Снігопад

Розділ 5

Наближаючись до Стріту, Хіро бачить дві молоді парочки, які, мабуть, користуються батьківськими компами для подвійного побачення в Метасвіті, вони саме спускаються з Нульового Порту, це місцева точка входження і станція монорейки.

Звісно ж, він бачить не реальних людей. Це все лише частина рухомої ілюстрації, намальованої його комп’ютером згідно з директивами, які надходять через оптоволоконний кабель. Ці люди — шматки коду, які називаються «аватарами». Аудіовізуальні тіла, за допомогою яких люди комунікують одне з одним у Метасвіті. Аватар Хіро тепер теж на Стріті, і якщо ті парочки, які зараз виходять із монорейки, поглянуть на нього, то зможуть його побачити так само, як він бачить їх. Вони можуть навіть почати розмову: Хіро у Само-Складі в ЛА та четверо підлітків, які, мабуть, валяються десь на дивані в Чикаго, кожен зі своїм ноутбуком. Але навряд чи вони збираються розмовляти — не більше, ніж у Реальності. Це милі дітки, які не заведуть розмови із самотнім напівкровкою у виґлянсуваній персоналізованій аватарці, озброєним, до того ж, парою мечів.

Аватарка може виглядати як завгодно, єдине, що її обмежує, — це технічні можливості. Якщо ви потвора — можете зробити аватарку прекрасною. Ви щойно вилізли з ліжка? — аватарка досі носить розкішний одяг та професійний макіяж. У Метасвіті ви можете виглядати як горила, дракон чи велетенський балакучий пеніс. Прогуляйтеся Стрітом бодай п’ять хвилин — і неодмінно зустрінете всіх трьох.

Аватар Хіро виглядає достоту так само, як Хіро, різниця лише в тому, що аватар, незалежно від вбрання Хіро в реальності, завжди вдягнений у чорне шкіряне кімоно. Більшість хакерів уникають надто крикливих аватарів, оскільки знають, що відтворення реалістичного людського обличчя вимагає значно більше зусиль, ніж балакучий пеніс. Десь так само люди, що справді тямлять в одязі, вловлюють дрібні деталі, які відрізняють дешевий сірий вовняний костюм від дорогого сірого вовняного костюма ручного пошиву.

Не можна просто взяти і матеріалізуватися будь-де в Мета-світі, телепортуватися, як Капітан Кірк[16], — це могло б збентежити і роздратувати навколишніх, порушило б саму ідею. Матеріалізація з нічого (чи зникнення назад у Реальність) вважається приватною справою, яку найкраще робити вдома. Сьогодні більшість аватарів анатомічно достовірні й на момент створення голі, як немовлята, тож у кожному разі вам доведеться надати собі гідного вигляду, перш ніж пертися на Стріт. Хіба що ви взагалі не знайомі з поняттям гідності і вам до всього байдуже.

Якщо ж ви, скажімо, з тих людей, які не мають власного дому, тобто змушені проходити громадський термінал, ви матеріалізуєтеся в Порту. На Стріті 256 експрес-портів, рівномірно розміщених по всій його протяжності через кожні 256 кілометрів. Кожен із цих інтервалів, своєю чергою, розділений на 256 локальних портів, розташованих через кожен кілометр (ті з вас, хто пильно вивчали хакерську семіотику, вже помітили нав’язливе повторювання числа 256 — тобто 2⁸, і навіть 8 тут виглядає смачно і соковито — це ж 2² помножене на 2). Порти виконують функцію реальних аеропортів: тут ви переноситеся у Метасвіт з іншого місця. Матеріалізувавшись у Порту, можете піти гуляти на Стріт, сісти на монорейку і взагалі робити що заманеться.

Парочки, які зараз виходять із монорейки, не можуть дозволити собі замовити аватари і не вміють написати їх самостійно, їм доводиться купувати стокові. В одної дівчинки він дуже навіть милий. На тлі іншої конвеєрної швалі він міг би вважатися навіть стильним. Схоже на те, що вона придбала Набір Конструювання Аватарів (tm) і свій зробила самотужки — склала із розрізнених деталей. Він може навіть трішки нагадувати власника. Та й хлопець її виглядає непогано.

Друга дівчинка — Бренді. Її хлопець — Клінт. Бренді та Клінт — це популярні стокові моделі. Коли старшокласниці-рагулихи ходять на побачення в Метасвіті, вони неодмінно забігають у відділ комп’ютерних ігор місцевого «Вол-Марту» і купують копію Бренді. Користувач може вибрати один із трьох розмірів грудей: неправдоподібно великі, нереально великі та сміховинно великі. У Бренді вельми обмежений асортимент доступних емоцій: ображена няшка; хтива няшка; весела та зацікавлена; усміхнена та доступна; мила і трішки бахнута. Її вії — півдюйма завдовжки, але програма така дешева, що на рейдері вони виглядають як ебонітова стружка. Коли Бренді змахує віями, мало не свистить вітер.

