

Ми вже були майже у дверях, а Кассіан — у коридорі, коли Люсьєн відповів:

— Дякую.

Я не насмілилася спитати, за що він мені дякує.

Ми летіли над барвистими дахами до помешкання Амрен так низько, що мешканці Веларіса узнавали нас і махали нам із вулиць. А я махала їм у відповідь, без жодних внутрішніх зусиль усміхаючись — до них, моїх підданих. Різ пригортав мене ще міцніше, коли я так чинила. Він теж усміхався, і його усмішка сяяла, як сонце над Сидрою.

Мор і Азріель уже чекали на нас у Амрен на її горищі. Вони сиділи на старенькому дивані біля стіни, як покарані діти, тимчасом як чорнява жінка влаштувалася на підлозі серед розкиданих книжок і гортала сторінки однієї з них.

Мор дивилася на нас, як на визволителів. Азріель мовчки підвівся й відійшов від дивана.

Амрен озвалася до нас першою:

— Тобі слід було вбити Берона та його синів, а красунчика поставити Вищим Лордом Двору Осені попри добровільне вигнання. І життя стало б набагато простішим.

— Я подумаю, — відповів Різ, крокуючи до неї.

Я залишилася стояти біля дивана, ближче до Мор і Азріеля — якщо вони сидять віддалік, Амрен достоту не в гуморі, — і голосно спитала:

— Хто ще вважає жахливою мою ідею залишити всіх трьох нагорі, в Домі Вітру?

Кассіан підвів руку, а Різ і Мор засміялися.

— Не мине й години, як він начхає на всі Різові умови і притьмом почимчикує до своєї Елейн, — сказав Кассіан.

— Пів години, — заперечила Мор, яка сиділа на дивані, і підібгала під себе ноги.

Я наморщила носа й заперечила обом:

— Можу гарантувати, що Неста тепер захищає Елейн. Вона може вбити його за саму лише спробу бодай наблизитися до сестри.

— Без тренувань не зможе. — Кассіан похмуро склав крила і вмостився поруч із Мор на місце, яке звільнив Азріель.

Співець тіней на нього навіть не глянув. Натомість він підійшов до стіни побіля Кассіана і прихилився спиною до дерев’яних панелей.

Але Різ та решта мовчали, що стало для мене знаком обережно спитати в Кассіана:

— Зі слів Нести я зрозуміла, що ти часто буваєш у Домі Вітру. Ти пропонував їй тренування — навчатися військового мистецтва?

Кассіан витягнув перед собою довгі ноги, закинув один чобіт на другий.

— Я майже щодня там буваю. Непогано розробляє крила.

Згадані ним крила схвально зашурхотіли в нього за спиною. Цілісінькі, без шрамів, що їх він дістав у Сонному королівстві.

— І як успіхи?

— Те, що ти бачила в бібліотеці, — приємніша версія нашої звичної розмови.

Мор закусила губу — здавалося, вона докладала всіх зусиль, щоб змовчати. Азріель допоміг їй застережливим поглядом, натякаючи, що і справді ліпше не розтуляти рота. Було таке відчуття, що вони вже говорили про це. Неодноразово.

— Не можу її звинувачувати. — Кассіан знизав плечима. — Її понівечили. Тіло перестало цілком належати їй.

Він стиснув зуби так, що навіть Амрен не насмілилася сказати ще щось.

— І за це я готовий зідрати з короля Гайберну шкуру наступного разу, коли побачу.

Сифони, погоджуючись, замерехтіли.

Різ спокійно зазначив:

— Не маю сумніву, що король зможе вповні насолодитися цим процесом.

Кассіан спохмурнів.

— Я серйозно.

— І в цьому не сумніваюсь. — Фіолетові очі Різенда у присмерку цього житла особливо заяскріли — стали подібні до двох аметистів. — Але, перш ніж планувати помсту, хотів би тобі нагадати, що в нас буде війна.

— Козел.

Кутик Різового рота смикнувся вгору. Я бачила — Різ навмисне провокував його, змушував опанувати себе, не давав відчуттю провини проковтнути Кассіана цілком, тобто намагався послабити напруження свого головнокомандувача. Решта не втручалася в їхню словесну сутичку. Схоже, ці сцени час від часу тут повторювалися.

