Снігопад

Розділ 60

Коли партнер Y. Т. відлучився в якихось справах у Реальність, його аватар обвис. Тіло сидить, як надувна лялька для сексу, лице продовжує смикатися, ніби він його розминає. Y. Т. не знає, що саме він робить, але, мабуть, це щось захопливе, бо більшість часу він або капець який здивований, або до всирачки переляканий.

Невдовзі після того, як закінчилася розмова про авіаносець із цим його Бібліотекарем, вона вловлює низький гуркіт — у Реальності — десь зовні. Щось середнє між звуками кулеметної черги і болгарки. Щоразу, коли вона чує цей звук, на обличчі Хіро відбивається подив: невже мені зараз капець? Хтось кладе руку їй на плече. Якийсь мажор, у котрого зараз має бути зустріч у Метасвіті, очевидно, думає, що справи цієї кур’єрки, чим би вона не займалася, не можуть бути важливішими за його. Якийсь час вона його просто ігнорує.

Тоді офіс Хіро розфокусовується, підлітає вгору, ніби намальований на жалюзі, вона дивиться просто в очі якомусь чуваку. Азіату. Страшку. З антеною. Одному з тих, страхолюдних.

— Ну, — питає вона, — чого тобі?

Він хапає її за руку і висмикує з кабінки. З ним іще один, хапає за другу руку. Виводять її з приміщення.

— Е-ей, бля! Руки відпустіть! Сама піду.

Не вперше її виводять із мажорних приміщень, але цього разу все трохи інакше. Цього разу викидайли — пара пластикових солдатиків із «Дитячого світу» в натуральний зріст.

І річ не тільки в тому, що ці чуваки майже напевне не говорять англійською — хлопці поводяться геть ненормально. Вона буквально вирвала руку в одного з них, але він її не вдарив, нічого такого, просто підступив ближче і механічно обмацав її, поки знову схопив за руку. Жодної зміни виразу обличчя. Очі невидющі, мов розбиті фари, рот відкритий достатньо широко, щоб через нього дихати, але губи не рухаються, жоден м’яз не смикається.

Вони зараз у лабіринті корабельних кают і розбитих контейнерів — холі цього готелю. Підключені тягнуть її до дверей через тьмяне перехрестя розмітки вертолітного майданчика — і вчасно, бо гелікоптер саме заходить на посадку. Техніка безпеки в цьому місці — лайно, їм могло повідрубувати голови. Це елегантний корпоративний вертольотик із логотипом RARE, який вона вже бачила раніше.

Азіати намагаються затягти її на поміст, який веде понад водою до сусіднього корабля. Вона примудряється викрутитись, обома руками вхопитися за поруччя, вчепитися ногами за опори, щоб не зрушити з місця. Один із них смикає її за пояс, інший стає попереду і по одному розгинає її пальці.

Із гелікоптера вивалюються кілька чуваків. Вони в комбінезонах, кишені напхані ґаджетами, серед яких вона помічає принаймні один стетоскоп. Потім виносять великі коробки зі скловолокна, на коробках намальовані червоні хрести, коробки вантажать у контейнер. Y. Т. знає, що все це не для того, щоб відкачати якогось жирного комерса, якого з перепою і через обжерливість розібрав інсульт. Вони поспішають реанімувати її бойфренда — накачаний слідами Ворон саме те, чого бракує цьому світу.

Її вже волочать палубою наступного судна. Звідти самопальними сходами вгору, на ще одну посудину, цього разу — дуже велику. Y. Т. підозрює, що це нафтовий танкер. Роззирається широкою палубою, дивиться крізь плетиво труб; з-під білої фарби пробивається іржа, вона бачить «Ентерпрайз» зовсім близько. Ось вони куди йдуть.

Прямого сполучення немає. Кран на борту «Ентерпрайза» повертається і опускає на танкер маленьку клітку, та зависає за кілька футів над палубою, підстрибує вгору-вниз, метляється туди-сюди, захоплюючи доволі великий простір, бо ж обидва кораблі хитаються на хвилях у протилежних напрямках, і прив’язана до троса клітка гойдається, наче маятник. Збоку в клітці дверцята, вони прочинені.

Її мало не жбурляють всередину: головою вперед, руки притискають до боків, щоб не змогла вчепитися у двері, тоді ще секунду витрачають, аби запхати ноги. Уже ясно, що говорити до них — як горохом об стіну, тож вона відбивається мовчки. Примудряється добряче вгатити одному межи очі, вона і відчуває, і чує, як ламається кістка, але він ніяк не реагує, хіба відкидається назад голова. Y. Т. настільки заклопотана спостереженнями за ним, пильнує, коли той зрозуміє — в нього зламаний ніс і що то вона його зламала, що геть забуває відбиватися і завмирає достатньо надовго, щоб її таки заштовхали до клітки. Двері замикаються.

