Снігопад

Розділ 34

Будь-хто може пішки непомітно потрапити до Ґріффіт-парку. Y. Т. здається, що, попри бар’єри посеред дороги, табір Галайбалаїв усе ж не надто добре захищений, особливо якщо ти не залежиш від доріг. Для ніндзя-скейтерки на новій дошці в новенькому Забралі (перш ніж заробляти гроші, треба витратити гроші) не повинно бути проблем. Треба просто знайти якийсь високий виступ, що веде до каньйону, триматися краю, аж поки внизу з’являться вогні. І тоді рушити вниз по схилу. Довіритись гравітації.

Дорогою вниз вона розуміє, що її блакитно-помаранчевий комбінезон, хай би як круто він виглядав, на території Галайбалаїв посеред ночі приверне забагато уваги, тож вона сягає рукою до коміра, намацує вшитий у тканину твердий диск, стискає його великим і вказівним пальцями, поки не чує клацання. Комбінезон тьмяніє, кольори течуть електропігментом, ніби нафтова пляма, а тоді костюм стає геть чорним.

За першим візитом вона не дуже уважно вивчила локацію, бо сподівалася, що більше ніколи сюди не вернеться, тож бережок, з якого вона рушила, виявляється набагато вищим і крутішим, ніж їй запам’яталося. Більше схожий на скелю, урвище чи, як на те пішло, на бездонне провалля. Зараз вона так думає переважно тому, що дорогою забагато часу доводиться проводити в стані вільного падіння. Тоді різкий контакт із землею. Політ по балістичній траєкторії. Вона повторює собі, що це круто, це все частина її роботи. Пеньки дерев синяво-чорні, не дуже добре помітні на чорно-синьому тлі. Єдине, що вона бачить добре — червоний лазерний промінь цифрового спідометра на носі своєї дошки, і навіть цей спідометр не показує нічого корисного: цифри миготять так швидко, що зливаються в нечітке червоне сяйво, поки сенсор спідометра намагається спинитись на чомусь одному.

Вона вимикає спідометр і далі мчить наосліп. Стрімко, ніби лавина, звергається вниз, на пречудовий бетон, що встеляє дно струмка, чорним ангелом, якому Всевишній нагло перетяв стропи небесного парашута. І коли колеса нарешті торкаються покриття, враження таке, що колінні чашечки зараз виб’ють їй нижню щелепу. Гравітаційний процес закінчується з невеликим запасом висоти і страхітливо неприємним запасом швидкості.

Узяти до уваги: наступного разу треба відразу стрибати з мосту. Так принаймні не буде ризику напоротися на невидимого кактуса.

Вона різко звертає за ріг, нахиляється так низько, що може лизнути дорожню розмітку, а її Забрало відтворює все навколо в жевриві мультиспектрального випромінювання. В інфрачервоному діапазоні табір Галайбалаїв — мерехтлива зірниця рожевого туману, подзьобаного білогарячими квітами таборових багать. Решта — тьмяно-синявий асфальт, тобто, висловлюючись мовою псевдокольорового зображення, холодна поверхня. Позаду — нерівний обрій химерної імпровізованої загорожі; це одна з технологій, до яких особливо здібні галайбалаї. Y. Т. чхати на всі бар’єри, вона обійшла їх, збила з пантелику, просто впала з небес посеред табору, ніби «Стелс» із комплексом меншовартості. А коли ти потрапляєш до самого табору, люди тебе не помічають, їм на тебе плювати. Хтось її бачить, проводжає поглядом, поки вона котиться повз, але їх це геть не насторожує. Сюди, мабуть, приїздить чимало кур’єрів — махнутих, довірливих кур’єрів, які п’ють «Кулейд», і ці люди недостатньо тямущі, щоб відрізнити Y. Т. від такого стада. І добре, що вона поки не вирізняється, хіба вони захочуть перевірити примочки на її дошці.

Багаття дають достатньо звичайного видимого світла, щоб у ньому було видно те, що насправді тут відбувається: сходини групки недоумкуватих пластунів, джемборі без уніформи чи бодай сліду гігієни. Інфрачервоний спектр накладається на видимий, тому вона бачить і розмиті примарні червоні пики, що виринають із тіней там, де неозброєне око бачить лише темряву. Нове Забрало коштувало їй левову частку грошей, зароблених на останній мафіозній справі з наркотою, — коли мама Y. Т. просила її знайти якийсь підробіток, то стопудово мала на увазі саме це.

