Снігопад

Розділ 22

На виході з франшизи її уже чекають. Чоловік посміхається, не без іронії, ледь помітно кланяється, аби привернути її увагу. Виглядає це досить кумедно, але пробувши деякий час у товаристві Дядечка Енцо, вона стримується і не регоче йому просто в лице, а лише відвертається і пирхає.

— Y. Т., у мене для тебе є робота.

— Я зайнята, маю інші доставки.

— Брешеш як дихаєш, — схвалює чоловік. — Бачила химеру? Він підключився до комп’ютера РадиКС, ще коли ми говорили, а тому ми точно знаємо, шо ніякої роботи в тебе зараз нема.

— А ще я не можу приймати замовлення у клієнта. Тільки через центральний комутатор. Номер на 1-800.

— Господи Боже, я, по-твоєму, геть тупий? — ображається чолов’яга.

Y. Т. зупиняється, озирається, нарешті дивиться на нього. Високий, стрункий. Чорний костюм, чорне волосся. І трохи перекошене скляне око.

— Що з оком?

— Льодоруб, Байонна, 1985, — відповідає. — Іще запитання?

— Звиняйте, дядьку, я ж просто спитала.

— Давай до справи. Моя голова, як ти могла помітити, росте не зовсім зі сраки, тому я знаю, що всі кур’єри проходять через диспетчерський комутатор на 1-800. Ми не любимо номерів на 1-800 і диспетчерів. Так уже склалося. Ми любимо вести справи напряму, по-старому. Наприклад, на день народження своєї мами я не беру слухавки і не набираю 1-800-МАМЦЯ. Я йду до неї і цьомаю в щічку, розумієш? От, а в цьому випадку нам потрібна саме ти.

— Чому?

— Бо ми пиздець як кайфуємо від співпраці з нарваними пісюхами, які пхають носа в чужі справи. Словом, наша химера вже під’єдналася до диспетчерського комп’ютера РадиКС.

Чоловік зі скляним оком повертається, правильніше сказати, повертає голову так само як сова, і киває химері. За секунду озивається телефон Y. Т.

— Телефон, бляха, візьми, — командує Око.

— Що? — кидає вона у телефон.

Комп’ютерний голос повідомляє, що вона має забрати вантаж у парку Ґріффіта і доставити його до франшизи «Райські брами преподобного Вейна» у Ван-Найсі.

— Якщо вам треба доставити щось із точки А в точку Б, чого самі не відвезете? — цікавиться Y. Т. — Киньте посилку в один зі своїх «Лінкольнів», та й по всьому.

— Бо в цьому випадку посилка нам не належить, а люди в точках А і Б... ну, ми з ними не в найкращих стосунках, і це взаємно.

— Ви хочете, щоб я щось украла, — припускає Y. Т.

Чоловіка зі скляним оком це зачепило, вразило до глибини душі.

— Ні, ні, ні. Дитино, чи ти з дуба впала? Ми ж Мафія. І якби нам треба було щось украсти, ми б уже знали, як це зробити, второпала? Для крадіжки нам не потрібна допомога п’ятнадцятирічки, тут радше йдеться про спецоперацію.

— Шпигунські фокуси. — Це вже Інфа.

— Ага. Шпигунські фокуси, — повторює чоловік таким тоном, ніби намагається когось насмішити. — І ця операція вигорить, тільки якщо у нас буде кур’єр, готовий нам трохи підсобити.

— То вся ця фігня з Дядечком Енцо була фейковою, — висновує Y. Т. — Ви просто хотіли зацікавити кур’єра.

— Ой-вей, ви тільки послухайте! — вигукує мафіозі, щиро вражений. — Так, ясне діло, ми все це зробили тупо для того, аби п’ятнадцятилітнє дівча офігіло. Слухай, лялю, на світі мільйони кур’єрів, яким ми могли б забашляти за цю операцію, але ще раз кажу, ми спинилися на тобі, бо в тебе з нами особливі стосунки.

— І чого вам від мене треба?

