Снігопад

Розділ 8

Язик пощипує, він розуміє, що забув проковтнути пиво в реальності.

Доволі іронічно, що Хуаніта прийшла сюди у примітивному чорно-білому аватарі. Адже саме вона винайшла спосіб змусити аватари виявляти щось подібне до людських емоцій. Цього Хіро ніколи не забував, бо більшість своєї роботи вона виконала, коли вони ще були разом, і щоразу, коли аватар виглядає здивованим, злим чи пристрасним, він бачить у цьому відлуння себе самого чи Хуаніти — вони Адам і Єва Метасвіту. Це непросто забути.

Невдовзі після того, як Хуаніта і Да5ид розлучилися, «Чорне сонце» вийшло на ринок. І коли хакерам набридло рахувати гроші, просувати спін-офи, купатися в захваті решти членів хакерської спільноти, вони збагнули, що успіх закладу принесли не алгоритми для уникання зіткнень, не демони-викидайли чи щось інше. Вся річ була в роботі Хуаніти. Запитайте бізнесменів із Ніппонського Квадранту — вони приходять сюди для ділових бесід із білими комірцями з усього світу, і для них такі зустрічі нічим не гірші за бесіди віч-на-віч. Вони переважно навіть не зважають на сказане — зрештою, багато чого втрачається у процесі перекладу, — а зважають вони на вираз обличчя, на мову тіла тих, із ким балакають. Саме так вони дізнаються, що коїться в людини у голові: конденсують факти з імли нюансів.

Хуаніта не збиралася аналізувати цей процес, вона стверджувала, що в ньому є щось ефемерне, недоступне для пояснення словами. Вона була радикальна католичка і замалим не спала з чотками, тому не вбачала у такому поясненні нічого особливого, але комп’ютерникам це не сподобалося. Вони казали, що то ірраціональний містицизм, тож Хуаніта звільнилась і влаштувалася в якусь ніппонську компанію — там не заперечували проти будь-якого ірраціонального містицизму, якщо це приносило гроші.

Більше Хуаніта не приходить до «Чорного сонця». Почасти тому, що досі вогнем дише на Да5ида та інших хакерів, які ніколи не цінували її роботи. Але ще вона вирішила, що сама концепція є фальшивою. Хоч би як круто все виглядало, Метасвіт викривлює спілкування людей, а вона не хотіла таких викривлень у своїх взаєминах з іншими.

Да5ид помічає Хіро, поглядом показує, що зараз не найкращий час. Зазвичай такі невловимі жести у системному шумі втрачаються, але в Да5ида дуже хороший комп’ютер, та ще й аватар йому допомагала робити Хуаніта, тож повідомлення досягає мети так само непомильно, як скерований у стелю постріл.

Хіро розвертається, поволі плентається уздовж великого круглого бару. На більшості з шістдесяти чотирьох стільців сидять третьорядні шоубізники групками по двоє і троє, зайняті тим, що вдається їм найкраще: плітками та інтригами.

— От ми з режисером і поїхали на обговорення сценарію. В нього є будинок на узбережжі...

— Шикарний?

— Навіть не питай.

— Я чула. Дебі була там на вечірці, ще коли будинок належав Фреду і Мітці.

— Гаразд, проїхали, але там є одна сцена, на самому початку, коли головний герой прокидається на смітнику. Ідея в тому, щоб показати, знаєш, який він весь у відчаї...

— Його божевільну енергію...

— От, саме її.

— Потрясно.

— І мені подобається. А він хоче замінити її сценою, в якій герой десь посеред пустелі на покинутому звалищі розстрілює з базуки старі машини.

— Жартуєш!

— Так от, сидимо ми собі в тому його бісовому патіо на пляжі, і тут він починає — вжух! вжух! — імітувати кляту базуку. Він просто зациклився на цій ідеї. Типу, він реально хоче засунути в кіно базуку. Але, думаю, я його від цього відмовив.

— Класна сцена. Але таки так, базука справляє геть не той ефект, що смітник.

