Снігопад

Розділ 48

На рятувальному плоту четверо: Хіро Протагоніст, самозайнятий підрядник Центральної Розвідувальної Корпорації, практика якого раніше обмежувалася так званими «сухими» операціями, тобто він просто сумирно сидів на дупі, виловлював інфу, а тоді зливав її в Бібліотеку, базу даних ЦРК — по суті, нічого реального не робив. Тепер він перейшов до відвертої «мокрухи». Хіро озброєний двома мечами і дев’ятиміліметровим напівавтоматичним пістолетом, в народі — дев’яткою, з двома запасними обоймами до нього, по одинадцять патронів у кожній.

Вік, прізвище невідоме. Якби податок на прибуток усе ще існував, Віку довелось би щороку заповнювати форму 1040 і там у графі «Професія» вказувати «снайпер». Як і личить снайперові, Вік мовчазний і непримітний. Він озброєний довгою великокаліберною гвинтівкою, над дулом якої змонтовано якийсь громіздкий механізм — зазвичай там оптичний приціл, але Вік найкращий у своїй професії, тож таким не користується. Достеменна природа цього пристрою невідома, але Хіро вважає, що це високоточний сенсорний модуль, поєднаний із відкаліброваною прицільною сіткою. Можна сміливо припустити, що Вік має іще якусь невелику приховану зброю.

Еліот Чон. Еліот був шкіпером на кораблі, що називався «Цзюлун». Наразі тимчасово безробітний. Він виріс у Воттсі[66], і коли говорить англійською, створюється враження, що з вами розмовляє чорношкірий. Генетично — стовідсотковий китаєць. Вільно володіє чорною та білою англійською, кантонським діалектом, таксолектом, а ще непогано знає в’єтнамську, іспанську та мандаринську. Еліот озброєний «маґнумом» 44-го калібру, який він узяв на борт «для палтуса», тобто убивав з нього палтусів, перш ніж пасажири витягували їх на борт. Палтуси виростають до величезних розмірів і б’ють хвостом настільки сильно, що легко можуть вбити рибалок, які їх спіймали, а тому просто необхідно всадити їм у голову кілька куль, перш ніж витягувати здобич на борт. Це єдина причина, з якої Еліот носить зброю — за рештою безпекових потреб «Цзюлуна» наглядали члени екіпажу, котрі саме на безпекових потребах і спеціалізувалися.

«Риб’яче Око». Це чоловік зі скляним оком. Відгукується тільки на цю кличку. Озброєний великою чорною валізою.

Валіза доволі масивна, оснащена коліщатами і важить від трьохсот фунтів до метричної тонни — останнє Хіро з’ясовує, коли намагається її поворухнути. Така вага перетворює зазвичай пласке дно плоту на добрячий конус. Валіза має вагомий додаток — гнучкий кабель чи то шланг, чи щось таке діаметром зо три дюйми; цей відросток виходить із одного з кутів валізи, дном плоту тягнеться вгору і, перекинутий через край, губиться у воді. На кінці таємничого мацака — металевий блок завбільшки приблизно як кошик для сміття, проте з настільки вигадливим рельєфом із западин та виступів, що загальна площа його поверхні, схоже, не поступається площі Делавера. Хіро лише впродовж кількох митей хаосу бачив цю штуку над поверхнею води, коли її переносили на пліт, і тоді вона була розпечена до червоного. Відтоді вона постійно у воді — світло-сіра з виду, деталей не роздивишся, бо вода навколо неї невпинно вирує. Бульбашки пари з кулак завбільшки скупчуються у фрактальних слідах її гарячих лопатей і збурюють поверхню океану. Весь день і всю ніч. Безпорадний рятувальний пліт, дрейфуючи північною частиною Тихого океану, викидає величезний, розтягнутий шлейф пари, ніби хвіст «Залізного коня[67]», що мчить на повній швидкості через Континентальний вододіл. Ні Хіро, ні Еліот не згадують, ні навіть не помічають, що Риб’яче Око подорожує з невеликим автономним джерелом ядерної енергії — воно майже напевне працює на радіотермальних ізотопах на кшталт тих, що живлять Щуратів. І поки Риб’яче Око відмовляється говорити про цей факт, з їхнього боку буде нетактовно заводити про це розмову.

Всі одягнені в яскраво-помаранчеві утеплені костюми, що захищають тіло з голови до ніг — така собі північно-тихоокеанська версія рятувальних жилетів. Вони громіздкі та незручні, але Еліот Чон любить повторювати, що в північних водах звичайний жилет годиться хіба для того, щоб тримати труп на плаву.

