Снігопад

Розділ 7

«Чорне сонце» завбільшки як кілька футбольних полів. Декор — підвішені у повітрі чорні квадратні стільниці (домальовувати ніжки не було сенсу), рівномірно розкидані над підлогою у вузлах умовної сітки. Наче пікселі. Єдиний виняток — посередині, де сходяться докупи чотири квадранти приміщення (4 = 2²). Цю частину займає круглий бар діаметром шістнадцять метрів. Всюди матово-чорний колір: на такій поверхні комп’ютерній системі значно простіше малювати — не треба нічим заповнювати складне тло, тож усю можливу увагу приділяли аватарам, як усі того й хотіли.

На Стріті якісний аватар не окупиться, там надто вже залюднено, аватари зливаються і перетікають одне в одного, але «Чорне сонце» — значно елітніша софтина, і аватарам не можна стикатися. Одночасно тут може перебувати лише обмежена кількість відвідувачів, і їм не дозволено проходити одне крізь одного. Все тверде, тривимірне, реалістичне. Клієнтура тут також значно вищого класу — і жодних тобі балакучих пенісів. Тут аватари схожі на справжніх людей. Демони також — переважно.

«Демон» — старий жаргонізм іще з операційної системи UNIX, де це слово позначає утилітку нижнього рівня, фундаментальну частину операційної системи. У «Чорному сонці» демон — це щось типу аватара, тільки що він представляє не реальну людину, це робот, який живе в Метасвіті, софтина, такий собі дух, що оживляє машину і зазвичай виконує якусь конкретну роль. У «Чорному сонці» чимало демонів, які подають уявні напої та виконують різноманітні дрібні доручення гостей. Є навіть демони-викидайли, що позбуваються від небажаних осіб — хапають їхні аватари і викидають за двері, застосовуючи певні базові принципи фізики аватарів. Да5ид навіть трохи вдосконалив фізику «Чорного сонця», зробив її більш мультяшною, і перш ніж викинути за поріг, особливо набридливого гостя можна стукнути по голові велетенським молотком або розчавити сейфом. Це стається з порушниками порядку, із тими, хто набридає чи нав’язується знаменитостям, а також із усіма, хто видається заразним. Тобто якщо ваш персональний комп’ютер інфіковано вірусами, якщо він намагається поширювати їх через «Чорне сонце», краще вам одним оком поглядати на стелю.

Хіро бурмоче: «Табло». Це назва написаної ним софтини, потужного інструменту в руках позаштатника ЦРК. Вона пролазить в операційну систему «Чорного сонця», вишукує там інформацію, а тоді видає йому пласку квадратну мапу, на якій легко можна побачити, хто де і хто з ким говорить. Це все — неавторизовані дані, мати які Хіро не належить, але Хіро — не попсовий актор, що приходить сюди позависати у мережі. Він хакер. Якщо він хоче отримати якусь інформацію, то просто краде її з надр системи — плітки ex machina. «Табло» йому показує, що Да5ид сидить на звичному місці, за столиком у Квадранті Хакерів, біля бару. У Квадранті Кінозірок — звичайні грона небожителів та охочих пробитися на Олімп. У Квадранті Рок-Зірок нині людно; Хіро бачить, що сьогодні до них завітав мегапопулярний ніппонський репер на ім’я Сусі К. В Ніппонському Квадранті отираються діячі з індустрії звукозапису — сам квадрант подібний до інших, тільки значно тихіший, стільниці ближчі до підлоги, та ще повно демонів-гейш — кланяються на всі боки. Чимало з цих людей, либонь, із ватаги менеджерів, агентів та юристів Сусі К.

Хіро проходить Квадрантом Хакерів, прямує до столика, за яким сидить Да5ид. Він упізнає декого з присутніх, але, як і зазвичай, його дивує і тривожить величезна кількість тих, кого він упізнати не може — всі ті кутасті двадцятиоднорічні лиця. Розробка ПЗ, як і професійний спорт, змушує тридцятирічних чоловіків почуватися дідами.

