Снігопад

Розділ 14

Хіро втуплюється в мініатюрний телеекран у лівому горішньому куті картки. Екран розгортається і стає поганеньким дванадцятидюймовим телевізором на відстані витягнутої руки. Запускається відео. Це вбогий запис футбольного матчу зі старшої школи на восьмиміліметрову плівку — десь із шістдесятих. Звуку нема.

— Що за гра?

— Одеса, Техас, США, — відповідає Бібліотекар. — Л. Боб Райф — захисник, номер вісім, темна форма.

— Це вже зайві деталі. Можеш підсумувати?

— Ні. Але можу подати короткий зміст. У каталозі міститься одинадцять записів футбольних матчів. У випускному класі Райф грав за команду штату Техас, друга ліга. Потім вступив до Університету Райса, отримав академічну стипендію. Пішов у тамтешню футбольну команду, є ще чотирнадцять записів ігор із коледжу. Отримав ступінь магістра комунікацій.

— Доволі логічно, враховуючи, ким він став.

— Він став спортивним репортером на телебаченні у Г’юстоні, тож є ще п’ятдесят годин відеозаписів із того періоду — звісно, переважно це запороті дублі. Після двох років на цій роботі Райф пішов у бізнес до свого двоюрідного діда, фінансиста, той заробив капітал у нафтовому бізнесі. У каталозі є кілька газетних фрагментів на цю тему, і всі вони, судячи зі змісту, текстуально пов’язані — тобто можна припустити, що в них спільне першоджерело.

— Пресреліз.

— Затим п’ять років немає жодних згадок.

— Він щось готував.

— Пізніше з’являються нові історії, переважно з релігійних рубрик місцевих газет у Г’юстоні, вони детально описували пожертви Райфа різним організаціям.

— Для мене це виглядає як інформаційний підсумок. Я думав, ти цього не вмієш.

— Я цього не вмію. Я цитував підсумок, який доктор Лаґос нещодавно зробив для Хуаніти Маркес у моїй присутності, коли вони переглядали ті самі дані.

— Продовжуй.

— Райф пожертвував $500 церкві Хрещення вогнем у Гайлендс, настоятель — преподобний Вейн Бедфорд; $2 500 Молодіжній лізі П’ятидесятників у Бейсайді, президент — преподобний Вейн Бедфорд; $150 000 П’ятидесятницькій церкві Нової Трійці, фундатор і патріарх — преподобний Вейн Бедфорд; $2,3 мільйона на Біблійний коледж імені Райфа, президент і декан факультету теології — преподобний Вейн Бедфорд; $20 мільйонів археологічному факультету Біблійного коледжу Райфа та ще $45 мільйонів астрономічному факультету там само.

— І всі ці пожертви він робив іще до гіперінфляції?

— Так, сер. Це були, як то кажуть, грубі гроші.

— А Вейн Бедфорд... це той преподобний Вейн, що керує «Райськими брамами преподобного Вейна»?

— Саме він.

— Хочеш сказати, що «Преподобний Вейн» належить Райфу?

— Йому належить контрольний пакет «Асоціації Райських брам», а ця організація міжнародна і керує, зокрема, мережею «Райських брам преподобного Вейна».

— Окей, давай рухатися далі.

Хіро зиркає понад окулярами, пересвідчується, що Віталій ще й близько не під’їхав до місця концерту. Тоді відхиляється на спинку і починає переглядати зібрані Лаґосом відео та газетні вирізки.

У ті ж роки, коли Райф жертвував преподобному Вейну, він дедалі частіше з’являвся у бізнес-рубриках. Спершу місцевих газет, а з часом — Wall Street Journal і New York Times. Особливо потужний сплеск публічності — вочевидь, заготовлений піарниками — стався після того, як ніппонці зі своїми старими друзяками спробували виперти Райфа з ринку телекомунікацій, і той виніс це на всеамериканський огляд — викинув $10 мільйонів на кампанію, яка переконувала американців, що всі ніппонці — просто брехливі схематозники. Тріумфальна обкладинка The Economist після того, як азіати нарешті прогнулись і дозволили йому загарбати оптоволоконний ринок у своїй країні, а заодно й у більшості країн Східної Азії.