Цей замок міг би відімкнути навіть єнот. Такі клітки взагалі не створені для того, щоб утримувати людей, але поки Y. Т. встигає розвернутися і дотягтися до замка, вона уже висить за двадцять футів над палубою і дивиться на чорний свинець води між танкером та «Ентерпрайзом». Ген унизу бачить покинутий «зодіак», що похитується в ущелині між сталевими стінами.

На «Ентерпрайзі» теж не все слава богу. Щось десь горить. Хтось кудись стріляє. Вона вже й не певна, що хоче там опинитися. Вона висить угорі, і їй добре видно, що звідти немає способу вибратися, нема зручних помостів чи якихось сіток, які тут правлять за драбини.

Її опускають на борт. Клітка похитується, мало не черкає палубу, зачеплена одним-єдиним тросом, а коли нарешті торкається палуби, то за інерцією їде ще кілька футів, перш ніж зупинитися. Дівчина відчиняє двері, вилазить назовні. І що тепер?

На палубі намальоване перехрестя, по краях стоять кілька закріплених гелікоптерів. Один особливо великий, мастодонт із двома двигунами, схожий на летючу ванну, втикану дулами і ракетами — просто у центрі перехрестя, світло увімкнене, двигуни гудуть, гвинти обертаються. Біля нього купчиться невеличка група людей.

Y. Т. підходить ближче. Паскудство. Вона знає, що саме цього від неї й хочуть, проте вибору насправді нема. От якби у неї в руках був скейт! Але про це можна лише відчайдушно мріяти. Палуба авіаносця — одне з найкращих місць для катання, які вона лиш бачила. З фільмів вона знає, що на авіаносцях є навіть великі парові катапульти для запуску літаків. Уявіть, як офігенно летіти з такої катапульти на скейті!

Вона йде до гелікоптера, тим часом один чоловік відходить від гурту і рушає назустріч.

Він великий, тіло в нього — як п’ятдесятигалонна діжа, та ще підкручені вуса. Він підходить, вдоволено сміється, і це її страшенно дратує.

— Капець як ти схожа на розгублене дівчисько, солоденька. А ще — на втопленого щура, якого висушили феном.

— Дякую. А ти схожий на розтовчену консерву.

— Дуже смішно.

— То хулі не смієшся? Боїшся, що це правда?

— Слухай, — нервується той, — я не маю часу на твої підліткові сміхуйочки. Я виріс і постарів саме для того, щоб більше їх не чути.

— Тобто річ не в тому, що ти не маєш часу. А в тому, що ти не вмієш жартувати.

— Ти знаєш, хто я?

— Знаю. А ти знаєш, хто я?

— Y. Т, кур’єрка. П’ятнадцять років.

— І особиста подружка Дядечка Енцо, — додає вона і дістає з-за пазухи ланцюжок із жетонами, трусить ними у повітрі. Він простягає руку, здивований, ланцюжок обмотується навколо його пальців. Бере жетони і читає напис.

— Ну, ну, — коментує, — непоганий сувенірник. — І жбурляє жетони їй в обличчя. — Я знаю, що ти подружка Дядечка Енцо, інакше б викинув тебе за борт, а не тягнув сюди. Але мені, чесно кажучи, на це насрати, — продовжує він, — бо ще до вечора Дядечко Енцо вилетить з роботи. А якщо не вилетить, то я перетворюсь, як ти сказала, на розтовчену консерву. Проте мені здається, що наші любі макаронники не так сильно хотітимуть пальнути «стінґером» у мій гелікоптер, якщо знатимуть, що на борту їхня маленька чикіта.

— Усе геть не так, — ображається Y. Т. — Наші стосунки не засновані на єблі. — І ніяк не може позбутися розчарування від того, що іменні жетони не мають жодного впливу на поганців.

Райф повертається, рушає до гелікоптера. Ступивши кілька кроків, озирається і дивиться на неї, а вона просто стоїть на майданчику і силкується не заплакати.

— Ти йдеш? — питає він.

Вона дивиться на гелікоптер. Її квиток із Плоту.

— Можна лишити Ворону повідомлення?

— Думаю, ти вже сказала йому все, що він хотів почути — ги-ги-ги. Ходім, дівчинко, бо ми даремно витрачаємо пальне, а це хуйово для довкілля.

Вона йде до гелікоптера слідом за ним, піднімається на борт. Всередині тепло і світло, зручні сидіння. Вона ніби повернулася додому після важкого робочого дня на автобанах, десь посеред лютого, і опустилась у м’яке крісло.

— Трохи переробив інтер’єр, — хвалиться Райф. — Ця радянська бойова пташка не створена для комфорту. Але така ціна броньованих бортів.

Усередині ще двоє хлопців. Одному близько п’ятдесяти, худорлявий, шкіра з великими порами, біфокальні окуляри в тонкій оправі, ноутбук. Технар. Інший — кремезний афроамериканець зі стволом.

