Двір крил і руїн

Розділ 75

Котел аж муркотів у присутності Елейн, коли король Гайберну впав на коліна, схопившись за ніж, що стирчав з горла. Елейн відступила на крок.

Задихаючись і харкаючи кров’ю, король витріщився на Несту. Та зірвалася на рівні. Однак підбігла не до Елейн, а до короля. Вона схопилася за обсидіанове руків’я Того, що говорить правду і повільно, немовби тішачись кожним зусиллям, якого докладала, стала обертати вістря. Крутити не навколо власної осі, а навкруг шиї.

Елейн підбігла до Кассіана. Воїн похмуро посміхався й тяжко дихав, спостерігаючи, як Неста обертає вістря на шиї короля. Як ріже тіло, кістки й сухожилля.

Вона опустила очі вниз на ворога й кілька секунд дивилася на відчайдушні і геть марні спроби короля виштовхнути кинджал з шиї, схопити його за вістря.

В очах Нести… був той самий погляд, той самий блиск, як тоді в Гайберні. Коли простягнула в його бік палець, обіцяючи йому смерть. Вона тихенько посміхнулася, бо, напевно, і сама згадала ту мить.

По тому вона пхнула вістря, як робітник, який рухає держално величезного млинового каменя.

Очі короля розплющилися ще ширше — і голова впала з його плечей.

— Несто, — застогнав Кассіан, простягаючи до неї руку.

Кров короля струменіла її шкірою, обличчям. Однак Неста, здавалася, цим не переймалася. Вона нахилилася, схопила відсічену голову короля й піднесла. Піднесла вгору й поглянула просто в мертві очі й розтулений рот. Вона не посміхалася. Лише дивилася. Дика. Непохитна. Брутальна.

— Несто, — прошепотіла Елейн.

Неста закліпала, немовби лише зараз зрозумівши, чию голову тримає. Що вони вчинили разом з Елейн.

Голова короля випала з її закривавлених рук.

Котел, здавалося, також зрозумів значення того, що відбувалося, коли голова покотилася по землі, вкритій мохом. Що Елейн… захищала цю злодійку, яка вкрала в нього силу. Елейн, якій він подарував особливі дарунки, яку вважав такою чудовою, що хотів іще дарувати… Він не скривдив би Елейн, навіть намагаючись повернути те, що в нього вкрали.

Він відступив, коли погляд Елейн упав на тіло нашого батька, що лежало на галявині неподалік. Тієї миті, коли з її рота вихопився крик.

Ні!

Я метнулася до них, але Котел був прудкіший. І надто сильний. Він знову кинув мене назад — через поле бою.

Ніхто не знав, що король мертвий. І наші армії…

Різ і решта Лордів були цілковито під владою своїх внутрішніх демонів. Там, де вони билися, падали шереги ворожих солдатів — розірваних і випотрошених або роздертих навпіл. І Геліон…. Лорд Двору Дня був закривавлений, його золоте хутро обгоріло й подерлося, — і він досі бився з командувачем гайбернійців. А той здавався недоторканним. Обличчя його було незворушне. Немовби він знав, що може сьогодні подолати Геліона, Вищого Лорда Двору Дня.

Ми полетіли назад понад полем. До Бріаксіса — він досі бився. Утримував поле для людей Ґрайсена. Чорна хмара, яка перегородила їм дорогу, захищала їх. Бріаксіс — справжній страх, що захищає смертних.

Ми проминули Дрейкона й темноволосу жінку зі шкірою кольору меду. Обоє билися з… Джуріаном. Вони чубилися з Джуріаном. Дрейкон мав сквитатися, так само як Міріам.

Ми промчали біля них так швидко, що я не чула їхніх голосів. Чи то Джуріан справді з ними бився, чи лише відбивав удари, намагаючись усе пояснити.

Мор долучилася до них. Закривавлена, вона, накульгуючи, кричала на них — це була найменша з наших проблем. Тому що наші армії…

Гайбернійці дістали приголомшливу перевагу. Без короля, без Котла вони все одно це зробили б. Запал короля вселив у них віру в те, що з ними вчинили несправедливо й забули про них. Проте вони досі билися. Ніщо не могло їх задовольнити, — тільки захоплення земель, на що, вірили вони, мають повне право, бо, як були в тому переконані, заслуговували на багатства, що їм дістануться.