— Я, звісно, козел. Іще той, — погодився Різ. — Але факт залишається фактом, і помста має поступитися чергою нашій перемозі в цій війні.

Кассіан розтулив рота, щоб продовжити суперечку, але Різ уже зазирав у книжки, розкидані на барвистому килимі.

— Досі нічого? — запитав він у Амрен.

— Не розумію, нащо ти послав цих двох клоунів, — вона скоса глянула на Мор і Азріеля, — наглядати за мною. Адже досі я не потребувала стеження за собою.

То ось куди подівся Азріель — відразу ж полетів сюди. Напевне, щоб врятувати Мор від необхідності терпіти Амрен наодинці. Але тон у Амрен був… Невдоволений, так. Люсьєн називав її дивакуватою тітонькою. Небезпечно дивакуватою. Принаймні Кассіан стер з обличчя навіть сліди усмішки.

— Ми наглядаємо не за тобою, — сказала Мор, ударивши п’ятою в килим. — Ми наглядаємо за Книгою.

І коли вона це сказала… я відчула. Навіть почула.

Книга Дихання лежала у Амрен на нічному столику. На ній стояв бокал зі старою кров’ю. Я не знала, засміятися мені чи здригнутись. Останнє перемогло, коли Книга пробурмотіла: «Привіт, милолиця брехухо. Привіт, принцесо з…»

— А ну ж бо цить! — шикнула Амрен на Книгу, і та слухняно замовкла. — І де ти взялася на мою голову?

Амрен знову схилилася над якимось манускриптом.

— Нестерпна штука, — пробурмотіла вона, маючи на увазі Книгу Дихання й водночас повертаючись до тому, який раніше читала.

Різ криво мені усміхнувся:

— Коли дві частини Книги Дихання знову з’єднали, вона… стала балакучою.

— І що говорить?

— Нісенітниці верзе, — вихлюпнула Амрен, похмуро дивлячись на Книгу. — Обожнює сама себе слухати. Як і більшість тих, хто набивається до мене в помешкання.

Кассіан усміхнувся:

— Схоже, хтось знову забув погодувати Амрен?

Амрен, навіть не дивлячись, погрозливо наставила на нього палець.

— Різенде, з якої причини ти стягнув своє щеняче кодло до мене в дім?

Домом їй слугувало лише величезне, ледь обставлене горище, але жоден із нас не насмілився сперечатись, бо Мор, Кассіан і Азріель врешті підійшли ближче до Амрен і взяли її в коло разом із розкиданими книжками.

Різ звернувся до мене:

— Інформація, яку ти здобула від Даґдана і Бренни, збігається з тією, яку ми змогли зібрати за час твоєї відсутності. Особливо частиною про потенційних союзників Гайберну на інших територіях — на континенті, — пояснив він.

— Стерв’ятники, — пробурмотіла Мор, і Кассіан, судячи з виразу його обличчя, був з нею згоден.

Але Різ! Той же мав шпигувати самостійно, доки Азріель набирався сил…

Різ пирхнув.

«Люба, я вмію залишатися непоміченим», — заспокоїв він мене, піймавши мою думку.

Я вже хотіла послати йому ще кілька думок, спопелила його поглядом, але заговорив Азріель:

— Фейро, твоє підтвердження інформації про маневри Гайберну — саме те, чого ми потребували.

— Які саме?

Кассіан схрестив руки на грудях.

— У нас мало шансів пережити навіть атаку самого Гайберну. Якщо ж до його армій приєднаються Валлаан, Монтесер і Раск… — Кассіан виразно чиркнув рукою по засмаглій шиї.

Мор ткнула його ліктем під ребра. Кассіан не залишився в боргу.

Азріель, кінчики крил якого оповилися тінями, лиш похитав головою:

— Ці три території… вони такі могутні? — запитала я.

Це запитання було недолугим, воно демонструвало те, як мало я знаю про сили фейрі на континенті.

— Так, — відповів Азріель, і в його тоні не було ані краплі осуду. — Валлаан бере кількістю, Монтесер багатством, а Раск… Раск такий великий, що може похизуватися всім відразу.

— А в нас немає потенційних союзників на територіях континенту чи в інших місцях?

Різ висмикнув ниточку з манжети своєї чорної куртки.

