Снігопад

Розділ 1

Доставлятор належить до найвищої касти елітного ордену. Його дух незламний. Просто зараз він готується вже до третьої місії за ніч. Його костюм чорний, ніби активоване вугілля, і вифільтровує з атмосфери навіть світло. Куля відскочить від арахноволоконного плетива, як горобець від воріт, але надлишковий піт пройде крізь нього, мов вітерець крізь випалений напалмом ліс. Там, де проступають кістки та суглоби, костюм посилено бронегелем: на дотик ніби зернисте желе, але захищає незгірш за стос телефонних довідників.

Коли його брали на роботу, видали і ствол. Доставлятор ніколи не має справи з готівкою, але однаково хтось може накинути оком на машину чи вантаж. Ствол крихітний, прилизаний, легенький: такий міг би носити якийсь модний дизайнер; він стріляє крихітними дротиками, які летять у п’ять разів швидше за розвідувальний літак SR-71[1], а коли зі стріляниною покінчено, ствол треба під’єднати до прикурювача, бо працює він на електриці.

Доставлятор ніколи не діставав свого ствола ні зопалу, ні зостраху. Одного разу витяг на Верхів’ях Ґіли. Якесь бидло у Верхів’ях — крутому міськлаві — замовило доставку, але вирішило за неї не платити. Подумали, що зможуть вразити Доставлятора бейсбольною биткою. Доставлятор витяг ствол, націлив лазерну хлопавку на Луїсвілльську Відбивачку[2], вистрелив. Віддача була потужна, ствол наче вибухнув у руках. Середня третина битки перетворилася на обпалену тирсу і швидко розлетілася навсібіч, як од вибуху наднової. Так той шкет і лишився стояти, стискаючи ручку від битки, з якої курився молочно-білий дим. Виглядав дебілом. Йому Доставлятор доставив лише проблеми.

Відтоді Доставлятор залишав ствол у бардачку, а натомість покладався на самурайські мечі — улюблене своє знаряддя. Ствола босота з Верхів’їв не злякалася, тож Доставлятору довелося скористатися ними. Мечі не потребують демонстрації можливостей.

Потенційної енергії в акумуляторах машини Доставлятора вистачить, щоб запустити фунт бекону в пояс астероїдів. На відміну від паркетників та родинних чортопхайок, його машина викидає енергію крізь розверзнуті, блискучі, наполіровані сфінктери. Коли Доставлятор натискає на газ, усе розлітається, наче лайно з вентилятора. Ви можете поцікавитися: а як щодо площі зчеплення? Покришки вашої машини торкаються асфальту в чотирьох місцях і мають крихітну площу зчеплення — не більшу за язик. У машини Доставлятора великі липкі шини з контактною площею на кожній завбільшки зі стегно товстухи. Доставлятор завжди тримає контакт із дорогою, заводиться, як бик на кориді, гальмує на п’ятаку.

Чому ж Доставлятор так оснащений? Тому що на нього покладаються. Він — приклад для наслідування. Це Америка. Тут люди роблять те, що їм хочеться робити, ви ж не проти? Мають право. А ще вони мають стволи, тому ніхто їх, бля, не зупинить. Як наслідок — у цій країні одна з найгірших економік світу. Якщо вже на те пішло, — якщо зайшла мова про зовнішню торгівлю, — то коли ми роздали свої технології іншим країнам, коли все вгамувалося і машини почали складати у Болівії, мікрохвильовки в Таджикистані — а продавати тут, коли велетенські гонконзькі кораблі та дирижаблі, здатні за п’ятак перевезти вантаж із Північної Дакоти у Нову Зеландію, звели нанівець усю нашу перевагу в природних ресурсах, коли Невидима Рука взяла усі історичні нерівності й розмастила їх по всьому глобусу шаром того, що для пакистанського цегляра вважається заможним життям — знаєте що? Лишилося лише чотири речі, які ми робимо краще за інших:

— музика

— фільми

— мікрокод (софт)

— швидкісна доставка піци.

Колись Доставлятор розробляв софт. Колись, а часом і зараз. Але навіть якби життя було затишним дитсадком під наглядом добросердих учителів з науковими ступенями, в особовій справі Доставлятора було б написано: «Хіро дуже розумний і творчий, але йому ще треба попрацювати над навичками кооперації».

