Снігопад

Розділ 39

Алкан — Аляскинське шосе — це найдовше у світі франшизне ґетто, одновимірне місто у дві тисячі миль завдовжки і сто футів завширшки. Воно розростається на сто миль за рік — з максимальною швидкістю, яка дозволяє людям у разі потреби виїхати на межу, що відділяє ґетто від пустки, і припаркувати свої машини на першій-ліпшій вільній ділянці. Це єдиний шлях для людей, які хочуть покинути Америку, але не мають можливості скористатися літаком чи кораблем.

Дорога на дві смуги, асфальтована, але не дуже добре, задихається від будинків на колесах, сімейних автомобілів, пікапів з причепами для кемпінґу. Вона починається десь посеред Британської Колумбії, на перехресті Принца Ґеорґа, де відразу кілька другорядних доріг зливаються докупи, формуючи єдину трасу, що веде на північ. Південніше другорядні дороги мережаться дельтою геть маленьких путівців, які перетинають канадійсько-американський кордон щось у десятку різних місць, розкиданих на п’яти з гаком сотнях миль — від фйордів Британської Колумбії до розлогих посмугованих пшеничних полів центральної Монтани. Далі вони вливаються в американську дорожню систему, у витоки міграції. Ця смуга землі на п’ятсот миль заповнена майбутніми дослідниками Арктики у величезних будинках на колесах, вони оптимістично їдуть на північ, і багато хто з них не сприймає людей, що покидали свій транспорт у північних краях і зараз стоплять назад, на південь. Незграбні трейлери і надважкі чотириколісники формують рухому трасу для слалому, якою мчить Хіро на своєму мотоциклі.

Ох уже ці кремезні озброєні білі люди! Хай-но тільки їх збереться достатньо у пошуках Америки, в яку вони завжди вірили, як вони злипаються докупи з маленьких, неділимих і зернистих шматочків людської глини. Вони зі своєю автоматикою, мобільними генераторами, зброєю, повнопривідними машинами і персональними комп’ютерами поводяться як вгашені кристалічним метом бобри, як відбиті інженери без креслень, вони вгризаються в пустку, зводять споруди і кидають їх, змінюють плин могутніх річок, а тоді їдуть куди-інде, бо це вже не те місце, в якому вони оселилися.

Побічні продукти такого стилю життя — забруднені річки, парниковий ефект, домашнє насильство, телеєвангелісти і серійні вбивці, але поки маєш повнопривідну тачку і можеш їхати на північ, можна залишатися у своєму середовищі, головне — завжди на крок випереджати потік своїх же відходів. За двадцять років десять мільйонів білих зустрінуться на Північному полюсі й припаркують там свої трейлери. Слабке вторинне тепло їхнього термодинамічно насиченого стилю життя зробить кришталево чисту полярну шапку податливою і зрадливою, воно протопить діру в полярній шапці, і весь метал піде на дно, тягнучи за собою біомасу.

За відповідну плату можна заскочити у франшизу «Проспись-і-котись» та підключити тачку до пуповини. Чарівні слова: «Маємо втяжку-витяжку», тобто ви можете заїхати на територію франшизи, зачепитися, поспати, відчепитися і виїхати, навіть не розвертаючи свого наземного дирижабля.

Раніше власники «Проспись-і-котись» казали, що це кемпінг, намагалися оформити франшизу в пасторальному стилі, але клієнти зрубували знаки з дерева і фанери, розламували дерев’яні столики і розпалювали з них вогонь для приготування їжі. Тепер знаки — електричні полікарбонатні бульбашки, все навколо позначено духом корпоративної ідентичности, гладенької та відполірованої, як унітаз, — для того, щоб у тріщини не набивалося лайно. Адже якщо у вас немає дому, в який ви можете повернутися, то це вже зовсім не кемпінґ.

Від’їхавши від Каліфорнії на шістнадцять годин, Хіро звертає у «Проспись-і-котись» на східному схилі Каскадів у північному Ореґоні. Він на кількасот миль північніше за Пліт, відділений від нього горами, але тут є хлопець, з яким треба переговорити.

