Снігопад

Розділ 66

— Вороне! — гукає Хіро. — Вислухаєш історію, перш ніж я тебе вб’ю?

— Чому ні? — погоджується Ворон. — Дорога довга.

Весь транспорт у Метасвіті оснащений переговорниками. Хіро просто зателефонував Бібліотекарю і попросив його знайти номер Ворона. Вони тандемом їдуть чорною поверхнею уявної планети, хоча Хіро повільно, метр за метром, наздоганяє Ворона.

— Мій батько воював у Другу світову. Збрехав про вік, щоб узяли. Старшим-куди-пошлють потрапив на тихоокеанський театр бойових дій. Коротко кажучи, його захопили в полон ніппонці.

— І?

— І його відвезли у Ніппонію. Кинули в концтабір. Там було багато американців, а ще брити і китайці. І кілька чоловік узагалі не знати звідки. Ніби індіанці на вигляд. Сяк-так говорили англійською, але краще — російською.

— То були алеути, — коментує Ворон. — Громадяни Америки. Але ніхто про них ніколи не чув. Більшість людей навіть не знають, що під час війни японці були захопили американські території — кілька островів на кінці Алеутського архіпелагу. Населені острови. Населені моїм народом. Вони захопили двох найважливіших алеутів і замкнули в концтаборах у Японії. Один із них був мер Атту — верховний представник цивільної влади. Другий для нас був навіть важливіший — то був головний гарпунер народу алеутів.

Хіро продовжує:

— Той мер захворів і помер. У нього не було імунітету. А гарпунер був міцним сучим сином. Кілька разів захворював, але лишився живий. Ішов на роботу в поля з рештою в’язнів, вирощував провіант для армії. Працював на кухні, готував баланду для в’язнів та охорони. Був дуже відлюдькуватим Усі його уникали, бо від нього жахливо смерділо. Його ліжко штиняло на весь барак.

— Готував аконітову отруту для китів з грибів та інших речей, які знаходив у полі та ховав під одягом, — пояснює Ворон.

— Крім того, — продовжує Хіро, — на нього злилися, бо якось він висадив шибку в бараку, куди цілу зиму задувало холодне повітря. Коротше, одного дня після обіду вартовим стало дуже зле.

— Отрута для китів у рибній юшці.

— В’язні тоді вже були в полях, і коли вартові почали слабнути, вони повели всіх назад, до бараків, бо не могли пильнувати, скрутившись у три погибелі через судоми в шлунку. Це трапилося вже під кінець війни, тому не так і легко було знайти поповнення. Мій батько був останній у колоні, а цей алеут ішов просто перед ним.

— А коли в’язні проходили через іригаційний канал, — вступає Ворон, — алеут стрибнув у воду і зник.

— Мій батько не знав, що робити, — веде далі Хіро. — Поки не почув стогону вояка, який замикав колону. Він озирнувся і побачив, що тіло вартового прохромлене бамбуковим списом. Спис ніби взявся нізвідки. Алеута ніде не було видно. Тоді ще один вартовий повалився з перетятим горлом, а в нього за спиною стояв алеут. Потім він кинув ще один спис у ще одного вартового.

— Він робив гарпуни і ховав їх під водою в іригаційних каналах, — підказує Ворон.

— Тут мій батько зрозумів, що приречений. Бо хай там що він скаже охороні, вони вважатимуть, що він причетний до втечі алеута, візьмуть меч і відрубають йому голову. Тож він подумав, що може прикінчити кількох ворогів, перш ніж до нього дістануться, вихопив зброю в першого вбитого вартового, скочив в іригаційну канаву і застрелив ще кількох вартових, які прийшли з’ясувати, що сталося.

Ворон продовжив:

— Алеут побіг до загорожі — вона була з бамбуку і трималася на шмарклях. Вважалося, що за нею було мінне поле, але він без проблем перетнув його і побіг далі. Чи то йому пощастило, чи то міни — якщо вони взагалі були — лежали рідко і на чималій відстані одна від одної.

— Вони не подбали про серйозну охорону периметра, — припускає Хіро, — бо Японія — це острів, тож навіть якби хтось утік, йому нікуди було б подітися.

