Снігопад

Розділ 16

Ворон кілька разів повільно об’їжджає натовп по периметру, туди-сюди, роззирається навсібіч. Він до божевілля спокійний і неквапливий Велетень заїжджає глибше в темряву, подалі від юрби. Ще трохи роззирається, оглядає периметр нетрища. Зрештою виводить здоровенний «Гарлей» на траєкторію, що приводить його до великого поважного Каліки — хлопця із сапфіровою шпилькою та загоном особистої охорони.

Хіро починає пробиратися крізь юрбу в тому самому напрямку, намагаючись, щоб це не виглядало зумисним. Здається, далі буде цікаво.

«Гарлей» наближається, охоронці щільно згруповуються навколо головного, утворюючи чимале захисне коло. Байк підкочується ближче, і вся варта відступає на крок чи два, наче його власник оточений незримим силовим полем. Нарешті Ворон зупиняється, збирається поставити ноги на землю. Перш ніж злізти з «Гарлея», клацає кількома перемикачами на кермі. Потім, знаючи процедуру, широко розставляє ноги і підіймає руки.

З кожного боку до нього наближається по Каліці, і робити цього їм явно не хочеться, вони скоса поглядають на мотоцикл. Головний Каліка роздає вказівки і руками підганяє своїх до Ворона. У кожного з охоронців у руці паличка металодетектора, вони роблять ними паси навколо його тіла, але не знаходять нічого, взагалі нічого, ані найменшої металевої рісочки — навіть дріб’язку в кишенях нема. Цей чоловік на сто відсотків — чиста органіка, тож поки що озвучене Лаґосом застереження про ніж виявляється повного фігнею.

Двоє Калік швидко приєднуються до основної групи. Ворон рушає за ними, але старший відступає на крок назад і виставляє перед собою обидві руки — «стоп». Ворон зупиняється, стоїть, на його обличчі зблискує вищир.

Головний Каліка відвертається і махає рукою до свого чорного BMW. Задні дверцята відчиняються, з них вибирається молодий дрібний негр в круглих окулярах із тонкою металевою оправою, вдягнений у джинси, у великих білих кросах та обвішаний чисто студентськими примочками.

Студент спроквола підходить до Ворона, дістає щось із кишені. Девайс ручний, але завеликий, щоб виявитися калькулятором. На верхній панелі клавіатура, на протилежному кінці, який студент націлює на Ворона, — щось схоже на віконце. Над клавіатурою — LED-панель, а під нею — червоний проблисковий індикатор. На студентові навушники, під’єднані до роз’єму на тильному боці пристрою.

Спершу студент націлює віконце на землю, тоді на небо, тоді на Ворона, одним оком поглядає на миготливе світло та LED-панель. Таке враження, що це якийсь релігійний ритуал, ніби він приймає цифрові дані від земних духів, від духів небесних, а тоді від чорного янгола-байкера.

Починає повільно наближатися до Ворона, крок за кроком. Хіро бачить червоний вогник, що без угаву блимає, не притримуючись жодної чіткої моделі чи ритму.

Підступає до Ворона, зупиняється десь за метр від нього, кілька разів обходить його по колу, незмінно цілячись девайсом у байкера. Закінчивши, поспіхом відходить, обертається і націлює девайс на байк. Коли девайс дивиться на байк, червоний вогник блимає набагато швидше.

Студент повертається до головного Каліки, витягує з вух навушники, вони про щось коротко перемовляються. Каліка слухає студента, але не зводить погляду з Ворона, кілька разів киває. Нарешті плескає студента по плечу та відсилає назад до BMW.

Це був лічильник Ґайґера.

Ворон підходить до великого Каліки. Вони потискають один одному руки — звичайний старосвітський потиск, без жодних новомодних викрутасів. Не надто дружнє вітання — очі Каліки надто широко розплющені, і Хіро навіть може розгледіти зморшки на його чолі, а вся постать і лице так і волають: «Заберіть мене кудись від цього марсіанина».

Ворон повертається до свого радіоактивного коня, відстібає кілька стяжок і знімає металеву валізку. Передає її головному Каліці, вони знову потискають один одному руки. Тоді байкер повільно і спокійно йде до мотоцикла, залазить на нього і валить геть.

Хіро б із радістю тут ще позависав і подивився шоу далі, але чомусь у нього склалося враження, що на цій конкретній події Лаґос і без нього збере всю потрібну інфу. Тим паче, є й інші справи: два лімузини пробираються крізь юрбу, прямуючи до сцени.