Декого з людей, що були тут минулого разу, більше не видно, але є дехто, кого вона не впізнає. На декотрих реально гамівні сорочки з липучками — це модне рішення для тих, хто зовсім не може себе контролювати, а годен тільки качатися по землі та битися в конвульсіях. Є ще кілька їбанашок, але вони не в такому критичному стані, звичайні дауни, типовий непотріб, який часто можна зустріти в «Проспись-і-котись».

— О, дивіться! — вигукує хтось. — Та це ж наша подружка, кур’єрка! Ласкаво просимо, подруго!

Рідкий кастет Y. Т. розчохлений, напоготові, добре збовтаний — готовий до використання. Навколо зап’ясть старомодні високовольтні браслети — якщо хтось надумає вхопити за руку. В рукаві заховано шокер-приголомшувач. Волини зараз носять лише тупі відсталі старпери — волини справцьовують не відразу (доводиться чекати, поки жертва стече кров’ю), але, на диво, доволі часто вбивають, а якщо прикладешся до когось шокером, тебе не пов’яжуть. Принаймні, так запевняє реклама.

Тобто насправді вона не почувається вразливою — нічого подібного, але було б непогано вже й вибрати ціль, тож вона підтримує належну швидкість, аж поки помічає достатньо приязну з виду жінку — голомозу кралю в порваній підробці від «Шанель» — і повертає до неї.

— Подруго, давай відійдемо в лісок, — пропонує Y. Т. — Хочу поговорити про те, що відбувається із залишками твоїх мізків.

Жінка посміхається, спинається на ноги з добродушною незграбністю радісної даунки.

— Я люблю про це говорити, — повідомляє вона. — Бо я в це вірю.

Y. Т. не зупиняється на зайву балаканину, просто хапає жінку за руку і тягне за собою в посадку вутлих маленьких дерев, далі від дороги. Вона не бачить в інфрачервоному спектрі ніяких рожевих пик, тож там має бути безпечно, але є пара типів позаду, вони чалапають слідом, на неї зовсім і не дивляться, ніби раптом вирішили, що зараз, серед ночі, їм саме час піти прогулятися лісом. Один із них — Верховний Жрець.

Жінці на вигляд років двадцять п’ять, вона довготелеса й жилава, мила, але не вродлива, певно, була енергійною, хоч і не надто ефективною нападницею шкільної баскетбольної команди Y. Т. саджає її на камінь посеред суцільної темряви.

— Ти взагалі уявляєш, де ти? — цікавиться Y. Т.

— У парку, — пояснює жінка. — З друзями. Вони допомагають мені нести Слово.

— Як ти тут опинилися?

— З «Ентерпрайза». Ми там вчимося.

— Ти маєш на увазі Пліт? Пліт «Ентерпрайза»? Ви всі звідти?

— Я не знаю, звідки ми, — каже жінка. — Іноді буває так важко згадати. Але це не має значення.

— Де ви були раніше? Ви ж не виросли на Плоту, правильно?

— Я була системною програмісткою в «Системах ТриВерс» у Маунтін-В’ю, в Каліфорнії, — відповіла жінка, зненацька видавши цю репліку чистою англійською без жодного акценту.

— То як тебе занесло на Пліт?

— Не знаю. Старе життя закінчилось. Нове життя почалося. Тепер я тут. — Знову белькотіння.

— Який твій останній спогад перед кінцем старого життя?

— Я працювала допізна. Були проблеми з комп’ютером.

— І все? Це остання нормальна подія?

— Система впала. Я побачила статику. А тоді мені стало дуже зле. Я пішла в лікарню. А вже в лікарні зустріла чоловіка, який мені все пояснив. Він пояснив, що я була омита кров’ю. Що тепер я належу Слову. І раптом це все набуло сенсу. І я вирішила піти на Пліт.

— Ти вирішила чи хтось вирішив за тебе?

— Я сама захотіла. Тож туди ми й пішли.

— Хто ще був з тобою?

— Такі ж люди.

— В якому сенсі — такі ж?

