Снігопад

Розділ 53

Хіро пам’ятає засторогу Еліота: не гуляй Плотом без провідника з місцевих. Цей хлопчак, мабуть, біженець, котрого Брюс Лі забрав з якогось філіппінського району Плоту.

Хлопця звати Транссубстанціоналіст. Скорочено — Транс. Він залазить у «зодіак» іще до того, як Хіро йому дозволяє.

— Хвилинку, — каже Хіро. — Треба дещо спакувати.

На свій страх і ризик Хіро вмикає маленький ліхтарик і з його допомогою обшукує яхту, забирає все цінне: кілька пляшок питної (гіпотетично) води, трохи їжі, набої для «дев’ятки». Ще бере один із абортажних гаків, акуратно змотавши трос. Здається, така штука на Плоту дуже навіть може знадобитися.

І ще одна справа, яку треба залагодити, справа, залагоджувати яку йому геть не хочеться.

Хіро не раз і не двічі бував у місцях, де миші та щури ставали серйозною проблемою. Колись він вирішував її за допомогою пасток, але згодом почалася смуга невдач. Серед ночі він чув ляскіт пастки, а тоді, замість тиші, жалісне попискування, здушене шамотіння спійманого гризуна, що намагається лізти назад, у безпечну нору, хоча пастка надійно замкнулась на якійсь частині його тіла, переважно на голові. Коли прокидаєшся о третій ночі і знаходиш на кухонному столі живу мишу, за якою тягнеться слід із розквашених мізків, буває складно знову заснути, і тепер він розкладає отруту.

Тут і зараз подібна ситуація: важко поранений чоловік — отой останній, котрого застрелив Хіро, — зараз сіпається на борту яхти, на баку, щось белькоче.

Понад усе Хіро хоче залізти зараз в «зодіак» і звалити, іще ніколи й нічого не хотів так сильно. Він знає — щоб позбавити пораненого страждань, доведеться посвітити на нього ліхтариком, а якщо посвітить, то побачить те, чого вже ніколи не зможе забути. Але це треба зробити. Він кілька разів ковтає клубок, бо спазми вже перехоплюють горло, а тоді світить ліхтариком.

Все значно гірше, ніж він очікував.

Вочевидь, куля, влучила чоловікові кудись у перенісся, пройшла знизу вгору. Все над переніссям просто знесло, Хіро бачить мозок у розрізі.

Щось стирчить із голови. Хіро думає, що це можуть бути уламки черепа чи щось таке, але це щось надто гладке і пряме, аби виявитись уламком.

Хіро вже переборов першу хвилю нудоти, дивитися стає трохи легше. Легше від усвідомлення того, що бідолашний уже відмучився, йому знесло більше половини мозку. А проте він і досі белькоче — свистить і харчить, ніби розладнана органна труба, але це просто залишкові нервові сигнали, що йдуть зі спинного мозку, змушуючи скорочуватися голосові зв’язки.

З голови чоловіка стирчить не кістка — антена в фут завдовжки. Запаяна чорною ґумою, ніби антена поліцейської рації, і закріплена до голови над лівим вухом. Один із підключених, про яких згадував Еліот.

Хіро береться за антену і смикає. Мабуть, варто прихопити цю гарнітуру із собою — вона точно якось пов’язана із системами керування Плотом.

Антена не виходить. Хіро тягне з усієї сили, залишки голови крутяться, але антена не піддається. Тоді Хіро розуміє, що це взагалі не гарнітура — антена намертво вживлена в череп.

Хіро перемикає окуляри в міліметровий діапазон, вмикає радар і вдивляться у рештки голови.

Антена кріпиться до черепа короткими шурупами, які врізаються в кістку, але не протикають її наскрізь. Біля основи антени — кілька мікрочипів, проте, просто поглянувши на них, Хіро не може з’ясувати їхнє призначення. Втім, сьогодні одного-єдиного чипа достатньо, щоб розмістити на ньому суперкомп’ютер, тож якщо перед вами два і більше чипів, які працюють у тандемі, — перед вами вельми непроста апаратура.

