Двір крил і руїн

Розділ 11

Спочатку я відчула холод.

Прозорий кришталевий холод повітря, помережаного запахами глини й зопрілого листя.

У сутінках світ за вузьким виходом з печери здавався мозаїкою з червоного, золотого, брунатного й зеленого кольорів, старезних товстих дерев і моховиння під ними, крізь яке подекуди стирчали валуни, відкидаючи довгі чорні тіні.

Ми вийшли, не опускаючи мечів і навіть тамуючи дихання. Але й у Дворі Осені не було охоронців біля входу на території Берона — принаймні тих, що їх ми могли б побачити й запах яких могли б відчути.

Без магії я знову почувалася сліпою, не здатною розкинути сигнальні тенета між древніх золотих дерев, щоб піймати можливу присутність свідомості інших Фе.

Геть безпорадна… То ось яка я була раніше. І як же я могла так довго прожити, не маючи… Я не хотіла навіть думати про це.

Тихою котячою ходою ми ступали на каміння й мох, оминаючи гілки, щоб хрускотом не порушити тиші. Повітря було таке холодне, що з ніздрів вихоплювалися хмаринки пари.

Ми йшли і йшли на північ не зупиняючись… Різ уже мав зрозуміти, що наш зв’язок урвався, і зараз, напевне, намагався зрозуміти, чи входять такі зміни в мої задуми. Щоб мене знайти, йому довелося б розкрити наші спільні плани. Різ не піде на такий ризик.

Він здогадається. Але поки що… Доки він не почує мене, не почне шукати, я не повинна зупинятися.

Я дозволила Люсьєну йти попереду мене, а сама, до всього дослухаючись, вдивлялася в темряву лісу. Моя магія досі мовчала. Колись я покладалася тільки на зір, слух та інтуїцію. Тепер же магія стала для мене чимось на кшталт милиці, на яку я звикла спиратися.

Ми йшли крізь ліс. Сонце вже котилося за пруг. Ставало дедалі холодніше.

Ми навіть словом не перемовилися відтоді, як вийшли з печери між Дворами. Я відчувала напруженість Люсьєна й розуміла, що він ні про що не розпитує мене тільки через необхідність зберігати тишу.

До іншої печери ми дійшли, коли ніч уже впала на землю, але місяць ще не зійшов. Темрява зовні і всередині була майже однакова. Я зупинилася біля входу.

— Вона нікуди не веде. — Голос у Люсьєна був холодний і глухий. — Але загинається вбік від входу й далі нікуди не веде. Це сховає нас від чужих поглядів.

І все одно я дозволила йому пройти першим.

Кожен мій рух був сповільнений і озивався болем у всьому тілі. Але я все одно рушила за Люсьєном у печеру і зайшла за той вигин, про який він казав.

Ударив кремінь — це Люсьєн навпомацки знайшов кресало, викресав вогонь і запалив свічку. В убогому її полум’ї я оглянула місце нашого нічлігу.

Свічка, яку запалив Люсьєн, стояла на природній поличці з каменю, а на підлозі під нею лежали три підстилки з покривалами, притрушені листям і вкриті павутинням. У центрі печери темніло заглиблення для вогнища, стеля над ним була закіптюжена.

Сюди достеменно ніхто не заходив не те що протягом місяців, а протягом років.

— Раніше я ночував тут під час полювання. Перш ніж… пішов, — сказав Люсьєн, роздивляючись запилюжену книжку у шкіряній палітурці, яка лежала на полиці поряд зі свічкою. Він шумно струсив з неї пил і поклав її туди, де взяв.

— Заночуємо тут. А вранці знайдемо собі щось поїсти.

Я підняла з підлоги найближчий матрац і струсила з нього листя.

— Ти й справді це спланувала, — сказав він нарешті.

Я всілася на матрац, зверху поклала підстилку і стала порпатися в торбі. Спочатку витягла теплий одяг, їжу і припаси, що їх мені надбала Ейсіл.

— Так.

— І це все, що ти можеш мені сказати?

Я понюхала їжу, міркуючи, чи не отруєна й вона. Отрута могла бути будь-де.

— Їсти це буде надто ризиковано, — сказала я нарешті, уникаючи відповіді на запитання Люсьєна.

Але він на це не зважив.