Словом, зараз у нього інша робота. Для неї не треба ні розуму, ні фантазії — зате й кооперація не потрібна. Єдиний принцип: Доставлятор завжди напоготові, піца приїде за тридцять хвилин, або ж ви можете за неї не платити, застрелити водія, забрати його машину, подати колективний позов. Доставлятор займався цим уже шість місяців, що за його мірками було плідною і тривалою співпрацею, — і ще ніколи не доставляв піцу пізніше, ніж за двадцять одну хвилину.

Ні, про час, бувало, сперечалися — скільки ж корпоративних водіє-років було на це змарновано! Червонопикі домовласники, спітнілі від власних брехонь, штинячи «Олд Спайсом» та офісним стресом, стояли в осяйно-жовтих проймах дверей, вимахуючи своїми «Сейко» і тицяючи в годинник над кухонною раковиною: їй-бо, хлопці, ви що, годинник уперше бачите?

Зараз такого не буває. Доставка піци — серйозний бізнес. Контрольований бізнес. Люди чотири роки навчаються в козанострівському Університеті Піци. Вони входять у двері університету, не вміючи написати англійською жодного слова, приїздять із Абхазії, Руанди, Гуанахуато, Південного Джерсі, а випускаються, знаючи про піцу більше, ніж бедуїн знає про пісок. Там вивчали цю проблему. Малювали графіки частотності суперечок про час доставки на порозі дому. Першим Доставляторам дали апаратуру для запису та аналізу тактик ведення дискусії, графіки інтонацій, прикметні граматичні структури, які вживають білі представники середнього класу з міськлавів типу А, котрі всупереч будь-якій логіці вирішили, що зараз підходящий час чинити леонідівський спротив усьому застою і змертвінню в їхньому житті. Вони ладні були брехати, зокрема й самим собі, про час, коли зателефонували і замовили піцу — ні, безкоштовна піца їм належала так само невід’ємно, як і власне життя, свобода та боротьба за ще яку завгодно невід’ємну хуйню. До таких додому скеровували психологів, їм дарували безкоштовні телевізори в обмін на згоду взяти участь в анонімних інтерв’ю, підключали до поліграфів, вивчали мозкові хвилі, водночас демонструючи заплутані та незрозумілі фільми з порнозірками, опівнічними автокатастрофами та Семмі Девісом молодшим[3], їх замикали в запашних кімнатах із бузковими стінами і ставили такі складні етичні питання, що навіть єзуїт не зміг би відповісти на них, не скоївши замольний гріх.

Аналітики з Університету Піци з’ясували, що в усьому винна людська натура, і виправити її не вийде, тому вирішили проблему швидко, дешево і технологічно: впровадили смарт-бокси. Коробка для піци перетворилася на пластиковий корпус — гофрований для більшої міцності, із маленьким світлодіодним дисплеєм збоку, який показував Доставлятору, скільки хвилин встигло проклацати з моменту надходження доленосного дзвінка. Всередині мікрочіпи та інша фігня. Піци стосиком лежать у спеціальних роз’ємах за спиною Доставлятора. Кожна піца входить у роз’єм, як плата в комп’ютер, з клацанням стає на місце, а далі смарт-бокс взаємодіє з бортовою системою машини Доставлятора. Адреса замовника визначається за номером телефону і заливається в оперативку смарт-бокса. Звідти вона передається в машину, що розраховує і виводить на дисплей оптимальний маршрут — схоже на яскраву барвисту мапу, викреслену на лобовому склі, тож Доставлятору не доводиться навіть відволікатися.

Якщо тридцятихвилинний дедлайн порушується, звістка про катастрофу летить прямісінько в генштаб «Піци Коза Ностра», а вже звідти комутується просто до Дядечка Енцо — сицилійського полковника Сандерса[4], Енді Ґріффіта[5] із Безонгерсту[6] озброєної ножем примари численних нічних кошмарів Доставлятора, капо і гендиректора корпорації «Піца Коза Ностра», — і вже за п’ять хвилин він зателефонує клієнтові, щиро вибачаючись. Наступного дня Дядечко Енцо посадить біля будинку замовника свій реактивний гелікоптер і ще трохи повибачається, після чого запропонує безкоштовну поїздку до Італії — клієнтові тільки й треба, що підписати стосик паперів, які зроблять його публічною особою та речником компанії «Піца Коза Ностра» і, по суті, покладуть край його звичному життю. Зрештою все обернеться так, що тому здаватиметься, наче він невідь-чому заборгував мафії.