Він зазирає у прохід, який веде до Да5идового столика, і бачить, що той розмовляє з кимось чорно-білим. Попри монохромність та гімняну роздільну здатність, Хіро впізнає її вже за тим, як вона складає перед собою руки, коли говорить, як відкидає волосся, слухаючи Да5ида. Аватар Хіро застигає і витріщається на неї, набуваючи достоту такого виразу обличчя, з яким він сам багато років тому дивився на цю жінку. У Реальності він простягає руку, бере пиво, сьорбає з пляшки і спроквола проковтує, відчуваючи, як хлюпається у тіснині каскад хвиль.

Її звати Хуаніта Маркес. Хіро її знає, ще відколи обоє були першокурсниками в Берклі і на парах з фізики працювали в одній лабі. Перша зустріч сформувала в нього враження, яке потім багато років залишалося незмінним: вона була з тих ботанок і задроток, які вдягаються так, ніби йдуть на співбесіду на вакансію бухгалтера в бюро ритуальних послуг. Водночас у неї був справжній вогнемет замість язика, який відкривався проти інших людей у найменш підходящі моменти, і зазвичай то було якесь грандіозне, аж земля під ногами горіла, пропісочування за дрібний промах чи порушення етикету, яких навіть не помітили інші новачки. І тільки за добрих кілька років, коли вони обоє вже трудилися в Корпорації «Система Чорного сонця», він зміг припасувати другу половинку рівняння. У той час обоє працювали з аватарами: він — над тілами, вона — над обличчями. Вона одна заміняла цілий відділ із роботи з обличчями, бо ніхто не думав, що обличчя аж настільки важливі — то були просто затоновані в тілесний колір погруддя в горішній частині аватарів. Вона саме збиралася довести, що всі навколо неї дуже глибоко помиляються, але всуціль чоловіча спільнота великих босів, які становили владну вертикаль «Системи Чорного сонця», вирішила, що проблема цілком пересічна і взагалі надумана. Ясна річ, це був чистісінький сексизм, особливо вірулентна його видозміна, яку розносять чоловіки-технарі, твердо переконані в тому, що вони надто розумні, щоб бути сексистами.

Саме таким і було його перше враження ще в сімнадцятирічному віці — несвідома реакція дитини, що виросла на військовій базі й лише три тижні як пішла у вільне плавання. Він був кмітливий, але знався лише на одній чи двох речах на цім світі — самурайських фільмах та Макінтоші, і знався більш ніж добре. І в його світогляді не було місця для когось типу Хуаніти.

Існують такі містечка, які ростуть, ніби чиряк на сраці, біля будь-якої військової бази. Хіро, ніби мутована теплична орхідея у світлі охоронних прожекторів тисяч «Купи-й-Лети», зростав саме в таких містечках, одному за одним. Батько Хіро пішов до армії тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, коли йому виповнилося шістнадцять, рік провів на Тихоокеанському театрі бойових дій, більшість часу — як військовополонений. Хіро народився, коли батько був уже в літах. На той час тато давно міг розрахуватися з державою і піти на пенсію, але він не знав, куди себе приткнути поза службою, тож залишився у війську, аж поки його не виперли звідти наприкінці вісімдесятих. Поки Хіро настала пора вступати до Берклі, він устиг пожити у Райтставні, штат Нью-Джерсі; Такомі, штат Вашингтон; Феєтвіллі, штат Північна Кароліна; Гінесвіллі, штат Джорджія; Кайліні, штат Техас; Ґрафенвері, Німеччина; Сеулі, Корея; Оґдені, штат Канзас та Вотертавні, штат Нью-Йорк. Всі ці містечка мало чим відрізнялися, всюди були однакові франшизні ґетто, однакові стрип-бари і навіть однакові люди — він постійно зустрічав у школах давніх знайомих, з якими вчився багато років тому, таких самих дітей військових, яких закидало в один час на одну базу.

Їхня шкіра була різних кольорів, проте всі вони належали до однієї етнічної групи: військові. Тут чорні діти не розмовляли, як чорні діти, азіати не рвали сраку через шкільні оцінки, білі переважно не мали жодних проблем у спілкуванні з чорними чи азіатами. А дівчатка знали своє місце. У всіх них були однакові матері з однаково пишними дулами, обтягнутими однаковими слаксами, з однаковими напергідроленими і проплойкованими зачісками, і всі вони без варіантів були солоденькі, чарівні й домашні, а якщо котрійсь випадало бути ще й розумною — вони зі шкіри пнулися, щоб це приховати.