— Тільки алеут міг утекти. Міг дістатися до найближчого берега і збудувати каяк. Вивести його у море і рухатися вздовж берега, тоді з острова на острів, до свого архіпелагу.

— Правильно, — каже Хіро. — І цього я ніколи не розумів — аж поки не побачив тебе у відкритому морі, як ти на каяку обганяєш швидкісний катер. Тоді все зійшлося. Твій батько не був божевільним. Він мав чудовий план.

— Так. Але твій батько його не зрозумів.

— Мій батько побіг за твоїм по мінному полю. Вони були вільні — в Ніппонії. Твій батько кинувся вниз, до океану. Мій батько хотів бігти у гори, сподіваючись дочекатися кінця війни в якомусь закутку.

— Дурнувата була ідея, — кидає Ворон. — Японія дуже густонаселена. Годі було десь сховатися, щоб ніхто цього не помітив.

— Мій батько навіть не знав, що таке каяк.

— Незнання не виправдовує.

— Їхня суперечка — схожа на ту, що зараз у нас — стала початком кінця. Ніппонці наздогнали їх на дорозі біля Нагасакі. У них навіть не було при собі кайданків, тому руки їм зв’язали шнурками від черевиків і змусили стати навколішки на дорозі, обличчям один до одного. Тоді лейтенант дістав із піхов меча. То був давній меч, лейтенант походив із гордої самурайської родини, а так глибоко в тилу опинився через те, що на початку війни йому відірвало ногу. Тож він заніс меча над головою мого батька.

— Меч аж бринів на вітрі. Моєму батькові було боляче від цього звуку.

— Але меч не опустився.

— Мій батько побачив, як перед ним на колінах стоїть скелет твого батька. Це було останнє, що він бачив у своєму житті.

— Мій батько стояв спиною до Нагасакі. Його тимчасово засліпило спалахом, але він відразу впав долілиць і притиснувся обличчям до землі, щоб це жахливе світло не било в очі. А тоді все повернулося до норми.

— Тільки мій батько осліп, — додає Ворон. — І міг лише слухати, як твій батько б’ється з лейтенантом.

— Це була бійка напівсліпого одноногого самурая з катаною проти дебелого чоловіка зі зв’язаними за спиною руками. Вельми цікавий бій. Цілком чесний. Мій батько переміг. І війна закінчилась. Окупаційні війська дісталися до них уже за кілька тижнів. Мій батько повернувся додому, ще трохи погуляв, а тоді в сімдесятих у нього нарешті з’явилася дитина. Твій батько зробив так само.

Ворон відповідає:

— Амчітка, 1972-й. Ви, мудаки, двічі скидали на мого батька ядерну бомбу.

— Я розумію твої почуття, — каже Хіро. — Але тобі не здається, що ти вже достатньо помстився?

— Не буває достатньої помсти.

Хіро пришпорює мотоцикл і, заносячи катану, наближається до Ворона. Але Ворон подається назад — він усе бачить у дзеркалі заднього огляду — і блокує удар великим і довгим ножем. Тоді скидає швидкість майже до нуля і прослизає у шпарину між опорами. Хіро проскакує повз, надто сповільнюється і встигає лиш помітити, як Ворон стрімко обходить його по той бік монорейки. Поки Хіро встигає набрати швидкість і проскочити у наступний просвіт, Ворон знову опиняється з протилежного боку. І так далі. Вони летять Стрітом, виписуючи зиґзаґи, пролітаючи під монорейкою туди-сюди. Правила дуже прості. Ворону тільки й треба, щоб Хіро влетів в опору і зупинився — на одну-єдину мить, і тоді Ворон зможе зникнути, за мить щезнути з поля зору так, що Хіро вже не вдасться його відшукати.

Ворон має в цій грі фору, але Хіро значно краще у неї грає, тож вони приблизно на рівних. Вони займаються мотослаломом під колією монорейки на швидкості від шістдесяти до шістдесяти тисяч миль за годину; навколо них у непроникну темряву тягнуться малоповерхові комерційні споруди, високотехнологічні лабораторії та парки розваг. Перед ними Середмістя, високе і яскраве, як aurora borealis[74], що постає із чорних вод Берінґового моря.