— Таких, що могли б припливти сюди на допомогу, — ні, немає.

У мене все похололо всередині.

— А Міріам і Дрейкон?

Колись він відмовився говорити зі мною на цю тему, але я все одно дізналася.

— Кілька століть тому ти бився з ними пліч-о-пліч — з Міріам і Дрейконом, — сказала я Різу. Не просто бився, жертвував собою, якщо вірити Джуріану. — Чи не настав час попросити їх повернути борг?

Але Різ похитав головою.

— Ми намагалися. Азріель відправився до Крітеї.

Крітея була островом, де протягом останніх п’ятисот років утаємничено від усіх жили Міріам, Дрейкон та їхні люди.

— Крітея покинута, — сказав Азріель. — Там усе в руїнах. І жодного натяку на те, що сталося й куди вони могли піти.

— Гадаєш, Гайберн…

— Ознак його присутності чи якоїсь битви там не було, — напружено втрутилася Мор.

Міріам і Дрейкон були і її друзями за часів Війни. Так само, як і королеви смертних, з якими уклали Угоду. У карих очах Мор, та й в усіх інших можна було помітити тепер глибоку тривогу.

— Можливо, вони почули про Гайберн і втекли? — спитала я.

У Дрейкона, як колись розповів мені Різ, був крилатий легіон. Якщо в нас є бодай якийсь шанс їх знайти…

— Дрейкон і Міріам, яких я знав, не стали б тікати. Не квапилися б покинути острів, — відповів Різ.

Мор нахилилася вперед, золотаве волосся хвилею накрило її плечі.

— Але позаяк у грі тепер Джуріан, — сказала вона, — Міріам і Дрейкон, хай як їм це не подобається, були завжди з ним пов’язані. І якщо він справді на них націлився, тоді я їх цілком розумію і не засуджую за те, що вони втекли.

Обличчя Різа вмить обм’якло.

— Саме для цього король Гайберну і спіймав його, — скривившись, пробурмотів Різ. — Ось чому Джуріан йому служить.

Я знову нічого не зрозуміла.

— Під час останньої битви на морі Міріам загинула. Спис прошив її груди, — пояснив Різ. — Вона втратила забагато крові, перш ніж ми віднесли її в безпечне місце. Але Дрейкон знав про таємний, священний острів, де було сховано об’єкт неймовірної сили. За легендою, той об’єкт створений самим Котлом. Він відніс її туди, на Крітею, і скористався магічним об’єктом, щоб воскресити кохану, зробити її безсмертною. Її, як тебе, було створено, Фейро.

Амрен говорила про це — кілька місяців тому. Міріам була, як і я, створена.

І, напевно, Амрен теж пригадала, тому що додала:

— Король Гайберну, напевне, пообіцяв Джуріану скористатися Котлом і вистежити знаходження того об’єкта. Знайти місце, де тепер живуть Міріам і Дрейкон. Можливо, вони здогадалися… тому притьмом утекли.

Джуріан аж до шалу був одержимий жагою помсти… Він і справді міг погодитись виконувати всі накази свого господаря. Він скоїть будь-що, тільки б зрештою власноруч вбити безсмертну Міріам.

— То куди ж вони пішли? — Я подивилась на Азріеля, але Співець тіней і досі з неприродною непорушністю підпирав стіну. — Ти справді не знайшов жодного натяку на те, куди вони могли зникнути?

— Жодного, — відповів замість нього Різ. — Відтоді ми розсилаємо посланців… але марно.

Я потерла обличчя, відмовляючись від останньої надії.

— Тоді, якщо розраховувати на Міріам і Дрейкона марно, то як ми утримаємо інші держави континенту від союзу з Гайберном? Як не дозволити їм послати сюди свої армії? Адже йшлося про це? — спитала я і мимоволі здригнулася. — Це ж і є наш план, хіба ні?

— Так. Той, над яким ми працювали, доки тебе не було, — невесело посміхнувся Різ.

Я чекала, ледь утримуючи себе на місці, а в срібних очах Амрен спалахнула зацікавленість.

— Спочатку я придивився до Гайберну. До його людей. Наскільки це було можливо, — зізнався Різ.

Він літав у Гайберн, знову там побував!