— Усі програмісти. Як я. Хто побачив Слово.

— Усі побачили його в себе на комп’ютері?

— Так. Іноді на ТБ.

— Що ти робила на Плоту?

Жінка закочує рукав пошарпаного світшота, демонструючи подзьобану голками руку.

— Ти вживала наркотики?

— Ні. Ми здавали кров.

— З вас викачували кров?

— Так. Іноді ми писали якісь програми. Але тільки дехто з нас.

— Скільки часу ти там пробула?

— Я не знаю. Сюди нас перевозять, коли вени вже перестають працювати. І тоді ми просто допомагаємо поширювати Слово — носимо вантажі, будуємо барикади. Але насправді ми не дуже багато працюємо. Переважно співаємо, молимось і розповідаємо іншим про Слово.

— Ти не хочеш піти звідси? Я можу тебе витягти.

— Ні, — відмовляється жінка. — Я ще ніколи не була такою щасливою.

— Як ти можеш таке казати? Ти була сильна хакерка, а зараз, пробач за відверість, ти просто наркота.

— Усе добре, я не ображаюсь. Я не була щасливою, коли займалась хакерством. Я ніколи не думала про важливі речі. Про Бога. Про Небеса. Про духовні речі. Про таке важко думати в Америці. Ти просто відкладаєш їх убік. Але ж це направду важливі речі — не програмування чи заробляння грошей. І зараз я ні про що інше не думаю.

Y. Т. всю розмову поглядала на Верховного Жерця та його приятеля, вони підходили все ближче і ближче, крок за кроком. Тепер вони так близько, що Y. Т. відчуває запах їхнього обіду. Жінка кладе руку на плечовий щиток Y. Т.

— Я хочу, щоб ти лишилася. Давай підемо зі мною, я запропоную тобі чогось випити. Ти ж, певно, хочеш пити?

— Мені вже час, — відмовляється Y. Т., підводячись.

— Мушу озвучити певні заперечення з цього приводу, — Верховний Жрець виступає вперед. Він каже це без злості, намагається вдавати із себе татка. — Бо це не найкраще для тебе рішення.

— Звідки знаєш? Ти в нас що, син маминої подруги?

— Усе добре. Ти не мусиш погоджуватися. Але давай підемо до багаття і поговоримо.

— Давайте ви від’їбетеся від Y. Т., поки вона не перейшла до самооборони, — радить Y. Т.

Усі троє галайбалаїв на крок відступають. Майже одночасно. Верховний Жрець заспокійливо підносить руки.

— Вибач, якщо тобі довелося відчути загрозу з нашого боку.

— Хлопці, та ви просто схиблені, — Y. Т. знову перемикає окуляри на інфрачервоний.

В інфрачервоному спектрі вона бачить, що в третього галай-балая — того, що підійшов із Верховним Жерцем, в руках щось маленьке і напрочуд тепле.

Вона пришпилює його ліхтариком, тоненьким жовтим промінцем вихоплює з темряви горішню половину тулуба. Тіло брудне, тьмяне і майже не відбиває світла, але є там щось діамантово-блискуче і червоне, наче рубіновий стержень.

Підшкірна голка. Шприц, наповнений червоною рідиною. В інфрачервоному спектрі світить теплом. Свіжа кров.

Вона не зовсім шарить — навіщо їм гуляти зі шприцом, повним свіжої крови? Але побаченого для неї достатньо.

Рідкий кастет вилітає з банки довгим і тонким неоново-зеленим струменем, влучає чоловікові зі шприцом в лице, голова його різко смикається назад, ніби від сильного удару в перенісся, тільки що не чути жодного звуку. Тоді вона щедро вділяє ще один струмінь Верховному Жерцю. А жінка просто стоїть на місці, геть збентежена.

Y. Т. вискакує з каньйону так швидко, що, коли влітає у трафік, її швидкість мало відрізняється від швидкості навколишніх машин. Щойно вона міцно чіпляється до нічної фури із салатом, дзвонить мамі.

— Мамо, послухай. Ні, мамо, не зважай на шум. Так, я їду дорогою на скейті. Але мамо, послухай бодай секунду...

Їй доводиться скинути дзвінок — стара сучка не хоче розмовляти. З нею неможливо говорити. Намагається зв’язатися з Хіро. Це займає кілька хвилин, а тоді зв’язок з’являється.