Нарешті почала з’являтися бодай якась інформація про його життя. Л. Боб Райф повідомив своїм джинсовикам, що хоче показати себе як людину. Запис біографічної передачі, що вилизувала дупу Райфа після того, як він купив собі яхту — списану урядом США посудину.

Л. Боб Райф, останній з монополістів зразка дев’ятнадцятого століття, радиться з декоратором у капітанській каюті. Каюта і без того гарна, з поправкою на те, що Райф купив цей корабель у ВМС, але для самого Боба корабель недостатньо техаський, він хоче його випатрати і перебудувати. Далі кадри з Райфом: той пропихає своє бичаче тіло крізь вузькі переходи та круті східці, якими начинено корабель — типовий понурий військовий корабель із сірої сталі, і нутро в нього відповідне, але Боб запевняє інтерв’юера, що незабаром усе кардинально зміниться.

— Знаєте, побутує така історія. Коли Рокфеллер купив собі яхту, це була якась дрібнота, сімдесят футів чи десь близько того. За тодішніми стандартами — мізер. А коли хтось звертав на це увагу і питав, чому в нього така маленька яхта, він просто пильно дивився у відповідь і казав: «Хто я, по-вашому, Вандербільт?» Ха! Ну, я запрошую вас на борт моєї яхти.

Райф каже це, стоячи на великій відкритій ліфтовій платформі разом з інтерв’юером та всією знімальною командою. Ліфт рухається вгору. На тлі — Тихий океан. Коли Райф закінчує виголошувати свою репліку, ліфт піднімається на самісінький верх, камера розвертається, і ось ми вже дивимось на палубу авіаносця «Ентерпрайз», колишньої власності ВМС США, нині — приватної яхти Л. Боба Райфа, що здолав «Систему оборони генерала Джима» і «Глобальну службу безпеки адмірала Боба» у лютій боротьбі на аукціоні. Л. Боб Райф захоплено оглядає простори злітної палуби авіаносця, порівнюючи її з деякими районами Техасу. Він припускає, що було б чудово засипати частину палуби землею і розводити там худобу.

Ще один нарис, цього разу — для бізнес-мережі, знятий явно трохи пізніше: «Повернення на „Ентерпрайз“», на якому вже закінчили переобладнання капітанського офісу. Л. Боб Райф, Володар Етеру, сидить за столом, а тим часом йому навощують вуса. Не так, звичайно, як ото жінки вкривають собі воском ноги, йому просто розгладжують і випрямляють кучеряві завитки вусів. Обслуговує його низенька азіатка, яка робить усе настільки делікатно, що навіть не заважає йому говорити, переважно про намагання розширити свою кабельну телемережу на Корею і Китай та під’єднати ці мережі до великої оптоволоконної магістралі, що тягнеться через увесь Сибір і далі за Урал.

— Ну, знаєте, робота монополіста ніколи не закінчується. Не буває ідеальних монополій. Завжди здається, що тобі ніколи і нізащо не отримати тієї останньої десятої відсотка.

— А хіба в Кореї вже не діє легітимний уряд? Там буде найбільше проблем з регуляціями.

Райф регоче.

— Знаєте, це мій улюблений спорт — спостерігати, як державне регулювання намагається не відставати від решти світу. Пам’ятаєте, як вони навернули «Ma Bell»?

— Заледве. — Репортерці трохи за двадцять.

— Вам же відомо, що це було, правда?

— Монополія голосових комунікацій.

— Правильно. Ми з ними були в одному бізнесі. Інформаційному. Передавали телефонні розмови маленькими мідними дротиками, по одній за раз. Уряд накрив їх саме тоді, коли я започатковував кабельні ТВ-франшизи у тридцяти штатах. Ха! Можете в таке повірити? Це ніби вони навчилися правити кіньми в ті часи, коли на сцену вже вийшли Модель-Т і літаки.

— Але ж кабельне телебачення — не те саме, що телефонні системи.

— На тому етапі — звісно, бо це була локальна система. Але коли в тебе є локальні системи по всьому світу, досить їх з’єднати — і ось у тебе вже є глобальна система. Розміром як телефонна, але передає інформацію в десять тисяч разів швидше. Передає зображення, звуки, дані — та що завгодно.