Лімузини зупиняються, і з них починають вилазити ніппонці. Одягнені в аскетичне темне вбрання, вони незграбно збиваються колом посеред вечірки / заварухи, наче жменя зламаних нігтів, вкинутих у ще рідке желе. Нарешті Хіро знаходить у собі достатньо хоробрості, аби таки піти туди і зазирнути у віконце одного з лімузинів, переконатися, що насправді приїхав той, хто, як здається Хіро, приїхав.

Крізь затемнене скло нічого не розбереш. Він нахиляється, майже притуляється обличчям до вікна, намагається зробити свою зацікавленість очевидною.

Ніякісінької реакції. Зрештою він стукає у скло.

Тиша. Хіро роззирається. Всі дивляться на нього. Але коли ловлять його погляд, відводять очі, раптово згадавши, що їм конче потрібно дістати сигарету чи потерти чоло.

Усередині лімузина є тільки одне джерело світла, достатньо яскраве, щоб пробитися крізь затемнене скло, — величезний опуклий прямокутник телеекрана.

Якого біса? Це ж Америка! Хіро наполовину американець, тож нема потреби доводити ввічливість до нездорових крайнощів. Він розчахує двері і зазирає досередини.

Сусі К сидить на задньому сидінні, затиснений між двох молодих ніппонців, програмістів з його візіонерської команди. Хаєр вимкнений і зараз скидається просто на оранжеве афро. На ньому вже частково зібраний сценічний костюм, мабуть, збирається виступати. Схоже, таки прийняв пропозицію Хіро.

Він дивиться популярну телепередачу під назвою «Жмурки». Програму цю продюсують у ЦРК, вони ж її поширюють через одну з найбільших телестудій: ЦРК обирає котрогось зі своїх агентів, якого відрядили на мокруху, на якусь реальну роботу плаща і кинджала, але при цьому його обвішують гарнітурою Химери, і все, що він чує і бачить, транслюється на домашню базу в Ленґлі. Потім з тих матеріалів монтують щотижневу одногодинну програму.

Хіро ніколи не дивиться цієї програми. Тепер, коли він працює на ЦРК, вона його дратує, але він чув плітки про це шоу, знає, що сьогодні показують передостанній епізод п’ятисерійного сюжету. ЦРК контрабандою доставили свого агента на Пліт, де той спробував проникнути в одне з багатьох тамтешніх садистських піратських угруповань — організацію Брюса Лі.

Хіро залазить у лімузин і глипає на екран саме вчасно, аби побачити самого Брюса Лі очима безталанного шпигуна-химери, який іде якимось промоклим коридором на кораблі-примарі з Плоту. З леза самурайського меча Брюса Лі крапає конденсат.

— Хлопці Брюса Лі загнали шпигуна у пастку на старій корейській плавбазі в Ядрі, — хтось із почту Сусі К кидає коротке і сипле пояснення. — Тепер його шукають.

Зненацька Брюс Лі опиняється в конусі сліпучого світла прожектора, в якому його фірмова діамантова усмішка спалахує, ніби рукав галактики. Посередині екрана з’являється тоненьке перехрестя, спиняється на лобі Брюса. Вочевидь, шпигун вирішив, що прориватися доведеться з боєм, а тому надумав перевірити голову боса організації на міцність якоюсь диво-зброєю ЦРК. Збоку в кадр впливає розмита пляма, таємничий темний контур заступає Брюса. Тепер лінії схрещені на... на чому? Доведеться чекати наступного тижня, щоб дізнатися.

Хіро сідає навпроти Сусі К і програмістів, біля телека, щоб дивитися на них наче з екрана.

— Я Хіро Протагоніст. Наскільки я розумію, ви отримали моє повідомлення?

— Шик! — вигукує Сусі К, використовуючи ніппонське скорочення універсального голлівудського прислівника «шикарно».

Тоді продовжує:

— Хіро-сан, я перед тобою в неоплатному боргу за цю непересічну нагоду виконати мої скромні твори перед такою публікою. — Вимовляє репліку ніппонською, тільки «непересічна нагода» — англійською.

— Уклінно прошу вибачення за те, що подію було зорганізовано так наоспіх і так недбало, — відповідає Хіро.

— Мені завдає болю ваша потреба вибачатися за те, що ви створюєте можливість, за яку будь-який ніппонський репер готовий пожертвувати всім, — за можливість представити свої скромні роботи справжнісіньким пацам з ґето Л. А.

— Мені безмежно соромно зізнаватися, що ці фани — насправді не паци з ґето, всупереч тому, що я міг необачно дати вам підстави для таких думок. Це трешери. Скейтери, котрим подобається і pen, і важкий метал.

— А. Ну, то не біда, — заспокоює Сусі К, але його тон чітко дає зрозуміти: біда, та ще й яка.

— Але тут є представники Калік, — додає Хіро, міркуючи дуже, дуже швидко навіть за власними стандартами. — І якщо ваш виступ їм зайде, — а я впевнений, що зайде, — їхньою спільнотою підуть чутки.