Різ помітив мою тривогу й усміхнувся:

— Я мав надію знайти якийсь внутрішній конфлікт, на якому можна зіграти — підірвати їх сили зсередини. Гадав, що там можуть не бажати цієї війни, вважати надто дорогою, небезпечною, непотрібною. Але п’ятсот років, де майже немає ніякої торгівлі із зовнішнім світом і майже ніяких можливостей… Народ Гайберну прагне змін. Але не чогось нового. Там мріють про давні часи, коли в них були раби-люди, коли вони могли безперешкодно опинятися будь-де й захоплювати все, на що око впало. Хай як по-дурному це звучить, але дуже багато хто в Гайберні переконаний, що в них є таке право.

Амрен з шумом згорнула книжку.

— Недоумки! — Вона похитала головою, мотнула чорною гривою і хмуро поглянула на мене. — Багатство Гайберну за всі ці роки потроху тануло. До Війни більшість їхніх торгових шляхів пролягала до Чорної землі на півдні. Та коли вона відійшла людям… Ми не знаємо, чи свідомо король Гайберну не створював нових торговельних шляхів, щоб одного дня спонукати людей до цієї війни, а чи йому свого часу повилазило і все просто пішло під три чорти. Але вже кілька століть серед його підданих зростало невдоволення, котре Гайберн підживлював, нічого не роблячи зі стагнацією і бідністю. Гадаю, ти й сама добре розумієш, на що здатні знедолені і злі. Особливо якщо їм пообіцяти легку й багату здобич.

— Часом і п’ятисот років недостатньо, щоб змінити свідомість. Передусім це стосується фейської знаті. Є дуже багато Вищих Фе, — обережно пояснила Мор, — які вважали до Війни й вважають досі, що люди… просто власність. Рабство дозволяло Вищим насолоджуватися різними привілеями. І раптом ці привілеї в них забрали. Комусь довелося залишати насиджені місця. Комусь потіснитися на користь сусідів. Колишні кордони Дворів були перекроєні. Зникла держава Чорна земля. Там оселилися люди… Багатьма і зараз рухають злість і бажання повернутися до старих порядків. Особливо в таких місцях, як Гайберн. Здавалося б, їм пощастило більше за інших. Стіна не відрізала ні клаптя від їхніх володінь. Там жили одні з небагатьох, кому не довелося поступитися своїми землями людям за Стіною. Не знаю, чи могли б вони зробити зі свого острова квітучий сад, якби того захотіли. Але що очевидно — на смітник вони його перетворили. І звичайно, вони втомилися варитися у власному соку й зубожіти рік у рік. І рабів уже немає, а на них трималася вся робота… Довоєнні часи в Гайберні називають золотою ерою. А все, що настало після, — темними віками.

Я потерла занімілі плечі.

— Вони ж божевільні, якщо так вважають, — мовила я.

— Так, це безумство, — кивнув Різ. — Але не забувай, що їхній король свідомо це виплекав. Його влаштовує обмежене бачення світу підданими. Він не розширив торговельних шляхів, він не дозволив Фе з інших територій ступити на свої землі, йому не потрібні переселенці, які б принесли свою культуру. Він боявся інших віянь, інших звичок, інших поглядів. На його думку — і це вбивали в голови підданих — у Прифії прихильників старих порядків згубило не те, що супротивник виявився сильнішим, а внутрішні чвари, бо думок стало забагато. Гайберн дуже довго міркував над їхніми помилками. І зробив усе можливе, щоб їх не повторити. Тому його народ цілком готовий до війни, поділяє ідею про знищення Стіни, бо буцімто це відновить позолочену версію минулого. І тепер більшість населення Гайберну сприймає свою армію не як не загарбників, а як визволителів, здатних принести справжню свободу «багатостраждальній» Прифії.

Від почутого мене стало нудити.

— Як хтось може в таке вірити?

Азріель скуйовдив волосся пошрамованою рукою.

— Але саме про це ми й дізналися, збираючи інформацію у Гайберні, а також на територіях Раску, Монтесеру і Валлаану.

— З нас, дівчинко, мають зробити наочний приклад, — пояснила Амрен. — З Прифії. Ми були найзапеклішими захисниками Угоди, ми ініціювали перемовини. Гайберн хоче захопити Прифію не лише для того, щоб відкрити шляхи до континенту, він хоче показати, що буває з територіями Вищих Фе, які захищають Угоду.