Хіро затримується саме настільки, щоб прослухати цей діалог, потім іде далі. Він знову бурчить «Табло», викликає магічну мапу, позначає власне розташування, а тоді зчитує ім’я сценариста, що сидить поруч. Пізніше він може перелопатити профільні публікації, щоб з’ясувати, над яким сценарієм працює цей хлопець, а відтак — що це за таємничий режисер, схиблений на базуках. Оскільки всю цю бесіду він почув через свій комп’ютер, то й мав повний аудіозапис. Пізніше він зможе обробити його, замаскувати голоси, а тоді завантажити до Бібліотеки під теґом із прізвищем режисера, і сотні виголоднілих сценаристів шукатимуть цю розмову, слухатимуть її знову і знову, аж поки завчать напам’ять, і платитимуть Хіро за цей привілей, а вже за кілька тижнів сценарії з базукою потоком ринуть режисеру на стіл. Вжух!

Квадрант рок-зірок надто яскравий, щоб на нього дивитися. Аватари рок-зірок мають такі гаєри, про які самі рок-зірки, власне кажучи, можуть лише мріяти. Хіро нашвидкуруч сканує квадрант, дивиться, чи немає там його друзів, але бачить переважно паразитів і колишніх знаменитостей. Більшість знайомих Хіро — майбутні зірки або амбітні новачки.

На Квадрант кінозірок дивитися трохи легше. Актори люблять приходити сюди просто тому, що це «Чорне сонце», а тут вони завжди виглядають не гірше, ніж на екрані. І, на відміну від бару чи клубу в реальності, вони можуть зайти сюди, фізично не покидаючи свого обійстя, номера люкс, лижного шале, кабіни приватного літака чи чого там у них іще. Тут вони можуть пиндючитись і спілкуватися з друзями, не ризикуючи зустрітися з кіднеперами, папараці, очманілими сценаристами, найманими вбивцями, колишніми дружинами (чоловіками), продавцями автографів, становими, психованими фанатами, наразитися на пропозиції одруження та жовтих колумністів.

Він сповзає з барного стільця та поновлює неквапливий рух уздовж бару, промацуючи Ніппонський Квадрант. Там, як і зазвичай, багато чоловіків у костюмах. Деякі з них спілкуються з ґрінґо з Індустрії. Значну частину Квадранта, дальній кут, відгороджено тимчасовою заслоною.

Знову викликає Табло. Хіро з’ясовує, які саме столики опинилися по той бік заслони, починає зчитувати імена. Єдине, яке він упізнає відразу, — американське: Л. Боб Райф, монополіст на ринку кабельного телебачення. Вагоме ім’я в Індустрії, хоча бачать його лише зрідка. Він зустрічається із цілою зграєю великої ніппонської риби. Хіро заносить імена до комп’ютера, щоб пізніше пробити їх у базі даних ЦРК і з’ясувати, хто вони, власне, такі. Скидається на те, що це велика і важлива зустріч.

— Спецагенте Хіро! Як справи?

Хіро озирається. Хуаніта стоїть просто позад нього у своєму чорно-білому аватарі, але все одно має гарний вигляд.

— Як життя? — питає вона.

— Нічого. А ти як?

— Чудово. Сподіваюся, ти не проти поговорити зі мною в цьому страшнючому факсовому аватарі.

— Хуаніто, мені на тебе у факсі все одно дивитися приємніше, ніж на більшість жінок з плоті й крови.

— Дякую, заразо ти улеслива. Давненько ж ми не бачилися, — зауважує вона, ніби в цьому є щось особливе. Щось відбувається. — Сподіваюся, ти не влипнеш у «Снігопад». Да5ид мене не слухає.

— Я що, по-твоєму, взірець самодисципліни? Я саме такий хлопець, який у щось подібне і встрягне.

— Я тебе надто добре знаю. Ти імпульсивний, але дуже розумний. У тебе рефлекси фехтувальника.

— І як це пов’язано з наркоманією?

— Це означає, що ти вмієш помічати проблеми і знешкоджувати їх. Це інстинкт, а не засвоєний навик. Ось ти щойно обернувся, побачив мене, і на твоєму обличчі відразу з’явився цей вираз: що відбувається? що там надумала Хуаніта?

— Я не знав, що ти спілкуєшся з людьми в Метасвіті.