Клінт — це просто чоловіча версія Бренді. Він рельєфний, вродливий, і в нього безмежно вузький спектр емоцій.

Хіро мимохідь замислюється, як ці дві парочки зійшлися. Вони вочевидь з різних соціальних класів, можливо, старші та молодші брати і сестри. Але вони вже спустилися з ескалатора і зникли в юрбі, розчинившись у Стріті, де Клінтів і Бренді було достатньо, щоб започаткувати нову етнічну групу.

На Стріті справді людно. Більшість тих, хто тут прогулюється — американці та азійці, бо в Європі зараз досвіток. Оскільки американців більше, юрба здається надто пістрявою та сюрреалістичною. В азійців зараз середина дня, тож вони походжають у темно-синіх костюмах. В американців зараз час тусовок, тому вони виглядають приблизно як все, що тільки може намалювати їхній комп’ютер.

Щойно Хіро ступив на лінію, яка відділяє його район від Стріту, до нього з усіх боків полетіли кольорові плями, ніби канюки на свіже стерво. В районі Хіро заборонено рекланімацію, але на Стріті дозволено майже все.

Повз нього проноситься винищувач, вибухає кулею полум’я, ламає траєкторію та летить на нього зі швидкістю, удвоє більшою за звукову. Він врізається в Стріт за п’ятдесят футів перед ним, дезінтеґрується та вибухає, перетворюючись на купчасту хмару уламків та полум’я, яка котиться тротуаром просто на Хіро, наближається, огортає зусібіч, і він уже не бачить нічого, крім ідеально симульованого та відрендереного бурхливого полум’я.

Потім картинка застигає, і перед Хіро матеріалізується чоловік. Це класичний бородатий, блідий та кістлявий хакер, який намагається виглядати підкачанішим за рахунок грубої шовкової вітрівки, обшитої логотипами одного з найбільших парків розваг у Метасвіті. Хіро знає цього хлопця — вони постійно перетинаються на професійних збіговиськах. Він уже два місяці намагався найняти Хіро.

— Хіро, я ніяк не збагну, чому ти мене уникаєш. Ми ж там рубаємо бабло — конґбакси і єни — і дуже гнучкі в питаннях оплати та амфетамінів. Ми зараз клепаємо проект меча і магії, так що хакер із твоїм скілом нам дуже потрібен. Іди сюди і давай поговоримо, добре?

Хіро проходить крізь зображення, і воно зникає. Парки розваг у Метасвіті можуть бути фантастичні, вони пропонують величезний асортимент інтерактивних тривимірних фільмів, але врешті-решт, це просто відеоігри. Хіро поки що не настільки зубожів, щоб згодитися писати відеоігри для цієї компанії. Нею володіють ніппонці, хоча це не є проблемою. Але адмініструють її також вони, а це означає, що всі програмісти мають носити білі сорочки, щоранку о восьмій бути у своїх кабінках і ходити на збори.

Ще п’ятнадцять років тому, коли Хіро тільки-тільки чогось навчився, один хакер самотужки спокійно міг написати будь-яку софтину. Тепер це неможливо. Тепер програмне забезпечення штампують фабрики[17], а хакери у них, як не крути, перетворилися на працівників конвеєрного цеху. Навіть гірше — деякі з них вибилися в менеджери, які самі вже ніколи не напишуть коду.

Перспектива й собі стати до конвеєра підстьобує Хіро сьогодні таки постаратися і знайти якісь реально крутезні дані.

Він намагається зібратися на думці, вирватися з летаргії тривалого майже-неробства. Пошуки даних можуть бути шикарною роботою, якщо тільки ти зможеш проникнути в правильне середовище. З його зв’язками це не має бути проблемою, треба просто серйозно до цього поставитися. Серйозно. Але ж так складно бути серйозним.

Він заборгував мафії нову машину, а це чудовий привід посерйознішати. Хіро переходить Стріт навпростець під лінією монорейки і прямує до невисокої громіздкої чорної будівлі. Вона незвично похмура як для Стріту, ніби це просто ділянка, яку хтось забув упорядкувати. Це приземкувата зрізана піраміда чорного кольору. Всередину ведуть одні-єдині двері — оскільки все тут уявне, то не існує жодних вимог щодо кількости аварійних виходів. Немає ні охорони, ні вказівників, немає нічого, що застерігає людей від входу, а проте тисячі аватарів снують навколо неї, зазирають досередини, намагаються запримітити бодай щось. Ці люди не зможуть увійти, бо їх не запросили.

Над дверима нависає чорна матова півкуля близько метра в діаметрі, вмонтована в стіну. З усього, що є на будівлі, ця штука найближча до поняття декору. Під нею, просто на чорній поверхні, вирізьблено назву цього місця: «ЧОРНЕ СОНЦЕ».