— Я знав. Я знав, що ти брешеш, від тієї миті, коли з тебе виходило те сяйво в Гайберні. Моя подруга з Двору Світанку має таку силу — і світло в неї ідентичне. Але це світло не має жодної з властивостей, про які ти брехала.

Я зіштовхнула торбу з постілі.

— Тоді чому ти не сказав йому? Адже в усьому іншому ти залишився його вірним псом.

Очі Люсьєна замерехтіли. Так, наче перебування на рідній землі змусило розплавлену в його серці руду піднятися на поверхню.

— Що ж, мені приємно, що ти скинула маску.

Так. Я дозволила йому побачити все — але зберегла на обличчі холодну байдужість.

Люсьєн пирхнув.

— Для мовчання в мене було дві причини. По-перше, говорити таке було все одно що бити того, хто й без того впав. Я не міг позбавити його останньої надії.

Я пустила очі під лоба, висловлюючи цим свій захват від його благородства.

— По-друге, — різко додав він, — я знав, що в разі, коли не помиляюся у своїх припущеннях, видам тебе, то ти зробиш усе, щоб я більше ніколи не побачив Елейн.

Я до болю загнала нігті собі в долоні, але не ворухнулася, лише вишкірила на Люсьєна зуби.

— То ось чому ти тут. Не тому, що більше не хотів підтримувати зрадницькі дії Темліна. Ти вирушив за Елейн, повіривши в те, що вона справді твоя, тобі належить.

— Вона моя суджена, і вона в руках мого ворога…

— Я від самого початку казала, що Елейн у безпеці і про неї дбають.

— І я повинен був вірити тобі?

— Так, — різко відповіла я. — Повинен був. Тому що якби я бодай на мить повірила, що мої сестри в небезпеці, то жоден Вищий Лорд і жоден король не завадили б мені кинутися їм на допомогу.

Він лише похитав головою. Відблиски сяйва свічки затанцювали на його волоссі.

— Тобі ще стає нахабства сумніватися в моїх почуттях до Елейн. Цікаво, а що ти насправді відчувала до мене? З якої причини ти планувала врятувати мене від своїх руйнівних дій? Через щиру дружбу чи тому, що боялася, коли б то моя смерть якимось чином не вплинула на неї?

Я не відповіла.

— Ну, не хочеш відповідати на це запитання — поставлю інше. Який план був у тебе щодо мене, доки не втрутилася Аянта?

Я нігтем підчепила з підстилки напівзгнилу нитку й висмикнула її.

— З тобою нічого поганого не сталося б.

— А як щодо Темліна? Ти і його збиралася прибрати на прощання і просто не встигла?

Я висмикнула ще одну нитку з підстилки.

— Я про це думала.

— Але?

— Але вирішила, що кращим покаранням для нього буде дати йому можливість спостерігати, як руйнується його Двір. Це страшніше покарання. І триває довше, ніж легка смерть. — Я зняла із себе перев’яз із ножами й опустила на підлогу з дикого каменю. — Ти його емісар. Ти повинен розуміти, що його перерізана горлянка попри моє задоволення навряд чи приверне до нас можливих союзників у цій війні.

Я не стала казати того, що вона лише дасть Гайберну ще більше шансів нас роз’єднати.

Люсьєн схрестив руки на грудях, готуючись, напевне, до довгої серйозної сварки. Але я його випередила.

— Я втомилась. А голоси вночі відлунюють на велику відстань. Отож продовжимо цю розмову завтра.

Своїм поглядом Люсьєн ніби ставив на мені тавро.

Я опустилася на постіль, намагаючись зручніше вмоститися на вологому запилюженому матраці. Укрилася плащем, але очі не заплющувала.

Я не ризикувала спати. У Люсьєна був шанс передумати, адже він почувався пішаком у моїй грі.

Я просто тихо лежала, намагаючись ні про що не думати… Це давало нехай відносний, але все ж спокій моєму втомленому тілу.

Люсьєн дмухнув на свічку, і я почула, як він теж лягає.

— Якщо мій батько дізнається, що до тебе перейшла частина його сили, він вистежить тебе і вб’є, — сказав він уже в цілковитій темряві. — Уб’є передусім за те, що ти навчилася нею володіти.

— Нехай стає в чергу, — відповіла я. — Він не єдиний, хто жадає мене вбити.