— Спілкуюся, якщо терміново треба з кимось переговорити. А з тобою я можу говорити в будь-якій формі.

— Чому зі мною?

— Сам знаєш. Через нас. Пригадуєш? Через наші стосунки, коли я писала цю штуку, і зараз ми з тобою єдині люди, які можуть спілкуватися у Метасвіті чесно.

— Ти все така ж таємнича і трохи намахана, — каже він усміхаючись, щоб його слова можна було сприйняти за такий собі комплімент.

— Хіро, ти навіть не уявляєш, наскільки я зараз таємнича і намахана.

— І наскільки ти зараз таємнича і намахана?

Вона сторожко дивиться на нього. Точнісінько так само вона дивилася, коли багато років тому він зайшов до її офісу.

Нарешті йому на гадку спадає замислитися, чому вона завжди така насторожена в його присутності. В коледжі він думав, що вона побоюється його інтелекту, але вже не перший рік добре знав, що це її найменше турбує. На роботі в «Чорному сонці» він вважав, що то просто жіноча пильність — Хуаніта боялася, що він спробує затягти її в ліжко. Але зараз це питання навіть не розглядається.

На цьому вже доволі пізньому етапі своєї романтичної кар’єри він достатньо хитрий, щоб вигадати нову теорію: вона обережна, бо він їй подобається. Подобається мимоволі. Він — саме той спокусливий, хоч і цілковито хибний романтичний вибір, якого намагається уникати така розумна дівчинка як Хуаніта.

Точняк, річ саме в цьому. Дорослішання має і свої плюси.

Не відповідаючи на його запитання, вона каже:

— Я хочу щоб ти зустрівся з одним моїм знайомим. Джентльмен і науковець на ім’я Лаґос. І він надзвичайно цікавий співбесідник.

— Твій хлопець?

Хуаніта обмірковує відповідь, замість того щоб одразу напуститися на нього.

— Попри мою поведінку в «Чорному сонці», я не трахаюся з усіма співробітниками направо і наліво. А якби й так, то не з Лаґосом.

— Не твій тип?

— Навіть близько.

— А який він, твій тип?

— Старий і багатий блондин без уяви, але зі стабільною кар’єрою.

Він ледь це не проґавив, але встигає упіймати фразу за хвоста.

— Знаєш, я міг би пофарбуватись. А одного дня навіть постаріти.

Вона насправді сміється. Такий сміх миттю знімає напругу.

— Повір мені, Хіро, я остання людина, з якою ти зараз захотів би зв’язуватися.

— Це ти про свої церковні заморочки? — питає він. Хуаніта вкладала надлишок коштів у власне відгалуження католицької церкви — вона вважала себе місіонеркою для розумних атеїстів усього світу.

— Давай без зверхності, — каже вона. — Саме з таким ставленням я і борюся. Релігія — не для простаків.

— Даруй. Просто це трохи нечесно — ти можеш прочитати кожен вираз на моєму обличчі, а я дивлюся на твоє через якусь блядську завірюху.

— Це точно пов’язано з релігією, — каже вона. — Але все воно настільки складне, а ти настільки необізнаний у цій царині, що я навіть не знаю, з чого почати.

— Гей, та я в школі щонеділі ходив до церкви. Я в хорі співав!

— Я знаю. В цьому й проблема. Дев’яносто дев’ять відсотків того, що відбувається в більшості християнських церков, узагалі ніяк не пов’язано зі справжньою релігією. Всі розумні люди рано чи пізно це помічають, а тому роблять висновок, що гімна собачого там на всі сто відсотків, і тому в умах людей атеїзм пов’язаний із високим інтелектом.

— Тобто всі ті речі, які я понавивчав у церкві, ніяк не пов’язані з тими речима, про які ти мені оце кажеш?

Хуаніта якийсь час думає, міряючи його поглядом. А тоді витягує з кишені гіперкартку.

— Ось. Візьми.

Хіро простягає руку, і гіперкартка перетворюється з кутастого двовимірного піксельного клаптя на реалістичну кремову карту з чудовою текстурою. На ній лискучим чорним чорнилом написано два слова

БАБЕЛЬ

(Інфопокаліпсис)