Їх було багато. Дуже багато. А ми — вже геть виснажені.

Котел сховався в себе.

Я почула рик болю — рик, який розпізнала навіть попри змінений потворний вигляд.

Різ. Різ.

Він втрачав сили, потребував допомоги.

Котел сховався в себе, і знову я стояла на вершині цієї скелі. Знову опинилася з Амрен. Вона давала мені ляпаси, вигукуючи моє ім’я.

— Дурне дівчисько! — кричала вона. — Бийся з ним!

Різ був поранений. Його гнітили сили ворога…

Я повернулася до свого тіла. Моя долоня досі лежала на Котлі. Живий зв’язок. Але тепер Котел був спокійний.

Я кліпнула. Я могла кліпати.

Амрен видихнула:

— Дідько…

— Король мертвий, — сказала я холодним чужим голосом. — А ти будеш наступною.

Я ладна була вбити її за те, що вона так несподівано зрадила нас.

— Знаю, — м’яко сказала вона. — І ти мені в цьому допоможеш.

Я мало не відпустила Котел, почувши її слова.

Але вона похитала головою:

— Не поривай контакту. Ти потрібна як… зв’язкова.

— Не розумію.

— Суріель… передав тобі повідомлення. Для мене. Тільки для мене.

Я скинула бровами.

— Відповідь у Книзі Дихання не була контрольним заклинанням. Тут я збрехала, — вела далі Амрен. — То було… заклинання звільнення. Для мене.

— Що?

Амрен поглянула на поле бою. Звідти долинали крики поранених.

— Я гадала, що ти матимеш потребу у твоїх сестрах, щоб вони допомогли тобі контролювати Котел. Та коли ти порозумілася з Уроборосом… Я знала, що ти даси раду сама. Тільки ти. І тільки я. Позаяк коли ти звільниш мене завдяки силі Котла в моїй справжній подобі… Я зітру з лиця землі цю армію. До останнього солдата.

— Амрен…

Ззаду долинув благальний чоловічий голос:

— Не роби цього.

На кам’янистій стежці з’явився, ледь хапаючи ротом повітря, забризканий кров’ю Варіан.

Амрен криво посміхнулася.

— Як гончак, що йде стежкою, — сказала.

— Не роби цього, — повторив він.

— Звільни мене, — наказала мені Амрен, ігноруючи його. — Дай мені змогу це завершити.

Я похитала головою:

— Ти… тебе вже не буде. Ти сама сказала, що не пам’ятатимеш нас. Звільнившись, уже не будеш собою.

Амрен усміхнулася легко — до мене, до Варіанa.

— Я спостерігала за ними цілу вічність. Люди… у моєму світі також були люди. Я бачила, як вони кохали й ненавиділи. Як точили безглузді війни і віднаходили безцінний мир. Дивилася, як будують своє життя, будують світи. Я… Мені ніколи не давали цього робити. Я не була для цього створена, мені не давали таких наказів. Отже, я придивлялася. Того дня, коли сюди прибула… То була перша егоїстична річ, яку я зробила. Тривалий час я вважала, що то була кара за нехтування волею мого батька, за мої прагнення. Я думала, що цей світ був якимось місцем катувань, де мене ув’язнили, щоб покарати.

Вона проковтнула клубок у горлі й повела далі:

— Однак я суджу… я розмірковую, чи мій батько знав. Чи бачив, як я спостерігала за людьми: як кохають і ненавидять, як будують світи. І він відкрив цю шпарину між світами не для покарання, а як дар.

Її очі засяяли.

— Позаяк то був дар. Цей час… із тобою. З вами всіма. То був справжній дар.

— Амрен, — промовив Варіан, падаючи на коліна. — Благаю тебе.

— Скажи Лорду, — м’яко сказала вона, — щоб залишив для мене келих.