Доставлятор не знає напевне, що в таких випадках стається з водієм, але чутки до нього доходили. Більшість піци доставляють у вечірні години, які Дядечко Енцо вважає своїм особистим часом, — а як би ви почувалися, якби вам довелося відірватися від вечері у родинному колі, щоб зателефонувати навіженому педрилі в якомусь міськлаві та запобігати перед ним через запізнілу піцу? Дядечко Енцо не для того убив п’ятдесят років на службі сім’ї та країні, щоб у віці, коли більшість людей грають у ґольф та панькаються з онуками, його витягували з гарячої ванни і змушували падати ниць і цілувати ноги якимось шістнадцятирічним гівноскейтерам, чию пепероні привезли на тридцять першій хвилині. Боже милостивий! Від самої думки про це Доставлятор починає частіше дихати.

Але інакше він і не працював би на «Піцу Коза Ностра».

Знаєте чому? Бо є щось у тому, щоб жити на межі. Це ніби бути пілотом-камікадзе. Розум ясний. Інші люди — дрібні клерки, перевертальники бурґерів, інженери-програмісти, цілий словник безглуздих професій, із яких складається Життя в Америці, — вони просто покладаються на стару добру конкуренцію.

Перевертай бурґери чи виловлюй баґи у програмах швидше і краще, ніж твій однокласник перевертає чи виловлює за два квартали від тебе, бо в нас же конкуренція, люди помічають такі речі. Йобані щурячі перегони. У «Піці Коза Ностра» конкуренції нема — конкуренція суперечить мафіозній етиці. Ти стараєшся з усієї сили не тому, що хтось робить те саме за два квартали від тебе. Ти стараєшся, бо на кін поставлено геть усе: твоє ім’я, твоя честь, твоя родина, твоє життя. Можливо, у перевертальників бурґерів середня тривалість життя й більша — але запитайте-но себе, що це за життя. Ось тому ніхто, навіть ніппонці, не доставляє піцу швидше за «Коза Ностра». Доставлятор гордо носить свій костюм, гордо водить машину, гордо ступає тротуарами незліченних міськлавних будинків, похмура постать, чорна, як ніндзя, з піцою на плечі, а на ній червоні світлодіоди гордо випромінюють у ніч: 12:32, чи 15:15, чи, зрідка, 20:43.

Доставлятора зареєстровано у «Піці Коза Ностра» #3569, яка здійснює доставки в Долину. Південна Каліфорнія ніяк не може вирішити, що їй робити: взятися за розум чи просто повіситися. Доріг для такої кількости людей не вистачає, і корпорація «Прямодор» постійно будує нові. Для цього доводиться зносити цілі житлові масиви, але всі ці комплекси із сімдесятих та вісімдесятих існують саме для того, щоб їх зносити, правда? Ні тобі узбіччя, ні школи — нічого. Там немає поліції, імміграційного контролю, непрохані гості можуть тинятися де завгодно, і їх не те що не обшукають — ніхто навіть не наїде на них. От міськлав — це вже місце для життя, місто-держава із власною конституцією, кордонами, законами, копами — всім.

Якось Доставлятор був капралом у силах державної безпеки Ферм Меррівейл. Його звільнили, бо взявся за меч під час затримання упізнаного зловмисника. Проштрикнув мечем сорочку, делікатно ковзнув лезом по шиї і пришпилив до кострубатої вінілової обшивки будинку, до якого й намагався вломитися злодюга. Вважав це мало не бездоганним затриманням, але його все одно викинули, бо зловмисник виявився сином віце-канцлера Ферм. Звісно, у цих шісток було виправдання: сказали, що тридцятишестидюймовий самурайський меч не передбачено їхнім Збройним Протоколом. Сказали, що він порушив ПППЗ, тобто Протокол Перехоплення Підозрюваних Зловмисників. Сказали, що зловмиснику було завдано психологічної травми — тепер він боїться столових ножів і варення йому доводиться розмащувати чайною ложечкою. Сказали, що через його вчинок вони зазнали збитків.

Доставлятор був змушений позичити гроші, щоб відкупитися. Власне, позичати довелося у мафії, тож тепер він був у їхній базі даних — відбиток сітківки, ДНК, голосовий профіль, відбитки пальців, відбитки стопи, відбитки долоні: ці мудили просто облили його чорнилом та оцифрували на своїх комп’ютерах відбитки кожної частини тіла, на якій була бодай одна їбуча зморшка. Але це їхні гроші, тому, звісно, позичають вони їх обережно. А коли він подав заяву на зайняття вакантної посади Доставлятора, його радо прийняли, тому що вже знали. Коли він отримав позику, то спілкувався особисто з віце-капо Долини, який пізніше і рекомендував його на ту посаду, тож це було ніби життя в сім’ї. Капець якій страшній, ненормальній, неблагополучній сім’ї.