Сусі К опускає вікно. Децибели негайно зростають уп’ятеро. Він витріщається на юрбу: п’ять тисяч потенційних часток на ринку, молоді люди, яким на думці сама гульба. Вони ніколи не чули музики, не доведеної попередньо до повної досконалості: це або вилизаний у студії цифровий звук CD-плеєрів, або технічно досконалий фаз-ґрандж від найкращих майстрів своєї справи, гуртів, що приїхали до Л. А. і зробили собі ім’я, вижили у гладіаторському середовищі клубів. Лице Сусі К осяває поєднання насолоди і жаху, тепер йому справді треба йти і працювати. Просто перед розпаленим натовпом.

Хіро вилазить з машини і прокладає йому дорогу. Це нескладно. Тоді йде геть — він свою справу зробив. Нема сенсу марнувати час на нікчемного Сусі К, коли десь на цьому концерті нипає Ворон — значно перспективніша ціль. Тож він повертається на периферію.

— Йо! Хлопче з мечами! — гукає хтось.

Хіро повертається, бачить, як до нього йде Силовик у зеленій вітрівці. Це низький кремезний хлопець у гарнітурі, старший охорони.

— Пискун, — простягає правицю.

— Хіро, — відповідає Хіро, тиснучи руку, і дає візитівку. Нема сенсу уникати цих хлопців. — Чим можу допомогти?

Пискун читає картку. Він підкреслено, перебільшено ввічливий — так поводяться військові. Він спокійний, стриманий, взірець для наслідування, ніби шкільний тренер.

— Ви тут головний?

— Тут кожен по-своєму головний.

— Містере Протагоніст, кілька хвилин тому нам зателефонувала ваша подруга на ім’я Y. Т.

— Що таке? З нею все добре?

— А, так, сер, все чудово. Але пам’ятаєте того жука, про якого ви говорили раніше?

Хіро ніколи не чув, щоб термін «жук» вживали у такому контексті, але здогадується, що Пискун має на увазі химеру, Лаґоса.

— Ага.

— Ну, тут у нас ситуація за участі того джентельмена, про що нам і повідомила та сама Y. Т. Ми подумали, що ви захочете глянути.

— На що саме?

— Ем... краще ходіть зі мною. Знаєте, іноді ліпше один раз побачити, ніж сто разів почути.

Щойно Пискун розвертається, починається перша реп-пісня Сусі К. Його голос міцний і напружений.

Хіро йде за Пискуном, геть від юрби, у напівтемряву на межі нетрів. Зверху, на насипі естакади, око ледь розрізняє фосфоресцентні обриси одягнених у зелені вітрівки Силовиків, ті кружляють навколо якогось незрозумілого центру тяжіння.

— Обережно, — попереджає Пискун, коли вони починають здиратися нагору. — Місцями тут слизько.

Типовий пологий схил, всипаний пилюкою і камінням, і виглядає так, ніби перший же дощ його змиє. Шавлія, кактуси, перекотиполе тут і там, все миршаве і напівмертве через забруднене повітря.

Важко щось чітко розгледіти, бо Сусі К стрибає по сцені просто під ними, сліпучі помаранчеві протуберанці його зачіски бігають схилом, здається, з надзвуковою швидкістю, клаптями приглушеного світла омивають рослини і каміння, фіксують усе навколо в дивних, знебарвлених, контрастних стоп-кадрах.

Пискун піднімається вгору, йде паралельно до глибокого свіжого сліду мотоцикла у м’якому жовтому ґрунті. Слідів, власне кажучи два: один глибокий і широкий, другий вужчий, який тягнеться паралельно до першого, за кілька футів правіше. Що далі вони йдуть, то глибшими стають колії. Глибшими і темнішими. Все менше і менше вони схожі на слід мотоцикла, все більше нагадують стічну канаву для якихось страшних чорних відходів.

В руках одного із Силовиків на пагорбі ліхтарик. Коли він рухається, промінь під гострим кутом ковзає землею, освітлюючи її, ніби прожектор. На якусь мить світло потрапляє у слід мотоцикла, і Хіро розуміє, що канавою тече справжня річка ясно-червоної, насиченої киснем крові.

Лаґос лежить на землі, розпластаний поверх слідів шин. Його розпанахали, як лосося, єдиним точним розрізом, що починається біля ануса і піднімається вгору животом, розтинає грудину посередині аж до нижньої щелепи. Не якась там поверхнева рана, місцями вона сягає хребта. Чорні нейлонові стропи, якими комп’ютерна система кріпилась до його тіла, акуратно розсічена біля пупка, добра половина апаратури валяється у пилюці.