Снігопад

Розділ 3

Хіро Протагоніст і Віталій Чорнобиль — співмешкаці, вони зависають удома, в просторому відсіку 20 на 30 на Само-Складі в Інґлвуді, Каліфорнія. Підлога в кімнаті — суцільна бетонна плита, стіни з гофрованої сталі відділяють їх від інших помешкань і — це ознака розкоші, спосіб виділитися — сталеві ролетні двері виходять на північний захід. У таку пору, як оце зараз, коли сонце сідає за LAX [10], до приміщення проникають кілька червоних променів. Час від часу 777-й[11] або Надзвуковий Транспортник Сухой/Кавасакі пролітає перед сонцем і затуляє захід кілем або просто паскудить червоне світло вихлопом, перетворюючи паралельні промені на безладні плями на стіні.

Але є й гірші місця для життя. Значно гірші місця є просто поруч, у цьому ж таки Само-Складі. Лише великі відсіки, як оцей, мають двері, а в більшість доводиться заходити крізь комунальний док, який веде у лабіринт обшитих гофрованою сталлю коридорів і вантажних ліфтів. Це просто бомжатники, 5 на 10 і 10 на 10, де тубільці Яноама[12] готують боби і запарюють листя коки на багаттях із лотерейних квитків.

Кажуть, що колись, коли Само-Склади реально використовувалися із заявленою метою (тобто забезпечували каліфорнійцям, які мали надлишок речей, дешевий складський простір), якісь діловики приходили до центрального офісу, винаймали на фальшиві посвідчення відділення 10 на 10, завалювали їх сталевими барилами з токсичними відходами і там їх лишали, перетворюючи на головний біль уже для корпорації «Само-Склад», якій належало щось із ними робити. Якщо вірити чуткам, «Само-Склад» просто опечатував такі відсіки і списував їх, а тепер там, як стверджують іммігранти, подекуди вже завелися хімічні привиди. Вони розказують такі байки дітям, щоб ті не лазити в опечатані відсіки.

Ніхто ніколи не залазив до Хіро і Віталія, бо в них нічого було красти, а на цьому життєвому етапі вони обоє були не настільки важливими особами, щоб хтось намагався їх убити, викрасти чи допитати. Щоправда, Хіро належить пара ніппонських мечів, але він завжди носить їх із собою, та й сама ідея крадіжки фантастично небезпечної зброї наражає ймовірних зловмисників на неминучі небезпеки і суперечності: коли двоє змагаються за меч, завжди перемагає той, хто тримається за руків’я. А ще Хіро має доволі крутий комп’ютер, який завжди забирає із собою, коли виходить із дому. У Віталія за душею лише пів пачки «Лакі Страйк», електрогітара і похмілля.

Наразі Чорнобиль нерухомо валяється на матраці, а Хіро Протагоніст сидить, схрестивши ноги, на низенькому столику в ніппонському стилі, сконструйованому з вантажної палети і кількох шлакоблоків.

Коли сонце сідає, його червоне світло витісняє вогні численних неонових лоґо, вони сяють із франшизного ґетто, яке й оточує Само-Склад. Це світло, також відоме як лоґло, заливає темні закутки відсіку нездоровими, пересиченими барвами.

У Хіро шкіра кольору капучино і короткі шпичасті дреди. Зараз волосся займає на його голові не так багато місця, як раніше, але він ще молодий, не лисий, навіть не в процесі, а що волосся трохи відступило, то це лише підкреслює його високі вилиці. На ньому блискучі шори, які затуляють пів голови. На дужках окулярів — маленькі навушники, вставлені зараз у вуха. Навушники оснащені фільтрами шумів. Найкраще вони працюють зі сталими шумами, і коли через дорогу від складу на злітній смузі розганяються аеробуси, звук стишується до низького монотонного гудіння, але коли Віталій лабає на гітарі експериментальні соло, вухам Хіро все одно боляче.

Окуляри відкидають на його очі світлу димчасту паволоку і відображають викривлену ширококутну картинку яскраво освітленого бульвару, що тягнеться в нескінченну чорноту. Насправді бульвару не існує, це створений на комп’ютері образ уявного місця.

Під зображенням можна розгледіти східний розріз очей Хіро. Очі дісталися йому від матері, кореянки з Ніппонії, в усьому іншому він більше схожий на батька, африканця з Техасу, який потрапив туди до війська іще в часи, коли армія не розпалась на конкурентні організації типу «Система оборони генерала Джима» і «Глобальна служба безпеки адмірала Боба».