Я не думала, що можу витримати ще бодай краплю гіркоти. Тому міцніше схопилася за край Котла і хрипко відповіла:

— Я скажу.

Амрен дивилася на Варіанa із сардонічною посмішкою:

— Найбільше я спостерігала за людьми, які кохали. Ніколи не розуміла, як це відбувалося. Чому так відбувалося.

Вона замовкла, зупинившись за крок від Котла.

— Однак мені здається, що я навчилася цього завдяки тобі. Може, це й був останній подарунок.

Обличчя Варіанa скривилося в розпачі. Однак він уже не намагався її стримувати.

Амрен обернулася до мене. І промовила подумки закляття, яке я мушу обміркувати, відчути й виконати. Я кивнула.

— Коли я буду звільнена, — звернулася вона до нас, — не тікайте. Це лише приверне до вас мою увагу.

Вона простягнула мені руку:

— Щаслива, що ми спізналися, Фейро.

Я усміхнулася, схиливши голову.

— Я теж, Амрен. Я теж.

Амрен стиснула моє зап’ястя. І кинулася в безодню Котла.

Я боролася. Намагалася подолати закляття, до половини зануривши руку в Котел, коли Амрен зникла в його темній воді. Я промовила слова вголос, силувалася повторити їх серцем, кров’ю й кістками. Викричати їх.

Її рука відпустила мою і зникла, як туман під вранішнім сонцем.

Закляття добігло кінця, і я здригнулася й відступила, втративши контроль над Котлом. Варіан підхопив мене, перш ніж я впала, і міцно тримав. Обоє ми дивилися на темну масу всередині, на нерухому поверхню.

— Чи вона… — прошепотів він.

Щось коїлося далеко-далеко внизу. Немовби аж у центрі землі. Я дозволила Варіанові відвести себе на кілька кроків, коли земля здригнулася і якась сила рушила в наш бік, у бік Котла.

Ми ледь встигли добігти до найближчої скелі, коли вона дісталася поверхні.

Котел розколовся на три частини, розкрившись, як пелюстки квітки, — і з’явилася вона. Вирвалася зі своєї смертної оболонки, засліплюючи нас світлом. Світлом і вогнем. Вона ревла — тріумфально, шалено й стражденно.

Можу заприсягнутися, що я бачила великі палахкотливі крила, де кожне перо палало, як розжарене вугілля. Можу заприсягнутися, що сяйлива корона світла горіла над її пломенистим волоссям.

Вона зупинилася. Істота, яка ховалася всередині Амрен, зупинилася. Поглянула на нас — на поле бою й нашу родину, на наших друзів, що досі билися там. Немовби хотіла сказати: «Я пам’ятаю вас».

За мить її вже не було. Вона змахнула крилами, оповита полум’ям і світлом. Палахкотливий велетень скерував униз на вояків Гайберну. Вони кинулися навтьоки.

Амрен полювала на них, нищачи вогнем і сіркою. Там, де пролітала, вона спопеляла всіх, тішачись їхньою смертю. Дехто вмирав, лише коли бачив її наближення.

Я чула рев Різа — цей звук був такий самий. Тріумфальний, шалений й стражденний. І застережний. Застережний, щоб не тікали.

Послідовно, загін за загоном, вона нищила незліченні ряди гайбернійської армії. Знищувала сам слід її існування, загрозу, яку вона являла. Стирала страждання, яких вона завдала.

Вона знищила командувача гайбернійців, який готувався завдати смертельного удару Геліонові. Розбила, немовби він був зі скла. Амрен залишала по собі попіл. Але її сила меншала. Згасала вуглинка по вуглинці.

Тоді Амрен попрямувала до моря, де флоти мого батька й Васси билися разом із військом Міріам. Човни гайбернійців завмирали й затихали, коли вона пролітала повз них. Немовби висмоктувала з них життя. Навіть коли її власне спопеліло.

Діставшись нарешті останнього корабля — останньої бойової одиниці ворога, — вона була хіба що вогником на вітрові.

А коли й палуба цього корабля знелюдніла…

Залишилося тільки світло. Ясне, чисте світло, що танцювало на хвилях.