— Того, що ти завжди й робиш. Їдь у парк Ґріффіта і забери посилку.

— І все?

— Так. А потім відвези посилку. Але зроби нам послугу і їдь по 1-5, окей?

— Не найкраща дорога...

— Ну, нічого не вдієш.

— Ладоньки.

— А тепер пішли, виведемо тебе з цього пекла.

Іноді, якщо вітер попутний, якщо вдається втрапити в повітряну пазуху, яку залишає позад себе вісімнадцятиколісна фура на повному ходу, до машини навіть не треба чіплятися. Розріджене повітря засмоктує тебе, як потужний пилотяг, так можна їхати хоч і цілий день. Але якщо облажаєшся, можеш випадково опинитися на зустрічній смузі, просто перед кавалькадою вантажівок. Віддатися силі авто нічим не краще — тебе засмокче просто під болотники, і від тебе залишиться підливка для підшипників, і ніхто ні про що навіть не дізнається. Це називається Чарівний Пилотяг — він нагадує Y. Т. Її життя, яким воно стало після доленосної нічної пригоди з піцою Хіро Протагоніста.

Вона вилітає на фривей Сан-Дієґо, і її гарпун не хибить — вдається добряче прискоритися навіть від найлегшої, найгівнянішої пластиково-алюмінієвої китайської малолітражки. Люди не наважуються класти їй палець до рота, вона виборола своє місце на дорозі.

Тепер вона капець яка заклопотана, частину роботи доведеться скидати Стерву. Іноді, суто для укладання важливих ділових угод, їм доведеться чекінитися в мотелі — саме так роблять справжні бізнесмени. Останнім часом Y. Т. намагалася навчити Стерво робити їй масаж, але Стерво ніколи не опускається нижче лопаток, завжди зривається і входить у роль Містера Мачо. Власне, це доволі мило. Не варто вимагати від життя неможливого.

Це далеко не найкоротший шлях до парку Ґріффіта, але Мафія хоче, щоб вона їхала саме так: до кінця 405, аж у Долину, а тоді заїхати з того напрямку, з якого вона їхала б за звичайних умов. Такі вже вони параноїки. Такі професіонали.

Зліва пролітає LAX. Праворуч вона помічає Само-Склад, на якому це задротище, себто її партнер, зараз, мабуть, сидить підключений до комп’ютера. Вона петляє у непростому потоці, об’їжджає аеропорт Г’юза, нині перетворений на приватний аванпост «Великого Гонконгу містера Лі». Далі — повз аеропорт Санта-Моніка, який викупила «Глобальна служба безпеки Адмірала Боба». Перетинає Федземлі, куди її мама щодня їздить на роботу.

Федземля раніше була ветеранським госпіталем і кількома прилеглими федеральними спорудами; зараз вона стислася до нирковидного клаптика землі навколо шосе 405. Довкола периметр, огорожа з напнутої кольчужної тканини, спіраль Бруно, гори гравію і бар’єри «Джерсі» від однієї будівлі до іншої. Всі споруди у Федземлі великі та потворні. Людські нетлі мотають кола довкруж цокольних поверхів, зодягнені у вовняні костюми кольору мокрого граніту. Супроти білого блиску будівель вони здаються миршавими й темними.

Біля дальнього краю бар’єру Федземель, праворуч, вона бачить КУЛА[35], яким тепер спільно керують японці, «Великий Гонконг містера Лі» та кілька великих американських корпорацій.

Кажуть, що далі, лівіше, на Пасіфік-Палісейдс, над океаном стоїть величезна будівля, в якій розташовано штаб-квартиру Центральної Розвідувальної Корпорації на Західному узбережжі. Невдовзі — може, навіть завтра — вона туди поїде, знайде ту будівлю, можливо, просто проїде повз і помахає їм рукою. Тепер вона ой як має що розповісти Хіро. Неймовірна інфа про Дядечка Енцо, за таке викладуть мільйони.