На вантажній палеті стоять чотири речі: пляшка дорогого пива з району затоки П’юджет, яке Хіро насправді не може собі дозволити; довгий меч, що ніппонською називається катана, і короткий, відомий як вакідзасі — батько Хіро розжився ними в Японії, коли Друга світова стала атомною, — і комп’ютер.

Комп’ютер — така собі чорна трикутна призма. Кабеля живлення в ньому немає, але є тоненька напівпрозора пластикова трубка, вставлена у роз’єм на задній панелі, вона зміїться палетою, підлогою і тягнеться до оптоволоконної розетки, нашвидкуруч вмонтованої в стіну над головою заснулого Чорнобиля. Всередині трубки — волосинка оптоволоконного кабеля. Кабель передає безліч інформації із комп’ютера Хіро в широкий світ і назад. Щоб відтворити цю інформацію на папері, потрібно, аби що кілька хвилин у їхнє відділення влітав вантажний 747-й[13], напакований телефонними довідниками та енциклопедіями.

Комп’ютер Хіро також не те щоб міг собі дозволити, але він йому конче необхідний. Це його робочий інструмент, у всесвітній спільноті хакерів Хіро має славу талановитого шибайголови. Ще п’ять років тому йому це здавалося романтичним, але у тьмяному світлі дорослого життя, яке людині у двадцять з хвостиком нагадує суботній вечір із перспективи недільного ранку, ясно видно: він розбитий і безробітний. А ще кілька тижнів тому його кар’єра доставлятора піци — єдина безглузда і безперспективна робота, яка йому насправді подобається, — зазнала краху. Звідтоді він значно більше уваги приділяв своїй другорядній, запасній роботі, якою займався про всяк випадок, — був позаштатником ЦРК, Центральної Розвідувальної Корпорації з Ленґлі, Вірджинія.

Робота проста — Хіро добуває інформацію. Це можуть бути плітки, відеозаписи, аудіозаписи, фрагменти комп’ютерного диска, ксерокопія документа. Це може бути навіть жарт про останню катастрофу, що набула розголосу.

Здобуте він завантажує у базу даних ЦРК — у Бібліотеку, колишню Бібліотеку Конґресу, тільки що ніхто її вже так не називає. Більшість не надто розуміє, що взагалі означає слово «конґрес».

Навіть поняття «бібліотека» розмивається. Колись це було місце, заповнене книжками, переважно старими. Потім там з’явилися відеокасети, аудіозаписи та журнали. Ще потім всю інформацію конвертували у зрозумілу комп’ютерам форму, яка, до речі, складається з одиниць і нулів. А що кількість інформації зростає, матеріали оновлюються, а методи пошуку в Бібліотеці стають дедалі вигадливішими, зрештою між Бібліотекою Конґресу і Центральною Розвідувальною Корпорацією зникла будь-яка суттєва відмінність. На щастя, це сталося саме тоді, коли уряд посипався, тож вони злились і викинули на ринок чималу кількість акцій.

Мільйони позаштатників ЦРК завантажують мільйони інших фрагментів водночас. Клієнти ЦРК, переважно великі корпорації та суверенітети, порпаються в бібліотеці, шукаючи корисну для себе інформацію, і якщо користуються чимось, що туди завантажив Хіро, Хіро отримує гроші.

Рік тому він завантажив повну чернетку кіносценарію, яку викрав із кошика для сміття одного агента з Бербанку, і пів дюжини студій забажали її подивитися. На гонорар із цього він жив і відпочивав шість місяців.

Відтоді настали кепські часи. Він починав усвідомлювати гірку правду про те, що дев’яносто дев’ять відсотків інформації з Бібліотеки взагалі ніхто ніколи не запитував.

Ось приклад: після того, як одна кур’єрка скинула його на рівень існування Віталія, він витратив добрих кілька тижнів на інтенсивне дослідження нового музичного феномену — українських ядерних фаз-ґрандж колективів, що саме підкорювали Лос-Анджелес. Він виклав свої вистраждані нотатки з цього приводу у Бібліотеку, долучивши до них відео- та аудіозаписи. Жодна студія звукозапису, жоден агент чи рок-критик — ніхто не захотів отримати доступ до цих матеріалів.