Три парковки. Однієї з них не видно, вона нижче, у самому кінці вибоїстої дороги, на неї вказують стрілки. Одна трохи ближче, але довкола неї вештаються якісь патлаті почвари, раз за разом здіймаючи денця пивних бляшанок — у світлі повного місяця денця брязкають і зблискують. Одна парковка — просто перед «Ратушею», там озброєна охорона. За паркінг на цій ділянці треба платити. Він залишає свій байк носом назовні, переводить БІОС в активний режим очікування, щоб за потреби систему можна було швидко перезапустити, кидає охоронцю кілька конґбаксів. Тоді починає крутити навсібіч головою, ніби мисливський пес, що нюхає застояне повітря, шукаючи тутешню «Галявину».

Футів за сто — залита місячним сяйвом ділянка, де зібралися достатньо ризикові люди, щоб ставити намети: зазвичай вони мають чим захищатися або не мають що втрачати. Хіро рушає в тому напрямку і вже невдовзі бачить розлоге шатро над «Галявиною».

Усі називають це місце Тілозвалищем. Це звичайна відкрита латка землі, колись поросла травою, а тепер її постійно засипають вантажівками піску, до якого домішується сміття, бите скло і людські нечистоти. Напнуте шатро захищає територію від дощу, а щокілька футів із землі стирчать великі грибоподібні парасольки труб, з яких холодними ночами підіймається тепле повітря. Ночівля на «Галявині» вельми дешева — цю інновацію запровадили деякі франшизи на півдні, і відтоді вона повзе на північ, слідом за клієнтурою.

Щось із пів десятка представників цієї клієнтури зараз валяється під обігрівачами, кутаючись від холоду в армійські ковдри. Кілька чоловік розпалили маленьке вогнище і в його світлі грають у карти. Хіро цих ігнорує, починає походжати поміж решти.

— Чак Райтсон? — гукає. — Пане президенте, ви тут?

Коли він повторює це вдруге, купа вовни ліворуч від нього починає ворушитися і сіпатись. Витикається голова. Хіро повертається до голови з витягнутими руками, показуючи, що не озброєний.

— Хто це? — голос жалюгідний і нажаханий. — Ворон?

— Ні, не Ворон, — заспокоює Хіро. — Не бійтеся. Ви Чак Райтсон? Колишній президент Тимчасової Республіки Кеная і Кодьяка?

— Так. Чого ви хочете? Я не маю грошей.

— Поговорити. Я працюю на ЦРК, моя робота — збирати інфу.

— Мені, бля, треба випити, — повідомляє Чак Райтсон.

«Ратуша» — це велика надувна споруда посеред «Проспись-і-котись». Такий собі уламок Лас-Веґаса: мінімаркет, зал аркад, пральня, бар, алкомаркет, блошиний ринок, бордель. Єдиними завсідниками цього місця є невеличкий відсоток людей, здатних щоночі тусити до п’ятої ранку, але котрі при цьому не мають жодних інших життєвих функцій.

Більшість «Ратуш» складаються з менших франшиз-у-франшизах. Хіро бачить «Бар Келлі» — це чи не найкращий генделик, який можна знайти в «Проспись-і-котись», — і веде Чака Райтсона туди. На Чакові багато шарів одягу, який раніше був різних кольорів, а нині весь кольору його шкіри — кольору такі.

Усі заклади в «Ратуші», зокрема й цей бар, нагадують радше щось, що можна побачити на тюремному кораблі — все прибите і прикручене, всюди цілодобове яскраве світло, персонал забарикадований за товстими скляними бар’єрами, тепер уже жовтими і тьмяними. Охорону в «Ратуші» забезпечують Силовики, тому тут багато стероїдних качків у чорних бронегелевих костюмах, що по двоє-троє тиняються залою аркад, захоплено порушуючи права людини.

Хіро з Чаком займають найближчу подобу кутового столика. Хіро підкликає офіціанта і тихенько замовляє келих «Фірмового», наполовину змішаного з безалкогольним напоєм. Таким чином Чак пробуде при тямі трохи довше, ніж за інших умов.

Розговорити його нескладно. Він — цілком типовий стариган з опальної президентської адміністрації, який вилетів звідти через скандал і решту життя поклав на пошук людей, готових його вислухати.

— Так, я два роки був президентом ТРеКК. І я досі вважаю себе президентом в екзилі.

Хіро намагається стриматись і не закотити під лоба очі. Здається, Чак це помічає.