Виснаженість, мов ковдрою, ще огортала мене, коли ранкове світло врешті поплямувало сірі стіни печери.

Більшу частину ночі я протремтіла від холоду, різко реагуючи на кожен звук, що долинав до нас із лісу. А ще гостро реагувала на кожен порух Люсьєна на підстилці.

Коли він розплющив очі й підвівся, я, глянувши на його виснажене обличчя, зрозуміла, що він теж не спав. Можливо, він думав, що я можу від нього втекти. А може, боявся, що нас знайдуть його рідні. Чи мої.

Ми зміряли одне одного поглядами.

— І що тепер? — прохрипів він, проводячи широкою долонею по обличчю.

Різ не прийшов за мною. Зв’язку з ним не було. Я звернулася до своєї магії, але від неї залишився попіл від згаслого вогнища.

— Прямуймо на північ, — сказала я. — Ітимемо, поки не скінчиться дія отрути, щоб ми нарешті змогли переноситися.

Або поки я не зможу налагодити зв’язок із Різом та іншими.

— Рухаючись на північ, ми потрапимо у володіння мого батька. Треба оминути їх зі сходу або заходу.

— Ні. Шлях на схід приведе нас надто близько до кордону з Двором Літа. І я не хочу гаяти часу, прямуючи так далеко на захід. Ми підемо прямо. На північ.

— Охоронці мого батька вмить нас помітять.

— Тоді докладатимемо всіх зусиль, щоб залишатися невидимими.

Я підвелася й витрусила з торби залишки отруєної їжі. Хай їдять її щури чи будь-хто, хто проникне до печери.

Іти лісами Двору Осені було все одно, що потрапити до шкатулки з дорогоцінними прикрасами.

Кольори були такі живі та яскраві, що, забувши про небезпеку, яка чатувала на нас, хотілося зупинитися і споглядати цю красу.

Ближче до півдня паморозь розтанула під масляно-жовтими променями сонця. Тепер можна було подумати про якийсь харч. На кожен мій крок шлунок відповідав голодним бурчанням. Люсьєн крутив навсібіч головою, намагаючись завважити в лісі бодай щось їстівне. Його волосся спалахувало на сонці, як осіннє листя в нас над головою.

Його ліс. По праву крові й закону. Він був сином цього лісу. Його породженням. Люсьєн здавався майже вирізьбленим із нього. Навіть його металеве око тут не видавалося неприродним.

Невдовзі Люсьєн зупинився біля нефритового струмка, що в’юнився серед гранітних скель, і повідомив, що колись тут він ловив форель.

Я заходилася робити простеньку вудку, але Люсьєн просто стягнув чоботи, підкотив холоші, увійшов у воду по коліна й голими руками впіймав велику рибину. Волосся він зав’язав у високий хвіст, і тільки кілька пасом вибилися. Я досі намагалася знайти щось, що замінило б ліску, а він уже кинув на берег другу рибину.

Ми мовчали, поки риби не перестали битися й затихли. Їх луска красиво мінилася на сонці. А тоді Люсьєн звичним жестом підхопив обидві рибини за хвости, так наче робив це саме тут, біля цього струмка, не раз.

— Я почищу їх, а ти розклади вогнище, — сказав він мені.

Серед білого дня світло від вогнища ніхто не помітить. Але дим… Проте виходу не було — це цілком оправданий ризик.

Ми мовчки ждали, поки риба засмажиться на вогні. А потім так само мовчки їли її.

На північ ми йшли вже п’ять днів, майже не розмовляючи.

Володіння Берона були такі великі, що нам знадобилося три дні, щоб зайти в них, перейти і нарешті полишити їх. Люсьєн вів нас околицями, реагуючи на кожен звук.

Лісовий Дім — так називався замок Люсьєнового батька. Він розповідав мені, як улаштована ця споруда, схована серед дерев та скель. Її надземна частина має кілька поверхів. Підземна набагато ширша й довша. Розміри Лісового Дому вражали. За словами Люсьєна, на те, щоб пройти його з кінця в кінець, потрібно кілька годин. Зусібіч замок охороняють. Охоронці пантрують не тільки на землі, а й на вкритих моховинням дахах споруди, на деревах, а також на вершинах скель.

Жоден ворог не міг дістатися оселі Берона. І ніхто не міг вийти без його особистого дозволу.

