Двір крил і руїн

Розділ 38

Мор струснула мене за плечі. Я усвідомила це, бо Різ викинув мене зі своєї свідомості тієї ж миті, як ударив магією у ворогів.

«Ти надто надовго тут затрималася», — сказав він, ніжно проводячи чорним кігтем по моєму обличчю. І я знову полетіла у своє тіло, уздовж зв’язку, а щити зімкнулися за моєю спиною.

— Фейро, Фейро, — повторювала Мор, учепившись мені в плечі так, що її пальці я відчувала навіть крізь обладунок. — Нуж-бо, Фейро!

Я моргнула, раз, удруге. Сонце, кров і вузенька вуличка знову зіткалися перед очима. Нахилилася — і мене знудило просто на бруківку під нашими ногами.

Люди, нажахані, розгублені, витріщалися на нас.

— Ходімо, — сказала Мор, обіймаючи і підтримуючи мене за талію.

Ми рушили до запорошеного провулка, де нікого не було. Подалі від цікавих очей. Я ледве помічала, що діється довкола. На морі бушував сильний шторм, а ураганний вітер ніс флот Гайберну кудись за обрій, у чорну безвість. Магічні сили Різа і Тарквена розкрилися повною мірою, коли король зник.

Я додибала до купи каміння, що осипалося з напівзруйнованого будинку, і мене знову знудило. І знову.

Мор поклала руку мені на спину і стала гладити. Це мене трохи заспокоювало. Перестало нудити.

— Після першої битви зі мною було так само. З усіма нами.

Але річ була не в битві, геть не схожій на те, що я уявляла, — лави солдатів проти лав на якомусь полі, посеред хаосу і бруду. Справжня битва сьогодні була тільки на морі, звідки тепер іллірійці поверталися повітрям на берег.

Я не могла змусити себе навіть полічити, скільки їх уціліло. І не розуміла, як Мор, чи Різ, чи Кассіан та Азріель робили такі підрахунки. Те, що я бачила кілька хвилин тому…

— Король був тут, — видихнула я.

Рука Мор заклякла в мене на спині.

— Що?

Я притулилася чолом до зігрітої сонцем стіни й розповіла їй те, що побачила очима Різа.

Король був тут. І водночас його тут не було. Ще один фокус, омана, закляття. Не дивно, що Різ не зумів атакувати його розум: для цього потрібна була фізична присутність розуму.

Я заплющила очі, коли скінчила свою розповідь, і ще сильніше притислася чолом до каменів.

Мене вкривала кірка з крові та поту. Я намагалася пригадати, яким було моє життя до цього, як почувалися моя душа і тіло, які в мене були пріоритети, як я сприймала світ. Що робила з руками й ногами, коли не билася. Як рухалися мої руки, коли вони не стискали меча? Що я взагалі робила, коли переставала рухатись?

Мор потиснула моє плече, ніби добре розуміла і дивні мої думки, і те, яким чужим стало тіло. Минула Війна тривала довгих сім років. Років. Скільки триватиме ця?

— Треба знайти інших, — сказала вона, допомагаючи мені підвестися.

І розсіяла нас назад до палацу, що височів над містом.

Я не могла змусити себе знову послати думку зв’язком. Подивитися, де зараз Різ. Я не хотіла, щоб він бачив мене — відчував мене — у такому стані. Попри те що знала: він не дорікатиме мені.

Він теж сьогодні проливав ворожу кров на полі бою. І дотепер — багато разів. Як і всі мої друзі.

Я нараз збагнула — тієї миті, коли знавіснілий вітер підхопив мене, — чому деякі правителі, людські та фейрі, віддавали перевагу миру з Гайберном за будь-якою ціну. Відповідь одна: щоб уберегтися від цього жахіття. Від війни.

І причина була не тільки в тому, що вона забирала життя багатьох. А ще й у тому, що війна змінювала душу. Я добре розуміла: навіть якщо пощастить повернутися додому у Веларіс, відчути перемогу, побачити відновлені міста, я вже буду іншою… Ця битва змінила мене. І то вже назавжди.

Війна ще довго залишатиметься зі мною після завершення невидимим шрамом, який із часом, може, і зблякне, але не щезне.

Проте я добре усвідомлювала, що все це заради свого дому, заради Прифії й земель людей, заради інших життів…

Я відчищу свої мечі і змию із себе кров.

Щоб знову, знову і знову ставати до бою.

В одному із середніх поверхів палацу, де опинилися ми з Мор, ніде було ступити ногою: закривавлені солдати Двору Літа скупчилися навколо цілителів, слуги бігали між пораненими, що лежали на підлозі.

У центрі фоє ручаєм текла кров. Вищі Фе переносили сюди поранених, яких було ставало дедалі більше. На широко розплющені, шалені від переляку очі жінок було страшно дивитися.