— Добре, добре, це не так і багато. Але якийсь час ТРеКК був квітучим краєм, і донині багато хто мріє побачити, як ця країна знову з’явиться на мапі. Бачиш-но, нас ізвідти вигнало єдине... єдиний спосіб, яким ті маніяки могли захопити владу... то було просто, знаєш... — здається, йому забракло слів. — Ну як можна було чекати чогось подібного?

— Як вас вигнали? Громадянська війна?

— Там попервах було кілька повстань, але всі в далеких закутках Кодьяка, де ми ніколи й не мали влади. Але громадянської війни як такої не було. Бачиш, американцям подобався наш уряд, в американців була зброя, обладнання, інфраструктура. А Православці були просто зграєю патлатих мужиків, які жили десь під лісом.

— Православці?

— Російські православні. Спочатку вони були меншиною з меншин. Переважно індіанці — знаєш, тлінкіти і алеути, яких навернули ще росіяни сотні років тому. Але коли в Росії все пішло до сраки, вони поперли у самопальних човниках просто через Лінію зміни дат.

— Вони не хотіли конституційної демократії?

— Ні. Ніскілечки.

— А чого вони хотіли? Царя?

— Ні. Всі царисти — традиціоналісти, вони позалишалися в Росії. Православці, котрі припливли в ТРеКК, були проти всіх, їх навіть вигнали з Російської православної церкви.

— Чому?

— Бо вони йєрєтікі. Так росіяни вимовляють «єретики». Православці, що припливли в ТРеКК, сформували нову секту — православних П’ятидесятників. Вони були якось пов’язані з «Райськими брамами Преподобного Вейна». До нас постійно приїжджали срані техаські місіонери й зустрічалися з ними. Вони навіть не говорили, а постійно щось беленділи. Основна гілка Російської православної церкви вважала, що це справа рук диявола.

— І скільки цих російських православних П’ятидесятників приїхали у ТРеКК?

— Господи, та без ліку. Не менше п’ятдесяти тисяч.

— А скільки американців жило у ТРеКК?

— Близько ста тисяч.

— Тоді як Православці змогли вас захопити?

— Ну, одного ранку ми прокинулись, а посеред Урядової площі Нью-Вашинґтона, просто між трейлерами, в яких ми організували роботу уряду, стояв припаркований Airstream. Православці поночі затягли його на площу, а тоді зняли колеса, щоб його не можна було перевезти. Ми подумали, що це акція протесту. Сказали їм забрати фургон. Вони відмовились і виступили з російськомовною декларацією. Коли ми переклали ту чортівню, виявилося, що це був нам наказ — пакувати торби і валити звідти, передавши всю владу Православцям. Це вже було просто смішно. Тож ми підійшли до фургона, хотіли його зрушити — аж там на нас уже чекав Ґуров, з такою огидною усмішечкою на всю пику.

— Ґуров?

— Ага. Один із біженців, які перетнули Лінію дат із Радянського Союзу. Колишній генерал КДБ, який згодом став релігійним фанатиком. Він був кимось типу міністра оборони в новому уряді Православців. Так от, Ґуров відчиняє бічні двері фургона і показує нам, що там усередині.

— І що ж там було всередині?

— Ну, переважно купа обладнання — знаєш, портативний генератор, усіляке провіддя, контрольна панель і всяке таке. Але посеред трейлера на підлозі стояв великий чорний конус. За формою десь як ріжок морозива, тільки зо п’ять футів заввишки, гладенький і чорний. Я запитав, що то за фігня. А Ґуров мені й каже: це десятимегатонна воднева бомба, яку вони стирили з балістичної ракети. Стратегічна боєголовка. Ще є питання?

— І ви капітулювали.

— Інших варіантів не було.

— Ви не знаєте, звідки Православці взяли бомбу?

Чак Райтсон, авжеж, знає. Він глибоко вдихає, найглибше за весь вечір, тоді видихає, хитає головою, вдивляється у щось понад плечем Хіро. Кілька разів із задоволенням припадає до келиха.

— Була одна радянська ядерна субмарина. Керував нею Овчінніков. Він був віруючий, але не такий фанатик, як Православці. В тому сенсі, що якби він був фанатиком, то запустив би ракети ще з підводного човна, правильно?

— Мабуть.