— Але ж інші території також її захищатимуть, — сказала я, вдивляючись у їхні обличчя.

— Їх менше, ніж ми сподівалися, — зізнався Різ, наморщивши носа. — Чимало з них… справді чимало… теж задихалися протягом цих століть. Вони так само хочуть повернути старі землі за Стіною, а разом з ними своє минуле процвітання і владу. Їх сприйняття минулого квітне на тлі п’яти віків невдалих спроб пристосуватися і процвітати.

— Можливо, ми справді завдали їм шкоди, — задумливо сказала Мор. — Не поділилися власним багатством і землями. Можливо, ми теж частково винні в сьогоднішній ситуації.

— Про це ми ще поговоримо, — сказала Амрен, відмахуючись. — Головне — чітко засвоїти, який супротивник нам протистоїть. Армія руйнівників, упевнених, що вони визволителі. Кого? Тих, хто мріє про повернення старих порядків. Тих, хто, так би мовити, постраждав від Стіни. Визволителі земель, засмічених смертними людцями.

Я нервово проковтнула слину.

— А як інші території виступатимуть… ті три, які Гайберн назвав своїми союзниками? — Я перевела погляд з Різа на Азріеля. — Ти сказав, що ви були там?

Різ знизав плечима.

— Були. І в Гайберні, і на інших територіях. — Я від подиву роззявила рота, і Різ мені підморгнув. — Треба ж було вигадати собі якесь заняття, щоб не збожеволіти, сумуючи за тобою.

Мор пустила очі під лоба, не сказавши нічого.

— Ми не можемо дозволити цим трьом об’єднатись із силами Гайберну, — відповів мені Кассіан. — Якщо вони кинуть проти Прифії свої армії, нам буде непереливки.

— То що ж нам робити?

Різ прихилився до різного бильця ліжка Амрен.

— Ми завдали їм клопоту. — Він повів підборіддям у бік Азріеля. — Підкинули інформацію, правдиву, брехливу, змішану, так, щоб її знайшли. І поділилися нею з нашими давніми союзниками, які тепер не поспішають нам на допомогу.

Азріель широко усміхнувся. Це ж бо його підлеглі сіяли в інших Дворах ту правду і брехню.

Я насупилась.

— Зі ставкою на те, що країни континенту пересваряться одна з одною?

— Ми старанно працюємо над тим, щоб вони одна одній завдавали клопотів, — з хижою веселістю в очах відповів Кассіан. — Тому давні вороги й бунтівники з Раску, Валлаану і Монтесеру раптом отримали звістки, що змусили їх боятися атаки. І нарощувати оборону. Що, своєю чергою, змусило Раск, Валлаан і Монтесер зосередитися на власних кордонах замість придивлятись до наших.

— Якщо вже наші союзники по тій Війні надто налякані, щоб прийти сюди й битися, — сказала Мор, схрещуючи руки на грудях, — то доки вони стримують інших і не дають їм сюди припливти — нехай сидять.

Я закліпала очима.

Розумно. Просто геніально — заплутати їх так, щоб зосередились і боялись одне одного, а разом трималися подалі. Хай би що, лише б утримати їх на континенті.

— То вони… не прийдуть?

— Ми можемо тільки молитися, — відповіла Амрен. — І молитися, щоб нам пощастило мерщій усе вирішити, доки там не второпали, хто саме їх надурив.

— А що з королевами смертних? — Я прикусила кінчик пальця. — Вони ж мають розуміти, що будь-які угоди з Гайберном вигідні лише для нього.

Мор узяла руки в боки й кинула:

— Та хто знає, що Гайберн наобіцяв їм і про що збрехав? Він же гарантував їм безсмертя за допомогою Котла, в обмін на їхню співпрацю. І якщо недалекоглядні королеви на це погодилися, то вони вже напевне відкрили йому всі ворота.

— Але ж достоту ми того не знаємо, — заперечила Амрен. — І не маємо пояснення тому, чого вони замкнулись у своєму палаці й сидять там, як миші.

Різ і Азріель мовчки похитали головами, підтверджуючи її слова.

Я побачила, як блякне їхня веселість.

— І вас обох доводить до сказу той факт, що ніхто не може потрапити в палац?