Кілька іллірійців — так само закривавлених, але з ясними поглядами — заносили своїх поранених через відчинені вікна й балкони.

Ми з Мор роздивлялися кімнату, спостерігали черги людей, відчували запахи смерті, до нас долинали крики поранених.

Я спробувала проковтнути клубок у горлі, але в роті було так сухо, що я не змогла цього зробити. Хотілося пити.

— Де…

Ми з ним одночасно помітили і впізнали одне одного.

Варіан стояв на колінах над пораненим солдатом. У нього на стегні була розверста рана. Він завмер, коли наші погляди зустрілися. Бризки крові на його засмаглій шкірі блищали, мов криваві рубіни, що їх нам колись надіслали. Біляве волосся обліпило голову так щільно, ніби він щойно зняв шолом.

Варіан свиснув крізь зуби, і поруч з ним опинився солдат, замінивши його у спробах зав’язати джгут на нозі пораненого.

Принц Адріати став на рівні. У мене не залишилося ані краплинки магії на свій захист. Спостерігаючи за Різом і королем, я витратила всі сили, і тепер у моїй душі вирувала не магія, та й сама вона пірнула в провалля жаху. Але я відчула, як Мор ставить бар’єри між ним і нами. Я була ворогом Варіана, кровним ворогом. Вони обіцяли вбити мене.

Варіан наближався. Повільно. Скуто. Здавалося, що в нього болить усе тіло.

Гарне його обличчя було страшенно втомлене, через те його вираз здавався байдужим. Він розтулив рота, але не сказав ані слова. Я теж не пустила пари з вуст.

Нарешті він мовив:

— Він у дубовій їдальні. — Варіан так хрипів, що я одразу ж зрозуміла: він довго, дуже довго кричав.

Там, де я вперше обідала з ними.

Я лиш кивнула принцу й стала пробиратися крізь натовп. Мор трималася поруч.

Я гадала, що Варіан має на увазі Різенда.

Але з-за столу з розкладеними картами та схемами назустріч нам підвівся чоловік у срібному обладунку. Тарквен. У залитій сонцем кімнаті було чимало придворних Двору Літа, на яких був бездоганно чистий одяг, а також воєначальники в закривавлених і вкритими брудом обладунках.

Правитель Двору Літа спочатку позирнув на нас, коли ми застигли на порозі. Пильно поглянув на мене, уважно роздивився Мор.

Від колишньої його доброти в обличчі, що її я запам’ятала, не залишилося і сліду. Була холодна, зважена суворість, від якої мені стало трохи моторошно.

Кров текла з довгого порізу на його шиї. Коли він крутнув головою, криваві лусочки навколо рани посипалися йому на плече. Тарквен поглянув на придворних і сказав:

— Залиште нас.

Ніхто не смів навіть озирнутися, коли поквапливо виходили з кімнати.

Під час нашого минулого візиту я зробила дещо жахливе. Збрехала, обікрала його. Залізла в його розум, змусила вважати себе безневинною. Безпечною. І я не звинувачувала його за кривавий рубін. Але якщо він саме зараз захоче помститися…

— Я чув, що ви двоє зачистили палац. І допомогли на вулицях острова.

Слова були глухі — мертві.

Мор схилила голову і мовила:

— Твої солдати хоробро билися пліч-о-пліч з нами.

Тарквен не звернув на її слова уваги, неймовірно блакитні очі дивилися тільки на мене. Роздивлялися кров на мені, дрібні поранення, мій обладунок. А потім обручку на пальці, зоряний сапфір, його оправу, куди набилася вже засохла кров.

— Гадав, що ти прийшла закінчити розпочате, — сказав мені Тарквен.

Я не насмілювалася ворухнутись.

— Я чув, що Темлін шукає тебе. А потім почув про падіння Двору Весни. Знищеного зсередини. Його люди бунтують. А ти зникла. Коли я побачив у небі іллірійські легіони… вирішив, що ти прийшла й по мене. Допомогти Гайберну нас добити.

Варіан не сказав йому про записку, яку він передав Амрен. То було не благання про допомогу, то було застереження для Амрен: в останню хвилину — рятуватися. Тарквен не знав, що ми прийдемо.

— Ми ніколи не об’єдналися б з Гайберном, — сказала Мор.

— Я говорю з Фейрою Арчерон.

Я була неабияк здивована тим, що Тарквен дозволив собі такий тон. Мор наїжачилася, але змовчала.

— Чому? — важко спитав він.

Сонце сяяло на його криці — тонкої роботи, схожій на риб’ячу луску.

Я не знала, про що він питає. Чому я підманула його й обікрала? Чому ми прийшли на допомогу? Чому і те, і те?