Верх комп’ютера гладенький, якщо не брати до уваги ширококутного об’єктива, купола з полірованого скла із червонястим оптичним покриттям. Коли Хіро користується машиною, лінза виїжджає і стає на місце, її основа зливається з верхом комп’ютера, а поверхня викривлює і вбирає перспективу навколишнього лоґло. Хіро вважає це еротичним. Почасти через те, що він уже кілька тижнів нормально не трахався, але не тільки. Батько Хіро багато років провів у Японії і був одержимий камерами. Він постійно привозив їх із відряджень на Далекий Схід, вони були запаковані в численні захисні шари, і коли батько діставав камери, аби показати Хіро, коли вони з’являлися з-під чорної шкіри та нейлону, з-під застібок і стяжок, це нагадувало дуже витончений стриптиз. А коли об’єктив нарешті оголювався, ніби втілення геометрії, водночас такий могутній і тендітний, Хіро тільки й міг уявляти, що це ніби продиратися крізь спідницю і білизну, великі губи, малі губи... Тоді він почувався оголеним, і слабким, і хоробрим.

Лінза може бачити половину всесвіту — ту половину, що над комп’ютером, зокрема й більшу частину Хіро. Таким чином він може відстежувати, де зараз Хіро і куди дивиться.

Всередині комп’ютера три лазери — червоний, зелений і синій. Вони достатньо потужні, аби створювати яскраве світло, але заслабкі, щоб пропалити очне дно, підсмажити мозок, спекти лобні кістки, спопелити півкулі. Як усі вивчали у початковій школі, ці три кольори можна поєднувати в різних пропорціях, аби створити будь-який колір, який тільки здатні побачити очі Хіро.

Отож вузенький промінь будь-якого кольору можна було послати з нутрощів комп’ютера крізь ширококутну лінзу в будь-якому напрямку. Завдяки використанню електронних дзеркал усередині комп’ютера промінь бігав туди-сюди по лінзах окулярів Хіро подібно до того, як електронний промінь у телевізорі розмальовує внутрішню поверхню кінескопа. Отримана таким чином картинка опинялася просто перед очима Хіро, між ним і Реальністю.

Малюючи для кожного ока трохи іншу картинку, зображення можна було зробити тривимірним. Якщо воно змінювалося сімдесят два рази на секунду, то починало рухатися. Рухоме тривимірне зображення із роздільною здатністю 2000 пікселів на сторону було настільки чітким, наскільки його здатне було сприйняти око, а коли на нього накладався ще й звук із маленьких навушників, рухомі ЗD-зображення отримували ідеально правдоподібний саундтрек.

Тож насправді Хіро і не тут зовсім. Він у створеному комп’ютером всесвіті, намальованому на його окулярах і трансльованому через навушники. На жаргоні це уявне місце називається Метасвітом, і Хіро проводить у Метасвіті чимало часу — там значно крутіше, ніж у Само-Складі.

Хіро виходить на Стріт. Це Бродвей, Єлисейські Поля Метасвіту. Це яскраво освітлений бульвар, який можна побачити — дзеркальний і зменшений — на скельцях його окулярів. Насправді його не існує, але просто зараз ним прогулюються мільйони людей.

Параметри Стріту протокольно зафіксовані, їх винайшли ніндзя-боженьки світу комп’ютерної графіки, які працювали на Асоціацію зі Створення Глобальних Мультимедійних Протоколів для Обчислювальних Машин. Стріт на вигляд — величезний бульвар, що оперезує по екватору величезну чорну сферу з радіусом трохи більше десяти тисяч кілометрів. Таким чином, його довжина становить 65 536 кілометрів, що значно більше за довжину обводу Землі.

Число 65 536 здається незручним чи не для всіх, окрім хакера, який упізнає його швидше за дату народження рідної мами: так сталося, що це точний результат піднесення двійки до шістнадцятого ступеня, а експонента 16 — 2⁴,4 ж, своєю чергою — 2². Разом із числами 256, 32 768 та 2 147 483 648, 65 536 — один із наріжних каменів хакерського всесвіту, в якому двійка — єдине реально важливе число, бо саме стільки цифр здатен розпізнати комп’ютер. Одна із тих цифр — 0, а друга — 1. Хакер здатен миттю впізнати будь-яке число, яке можна отримати фетишистським множенням двійок та оказіональним відніманням від результату одиниці.

Як і будь-яке місце в Реальності, Стріт постійно розбудовується. Забудовники можуть прокладати власні маленькі вулички, які вливаються у велику головну, можуть створювати споруди, парки, знаки, а також речі, яких не існує в Реальності, як от величезні світлові шоу в небесах, особливі райони, в яких не діють правила тривимірного часопростору, та зони для поєдинків без правил, де люди можуть полювати на інших і вбивати їх.