Неприкритий піар, півгодинна реклама, єдина мета якої — дозволити Л. Бобу Райфу висловити свою позицію щодо конкретної проблеми. Скидається на те, що кілька програмістів Райфа, люди, котрі й розвивали його системи, зібралися і створили профспілку — нечувана річ для хакерів! — і подали колективний позов проти Райфа, заявляючи, що він установив у їхніх будинках аудіо- та відеожучки, цілодобово контролював їх усіх, декого з них переслідував, деяким хакерам погрожував за те, що сам називав «неприйнятним життєвим вибором». Скажімо, коли одна з його програмісток зайнялась оральним сексом зі своїм чоловіком у власній спальні, наступного ранку її викликали в офіс до Райфа, де той назвав її лярвою і содоміткою та сказав пакувати речі. Скандал навколо цього так допік Райфу, що той відчував потребу просадити ще кілька мільйонів на ще трохи піару.

«Я торгую інформацією, — товкмачить він улесливій, лакузистій псевдожурналістці, яка бере в нього „інтерв’ю“. Він сидить у своєму офісі в Г’юстоні, здається дещо хворобливим. — Уся телевізія, що потрапляє до споживачів усього світу, проходить через мене. Більшість інформації, яка передається мережею ЦРК, проходить моїми мережами. Метасвіт — весь Стріт — існує завдяки мережі, яка належить мені, яку я контролюю.

Але це означає, як трохи поміркувати на цю тему, що коли програміст працює на мене, коли він працює з такою інформацією, він наділений величезною владою. Інформація у нього в голові, і вже нікуди звідти не дівається. Вона мандрує з ним, коли він увечері йде додому. Боже милостивий, та вона кублиться і переформатовується в його снах! Він обговорює її з дружиною. Однак, хай йому біс, він не має жодного права на цю інформацію! Якби мені належав автомобільний завод, я не дозволяв би робітникам брати виготовлені машини, щоб поїхати додому, я не дозволяв би їм позичати інструменти — але саме це відбувається щодня о п’ятій вечора, по всьому світу, коли мої працівники йдуть додому.

— Коли в давні часи вішали конокрадів, перед смертю вони обсцикали собі штани. Бачите, це був остаточний знак того, що вони втратили контроль над своїми тілами, що зараз помруть. Розумієте, первинною функцією будь-якої складної істоти є контроль сфінктерів. А нам і це недоступно! Тож ми працюємо над удосконаленням наших адміністративних механізмів, щоб отримати змогу контролювати інформацію незалежно від джерела — як на жорстких дисках, так і в головах наших програмістів. Не можу сказати більшого через конкурентів, але я маю всі підстави сподіватися, що років через п’ять-десять такі речі вже не будуть проблемою».

Півгодинний епізод наукової телепередачі, що стосується нової контроверсійної науки — інфоастрономії, пошуку радіосигналів з інших сонячних систем. Л. Боб Райф має у цьому питанні особистий інтерес: коли національні уряди виставляють на аукціон своє майно, він його скуповує, і таким чином уже придбав кілька радіообсерваторій та об’єднав їх у мережу, використавши своє славнозвісне оптоволоконне підключення. Тепер у нього є велетенська антена, як ціла планета завбільшки. Він прочісує небеса двадцять чотири години на добу, шукає радіохвилі, що передають інформацію від інших цивілізацій. І чому, запитує інтерв’юер — відомий професор із МТІ — чому це звичайний нафтовик зацікавився настільки складними і абстрактними питаннями?

— Я щойно зшив цю планету докупи.

Райф вимовляє останню репліку з надзвичайно сардонічною та погордливою інтонацією — такий собі гіперболізований акцент ковбоя, який запідозрив, що якийсь мудрагель-янкі надто глибоко засунув свого носа в його справи.

Ще один ролик, вочевидь знятий за кілька років після попереднього. Ми знову на «Ентерпрайзі», але атмосфера знову змінилася. Злітну палубу перетворено на табір для біженців просто неба, на ній рояться бангладешці, яких Л. Боб Райф підібрав у Бенгальській затоці після того, як їхню країну змили в океан небачені паводки, спричинені вирубками лісів в Індії, — оце вам гідрологічна війна. Камера перехиляється, зазирає за край злітної палуби, і ми бачимо зачатки Плоту — порівняно невелике скупчення кількох сотень кораблів, які причепилися до «Ентерпрайза», сподіваючись на безкоштовний проїзд до Америки.