Тож коли Хіро вперше побачив Хуаніту — власне, взагалі уперше побачив дівчину такого типу, — його уявлення про світ одразу ж полетіло під три чорти. У неї було довге й лискуче чорне волосся, яке ніколи не знало хімічної обробки, окрім звичайного миття шампунем. На повіках не було і сліду синіх тіней, одяг був темний, добре скроєний та стриманий. А ще вона нікому не давала класти пальця собі до рота, навіть професорам — тоді ця риса йому видавалася ознакою сварливого й напасницького характеру.

Коли він знову побачив її по кількох роках, — цей період він провів переважно в Японії, працюючи посеред реальних дорослих із вищого, ніж звичний йому, соціального класу, серед солідних людей, які носили справжній одяг і робили щось путнє, — то з подивом усвідомив, що насправді Хуаніта елегантна, стильна і сексапільна. Попервах він навіть подумав, що вона якось разюче змінилася, відколи вони обоє були першокурсниками.

Але тоді він навідав свого тата, який жив в одному з воєнних містечок, і випадково зустрівся з королевою свого випускного. З неї напрочуд швидко виросла огрядна жіночка з крикливим волоссям і крикливим одягом, що просто ковтала таблоїди у чергах комісійної крамнички, бо не могла їх купити, постійно надимала бульбашки жувальної ґумки і вже мала двох дітей, на виховання яких у неї бракувало чи то клепок, чи то енергії.

Зустрівши цю жінку в комісійній крамничці, він пережив запізніле прозріння тугодума, яке прийшло до нього не у вигляді сліпучого сяйва з небес, а радше у вигляді тьмяного блимання напівмертвого ліхтарика з горішнього щабля драбини: Хуаніта з тих часів не надто змінилася, вона просто стала собою. А от він змінився. Радикально.

Одного разу він зайшов до її офісу, суто в справах. Доти вони не раз бачилися на роботі, але поводилися так, ніби раніше не зустрічалися. Проте коли того дня він прийшов до неї, вона сказала йому зачинити за собою двері, погасила екран свого комп’ютера і почала крутити в руках олівець, поглядаючи на нього, як на тарілку вчорашніх суші. Позаду неї на стіні висів намальований аматорською рукою портрет літньої пані у старовинній рамі — єдина прикраса офісу Хуаніти. У всіх інших хакерів були кольорові світлини космічного шатла на зльоті чи постери зоряного крейсера «Ентерпрайз».

— Це моя покійна бабця, хай Бог упокоїть її душу, — пояснила вона, помітивши, що він дивиться на полотно. — Мій приклад для наслідування.

— Чому? Вона була програмісткою?

Вона витріщилася на нього, крутячи в руках олівець, із виразом, який видавав німе запитання: наскільки загальмованим може бути ссавець, в якого й досі зберігається респіраторна функція? Але замість накрити його мокрим рядном, просто відповіла:

— Ні.

А тоді дала трохи змістовнішу відповідь.

— Коли мені було п’ятнадцять, у мене трапилася затримка, на цілий місяць. Ми з хлопцем користувалися графіками, але я знала, що цей метод не надто надійний. Я добре тямила в математиці й пам’ятала відсоток небажаних вагітностей при такому методі, ця цифра була буквально випалена в мене в підсвідомості. А може, і в свідомості, я їх ніколи особливо не розрізняла. В кожному разі, я була нажахана. Наш пес почав до мене інакше ставитися — певно, собаки відчувають запах вагітної жінки. Чи вагітної суки, якщо бути точним.

На цей момент лице Хіро застигло в настороженій, спантеличеній гримасі, якою Хуаніта потім повсякчас користувалася у своїй роботі: отак балакаючи, вона спостерігала за його лицем, аналізувала, як лицьові м’язи на лобі зводять брови догори і змінюють форму очей.