Із основи антени виходить дріт-волосінь, він пронизує череп і заходить у стовбур головного мозку, де починає розгалужуватися мережею дрібніших контактів, інтегрованих у мозкову тканину, ніби змія, що кільцями обвиває стовбур дерева.

І це пояснює, яким чином хлопець продовжує безперервно белендіти типове для Плоту белькотання, навіть втративши половини мозку: схоже на те, що Л. Боб Райф знайшов спосіб налагодити електронний контакт із тією частиною мозку, де живе Ашера. Ці слова породжуються не в мозку мовця. Це п’ятидесятницька радіопередача, яку ловить антена.

«Голос розуму» досі в робочому стані, але його монітор випромінює в небеса блакитну статику. Хіро знаходить вимикач і натискає на кнопку. Настільки потужні комп’ютери мають слухняно вимикатися за командою: вимикати їх через фізичний розрив живлення — це ніби заколисати людину, перетявши їй спинний мозок, але коли у системі відбувається «снігопад», вона втрачає здатність виконувати команди, і тоді потрібні примітивні методи. Хіро пакує систему Ґатлінґа у валізу і замикає її.

Чи то зброя не така важка, як здавалося, чи то в нього передоз адреналіну. Потім він розуміє, чому валіза здається легшою: більшу частину її ваги становили боєприпаси, а Риб’яче Око їх добряче повистрілював. Він наполовину несе, наполовину волочить зброю на корму, пересвідчується, що система тепловідведення все ще залишається у воді, тоді перекидає валізку в зодіак.

Перелазить слідом, приєднується до Транса — той уже на борту — і починає поратися біля мотора. Хлопець заперечує:

— Ні мотор. Сильно плутатися.

Точно. На гвинт намотається сітка. Транс показує Хіро, як вставити весла в кочети.

Якийсь час Хіро веслує, поки опиняється у чималій чистій зоні, що зиґзаґами тягнеться крізь Пліт, наче плесо чистої води поміж полями плавучої арктичної криги.

— Добре мотор, — каже Транс.

Хіро опускає мотор у воду, Транс напомповує бензин і заводить двигун. Запускається з першої спроби — на кораблі в Брюса Лі був порядок.

Щойно Хіро починає маневрувати на відкритій ділянці, з’являється страх, що це просто невеличке плесо посеред гетто, звідки немає виходу. Але це лише гра світла й тіні — вони повертають і бачать, що відкрита ділянка тягнеться далі. Це ніби об’їзна дорога навколо Плоту, від неї дрібніші вулички і навіть провулки ведуть у нетрища різноманітних гетто. Через візори Хіро бачить, що в’їзди до провулків перебувають під охороною — можна кататися скільки завгодно об’їзною дорогою, але люди захищають свої райони.

Найгірше, що може статися на Плоту, — це коли ваш район відчепиться від інших. Саме тому Пліт — таке хаотичне плетиво. Мешканці кожного району бояться, що сусіди вирішать їх наїбати, відрізати від основної маси, приректи на голодну смерть посеред океану, тож постійно знаходять нові й нові способи прив’язуватись одне до одного, перекидають кабелі над і під водою, в обхід чужих районів, прив’язуються до віддалених кораблів, до сусідів другого порядку, а найкраще — до суден Ядра.

Не варто казати, що вартові цих районів озброєні. Переважно у них, наскільки можна розгледіти, маленькі китайські підробки АК-47. На радарі яскраво світиться метал ствольних коробок. Китайський уряд штампував цей брухт у несосвітенних кількостях — звісно, ще в ті часи, коли всерйоз переймався можливістю сухопутної війни із советами.

Більшість вартових нагадують зачуханих ополченців з першої-ліпшої країни Третього світу, але на вході до кожного району Хіро бачить головного вартового, з голови котрого стирчить радіоантена.