— Треба бути психологічно стабільним. Що б це не означало. Коротше, коли в Росії все навернулося, він зрозумів, що володіє дуже небезпечною зброєю. Тож капітан вирішив усю свою команду зсадити на берег, а тоді затопити корабель у Maріанському жолобі. Навіки поховати зброю. Але якимось чином його переконали не топити субмарини, а допомогти групці Православців звалити на Аляску. Вони, і ще дофіга різних біженців, почали збиратися на убережжі Берінґової протоки, і умови в деяких таборах були препаскудні. Знаєш, в тих краях нічо’ й не росте. Люди мерли тисячами. Просто стояли на березі, дохли від голоду і чекали на корабель. Овчіннікова переконали використати корабель — дуже великий і дуже швидкий — для евакуації бідолашних біженців у ТРеКК.

Але, звісно, його тіпало від самої думки пустити на борт свого човна купу невідомих людей. Командири ядерних субмарин просто схиблені на питаннях безпеки, і геть не даремно. Тож вони запровадили дуже строгу систему допуску. Всі біженці, які потрапляли на корабель, мали проходити через металодетектори, а потім їх ще й оглядали. Протягом усього часу плавання до Аляски вони перебували під наглядом озброєних вартових. І от, був серед цих православців чувак на ім’я Ворон...

— Знаю такого.

— Так от, Ворон проник на човен.

— О Боже!

— Він якось пробрався на сибірський берег — певно, бляха, приплив на своєму каяку.

— Приплив?

— Так алеути плавають між островами.

— Ворон — алеут?

— Ага. Алеутський китобій. Ти знаєш, хто такі алеути?

— Ага. Мій батько знав одного в Японії. — У пам’яті Хіро поволі почали проявлятися давні батькові історії, тюремні байки, пробиваючись з якогось глибокого-преглибокого сховку.

— Алеути не просто плавають на каяках, вони ловлять хвилі. І навіть можуть перегнати пароплав.

— Я й не знав.

— Коротше, Ворон прибився до одного з тих таборів для біженців і видав себе за корінного сибіряка, деяких сибіряків від наших індіанців і не відрізниш. А у Православців на березі мали бути спільники, які й пропхали Ворона наперед черги, і таким чином він потрапив на борт.

— Але ти сказав, що там був металодетектор.

— Не допомогло. В нього були скляні ножі. Виточені зі шматка скла. Це найгостріші леза у світі.

— Цього я теж не знав.

— Ага. Лезо в молекулу завтошки. Лікарі такими оперують очі — ними можна розрізати рогівку і не залишити шрамів. Деякі індіанці на цьому заробляють, знаєш. Виточують скляні скальпелі.

— Вік живи — вік учись. Такий ніж, мабуть, може пробити куленепробивну тканину, — припускає Хіро.

Чак Райтсон знизує плечима.

— Я вже й перестав рахувати, скількох людей у такій тканині випатрав Ворон.

— А я думав, що у нього при собі якийсь технологічний лазерний ніж чи щось типу того, — зізнається Хіро.

— Подумай ще раз. Скляний ніж. Такий у нього був на борту субмарини. Він або проніс його із собою, або вже на човні знайшов шматок скла і заточив його.

— А що було далі?

Чак знову вдивляється в порожнечу поперед себе, ще раз сьорбає пиво.

— Знаєш, на субмарині рідині нема куди стікати. Ті, що вижили, кажуть, що крові було по щиколотки. Ворон просто всіх повбивав. Всіх, крім Православців, основного екіпажу і ще кількох біженців, що забарикадувалися в дрібних відсіках. Вцілілі кажуть, — розповідає Чак, вкотре сьорбаючи з келиха, — та ще була нічка. Потім він змусив екіпаж спрямувати субмарину прямо до Православців. Вони стали на якір у точці збору біля Кодьяку, Православці вже чекали. В них була готова команда з колишніх моряків, із тих, хто колись служив на таких кораблях — їх називали Рентгенами, — і ці моряки прибрали корабель до своїх рук. А ми взагалі не знали, що десь сталося щось подібне, аж поки одну з цих боєголовок не висадили нам на поріг, блядь.

Чак підводить погляд і помічає когось за спиною Хіро. Той відчуває легенький дотик до свого плеча.

— Перепрошую, сер, — каже якийсь чоловік. — Можна хвилинку вашої уваги?