— Моя мама нічого не підозрювала, мій хлопець підозрював ще менше — власне, я тут-таки його кинула, бо зрозуміла, наскільки він мені чужий, як і більшість представників вашого виду. — Під цим вона, мабуть, мала на увазі чоловіків як таких. — Хай там як, але одного разу до нас навідалася моя бабуся, — продовжила вона, глянувши через плече на картину. — Я уникала її, аж поки ми всі зібралися за обідом, а тоді вона все зрозуміла, може, за десять хвилин — просто спостерігала за моїм лицем, коли я сиділа за обіднім столом. Я сказала не більше десяти слів. «Передай тортільяс» — не знаю, як ця інформація відбилася на моєму обличчі, чи яке там у моєї бабусі начиння в мізках, що дарувало їй цю суперсилу. Конденсувати факти з імли нюансів.

Конденсувати факти з імли нюансів. Хіро назавжди запам’ятав, як саме ті слова прозвучали в її вустах, те відчуття, яке охопило його, коли він зрозумів, наскільки Хуаніта розумна.

Вона вела далі.

— Я цього всього навіть не оцінила як слід, поки не минуло десять років, коли я вже була маґістранткою і намагалася створити інтерфейс користувача, здатний швидко опрацьовувати велику кількість даних, — то був саме один із дітовбивчих Грантів. — Такими словами вона називала все, пов’язане з Департаментом Оборони. — У мене було безліч вишуканих технічних вирішень проблеми, типу імплантування електродів безпосередньо в мозок. Тоді я згадала свою бабусю і зрозуміла: Господи, людський мозок здатен сприймати та опрацьовувати колосальні обсяги інформації — якщо тільки формат правильний. Якщо правильний інтерфейс. Якщо інформація прикрита потрібним обличчям. Хочеш кави?

Йому сяйнула тривожна думка: а яким він сам був під час навчання в коледжі? Чи дуже великим засранцем? І наскільки паскудне враження він справив тоді на Хуаніту?

Якийсь інший молодик, мабуть, переймався б цим подумки, але Хіро ніколи не стримувала необхідність надто пильно щось обмірковувати, тож він запросив її на обід і, по кількох напоях (вона пила содову), просто в лоб запитав:

— Вважаєш мене мудаком?

Вона засміялася. Він усміхнувся, вважаючи, що знайшов вдалий початок для флірту.

І тільки коли минуло кілька років, він зрозумів, що це питання виявилося наріжним каменем у їхніх стосунках. Чи думала Хуаніта, що Хіро мудак? Він завжди мав підстави вважати, що відповіддю буде «так», але у дев’яти випадках із десяти вона твердила, що відповідь «ні». Це спричинялось як до бурхливих сварок, так і до бурхливого сексу, до драматичних розривів та пристрасних возз’єднань, але врешті-решт обоє не витримали такої напруженості стосунків, обоє були надто виснажені роботою, а тому просто поступово віддалилися один від одного. Постійні розмисли над тим, що вона насправді про нього думає, обернулись емоційним вигоранням, до якого домішувалося ще й нерозуміння того, чому його взагалі настільки хвилює її думка. А вона, мабуть, починала думати, що раз він сам так певен того, що не гідний її — можливо, він просто знає щось таке, чого не знає вона.

Хіро списав би все на класові розбіжності, та тільки її батьки мешкали у землянці в Мехікалі, а його батько заробляв більше, ніж деякі викладачі коледжів. І все ж класова ідея міцно закорінилася в його голові, тому що клас — це не тільки прибуток, це ще й розуміння того, де саме ти перебуваєш у мережі соціальних взаємин. Хуаніта з кревними знали своє місце із певністю, яка межувала з навіженством. А Хіро не знав. Його батько був сержант-майором, його мама була кореянкою, з тих, що працювали рабами на шахтах у Японії, а Хіро навіть не знав, що він таке — чорний, азіат чи просто військовий? І тут не важило, бідний він чи багатий, освічений чи невіглас, він не знав, був він з народження талановитий, чи йому просто щастило. І не було в цілій країні місця, яке він міг би назвати домом, аж поки не переїхав до Каліфорнії, а це було десь так само конкретно, як казати, що живеш у Північній півкулі. Врешті-решт, ця його цілковита дезорієнтованість і доконала їхні стосунки.