— Алло! Алло! Алло! — кричить вона. Чує сигнал машини. Сигнал лунає з телефону.

— Алло?

— Це Y. Т.

— Як життя? — Цей чувак ніби трішки гальмо в особистих розмовах. Вона не дуже хоче говорити про те, як у неї життя. Вона чує ще один сигнал машини поверх голосу Хіро.

— Де ти, Хіро?

— Гуляю собі вулицями Л. А.

— Як ти можеш бути підключений і одночасно гуляти? — І тут до неї приходить розуміння жахливої дійсності: — Господи, ти ж не став химерою, правда?

— Ну, — мнеться Хіро. Він вагається, соромиться, ніби йому досі невтямки, що саме він зробив. — Я не те щоб став химерою. Пам’ятаєш, як ти мене вичитала, що я витрачаю всі гроші на комп’ютерні забавки?

— Ага.

— То я вирішив, що витрачаю замало, і купив собі поясний комп’ютер. Найменша машинка на світі, я просто йду собі вулицею, а він у мене на пузі. Шикардос.

— Ти химера!

— Так, але ж це не те саме, що вчепити на себе всю ту фігню...

— Ти химера! Слухай, я говорила з оптовичкою.

— Так?

— Вона каже, що була хакеркою. Побачила щось дивне в себе в комп’ютері. Тоді їй стало зле, вона вступила в секту і, зрештою, опинилася на Плоту.

— На Плоту? Не може бути.

— На «Ентерпрайзі». Вони беруть їхню кров, Хіро. Висмоктують з їхніх тіл. Вони заражають людей, коли вколюють їм кров хворих хакерів. А коли їхні вени стають непридатними, як у нарколиг, просто викидають і прилаштовують на континенті, де вони займаються гуртівнею.

— Це добре, — каже він. — Чудові новини.

— Вона сказала, що побачила якийсь шум на екрані комп’ютера, і від цього їй стало зле. Ти щось про це знаєш?

— Так. Це правда.

— Правда?

— Ага. Але ти можеш цим не перейматися. Таке загрожує лише хакерам.

На якусь мить вона скаженіє настільки, що їй відбирає мову.

— Моя мама програмує для федералів, мудло! Чого не попередив?

За пів години вона вже дома. Цього разу навіть не завдала собі клопоту змінити маскування, вривається в дім у простому і трохи моторошному чорному комбінезоні. Дорогою через коридор кидає дошку на підлогу. Хапає з полиці одну з маминих нагород — важку кришталеву штуку, насправді зроблену з пластику, — яку та отримала кілька років тому за лизання сраки свого федерального боса та проходження всіх тестів на поліграфі, і кидається до кабінету.

Мама на місці. Як завжди. Працює за комп’ютером. Зараз вона не дивиться на екран, проглядає якісь нотатки, що лежать у неї на колінах. Коли мама піднімає на неї погляд, Y. Т. розмахується і жбурляє кришталевий кубок. Він пролітає просто в мами над плечем, відстрибує від комп’ютерного столика, влучає в екран монітора. Офігенно. Y. Т. завжди мріяла це зробити. Вона зупиняється помилуватися своєю роботою, а вже по кількох секундах її мама вибухає цілою палітрою дурнуватих емоцій. Що ти робиш у цьому костюмі? Хіба я тобі не казала не їздити на скейті по справжніх дорогах? Не можна жбурляти вдома важкі предмети. Це моя заслужена нагорода. Навіщо ти розбила комп’ютер? Це власність уряду. І взагалі, що відбувається?

Y. T. знає, що це триватиме принаймні кілька хвилин, тож іде на кухню, хлюпає в обличчя водою, наливає собі склянку соку, дозволяючи мамі просто ходити за нею назирці і ганяти повітря у себе за плечима. Нарешті мама здається, капітулює перед мовчазною стратегією Y. Т.

— Я, бляха, щойно врятувала тобі життя, мамо, — каже Y. Т. — Могла б дати мені за це бодай печивко.

— Що ти таке верзеш?

— Розумієш, якби ви — люди твого віку — хоча б спробували триматися в курсі сучасних подій, вашим дітям не довелося б іти на такі крайнощі.