По тому, як Люсьєн зсутулився, я здогадалася, що ми зайшли в особливо небезпечну смугу. Де ж було місце розташування загонів охоронців, де їхні пости, він не знав.

Я сама теж уже давно зіщулилася зі страху і втоми. Та ще й не висипалася, хіба що дозволяла собі придрімати, коли чула, що дихання Люсьєна стає глибоким і рівним. Знала, що довго так не витримаю. Могла зірватися. А магічна сила до мене не поверталася. Я втратила здатність виставляти щит. Не відчувала заздалегідь і можливої небезпеки… Доводилося покладатися на звичайні почуття.

Чи шукає мене Різ? Як реагує він на моє дивне мовчання?

Шкода, що я не надіслала йому повідомлення. Не сказала, що збираюся йти, не повідомила, де мене шукати. Треба знайти спосіб сповістити його. Повідомити, що я йду на північ і як мене знайти.

Отрута — ось чому наш зв’язок здавався таким притлумленим.

Мабуть, після близнюків треба було вбити і Аянту. Але досить того, що вже скоєно.

Я потерла втомлені очі й сіла перепочити під яблунею, що трапилася нам на шляху. Її гілки гнулися під вагою великих соковитих плодів. Я накидала в торбину найрум’яніших. Два яблука відразу з’їла, а недогризки кинула біля себе. Третє недоїдене лежало в мене на колінах. Яблука ніхто не збирав. Вони падали і гнили, поширюючи довкола солодкуваті пахощі. Вони заспокоювали, так само як і дзижчання бджіл, що обліпили падалицю.

Після того, що зробили з яблуком принц із принцесою Гайберну, підсунувши його мені, я заприсягла більше ніколи в житті навіть не куштувати цих плодів. Але голод давався взнаки, розмиваючи мої острахи.

Люсьєн, який сидів за кілька кроків від мене, доїв четверте яблуко і закинув недогризок у кущі, а я взялася доїдати третє яблуко.

— Ми зовсім поряд із фермами й полями, — сказав він. — Треба триматися подалі від них. Батько мало платить селянам, тож вони готові на все, щоб заробити.

— Навіть повідомити про місцезнаходження одного із синів Вищого Лорда?

— І це також.

— Вони тебе не люблять?

Він зціпив зуби.

— Як наймолодший із сімох синів я був не те щоб комусь бажаний чи небажаний. Може, це й на краще. Я зміг навчатися довше, ніж брати. Їх батько досить швидко випхав правити територіями нашого Двору. Я ж досхочу міг тренуватися, оволодівати воїнським ремеслом. Усі знали, що я не такий дурний, щоб прокладати собі шлях до влади, йдучи по головах. А коли навчання стало мені нудним, так само як і тренувальні поєдинки, я взявся дізнаватися від мешканців цієї землі все про неї, що тільки міг. І про її мешканців також.

Люсьєн, крекчучи, підвівся. Сонце, яке вже хилилося до обрію, кидало промені йому на голову і мінилося у волоссі рудими і криваво-червоними кольорами.

— Як на мене, твоє теперішнє життя більш гідне, ніж те, яким воно могло бути в сім’ї Вищого Лорда, де наймолодший син став зайвим.

Він звів на мене довгий важкий погляд.

— Тобто ти вважаєш, що мої брати докладали б усіх зусиль, щоб зламати і вбити мене, керуючись лише ненавистю?

Мене мов морозом обсипало. Але я доїла яблуко, звелася на ноги й зірвала собі з низенької гілки ще одне.

— А ти б хотів отримати її? Батькову корону?

— Ніхто й ніколи мене про це не питав, — завважив Люсьєн, коли ми, оминаючи зогнилу падалицю, рушили далі. Прогріте повітря здавалося ще більш липким і солодким. — А втім, хай там як, корона була не варта того кровопролиття, якого вимагала. Та й сам Двір також. Навіть якби я отримав корону, то мені довелося б правити дволикими, хитрими, лицемірними одноплемінниками.

— Лисячий Лорд, — засміялася я, згадавши маску, яку він колись носив. — Але ти не відповів на моє запитання про те, чому ці люди ладні видати тебе батькові, щоб на цьому заробити.

Попереду розкинулося золоте поле, яке легкою хвилею котилося аж до далекої темної смуги дерев.

— Після Джезмінди вони б залюбки це зробили.