Словом, не шедевр архітектури. Коли Да5ид, Хіро та інші хакери писали «Чорне сонце», в них іще не було грошей на професійних архітекторів чи дизайнерів, тож вони працювали з найпростішими геометричними формами. Аватарам, які намотували кола біля входу, здається, було байдуже до естетичної складової.

Якби ці аватари були реальними людьми на реальній вулиці, Хіро б нізащо не дістався до входу. Надто людно. Але комп’ютерна система, що оперує Стрітом, має і кращі заняття, ніж відстежувати параметри кожного з мільйонів тут присутніх і пильнувати, щоб ніхто ні з ким не зіштовхнувся. Машина не париться тим, щоб вирішити цю надскладну проблему — на Стріті аватари просто проходять один крізь одного.

Тож коли Хіро прорізає юрбу, прямуючи до входу, він у буквальному сенсі прорізає юрбу. Коли десь трапляється стовпотворіння, комп’ютер спрощує ситуацію, промальовуючи аватари примарними і напівпрозорими, щоб крізь них було видно дорогу. Себе Хіро бачить звичайним, але всі інші для нього виглядають привидами. Він проходить крізь натовп мов крізь туман, ясно розрізняючи попереду «Чорне сонце».

Перетинає лінію, яка позначає межу приватної власности, й опиняється біля дверей. Тієї-таки миті він стає непрозорим та чітко видимим для всіх аватарів зовні. Всі як один починають кричати. Не те щоб вони уявляли, хто він у біса такий — Хіро ж просто напівголодний позаштатник ЦРК, який живе на Само-Складі біля аеропорту, але лише кілька тисяч людей в усьому світі здатні перетнути цю межу і зайти у «Чорне сонце».

Він обертається і дивиться на десять тисяч випадкових шанувальників, що горлають йому услід. Тепер, коли Хіро стоїть на порозі, більше не розчинений у повені аватарів, він чітко бачить людей у передніх рядах. Всі ці найдикіші та найкрутіші аватари сподіваються, що Да5ид — власник та Генеральний Хакер «Чорного сонця» — запросить їх досередини. Вони мерехтять і зливаються в суцільну істеричну стіну. Надзвичайно вродливі жінки, відретушовані на комп’ютері та відрендерені з частотою сімдесят два кадри на секунду, ніби тривимірні пін-апи з «Плейбоя», — це старлетки, які сподіваються, що їх вирізнять з-поміж інших. Дикуватого виду абстракції, вихори верткого світла — це хакери, які сподіваються, що Да5ид помітить їхній талант, запросить, запропонує роботу. Вкраплення чорно-білого — це ті, хто увійшов у Метасвіт через дешеві громадські термінали, відрендерені у вигляді смиканих і зернистих чорно-білих образів. Більшість із них — звичайнісінькі психи, що перебувають у полоні своїх фантазій заколоти якусь обрану ними акторку; в Реальності їм до неї не підібратися, тож на пошуки жертви вони виходять у Метасвіт. Є там і перспективні рок-зірки, складені з лазерного світла, наче щойно зійшли зі сцени, є аватари ніппонських бізнесменів, зроблені на ексклюзивне замовлення за допомогою наддорогого заліза, але всі цілком однакові та нуднющі у своїх костюмах.

Один чорно-білий виділяється, бо вищий за інших. Протокол Стріту визначає, що твій аватар не може бути вищим, ніж ти є насправді, щоб не було людей у милю заввишки. До того ж, якщо цей хлопець користується платним терміналом, — а, судячи з якості зображення, це саме так — то його аватар відображається взагалі без прикрас, саме таким, яким він є насправді, просто в гіршій якості. Говорити з чорно-білим на вулиці — то ніби говорити з людиною, лице котрої засунули в ксерокс і натиснули кнопку друку, а ви берете і роздивляєтесь аркуші по одному.

У нього довге волосся, розділене посередині, наче фіранки, — за ними видніється вибите на чолі тату. Через низьку роздільну здатність тату неможливо розгледіти чітко, але воно, здається, складається зі слів. У нього тоненькі вусики, як у Фу Манчу.

Хіро розуміє, що хлопець його помітив і зараз роздивляється, міряє поглядом, особливу увагу приділяючи мечам. Чорно-білим лицем розповзається посмішка. Це вдоволена посмішка. Посмішка впізнавання. Посмішка чоловіка, який знає щось таке, чого Хіро не знає. Чорно-білий чувак стоїть собі, склавши руки на грудях, нудиться, чекає на когось, аж ось його руки опускаються, вільно гойдаються від плечей, він стає схожим на атлета під час розминки. Підступає близько, наскільки може, і нахиляється вперед; він настільки високий, що позад нього видно лише чорне порожнє небо, яке прорізають яскраві спалахи рекланімацій.