«Піца Коза Ностра» #3569 розташована на Віста-роуд, трохи нижче торговельного центру «Королівський парк». Віста-роуд раніше належала штату Каліфорнія, а зараз називається Дор. CSV-5 корп. Прямодор. Раніше вона конкурувала з федеральною трасою — нині дор. Кал-12 корп. Кружпуті. Трохи далі в долині дороги-конкуренти перетинаються. Колись навколо цього перехрестя точилися палкі дискусії, а проїзд було закрито через епізодичний снайперський вогонь. Нарешті великий забудовник викупив перехрестя повністю і зробив з нього проїзний торговельний центр; тепер дороги просто живили паркувальну систему — не майданчик, не стоянку, а саме систему — і втратили свою ідентичність. Сьогодні, щоб пробратися через перехрестя, треба було вишукувати дорогу в паркувальній системі серед хитросплетіння стрілочок-напрямів, ніби на стежці Хо Ши Міна[7]. У CSV-5 була краща пропускна здатність, але на Кал-12 — ліпше покриття. І це типово — дороги Прямодору призначалися для переміщення з одного місця до іншого, для водіїв типу А, натомість Кружпуті спеціалізувалися на задоволенні від поїздки, для водіїв типу Б.

Доставлятор — водій типу А, тільки зі сказом. Він заїжджає на базу, «Піца Коза Ностра» #3569, розігнавшись на лівій смузі CSV-5 до ста двадцяти кілометрів. Його машина — невидима чорна пастилка, темна пляма, яка відбиває мигтіння вивісок і лоґо — лоґло. Спереду переблимується і мерехтить вервечка помаранчевих вогнів — якби це була машина з повітряним окислювачем, там був би радіатор. Оранжеві вогники нагадують про горіння пального, проникають до салонів крізь тильні вікна, відбиваються від дзеркал заднього огляду, падають вогнистими масками на очі водіїв, сягають несвідомого, витягують на світ Божий страх застрягнути при тямі біля бензобака під час вибуху — це спонукає від’їхати і дозволити Доставлятору на чорній колісниці вогненного пепероні обігнати себе.

Лоґло над головою, на якому інверсійні сліди маркують CSV-5, випромінює електричне світло незліченними чарунками, кожну з чарунок вигадують інженери на Мангеттені — і за одне таке лоґо заробляють більше, ніж Доставлятор за все життя. Незважаючи на спроби виділитися, всі вони зливаються воєдино, особливо на швидкості сто двадцять кілометрів на годину. «Піцу Коза Ностра» #3569 все одно легко побачити завдяки білборду, високому і розлогому навіть як на сучасні непомірні стандарти, хоча сама непоказна франшиза і скидається більше на присадкуватий фундамент велетенських колон із арамідного волокна, що підносять білборд до небосхилу торгових марок. Marca Registrada, крихітко.

Сам білборд класичний, ба навіть пересічний, не примарний слід якоїсь швидкоплинної рекламної кампанії мафії. Цей білборд — непохитний, це монумент на віки, він простий і сповнений гідності. На ньому Дядечко Енцо в одному зі своїх стильних італійських костюмчиків. Смужки на костюмі виблискують і зміяться, наче сухожилля. Сяє квадрат кишені. Зачіска досконала, волосся прилизане чимось довічно-перманентним, кожне пасмо рівненько та охайно підстрижене кузеном Дядечка Енцо, Артом-Цилюрником, власником другої у світі за розмірами мережі бюджетних перукарень. Дядечко Енцо стоїть собі, не те щоб усміхається, але в очах добре видно батьківську іскринку, він не позує, як модель, а стоїть, як стояв би ваш дядько, і каже:

Мафія

Ти маєш у Сім’ї друзів!

Оплачено фундацією «Наша справа»

Цей білборд для Доставлятора — як Полярна зірка. Він знає, що коли доїде по CSV-5 до місця, де нижній край білборда затуляють псевдоґотичні вітражні арки місцевої франшизи «Райські брами преподобного Вейна», слід буде перелаштуватися у праву смугу, де плентають недоумки на паркетниках — нерішучі приблуди, що дивляться на кожен зустрічний заїзд так, ніби не знають, чого чекати — порятунку чи халепи.