Після розриву Хіро пройшовся довгою вервечкою тупуватих дівчат, яких (на відміну від Хуаніти) вражало, що він працює на високотехнологічну фірму з Кремнієвої долини. А останнім часом він перейшов на жінок, вразити яких було ще легше.

Хуаніта якийсь час тримала целібат, а тоді почала зустрічатися з Да5идом і, зрештою, вийшла за нього заміж. Да5ид не мав жодних сумнівів щодо свого становища в цьому світі. Його батьки були російськими євреями з Брукліну, які сімдесят років прожили в одному будинку з бурого піщанику, ще відколи переїхали туди з латвійського села, де перед тим їхній рід жив п’ятсот років. Тримаючи на колінах Тору, він легко міг простежити свій родовід аж до Адама і Єви. Він був єдиною дитиною в сім’ї, у школі завжди найкращий в усьому, а здобувши диплом магістра інформатики у Стенфорді, вирушив у вільне плавання та заснував свою компанію, і це все було для нього так само буденно, як для батька Хіро — зареєструвати нову абонентську скриньку після переїзду. Після того він забагатів, а зараз керує «Чорним сонцем». Да5ид був упевнений завжди й в усьому.

Навіть коли страшенно помилявся. Саме тому Хіро пішов із посади в «Системах Чорного сонця», попри обіцянки майбутніх багатств, і саме тому Хуаніта розлучилася з Да5идом за два роки після одруження.

Хіро не було на весіллі Хуаніти і Да5ида — він саме нидів у в’язниці, куди потрапив за кілька годин до репетиції церемонії. Його, виснаженого пошуками любові, схопили в парку «Золота брама», де він у самих лише стрингах раз у раз прикладався до величезної пляшки «Курвуазьє» та відпрацьовував випади кендо зі справжнім самурайським мечем, ковзаючи газоном на вражаюче м’язистих ногах, розтинаючи тарілочки фрисбі та м’ячі для бейсболу, якими кидалися інші відпочивальники. Прийняти дальню подачу на лезо і розполовинити м’яч, ніби грейпфрут, — це вам не булку з маслом з’їсти. Єдина проблема полягала в тому, що власники м’яча можуть неправильно зрозуміти твої наміри і викликати поліцію.

Тоді він відбувся тим, що оплатив усі знищені м’ячі та фрисбі, але відтоді ніколи більше не питав Хуаніту, чи вважає вона його мудаком. Тепер навіть Хіро знає відповідь.

Їхні шляхи розійшлися. На зорі проекту «Чорне сонце» хакери могли заробляти тільки продаючи акції одне одному. Хіро свої розпродував, щойно отримував, Хуаніта цього не робила. Тепер вона багата, а він ні. Найпростіше було б сказати, що Хіро — просто нерозважливий інвестор, а Хуаніта — розважливий, але все було трохи складніше: Хуаніта поклала всі яйця до одного кошика, всі гроші зберігала в акціях «Чорного сонця» і, так сталося, чимало на цьому заробила, але могла й прогоріти. А Хіро, в певному сенсі, вибору не мав. Коли захворів його батько, Армія та міністерство ветеранів узяли на себе оплату більшості його медичних рахунків, але сім’ї це також обходилось недешево, мати ж Хіро, яка ледве говорила англійською, просто не вміла заробляти гроші чи бодай давати їм лад. Коли батько Хіро помер, він продав усі свої акції «Чорного сонця», щоб забезпечити матері нормальне життя в гарній общині в Кореї. Їй там подобається, вона щодня грає в гольф. Він міг залишити всі свої гроші в «Чорному сонці» та заробляти по десять мільйонів на рік, коли компанія вийшла у світ, але тоді його мамі довелося б стати безпритульною. Тому, коли мама навідує його в Метасвіті, засмагла і щаслива, у прикиді для гольфу, Хіро бачить в цьому своє особисте багатство. Це не допоможе оплатити житло, але менше з тим: навіть коли живеш у засраній дірі, завжди є Мета-світ, а в Метасвіті Хіро Протагоніст — принц-воїн.