Обидва тихенько загарчали, а потім Азріель пробурчав:

— Ти навіть уявити собі не можеш, як нам це не подобається.

Амрен цокнула язиком і звела погляд на мене.

— Ті гайбернові командири зробили велику дурницю, розкривши свої плани про злам Стіни. Або ж знали, що ця інформація до нас дійде, бо їхній господар здогадувався, що відомості рано чи пізно потраплять до нас і змусять замислитися.

Я схилила голову.

— Ти хочеш сказати, що за допомогою проломів у Стіні її можна швидко зруйнувати? — спитала я.

Амрен вказала гострим підборіддям на розкладені на підлозі книжки.

— Це дуже складна магія — лазівка в закляттях, які тримають Стіну. У пролом впроваджується магія, яка чужа Стіні і яка починає розхитувати магію Стіни.

— І це підказує, — Мор сильно нахмурила брови, — що з Котлом має бути щось не те.

Я в роздумі звела брови і спитала:

— Тому що Котел мав би знищити Стіну без додаткових умов, правильно?

— Правильно. — Різенд підійшов до Книги Дихання, що лежала на нічному столику. Але не насмілився її торкнутись. — Навіщо шукати лазівки, якщо Котел може просто скипіти силою, та й по всьому?

— А може бути таке, що він використав забагато сили на трансформацію моїх сестер і тих королев?

— Може, й так. — Різ знову підійшов до мене. — Але якщо вони збираються використати проломи у Стіні, нам треба якнайшвидше знайти спосіб ті дірки залатати.

Я звернулася до Амрен:

— Чи існують закляття, що здатні на це?

— Я шукаю, — крізь зуби озвалася вона. — І було б непогано, якби дехто посадив свою дупу в бібліотеці, щоб прискорити справу.

— Ми до твоїх послуг. — Кассіан картинно вклонився.

— Не знала, що ти вмієш читати, — ніжно озвалась Амрен.

Азріель випередив ту відповідь, що вже танцювала на язику в Кассіана.

— Це може бути прикриттям. Вони хочуть, щоб ми зосередилися на Стіні, тимчасом як Гайберн ударить з іншого напрямку.

Я, скорчивши міну, поглянула на Книгу Дихання.

— А чому не можна знову знешкодити Котел?

— Тому що минулого разу це мало тебе не вбило. — Різ сказав це так спокійно й вивірено, що не лишив навіть сумнівів: нізащо в світі він не дозволить мені знову так ризикувати.

Я випросталася.

— У Гайберні я була не готова. Усіх нас заскочили зненацька. Якщо я спробую знову…

— Якщо ти спробуєш знову, він так само може тебе вбити, — втрутилась Мор. — Не кажучи вже про те, що спочатку нам треба дістатися Котла. А це неможливо.

— Король, — пояснив Азріель, побачивши мої насуплені брови, — завжди тримає Котел при собі. І накрутив навколо ще більше пасток і заклять, ніж було минулого разу.

Я розтулила рота, щоб заперечити, але Співець тіней додав:

— Ми перевіряли. Шансів немає.

Я повірила йому — карі очі дивилися щиро і прямо, підтверджуючи, що цей варіант справді ретельно перевіряли.

— Що ж, якщо нейтралізувати Котел надто ризиковано, тоді чи можу я якось полагодити Стіну? Її будували фейрі різних Дворів. Але ж у мене теж є сили різних Дворів.

Запанувала тиша. Амрен поміркувала над моїм запитанням.

— Можливо. Співвідношення не те, але… так, є й шанс, що ти зможеш її залатати. А твої сестри, перетворені безпосередньо в Котлі, можуть володіти саме тією магією, яка нам…

— Мої сестри не братимуть у цьому участі.

Знову запала тиша, у якій зашурхотіли крила Азріеля.

— Я лише раз попросила їх про допомогу — і ось що сталося. Я не ризикуватиму ними знову.

Амрен пирхнула.

— Говориш так само, як Темлін, — кинула в мій бік Амрен.

Краще б вона мене вдарила.

Я не відчула, коли Різ встиг з’явитися поруч. Його рука лягла мені на спину. Але він не встиг нічого сказати. Мор випередила його.

— Ніколи більше не кажи такої дурні, Амрен, — мовила вона.