Але глибоко всередині вже шкребеться сумління. Вона знає, що не можна однією рукою годити Мафії, а іншою її здавати. Не тому, що вона їх боїться, а тому, що їй довіряють. Були чемні. І хто його зна, може, з цього щось і вигорить. Краща кар’єра, ніж та, що їй світить у ЦРК.

З шосе нечасто звертають у Федземлю. Так щоранку робить її мама, купа інших федералів, але всі вони їдуть на роботу вранці та працюють допізна. В них пунктик щодо вірності. У федералів це справжній фетиш — оскільки вони заробляють небагато і не особливо себе поважають, доводиться доводити свою відданість, запевняючи, що тобі байдужі такі дрібниці.

Ось вам приклад: Y. Т. трималася одного таксі всю дорогу від LAX. На задньому сидінні — араб. Його бурнус витягло в опущене вікно і тріпає вітром, лосанджелеський бомбило не може дозволити собі купити на підпільному ринку кондик — фреонний, звісно. Це типово: лише федерали змушують відвідувачів їхати брудним таксі без кондиціонера. Ясна річ, таксі звертає на в’їзд із написом «СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ». Y. Т. відстає і ловить гарпуном фургон, що прямує в Долину.

На даху величезного будинку сновигає зграя Федералів із переносними радіостанціями, в усіх темні окуляри і казенні вітрівки, вони націлюють довгі об’єктиви на вітрові шиби машин, які їдуть бульваром Вілшир. Якби зараз була ніч, вона б точно побачила лазерний промінь сканера на штрих-коді таксі, коли воно повернуло до в’їзду в США.

Мама Y. Т. розповіла їй усе про цих хлопців. Вони з Виконавчої Гілки Головного Оперативного Командування, ВГГОК. ФБР, федеральні маршали, таємні службовці та спецпризначенці — всі претендують на якусь окремішню ідентичність, як було колись із ЗС, ВМС і ВПС, але всі вони підпорядковуються ВГГОК, всі роблять те саме, всі плюс-мінус взаємозамінні. А за межами Федземлі їх називають просто Федералами. ВГГОК декларує за собою право втручатися будь-куди, будь-коли, по всій території колишніх Сполучених Штатів Америки, без ордера чи бодай достатньої підстави, але насправді лише тут, у Федземлі, вони почуваються вдома, коли дивляться на світ крізь телефотолінзи, скерований мікрофон чи приціл снайперки. Що довші — то кращі.

А далеко внизу, під ними, таксі з арабом на задньому сидінні сповільнюється до субсвітлової швидкости і починає звивистий слалом поміж бар’єрами Джерсі, на яких стратегічно скрізь натикано кулемети п’ятдесятого калібру. Машина різко гальмує перед ІПСШ, зупиняється над ямою, в якій хлопці з ВГГОК стоять із собаками та надпотужними ліхтариками, шукають на днищі бомби чи ЯБІХ (ядерно-біологічно-інформаційно-хімічні реагенти). Тим часом водій виходить із салону, піднімає кришку капота і багажника, аби ще більше федералів могли їх обшукати, а ще один нахиляється до пасажирського вікна і засипає араба запитаннями.

Кажуть, що в О. К[36]. всі музеї та монументи передали в концесію і перетворили на туристичний парк, який нині забезпечує близько десяти відсотків усіх доходів уряду.

Федерали могли б самі вести цю справу і, мабуть, стригти більше бабла, але ж не в тому річ — це філософське питання, питання повернення до джерел. Уряд має урядувати, це не індустрія розваг, правда? Нехай розвагами займаються ті придурки з Індустрії, котрі закінчували маґістратуру з відбивання чечітки. Федерали не такі. Федерали — серйозні люди. Магістри політології. Президенти студентських колегій. Голови дискусійних клубів. Вони достатньо стійкі, щоб носити чорний вовняний костюм і туго застебнутий комірець, коли температура як у парнику — сто десять[37], а вологість така, що літаки в повітрі стрягнуть. Такі люди і вдома почуваються по темний бік прозорого дзеркала.