— У нас спільна мрія. — Мені більше не було чого сказати.

Об’єднаний світ, у якому нижчих фейрі більше не принижуватимуть. Кращий світ.

Цілковита протилежність тому, чого прагне Гайберн. І за що б’ються його союзники.

— Це так ти виправдовуєш свою крадіжку?

Моє серце пропустило удар.

З-за моєї спини прозвучав голос Різенда, який, поза сумнівом, розсіявся просто сюди.

— У мене і моєї судженої були на те свої причини, Тарквене.

Від його рівного тону в мене підігнулися коліна. Але на забризканому кров’ю обличчі не було болю від якихось ран, темний обладунок — такий самий, як у Азріеля і Кассіана — залишився цілим. Проте я помітила і кілька глибоких подряпин на ньому.

«Кассіан і Азріель?»

«Цілі. Розбивають табір у горах, наглядають за пораненими іллірійцями».

Тарквен роздивлявся нас обох, по черзі.

— Суджена.

— Хіба це не було очевидно? — Різ підморгнув йому. Але погляд його лишався суворим, пронизливим, загнаним.

У мене занило серце.

«Король залишив якусь пастку для…»

Різ поклав долоню мені на спину.

«Ні. Ні, зі мною все гаразд. Мене бісить, що я не розпізнав ілюзію, але… все добре».

Обличчя Тарквена враз стало маскою холодної люті.

— Коли ти пішла до Двору Весни, збрехала Темліну про свої справжні наміри, знищила його територію… Тоді ти широко розчинила Гайберну двері. Його кораблі прийшли у гавані Весни.

Гайберн, напевне, чекав моменту падіння Стіни, щоб одразу ж пливти на південь.

— Це ти розчахнула перед ним двері у мої води. Ти в цьому винна, — прогарчав Тарквен.

Я відчула, як здригається Різ. Але зовні це було не помітно, бо він спокійно сказав:

— Ми цього не спричинили. Гайберн сам обирає, без нас, як йому діяти. — Він крутнув головою в бік Тарквена. — Мої сили стануть табором у горах, доки ти не вирішиш, що місто в безпеці. І тільки після цього ми покинемо твій Двір.

— І що ви наміряєтеся вкрасти цього разу?

Різ завмер, зважуючи, як я зрозуміла, чи слід вибачитися. Пояснити.

Я позбавила судженого вагань.

— Подбай про поранених, Тарквене, — порадила йому я.

— Не смій мені наказувати.

Я дивилася в обличчя колишнього адмірала Двору Літа — принца, який командував флотом у гавані. Я бачила, як утома, злість і горе туманять його очі.

Загинули люди. Багато людей. Місто, до відбудови якого він доклав стільки зусиль, зарощуючи рани, завдані Амарантою…

— Ми до твоїх послуг, — сказала я йому і попрямувала до дверей.

Мор трималася поруч, і ми одночасно вийшли з нею в коридор, де радники та солдати зустріли нас уважними поглядами.

— У мене не було вибору, — почула я напружений голос Різа. — Я намагався уникнути цього, Тарквене. Зупинити Гайберн, перш ніж він просунеться так далеко.

— Геть з мого Двору. І армію свою забирай. Бухту ми тепер утримаємо, і Гайберн не зможе заскочити нас зненацька.

Мовчання. Ми з Мор зупинилися біля відчинених дверей, не обертаючись, але дослухаючись.

Різ не змовчав, вислухавши самовпевнену заяву Тарквена.

— Я надивився на нього ще на тій Війні, і кажу тобі, що ця атака — лише маленький натяк на втілення його планів.

Різ помовчав.

— Приходь на зустріч, Тарквене. Ти потрібен нам. Ти потрібен Прифії.

Знову тривале мовчання.

— Забирайся, — нарешті сказав Тарквен.

— Сказане Фейрою досі в силі: ми до твоїх послуг.

— Забирай свою суджену і йди звідси геть. І раджу тобі попередити її, що Вищим Лордам не віддають наказів.

Я напружилася, готова розвернутись, але Різенд сказав:

— Вона Вища Леді Двору Ночі. І діє за власним бажанням.

Фейрі, що стояли перед нами, аж відсахнулися від нас, почувши таке. Тепер його придворні вивчали мене буквально з ротуленими ротами. І шепотілися між собою.

Тарквен тихо, гірко розсміявся:

— Тобі й справді начхати на традиції.

Різ нічого не відповів. Його розмірені кроки наблизилися, долоня зігріла моє плече. Я звела на нього очі, гостро відчуваючи, як на нас дивляться. Як дивляться на мене.

Різ поцілував мене у вкриту потом і кров’ю скроню, і ми зникли.