Він підрізає одну з таратайок, родинний мінівен, круто повертає біля сусіднього закладу типу «Купи-й-Лети» і в’їжджає до «Піци Коза Ностра» #3569. Величезні шини з грубими контактними поверхнями скаржаться, звискують, але тримаються за патентоване покриття підвищеної прохідности від корпорації Прямодор і врешті виносять машину на під’їзну доріжку. У черзі жодного Доставлятора. Це добре, для нього це означає хороший товарообіг, швидкий рух, тільки воруши батонами. Гальма скрегочуть, машина зупиняється, електромеханічне гніздо вже відчиняється, за ним порожні роз’єми для піци, дверцята клацають і складаються позаду, ніби крила жука. Роз’єми чекають. Чекають гарячої піци.

І досі чекають. Доставлятор сигналить. Це ненормально. Стулка вікна відсувається. Так не має бути. Гляньте відповідну теку-реєстратор із Університету піци Коза Ностра, перехресні покликання зі згадками вікна, під’їзної доріжки, системи логістики, і дізнаєтеся все, для чого взагалі використовується оте віконце — але йому ніколи не належить бути відчиненим. Хіба щось пішло не так.

Стулка відсувається, і — ви там сидите? — з нього сочиться дим. Доставлятор чує розладнаний дріб поверх металевого урагану своєї звукової системи і розуміє, що це пожежна сигналізація, і лунає вона зсередини.

Вимкнути звук на стерео. Гнітюча тиша, — його перетинки розслабляються, — вікно аж деренчить від вереску сигналізації. Машина простоює. Дверцята відчинені надто довго, розсіяна в атмосфері гидота уже накопичилася на електронних контактах роз’ємів для піци, доведеться позапланово їх чистити, все відбувається геть не так, як має відбуватися згідно з текою-реєстратором на три кільця, в якій прописано всі ритми всесвіту піци.

Всередині бігає туди-сюди схожий на м’яч абхазець, тримає в руках розгорнуту теку, заклавши її запасним фартухом, аби не закрилася; бігає так, наче носить у ложці сире яйце. Щось кричить на абхазькому діалекті; всі керівники закладів «Піци Коза Ностра» у цій частині долини — іммігранти з Абхазії.

На серйозну пожежу не схоже. Доставлятор якось бачив справжню пожежу, на Фермах Меррівейл, і там за димом нічого не було видно. Був тільки дим, який валив нізвідки, внизу іноді проскакували спалахи оранжевого світла, як блискавки в купчастих хмарах. Це не такий вогонь. Це вогонь, диму від якого ледь вистачає, аби розбуркати протипожежну сигналізацію. А він марнує час на цю срань.

Доставлятор натискає на кнопку гудка. Менеджер-абхазець підбігає до віконця. Він мав би говорити через інтерком, міг би сказати що завгодно, і все мовлене прозвучало б у машині Доставлятора, але ж ні, йому треба говорити віч-на-віч, ніби Доставлятор — водій якоїсь їбучої сміттєвозки. У менеджера червона пика, він упрів, закочує очі, намагається згадати англійські слова. Белькоче:

— Вогонь, маленький.

Доставлятор не каже нічого, тому що знає — все це пишуть на відео. Запис, як і годиться, буде переслано до Університету піци Коза Ностра, де його проаналізують у науковій лабораторії піца-менеджменту. Його покажуть студентам Університету — можливо, навіть тим самим студентам, що прийдуть на заміну цьому чоловікові, коли його звільнять, перетворивши на хрестоматійний приклад того, як просрати своє життя.

— Новий працівник... поклав обід у мікрохвильовку... на ньому фольга... бум! — пояснює менеджер.

Абхазія, блядь, була частиною Радянського Союзу. Свіженький іммігрант із Абхазії, який намагався впоратися з мікрохвильовкою, — це ніби глибоководна поліхета, що робить операцію на мозку. Де вони їх беруть? Невже немає американців, здатних спекти срану піцу?

— Просто дайте мені піцу, — каже Доставлятор.

Розмова про піцу повертає чувака в наше століття. Він опановує себе і зачиняє вікно, приглушуючи невпинне квиління сигналізації. Ніппонська роборука дістає піцу і вставляє у горішній роз’єм, дверцята зачиняються, щоб її захистити.

Коли Доставлятор, набираючи швидкість, вирулює з доріжки і звіряється з адресою на лобовому склі, вирішуючи, звернути праворуч чи ліворуч, це і стається. Його стерео знову вимикається — за командою бортової системи. Вогні в кабіні стають червоні. Червоні! Починає звучати монотонний дзвінок. На лобовому склі відображається світлодіодний дисплей, який дублює сигнали з коробки із піцою, і там висвічується: 20:00.

Йому щойно дали двадцятихвилинну піцу. Він перевіряє адресу — це за дванадцять миль.