Обличчя Мор стало втіленням холодної та спокійної люті. Я ніколи не бачила її такою… страшною, як і пасувало третій за рангом воїтельці Вищого Лорда.

— Якщо ти не в гуморі, бо голодна, так і скажи, — вела далі Мор так само тихо. — Але якщо ти ще раз бовкнеш подібне, я скину тебе просто в Сидру.

— Хотіла б я на це подивитись.

Мор відповіла ледь помітною посмішкою.

Амрен знов поглянула на мене.

— Нам потрібні твої сестри — якщо не заради Стіни, то бодай як демонстрація можливих ризиків, яка переконає інших приєднатися до нас. Бо нашим можливим союзникам може бути… важко повірити нам після стількох років брехні.

— Проси вибачення, — сказала Мор.

— Мор, — пробурмотіла я.

— Проси, — прошипіла вона до Амрен.

Амрен мовчала.

Мор ступила крок до неї, і я втрутилася:

— Вона мала рацію.

Обидві здивовано озирнулися на мене.

— Амрен має рацію.

Я відійшла від Різа так, щоб він не торкався мене. Розуміла, що він мовчить, бо дає мені можливість самій усе зрозуміти. Навчитися спілкуватися з ними, зі своєю родиною з позиції Вищої Леді.

Мор напружилась, але я похитала головою.

— Я можу… запитати своїх сестер. Дізнатися, чи є в них та чи та сила. І чи захочуть вони говорити з іншими про те, що з ними сталося. Але якщо обидві не пристануть на нашу пропозицію, я не наполягатиму. Тут вибиратимуть вони, а не ми.

Я озирнулася на Різа, свого судженого. Він завжди залишав за мною право вибору, підкреслюючи, що це не його милість, а моє право, отримане від народження. У фіолетових очах замерехтіло схвалення.

— Але я… спробую донести до них безвихідь нашого становища.

Амрен нашорошилась, як ніколи нагадуючи хижого птаха, що настовбурчує пір’я.

— Компроміс, Амрен, — промуркотів Різ. — Це називається компроміс.

Вона ігнорувала його.

— Якщо хочеш у чомусь переконати сестер, спочатку витягни їх із того Дому. Заколисування ще нікому ніколи не допомагало.

— Я не певен, що Веларіс готовий до Нести Арчерон, — незворушно проголосив Різенд.

— Моя сестра не якийсь тобі дикий звір, здатний на когось накинутися, — вишкірилася я.

Різ відступив, уникаючи зустрічатися зі мною очима. А ось інші раптом почали з надмірною цікавістю роздивлятися диван, килим і книжки.

— Я не це мав на увазі.

Я не відповіла.

Мор похмуро поглянула на Різа, який тепер уважно за мною спостерігав, але звернулася до мене:

— А що з Елейн?

Я переступила з ноги на ногу, подумки пробиваючись крізь слова, що висіли не сказаними між мною і Різом.

— Я можу спитати, але не думаю, що вона готова опинитися серед людей, — відповіла я. — Наступного тижня вона повинна була вийти заміж.

— Про це вона говорить від першого дня, коли з’явилася тут, — пробурмотіла Амрен.

— Обережніше, — вихопилося в мене.

Амрен здивовано закліпала очима. Але я вже вела далі:

— Отже, нам потрібно знайти спосіб полагодити Стіну раніше, ніж Гайберн використає проти неї Котел. І виграти війну, перш ніж якась із територій вирішить приєднатися до його атаки. А потім дістатися Котла. Щось іще?

Різ обережно-спокійним тоном додав з-за моєї спини, так, ніби ми обговорювали розважальну подорож:

— Це все. Ми атакуємо Гайберн, щойно зберемо сили.

— Іллірійські легіони майже готові, — зауважив Кассіан.

— Ні, — вів далі Різ. — Я маю на увазі більші сили. Не лише Двору Ночі, але й усієї Прифії. Наш єдиний шанс у цій війні — знайти союзників.

Ми мовчали, ніхто навіть не ворухнувся, коли Різ спокійно і прямо додав:

— Завтра кожен Вищий Лорд Прифії отримає від нас запрошення. На зустріч, призначену за два тижні. Настав час зрозуміти, хто насправді на нашому боці. І змусити їх добре усвідомити наслідки відмови.