Їхній плавзасіб — просто надувний пліт завдовжки десять футів. Двигуна нема. Є щось на кшталт водонепроникного шатра, яке можна напнути зверху і застебнути, перетворивши пліт на запечатану капсулу, яка не пропускатиме воду навіть у найгіршу погоду.

Кілька днів поспіль сильний вітер із гір відносить їх від Ореґону у відкрите море. Еліот радісно пояснює, що пліт було спроектовано в давні часи, коли ще існував флот і берегова охорона, працівники якої припливали і рятували заблукалих мандрівників — тільки й треба було, що триматися на плаву і бути одягненим у помаранчеве. Риб’яче Око має при собі рацію, але вона діє у вузькому діапазоні. Комп’ютер Хіро може підключатися до мережі, але в цьому сенсі він мало чим відрізняється від мобільного телефона і в сраці світу не працює.

Коли сильно дощить, вони сидять під навісом. Коли дощить менше, опускають навіс і сідають на нього. У кожного свій спосіб збавляти час.

Хіро, звісно, клацає на комп’ютері. Бути загубленим на рятувальному плоту десь у Тихому океані — ідеальне для хакера становище.

Вік читає і перечитує промоклий роман у м’якій обкладинці, який був у кишені його вітрівки МАФІЯ, коли затонув «Цзюлун». Йому чекання дається досить легко — як і кожен професійний снайпер, він уміє вбивати час.

Еліот дивиться у бінокль, хоч тут і немає на що дивитися. Він проводить багато часу, вовтузячись із плотом, бурчить на нього, як зазвичай капітан бурчить на свій корабель. І багато рибалить. На борту чималі запаси провіанту, але ніхто не проти час від часу з’їсти свіжого палтуса чи лосося, щоб урізноманітнити меню.

Риб’яче Око прихопив щось схоже на інструкцію з експлуатації чорної валізи. Це мініатюрна тека на три кільця із надрукованими на лазернику аркушами. Тека проста і без будь-яких позначок, як з найближчої крамниці канцтоварів. У цьому сенсі вона Хіро дуже добре знайома як знак високотехнологічного продукту, що перебуває на стадії розроблення. Будь-яка техніка потребує документації, але її можуть написати лише технарі, котрі, власне, й розробляють цю штуку, а вони такі речі ненавидять і завжди відкладають писанину на останній момент. Потім вони набирають щось у текстовому процесорі, видруковують на лазерному принтері, надсилають секретарю, а той зшиває документацію в дешеву теку, та й по всьому.

Але читання лише ненадовго захоплює Риб’яче Око. Решту часу він проводить, просто дивлячись на обрій, ніби чекає, що перед ними ось-ось вигулькне Сицилія. Не вигулькує. Він пригнічений через провал місії, багато годин поспіль щось стиха бурмоче, намагаючись вигадати, як порятувати становище.

— Якщо дозволите поцікавитись, — озивається Хіро, — то в чому, власне кажучи, полягала ваша місія?

Риб’яче Око якийсь час обмірковує питання.

— Це залежить від того, як подивитися. Номінально мета полягала в тому, щоб вирвати п’ятнадцятирічну дівчину з лап тих засранців. Була ідея взяти кількох босів у заручники і організувати обмін.

— Що за дівчина?

Риб’яче Око знизує плечима.

— Ти її знаєш. Y. Т.

— І це реально суть завдання?

— Хіро, тут важливо, щоб ти розумів принцип роботи Мафії. А принцип роботи Мафії полягає в тому, що ми домагаємося великої мети під виглядом особистих стосунків. Тому, скажімо, коли ти був доставлятором піци, то доставляв її швидко не тому, що так заробляв більше, чи тому, що такою була твоя особиста політика. Ти доставляв її швидко, тому що був носієм особистої домовленості між Дядечком Енцо і кожним клієнтом. Саме так ми уникаємо пасток самопороджуваної ідеології. Ідеологія — це вірус. Тож коли ми повернемо собі дівчину — ми більш ніж просто повернемо собі дівчину. Це конкретний прояв абстрактної політичної мети, а ми любимо конкретику, правда ж, Віку?

Вік дозволяє собі розважливе пирхання і глибокий шерехатий сміх.

— А яка в цій ситуації ваша абстрактна політична мета?

— Це не моя парафія, — каже Риб’яче Око. — Але мені здається, що Л. Боб. Райф страшенно вибісив Дядечка Енцо.

Хіро зависає у Флетландії. Почасти для того, щоб зберегти батареї; рендер тривимірного кабінету вимагає чимало часу і повноцінної роботи процесора, натомість звичайний двовимірний робочий стіл споживає мінімум енергії.