— Y. Т., — пропонує незмінно ввічливий Л. Боб Райф, — познайомся із Френком Фростом, моїм технічним директором, і Тоні Майклзом, шефом служби безпеки.

— Мем, — каже Тоні.

— Як справи? — каже Френк.

— Можеш облизати мої ноги, — каже Y. Т.

— Краще не наступай, — радить Френк.

Y. Т. опускає погляд. Залазячи на порожнє сидіння біля дверей, вона наступила на пакунок. Формою і розміром він скидається на телефонний довідник, тільки що дуже важкий, загорнутий у пухирчасту плівку і прозорий пластик. Вона сяк-так розбирає, що всередині. Колір — червоняво-бурий. Вкритий якимись каракулями. Твердий як камінь.

— Що це? — питає Y. Т. — Домашній коржик від мами?

— Це стародавній артефакт, — роздратовано каже Френк. Райф хихоче, тішиться, що Y. Т. надумала почесати язик об когось іншого.

Ще один чоловік пригинцем біжить злітною палубою, до всирачки боячись гострих лопатей, і залазить досередини. Йому під шістдесят, на голові — кучерявий цепелін сивого волосся, яке навіть не ворухнулось попри вітер від гвинтів.

— Привіт усім! — радісно вигукує. — Не думаю, що з усіма вами знайомий. Тільки вранці прибув, і от уже назад!

— Ви хто? — питає Тоні.

Новоприбулий, здається, трішки здувся.

— Ґреґ Рітчі, — відрекомендовується він.

Потім, коли ніхто не реагує на це ім’я, вирішує освіжити їм пам’ять:

— Президент Сполучених Штатів.

— О! Пробачте. Приємно познайомитися, містере президенте, — каже Тоні, простягнувши руку, — Тоні Майклз.

— Френк Фрост, — кидає Френк, також простягаючи руку зі знудженим виразом на обличчі.

— А на мене не зважайте, — радить Y. Т., коли Рітчі дивиться на неї — Я просто заручниця.

— Усе, від ґвинта, — каже Райф до пілота. — Полетіли до Л. А., нам іще Місію контролювати.

У пілота кутасте обличчя, в якому Y. Т., набувши на Плоту певного досвіду, упізнає російський тип. Він клацає чимось на панелі приладів, двигуни починають ще гучніше завивати, шурхотіння гвинта наростає. Y. Т. відчуває, хоча й не чує, кілька маленьких вибухів. Усі їх відчувають, але тільки Тоні реагує; він припадає до підлоги, дістає з-під поли піджака ствол і прочиняє бічні двері. Тим часом двигуни гучно зітхають, і лопаті знову переходять на холостий хід, а тоді й геть затихають. Y. Т. бачить його крізь вікно. Хіро. Він закіптюжений і скривавлений, в одній руці тримає пістолет. Він щойно кілька разів вистрелив у повітря, привертаючи до себе увагу, а зараз відходить, щоб заховатися за одним із закріплених гелікоптерів.

— Ти покійник! — кричить Райф. — Ти застряг на Плоту, мудило. У мене тут мільйони мірмідонян[72]. Що, всіх повбиваєш?

— У мечі патрони не закінчуються! — озивається Хіро.

— І чого тобі треба? — питає Райф.

— Мені потрібна табличка. Ти віддаєш мені табличку і летиш живий-здоровий, а мільйони твоїх законтачених мене вбивають. Не даєш мені таблички — і я розряджаю ствол у скло твого гелікоптера.

— Скло броньоване! Поняв!

— Аж ніяк! — кричить Хіро. — Повстанці в Афганістані це перевірили.

— Він правий, — озивається пілот.

— Йобана совєтська хрінь! Вони обліпили дно бронею, але вставили звичайне скло?

— Віддавай табличку, — радить Хіро. — Або я стріляю.

— Не стріляєш, — відповідає Райф. — Бо тут у мене Дінь-Дінь.

Останньої миті Y. Т. намагається пригнутись і заховатися, щоб Хіро її не побачив. Їй соромно. Але Хіро на єдину мить кидає на неї погляд, і вона бачить на його обличчі поразку.

Вона кидається до дверей і навіть долає половину дистанції, рветься у здійнятий гвинтами ураган. Тоні хапає її за комір комбінезона і затягує назад, перекидає на живіт і коліном притискає поперек, щоб не смикалася. Тим часом двигуни знову набирають обертів, і крізь відчинені двері вона бачить, як внизу зникає сталевий обрій палуби авіаносця.

Після всього вона проїбала весь план. Вона завинила Хіро.

Або ні.

Y. Т. тягне руку до глиняної таблички і штовхає так сильно, як лише може. Табличка ковзає підлогою, зависає на краю і, зрештою, випадає.

Ще одна успішна доставка, ще один вдоволений клієнт.