Двір крил і руїн

Розділ 59

Стоячи за деревом, я оцінювала обстановку. Я втомилась, так, але… Ще могла розсіюватись. Я могла розсіятися звідси, та й по всьому. Але ясеневі стріли, які прошили суріеля…

Я зустрілася з ним поглядом. Суріель стікав кров’ю, пришпилений стрілами до моху. Ті самі ясеневі стріли, що збили Різа. Але мого судженого хотіли лише зупинити.

А ця стріла мала на меті тільки смерть.

Рот із надто великими зубами прошепотів нечутно: «Тікай».

— Королю Гайберну знадобилися кілька днів, щоб виправити все, що ти зі мною зробила, — муркотіла Аянта. Її голос наближався. — Рука досі мене не слухається.

Я не відповідала. Розсіятися… я могла розсіятися.

Чорна кров точилася з шиї суріеля, кінчик стріли напинав товсту шкіру. Я не могла зцілити цих ран, спочатку треба було витягти ясень із плоті.

— Я чула від Темліна, як ти цього ловила, — продовжувала Аянта, підходячи ближче. — І трохи адаптувала твої методи. Але він нічого не захотів мені розповісти. Але позаяк ти так часто з ним зустрічалась, я дала йому мантію…

Я чула задоволення в її голосі.

— Дуже просте пошукове закляття, подарунок від короля. Закляття, яке реагувало лише на твою присутність. І попередило б мене, якби ти знову його покликала.

«Тікай», — знову беззвучно сказав суріель.

Кров стікала з його зморшкуватих губ. А в очах я бачила біль. Справжній, смертний, як у будь-якої істоти. Якщо Аянта забере його до Гайберну живим… Суріель знав, що може статись і так. Колись він благав мене про свободу… а цього разу готовий був нею поступитися. Щоб я могла втекти.

Молочно-білі очі зіщулилися — від болю і розуміння. «Так, — ніби говорили вони. Тікай».

— Король звів у моїй свідомості щити, — цвірінчала Аянта, — щоб ти не могла завдати мені шкоди, коли я тебе знайду.

Я визирнула зі свого сховку й помітила її на краю галявини. Аянта супилася на суріеля. На ній була та сама бліда мантія, каптур вінчав звичний блакитний камінь. Із нею було лише двоє охоронців. Навіть після всього, що сталося… Вона досі недооцінювала мене.

Я пірнула назад, перш ніж вони мене побачили. І знову зустріла погляд суріеля.

Я дозволила створінню прочитати всі мої почуття, усе, що з неймовірною ясністю у мені сплелося.

Суріель похитав головою. Принаймні спробував.

Але я усміхнулася йому на прощання. І ступила крок на галявину.

— Треба було перерізати тобі горлянку ще тієї ночі, у наметі, — звернулася я до жриці.

Один із солдатів вистрілив у мене.

Я відбила стрілу щитом зі щільного повітря… він прогнувся. Я майже вичерпала всі свої сили. Другої ясеневої стріли мій щит не витримав би…

Обличчя Аянти напружилося.

— Раджу тобі обережніше добирати слова і тон. Я буду твоїм єдиним адвокатом у Гайберні.

— Раджу тобі спочатку мене впіймати, — холодно відповіла я й побігла.

Присягаюся, цей прадавній ліс сам розступався переді мною. Готова заприсягтися, він прочитав мої останні думки, спрямовані до суріеля, і саме тому відкривав мені шлях.

Мені — але не їм.

З останніх сил я тримала рівновагу. Мчала повз дерева, перестрибувала каміння і струмки, оминала порослі мохом валуни. І все ж таки Аянта зі своїми охоронцями майже не відставала. Я чула їхню лайку, хрускіт гілок, які змикалися перед ними, гуркіт каміння, яке виверталося з-під їхніх ніг. Відчувала: мої сили вичерпувалися. Їх стане хіба що на кілька кілометрів.

Відвести їх подалі від суріеля, щоб той мав час утекти. І щоб я мала шанс змусити їх заплатити за все, що вони зробили. За все.

Я відкрилася почуттям, дозволила їм вести мене. Усе інше робив сам ліс.

Можливо, вона чекала на мене. І саме вона наказала деревам розчистити мені шлях.

Гайбернійці наздоганяли. Але я летіла вперед, швидка, наче олениця.

Я почала впізнавати дерева і камені. Ось тут я стояла з Різом — ось там фліртувала з ним. А тут він сидів на великому валуні, чекаючи на мене.

Повітря за мною розімкнулося — від стріли.

Я повернула ліворуч, ледь не влетівши в дерево. Стріла пролетіла далеко від мене. Попереду виднілося світло — галявина.

Я схлипнула від полегшення, навмисне голосно, щоб вони почули.

Одним стрибком вискочила з-під дерев; коліна аж хрустіли, коли я мчала кам’янистою доріжкою до вкритої людським волоссям халупки.

— Допоможи, — видихнула я, спеціально для переслідувачів.

Дерев’яні двері були привітно прочинені. Світ навколо уповільнився, з кожним кроком, кожним ударом серця він ставав чимраз чіткішим. Я проскочила через ґанок.

Ґанок будиночка Ткалі.