Але насправді він сидить у Флетландії тому, що Хіро Протагоніст, останній хакер-фрилансер, зайнятий гакінґом, а коли хакери займаються гакінґом, вони не бавляться зі штучним середовищем Метасвітів і аватарів. Вони спускаються вниз, під поверхню, в потойбіччя кодів і плутаних нам-шубів, що його підтримують, де все, що ви бачите в Метасвіті, байдуже, наскільки прекрасним і тривимірним воно є, маліє до простого тексту: послідовності символів на електронній сторінці. Це крок назад у ті часи, коли люди програмували комп’ютери через примітивні телетайпи і перфокарти IBM.

Відтоді програмування стало простішим, як його називають, — дружнім до користувача. Тепер можна програмувати і сидячи за столом у Метасвіті, вручну поєднуючи маленькі фрагменти з бібліотек, ніби складаючи конструктор, але справжній хакер ніколи не вдається до подібних технік, як справжній автомеханік ніколи не спробує лагодити машину, сидячи за кермом і втикаючи на панель із дебільними індикаторами.

Хіро поки не знає, що робить, не знає, до чого готується. Але менше з тим. Суть більшості програм полягає у закладанні фундаменту, у створенні системи інструкцій, які начебто ніяк не пов’язані з безпосереднім завданням.

Одне він знає напевне: Метасвіт став місцем, де тебе можуть реально вбити. Чи, принаймні, пропекти мізки до такої скоринки, що різниця буде непомітною. Радикальна зміна природи цього місця. У Рай пронесли пістолети.

Тепер він розуміє, що все закономірно: вони зробили Метасвіт надто вразливим. Вони думали, ніби найгірше, що може трапитися, — це коли комп’ютер підчепить вірус і тобі доведеться відконектитись, перезавантажити систему. Можливо, вірус знищить трохи даних, якщо ти настільки тупий, що не поставив антивірус. Метасвіт стоїть із відчиненими брамами і без жодного захисту, ніби аеропорт до появи бомб і металодетекторів, ніби школа до появи маніяків зі штурмовими гвинтівками. Кожен може зайти туди і робити що заманеться. Нема копів. Нема способу захистити себе, поганих хлопців неможливо переслідувати. Зміни вимагатимуть тяжкої роботи — ґрунтовної перебудови засад функціонування Метасвіту на планетарному, інтеркорпоративному рівні.

Тим часом люди, що орієнтуються в цьому світі, ще можуть відіграти помітну роль. Кілька зламів можуть серйозно змінити ситуацію, один незалежний хакер здатен багато чого зробити, і то за кілька років до того, як великі виробники програмного забезпечення почнуть чухати сраки, щоб владнати проблему.

Вірус, який пожер Да5идів мозок, був просто бінарною інформацією, на вигляд — бітовим масивом, послідовністю чорних і білих пікселів, де білий відповідає нулю, а чорний — одиниці. Такі бітові масиви виписують на сувоях і роздають їх аватарам, а ті ходять Метасвітом і виловлюють жертв.

Клінт, який спробував заразити Хіро в «Чорному сонці», змився, але залишив сувій — не розраховував, що йому відрубають руки, — а Хіро вкинув його в систему тунелів під підлогою, в місце, де живуть Цвинтарні Демони. Пізніше Хіро наказав Демону віднести сувій до його майстерні, а все, що є у домі Хіро, за означенням зберігається в його комп’ютері. Йому не треба підключатися до мережі, щоб отримати доступ до файлів.

Нелегко працювати з даними, які можуть тебе вбити. Але це не страшно. В Реальності люди постійно працюють із небезпечними речовинами — з радіоактивними ізотопами і токсичними хімікатами, треба тільки мати необхідні інструменти: дистанційні маніпулятори, рукавиці, окуляри, просвинцьоване скло. А коли знадобиться знаряддя у Флетландії, можеш просто сісти і його написати. Для початку Хіро пише кілька простих програм, які дозволяють маніпулювати вмістом сувою, не дивлячись на нього.

Сувій, як і будь-який інший видимий у Метасвіті об’єкт, є програмним забезпеченням. У ньому є код, який описує його вигляд, аби комп’ютер знав, як його відтворити, а також деякі процесуальні характеристики, що визначають, як він розгортається і згортається. А ще десь глибоко всередині міститься цифрова версія вірусу з назвою «Снігопад».

Коли вірус вдається виділити та ізолювати, Хіро без проблем пише нову програму під назвою СнігоСкан. СнігоСкан — це антивірус, код, який захищає систему Хіро — і апаратне, і, в термінах Лаґоса, біологічне забезпечення — від Снігового обвалу. Коли Хіро встановлює цю програму, вона постійно сканує вхідні потоки інформації, шукає там дані, що збігаються із вмістом сувою. Якщо знаходить, то просто блокує.