Райф походжає межи людьми, роздає Біблію в картинках і цілує маленьких дітей. Вони купчаться навколо нього, широко всміхаються, складають докупи долоні й кланяються. Райф кланяється у відповідь, вкрай незграбно, але на його обличчі нема і сліду безтурботної радості. Він з біса серйозний.

— Містере Райф, а що ви думаєте про людей, які кажуть, нібито ви це все робите просто для самореклами? — Цей інтерв’юер намагається грати роль Поганого Копа.

— Бляха, та якщо я витрачатиму час, щоб сформувати свою думку про все на світі, то не зможу працювати, — відмахується Райф. — Запитайте цих людей, що вони думають.

— То ви кажете, що ця програма допомоги біженцям жодним чином не пов’язана з вашим публічним образом?

— Аж ніяк. Д...

Далі склейка, камера переходить на журналіста, який заповнює собою весь кадр. Хіро відчуває, що Райф намірився читати проповідь, але її вирізали.

Одна з найбільших принад Бібліотеки — величезна кількість запоротих дублів. Навіть якщо фрагмент відео ніколи не вмонтовували в жодну передачу, це не означає, що там немає корисної інфи. ЦРК давно вже запустила свої мацаки в мережеві відеотеки, всі ці запороті дублі — мільйони годин відео — ще не були залиті в Бібліотеку, переведені в цифру, але на них можна подати запит, тоді ЦРК дістане відео з полички і натисне для тебе кнопку відтворення.

Лагос уже все зробив. Запис на місці.

— Аж ніяк. Дивіться. Пліт — це медіаподія. Але все значно глибше, універсальніше, ніж ви можете собі уявити.

— ?

— Це медіаподія в тому сенсі, що без медіа люди б не дізналися про існування Плоту, біженці не валили б сюди і не липли б до корабля так, як зараз. І все це підтримують самі ЗМІ. Вони створюють нескінченний потік інформації — фільми, репортажі, та ви й самі добре знаєте.

— Тож ви створюєте інфоприводи, а тоді заробляєте на інформаційних потоках, які ці інфоприводи генерують? — уточнює журналіст, відчайдушно намагаючись не загубити думки.

Судячи з його тону, все це — марнування плівки. Саме його ставлення підказує, що Райф уже не вперше дозволяє собі такі дивацтва.

— Почасти. Але це дуже узагальнене пояснення. Насправді все значно глибше. Ви, мабуть, чули про те, що Індустрія живиться біомасою так само, як кити — океанським крилем.

— Так, я чув цю фразу.

— Це моя фраза. Я її вигадав. Бачите-но, такі фрази поширюються як вірус: фрагмент інформації переходить від людини до людини. Завдання Плоту — залучити більше біомаси. Оновити Америку. Більшість країн статичні, їм тільки й треба, що зберігати народжуваність, але Америка — це стара, гуркітлива і смердюча машина, що рухається туди-сюди, підбираючи і пожираючи все на своєму шляху. А за собою залишає слід зі сміття з милю завширшки. Вона завжди потребує нового палива. Ви читали історію про Лабіринт і Мінотавра?

— Звісно. Це було на Криті, правильно? — журналіст відповідає украй саркастично; він не може повірити, що йому доводиться усе це вислуховувати, він жалкує, що вчора не полетів до Л. А.

— Ага. Щороку греки мали обирати кількох незайманок і надсилати їх як данину на Крит. Тамтешній цар відправляв їх у Лабіринт, а Мінотавр з’їдав. Я колись іще малим читав цю історію і завжди гадав, що ж то за хлопці жили на Криті, що їх усі боялися і без вагань віддавали своїх дітей їм на поталу, з року в рік. Вони мали бути до дідька брутальні.

Зараз я дивлюсь на це з іншої перспективи. Америка цим бідолашним бомжам на Плоту має здаватися тим, чим Крит здавався жалюгідим грецьким сцикунам. Тільки що без жодного примусу. Люди, які живуть там, охоче віддають своїх дітей. Вони мільйонами відправляють їх у Лабіринт на з’їжу. Індустрія годується ними, відригуючи зображення, фільми і телепрограми, вона відригує їх у мої мережі — образи багатства і екзотичних речей, що перевершують усі їхні мрії, люди отримують їх, і це дає їм якусь мрію, якесь прагнення. Це і є функція Плоту. Він просто перевозить планктон.