За кілька хвилин вони припливають до місця, де об’їзну дорогу перетинає широка вулиця, що веде до самого центру Плоту, де зосереджені найбільші кораблі — до Ядра. Найближчий до них японський контейнеровоз — низько посаджене судно з пласкою палубою і високо піднятим містком, навантажене сталевими контейнерами. Корабель обплетений мотузяними драбинами і самопальними східцями, які дозволяють потрапити до потрібного контейнера. У віконцях багатьох із них горить світло.

— Житловий масив, — жартує Транс, помітивши інтерес Хіро. Тоді хитає головою і потирає великий палець об пучки середнього і вказівного. Вочевидь, дуже небідний район.

Комфортна частина круїзу закінчується, коли вони помічають кілька швидких човників, які стрімко виринають із темних і задимлених закамарків.

— В’єтнамська банда, — повідомляє Транс. Тоді кладе долоню на руку Хіро і делікатно, але твердо прибирає її з мотора. Хіро звіряється з радаром. У кількох хлопців невеличкі АК-47, але здебільшого вони озброєні ножами і пістолетами, тобто явно розраховують на близький контакт, віч-на-віч. Хлопці на човнах, звісно, пішаки — птахи високого польоту стоять на березі, курять і спостерігають за розвитком подій. Кілька із них підключені.

Транс дає газу, звертає в не настільки густо заселений район, що складається з пов’язаних, проте окремих арабських плоскодонок — дау, якийсь час маневрує в темряві, час від часу торкаючись голови Хіро і делікатно пригинаючи її, щоб той, бува, не напоровся на якусь мотузку.

Коли вони вибираються з флотилії дау, в’єтнамців уже не видно. Якби це сталося засвітла, бандюки могли б відстежити їх за паровим слідом від «Голосу». Транс веде човник невеличкою вулицею, просто до скопища рибальських кораблів. Посередині — старий траулер, його ріжуть на брухт. Усе навколо яскраво освітлюють газові пальники, але переважно працюють молотками і звичайними зубилами, від яких над лункою поверхнею води лине оглушливий гуркіт.

— Дома, — каже Транс, усміхаючись, і показує на кілька житлових кораблів, зв’язаних докупи. Тут іще горять ліхтарі, кілька чоловіків на палубі курять грубі саморобні сигари, крізь вікна видно, як жінки пораються на кухні.

Коли вони наближаються, чоловіки всідаються на палубу, пильно стежать за ними, дістають з кобури револьвери. Транс підводиться і видає довгу тираду тагальською. І все змінюється.

Транса вітають, як блудного сина з притчі: істеричні товстухи ридають, цілий рій маленький дітей висипає з гамаків, смокче пальці та підстрибує. Старші чоловіки розпливаються в усмішках, демонструючи великі прогалини між зубами і чорні каріозні плями, вони не зводять погляду з малого, кивають йому, по черзі обіймаючи.

Трішки осторонь, в темряві, стоїть іще один підключений.

— І ти теж заходь, — запрошує одна з жінок років сорока на ім’я Юніс.

— Усе гаразд, — відмовляється Хіро. — Не хочу вам заважати.

Фразу перекладають, і вона хвилею розходиться приблизно серед восьмисот дев’яноста шести філіппінців, які вже встигли зібратися на березі. Її сприймають з величезним шоком. Заважати? Немислимо! Неймовірно! Як він сміє нас ображати?

Один із беззубих чоловіків, дрібненький старий, імовірно, ще ветеран Другої світової, застрибує на хисткий «зодіак», ніби гекон, міцно впирається в дно, обіймає Хіро за плечі й встромляє йому до рота чималу самокрутку.

Виглядає наче нормальним. Хіро нахиляється до нього.

— Компадре, що то за чувак із антеною? Твій друг?

— Нє, — чує у відповідь. — То мудило. — Філіппінець притискає вказівний палець до губів і цитькає.