У Флетландії він має й інші справи. Хіро добре пише аватари, тож створює для себе невидимий аватар — про всяк випадок, може знадобитися в новому небезпечному Метасвіті. Його дуже легко зробити, але дуже складно зробити добре. Майже кожен може написати аватар, який виглядатиме як порожнеча, але це спричиняє багато проблем у процесі його використання. Споруди у Метасвіті — скажімо, «Чорне сонце» — хочуть знати розміри вашого аватара, щоб розрахувати його взаємодію з іншими аватарами чи перешкодами. Якщо вказати цей параметр як нуль, тобто нескінченно малий, система або просто обвалиться, або почне дошукуватися критичної помилки. Ви будете невидимими, але залишатимете за собою в Метасвіті смугу руйнувань і сум’яття з милю завширшки. В інших місцях невидимі аватари поза законом. Якщо ваш аватар прозорий і не відбиває світла — такі писати найпростіше, — його миттю розпізнають як нелегальний продукт й увімкнуть тривогу, тому аватар треба писати так, щоб люди його не бачили, але програмне забезпечення не виявило його невидимість.

Для цього існує добра сотня фокусів, яких Хіро не знав би, якби останні кілька років не програмував аватари для таких людей, як Віталій Чорнобиль. Дуже довго писати з нуля справді хороший невидимий аватар, але Хіро збирає такий за кілька годин, компонуючи фрагменти старих проектів, які знаходить у кошику свого комп’ютера. Зазвичай хакери саме так і працюють.

У процесі цієї роботи він знаходить доволі стару директорію з якимось програмним забезпеченням для транспорту. Вона залишилася ще з давніх часів, з початків існування Метасвіту і до появи Монорейки, коли дістатися з одного місця до іншого можна було тільки пішки або ж використовуючи програму, що симулювала транспорт.

Колись давно, коли Метасвіт був іще безликою чорною кулею, це було буденним завданням. Пізніше, коли з’явився Стріт і його почали забудовувати, ситуація ускладнилася. На Стріті можна проходити крізь аватари, але не можна проходити крізь стіни. Не можна заходити на приватну територію. Не можна проходити крізь транспорт або постійні споруди Стріту, скажімо, порти чи опори монорейки. Якщо ти спробуєш зіткнутися з чимось із названого, то не помреш, тебе не викине з Метасвіту — ти просто застигнеш як укопаний, ніби мультяшний персонаж, що з розгону врізався у бетонну стіну.

Інакше кажучи, коли Метасвіт почав наповнюватися об’єктами, з якими можна зіткнутися, швидкісні подорожі в ньому стали значно цікавішими. Проблеми виникли з маневреністю, а також з розміром. Хіро, Да5ид і решта їхньої команди почали переходити з велетенських і химерних машин, які облюбували раніше — вікторіанські будинки на танкових гусеницях, океанські лайнери на роликах, скляні сфери з милю в діаметрі, полум’яні колісниці із запряженими в них драконами — на дрібніші та більш маневрені засоби пересування. По суті, на мотоцикли.

Транспорт у Метасвіті може бути швидким і спритним, як кварк. Не треба перейматися фізикою, нема обмежень у вигляді прискорення чи опору повітря. Шини ніколи не вищать, гальма ніколи не відмовляють. Єдине, чому не зарадиш — це швидкість реакції користувача, тож коли вони ганяли на своїх нових мотоциклах у диких ралі крізь Середмістя, розганяючись до одного Маха, їх не обходила потужність двигуна. Їх непокоїв інтерфейс, засоби контролю, які дозволяли водієві транслювати свою реакцію в машину, кермувати, прискорюватися, гальмувати так само швидко, як і думати про це, бо коли ти з неймовірною швидкістю летиш у зграї байків через людну зону, врізаєшся в перешкоду і миттю скидаєш швидкість до нуля, можеш забути про те, щоб когось наздогнати. Одна помилка — і ти програв.

У Хіро був доволі хороший мотоцикл. Мабуть, він міг би стати найкращим гонщиком Стріту — просто тому, що в нього неземні рефлекси, але його більше цікавило фехтування.

Він відкриває останню версію свого мотоцикла, знову знайомиться з керуванням. Переходить із Флетландії у тривимірний Метасвіт і якийсь час вправляється у себе на задньому подвір’ї. За межами подвір’я — сама лиш чорнота, бо він не під’єднаний до мережі. Відчуття цілковитої загублености і безнадії — так, ніби він зараз пливе на плоту десь посеред Тихого океану.