Джезмінда. Ніколи раніше він не називав імені своєї коханої дівчини.

Люсьєн пірнув у неспокійне море золотого колосся.

— Джезмінда була сільською дівчиною.

Ячмінь шумно зітхав під вітром, і слова Люсьєна я ледь почула.

— А коли я не зміг її захистити, то зрадив їхню довіру до мене. Я забігав у деякі домівки, коли тікав від братів. Щоразу мене проганяли. Вони не могли простити мені того, що скоїв з нею батько.

Навколо нас коливалися хвилі білого й золотого колосся, над головою синіло чисте небо.

— І я не можу їх у цьому звинувачувати, — додав він.

Лиш надвечір ми дійшли до краю цієї родючої долини. Люсьєн запропонував тут переночувати, але я не погодилася — треба було рухатися далі, вгору крутими пагорбами, до підніжжя сірих, укритих снігом гір, що позначали початок того хребта, який межував із горами Двору Зими. Якби ми змогли дістатися кордону за день чи два, можливо, мої сили повернулися б і я змогла б поспілкуватися з Різом або ж перенестися на ту відстань, що відділяла від дому.

Сходити на ці гори серед величезних крутих валунів, поцяткованих мохом, було дуже важко. Жорсткі білі трави під ногами шипіли, мов змії. Вітер розвівав наше волосся. Що вище ми підіймалися, то ставало холодніше.

Сьогодні вночі… Так, уночі, найвірогідніше, нам доведеться ризикнути й розкласти вогнище. Це єдина можливість дожити до ранку.

Ми здолали ще один підйом, залишивши за спинами долину й ліс, який тепер здавався зеленкуватою річкою, що в’юнилася десь на лінії небокраю. Люсьєн тяжко дихав. Десь таки мав бути вхід у гори, який дав би нам змогу зникнути з чужих очей.

— А ти зовсім не захекалася, — завважив Люсьєн, сідаючи на плоский валун.

Я закинула назад пасма волосся, що били мене по обличчю, і коротко йому відповіла:

— Тренувалася.

— Я здогадався, коли ти виверталася від атак Даґдана.

— Мені підіграв елемент несподіванки, він просто не чекав від мене такої спритності.

— Ні, — дуже тихо сказав Люсьєн, коли я дісталася підніжжя наступного валуна. — Я маю на увазі не лише поєдинок.

Нігті аж завили, коли я вчепилася в сусідній валун, щоб підтягтися нагору. Люсьєн правив своє:

— Ти захищала мене… і з ними, і з Аянтою. Дякую.

Слова відгукнулися всередині чимось болісним, і я була вдячна вітру, який ревів довкола нас. Якщо в мене на очах і забриніли сльози, то це хіба що від нього.

Я спала — нарешті спала.

Під палахкотіння полум’я в багатті, що його ми розпалили в печері, на яку нарешті натрапили, в теплі, на відносно безпечній відстані від небезпеки сон нарешті здолав мене.

І уві сні я, здається, якось зуміла впливти в розум Люсьєна, так ніби нарешті моя магічна сила стала потроху жевріти в мені.

Я дрімала біля маленького багаття, в оточенні грубих стін. Печера була така невеличка, що ледве вмістила нас двох із вогнем. Мені снилася вітряна ніч у горах, я чула всі звуки, які чув і Люсьєн, охороняючи наш табір.

Якоїсь миті я відчула, що він дивиться на мене.

Я й не здогадувалася, якою юною я здаюся уві сні і яка в мене людська, а не фейська подоба.

Коса тугим канатом лежала в мене на плечі, рот напіврозтулений, обличчя змарніло від довгих днів без відпочинку і майже без їжі.

Мені снилося, що Люсьєн зняв із себе плащ і накрив мене ним поверх ковдри.

А потім я відлетіла, вислизнула з його свідомості, і сон поніс мене в інше місце. Туди, де я дозволила зоряному морю заколисати мене.

Рука обхопила моє обличчя так сильно, що я прокинулася від болю в самісіньких кістках.

— Поглянь, кого ми знайшли, — розтягуючи слова, жорстко мовив чоловічий голос.

Я впізнала це обличчя — руде волосся, бліду шкіру і вовчу посмішку. Двох інших, які притиснули Люсьєна до підлоги, я теж упізнала.

Це були його брати.