— Слухай, Хіро, — звертається до нього чорно-білий, — не хочеш спробувати «Снігопаду»?

Перед «Чорним сонцем» швендяє чимало дивних людей, що кажуть дивні речі. Їх слід ігнорувати. Але цей зумів привернути увагу Хіро.

Перша дивина: чувак знає його ім’я. Але в людей є свої способи отримувати інформацію. Це, мабуть, нічого.

Друга: звучить як пропозиція від пушера, що було б нормою біля входу до бару в Реальності, але тут Метасвіт, а в Метасвіті неможливо продавати наркотики, бо неможливо впоротися, просто на щось дивлячись.

Третя: назва. Хіро ніколи раніше не чув про наркотик під назвою «Снігопад». Воно й не дивно — щороку винаходять тисячі нових наркотиків, і кожен має щонайменше пів десятка фірмових назв.

Але «Снігопад» — це з комп’ютерного жаргону, означає «обвал», краш системи — баґ — на рівні настільки базовому, що збоїть модуль комп’ютера, який контролює електронний промінь у моніторі, і тоді промінь починає безладно бігати по екрану, перетворючи ідеальну матрицю пікселів на хаотичну хурделицю. Хіро мільйон разів бачив, як це відбувається, проте така назва дуже дивна для наркотика.

Але насправді увагу Хіро привертає його впевненість. Він цілковито спокійний і незворушний. Таке враження, що говорить із астероїдом, — і це також було б нормально, якби тільки в тому, що робить цей чоловік, був бодай якийсь, бодай найменший сенс. Хіро намагається відшукати на обличчі чоловіка хоч якісь підказки, але що пильніше він придивляється, то більше мінливе чорно-біле лице розпадається на кутасті пікселі: це як втикатися носом в екран зламаного телека. Аж зуби починають боліти.

— Вибач. Що ти сказав?

— Не хочеш спробувати «Снігопаду»?

У нього незнайомий для Хіро хриплуватий акцент, аудіо таке ж поганюще, як і відео. На тлі цього хлопця Хіро чує машини, що пролітають повз нього. Вочевидь, він залогінився з якогось громадського терміналу біля швидкісного шосе.

— Я не в темі, — зізнається Протагоніст. — Що таке «Снігопад»?

— Це наркотик, придурку, — відповідає. — А ти що подумав?

— Хвилинку. Це щось новеньке. Ти насправді думаєш, що я дам тобі тут якісь гроші? А тоді що, чекати, поки ти той наркотик поштою вишлеш?

— Я сказав «спробувати», а не «купити», — відповідає чувак. — Не треба ніяких грошей. Безкоштовний зразок. І ніякої пошти чекати не треба, можеш спробувати просто зараз. — Засовує руку в кишеню і дістає гіперкартку.

Вона схожа на звичайну візитівку. Гіперкартка — це щось типу аватара, у Метасвіті їх використовують, щоб передати ті чи інші дані. Там може бути текст, аудіо, відео, нерухоме зображення чи будь-яка інша інформація, придатна для цифрового відтворення.

Уявіть собі картку якогось бейсболіста, на якій є якесь зображення, якийсь текст і якісь цифри. Гіперкартка бейсболіста може містити найцікавіші ігрові епізоди, і то в ідеальній якості та з максимальним розширенням; повну біографію, яку сам гравець начитує в цифровому стерео; та ще повну статистичну базу даних, зокрема і спеціальне програмне забезпечення, яке допоможе вам знайти все необхідне.

На гіперкартці може зберігатися практично нескінченний обсяг інформації. Як на Хіро, ось ця гіперкартка може містити всі книжки з Бібліотеки Конгресу, кожен епізод «Гаваїв 5.0», який тільки виходив на екрани, чи всі записи Джимі Гендрікса, чи дані Перепису 1950 року.

Чи — що найімовірніше — широкий асортимент паскудних комп’ютерних вірусів. Якщо Хіро простягне руку і візьме гіперкартку, дані перейдуть із системи цього чувака на комп’ютер Хіро. Хіро, звісно, за жодних обставин не візьме цієї картки до рук — так само, як ви б не взяли безкоштовного шприца у незнайомця на Таймз-Сквер, щоб встромити його собі в шию.

І все одно це безглуздо.

— Це гіперкартка. Ти ж наче казав, що «Снігопад» — це наркотик, — спантеличено мовить Хіро.

— Так і є, — каже чувак. — Спробуй.

— Від нього мені розпідарасить мозок? — питає Хіро. — Чи комп’ютер?

— І те й інше. Ні те ні інше. Яка різниця?

Зрештою Хіро розуміє, що змарнував шістдесят секунд свого життя за безглуздою розмовою з параноїдальним шизофреніком. Він одвертається і заходить у «Чорне сонце».