Нарешті журналіст остаточно відмовляється від намагань виглядати журналістом і просто починає крити Л. Боба Райфа. З нього годі.

— Це гидко. Не можу повірити, що ви так сприймаєте людей.

— Бляха, хлопче, зніми біле пальто. Насправді ніхто нікого не їсть. Це ж образно сказано! Вони приїздять, отримують нормальну роботу, знаходять Христа, купують мангал від Вебера, а тоді живуть довго і щасливо. Що не так?!

Райф розлючений. Він горлає. Бангладешці позаду нього вловлюють емоцію і також засмучуються. Раптом один із них, страшенно виснажений чоловік із довгими обвислими вусами, підбігає до камери і починає волати: «а ма ла ґе зен ба дам ґал нун ка арія су су на ан да...» Цей крик підхоплюють його земляки, що стоять поряд, він котиться злітною палубою, ніби хвиля.

— Знято, — журналіст повертається до камери. — Просто... знято. Бригада Балаболів знову за своє.

Тепер саундтрек складається голосів з тисяч людей, які перебувають у глосолалії[25] в супроводі високого і мокрого, ніби хлюпання лайна, хихотіння Л. Боба Райфа.

— Оце і є диво мови! — гукає Райф, перекриваючи гамір. — Я розумію кожне слово, яке кажуть ці люди. А ти, брате?

— Йо! Чувак, вирубай машинку!

Хіро відриває погляд від картки. В офісі лише Бібліотекар.

Зображення розфокусовується і тікає вгору, геть із поля зору. Хіро дивиться крізь вітрове скло авто. Хтось щойно стягнув із нього окуляри — і це не Віталій.

— Я тут, чотириокий!

Хіро визирає з вікна. Це Y. Т., однією рукою вона вхопилася за борт машини, в другій тримає його окуляри.

— Ти забагато часу проводиш в окулярах, — зауважує вона. — Побудь трішки в Реальності, партнере.

— Там, куди ми їдемо, — відповідає Хіро, — Реальності більше, ніж я можу витримати.

Що ближче Хіро з Віталієм під’їжджають до широкої естакади швидкісного шосе, на якій має відбутися сьогоднішній концерт, то більше і більше «МагнаПунів» злітається на міцні залізні боки «фолькса», ніби таргани на печиво «Твінкі». Якби вони тільки знали, що в тому фургоні їде Віталій Чорнобиль власною персоною, вони б показилися і налипли такою масою, що вбили б двигун машини, але зараз вони просто чіпляються до всього, що може їхати на концерт.

Коли вони наближаються до естакади, будь-які намагання проїхати далі стають марними, бо трешери займають весь доступний простір. З таким самим успіхом можна взути підбиті залізними шипами черевики і спробувати пройти кімнатою, повною цуциків. Мусять боротися за кожний сантиметр, сигналити і блимати фарами.

Нарешті вони дістаються вантажної платформи — сцени для сьогоднішнього концерту. Поруч — іще одна платформа, завалена комбіками та іншим звуковим обладнанням. Водії вантажівок, пригноблена меншина у кількості дві особи, відступили до кабіни звукача, щоб перекурити, і тепер розлючено втикають у рій трешерів, їхніх заклятих ворогів із харчового ланцюжка автомагістралей. Вони не полишать свого сховку аж до п’ятої ранку, коли дороги нарешті спорожніють.

Ще кілька «Поплавлених» стоять поруч, курять сигарети, тримаючи їх двома пальцями, по-слов’янському, як дротики для дартсу. Вони розтоптують сигарети об бетон дешевими вініловими шкарами, підходять до «фолькса» і починають вивантажувати апаратуру. Віталій натягує окуляри, під’єднується до комп’ютера у будці звукача і починає налаштовувати систему. 3D-модель естакади вже записано в пам’ять, тепер треба лише зрозуміти, як синхронізувати затримки на різних кластерах динаміків, щоб максимізувати неприємне дзвінке відлуння.