Єдина різниця полягає в тому, що позаяк Стріту не існує, — це просто десь собі записаний графічний протокол, — жодну з цих речей не створюють насправді. Це радше шматки програмного забезпечення, доступні людям з усього світу через оптоволоконну мережу. Коли Хіро заходить у Метасвіт і дивиться на Стріт, бачить там будинки, електричні вивіски, що тягнуться в темряву, зникаючи за вигином кулі, він насправді дивиться на зображення — інтерфейси користувачів — міріадів розрізнених частин програмного забезпечення, розробленого великими корпораціями. Щоб розмістити ці об’єкти на Стріті, вони мають отримати схвалення Асоціації Глобальних Мультимедійних Протоколів, купити фасадний вихід на Стріт, погодити зонування, зібрати дозволи, дати на лапу інспекторам і таке інше. Всі гроші, які ці корпорації платять за будівництво на Стріті, йдуть у трастовий фонд, який належить та керується АГМП, яка, своєю чергою, платить за вдосконалення та нарощування потужності машинерії, що й уможливлює існування Стріту.

Хіро володіє будинком у районі відразу біля найзалюдненішої частини Стріту. За тутешніми мірками, це старий квартал. Близько десяти років тому, коли було вперше написано протокол Стріту, Хіро та кілька його друзів скинулися, купили одну з перших будівельних ліцензій і створили невеликий хакерський район. У ті часи то була просто маленька латочка світла у всеосяжній чорноті. У ті часи Стріт був просто вервечкою вогнів навколо чорної кулі у порожнечі.

Район з тих часів не змінився, чого не скажеш про Стріт. Вклавшись на самісінькому початку, товариші Хіро порівняно з рештою отримали фору. Дехто на цьому навіть вельми розбагатів.

Ось чому в Метасвіті Хіро володіє великим розкішним будинком, але в Реальності змушений тулитися у відсіку 20 на 30. Нюх на нерухомість не обов’язково поширюється на всі світи.

Небо і земля чорні, ніби комп’ютерний екран, на якому ще немає зображень; у Метасвіті завжди ніч, а Стріт завжди яскравий і сліпучий, ніби Лас-Веґас, вільний від фінансових та фізичних обмежень. Втім, люди у районі Хіро — добрі програмісти, тож оформлений він зі смаком. Будинки нагадують справжні, є кілька копій Френка Ллойда Райта[14] і кілька вишуканих вікторіанських обійсть.

Тому виходити на Стріт — завжди шок, там усе в добру милю заввишки. Це Центр, найрозвиненіша зона. Якщо пройти кількасот кілометрів у будь-якому напрямку, забудова змаліє майже до повної відсутності, лишиться тоненька вервечка ліхтарів, що відкидають білі калюжі світла на чорну оксамитову землю. Але Центр — це десяток вишитих неоном і скиданих на купу Мангеттенів.

На реальній Землі, у Реальності, мешкає щось від шести до десяти мільярдів людей. У кожен довільний момент більшість з них або ліпить цеглу з багна, або розбирає свої АК-47 у польових умовах. Можливо, мільярд має достатньо грошей, щоб дозволити собі комп’ютер — у таких людей грошей більше, ніж у всіх інших разом узятих. Із цього мільярда потенційних власників комп’ютерів, можливо, чверть реально подбала про те, щоб придбати комп’ютер, і тільки у чверті від цієї чверті машини достатньо потужні, аби витягти протокол Стріту. Тобто в довільний момент часу на Стріті може бути приблизно шістдесят мільйонів людей. Додайте сюди ще шістдесят мільйонів, які не можуть собі цього дозволити, але все одно заходять, використовуючи комп’ютери публічного доступу або комп’ютери, що належать школі чи офісу, тож у будь-який довільний момент на Стріті перебуває вдвічі більше людей, ніж мешкає у Нью-Йорку.

Саме тому це бісове місце настільки перевантажене. Постав на Стріті знак чи будинок, і сто мільйонів найбагатших, найкрутіших і найпросунутіших людей на планеті бачитимуть його щодня до кінця своїх днів.

Стріт має сто метрів завширшки, посередині проходить вузька колія монорейки. Монорейка — це безкоштовна комунальна програма, яка дозволяє користувачам пересуватися Стрітом швидко і без проблем. Багато хто просто катається туди-сюди, витріщаючись на краєвиди. Коли Хіро вперше побачив це місце десять років тому, монорейка ще не була прописана; аби пересуватися, вони з товаришами мусили писати програмне забезпечення для машин і мотоциклів. Вони виводили свої програми за межі Стріту і влаштовували перегони у чорній пустелі електронної ночі.