Снігопад

Розділ 4

Y. T. не раз і не двічі випадало споглядати, як молоденькі Клінти із солоденькими рильцями втелюющуються в порожній басейн того чи іншого міськлаву під час незаконного нічного забігу, але такі пацанята завжди були на скейтах, і ніколи — на машині. Пейзажі нічних передмість повняться дивною красою — треба тільки вміти її бачити.

Назад на дошку. Вона котиться задніми дворами на комплекті смарт-коліс «Марк IV» від РадиКС. Вона проапгрейдилася до цих славнозвісних диво-зірочок, коли в журналі «Трешер[15]» з’явилася така реклама:

То були мудрі слова. Y. Т. купила колеса. Кожне колесо складається зі ступиці із спицями. Кожна спиця телескопічна, з п’яти секцій. На кінці кожної — квадратна лапка, підбита ґумою, вона кріпиться до колеса кульовим шарніром. Коли колесо обертається, лапки по черзі опускаються на землю, виглядаючи мало не суцільним колесом. Якщо ви наскочите на перешкоду — спиці складуться, щоб її переїхати. Якщо наскочите на яму — робошпень проникне в її асфальтові глибини. Отак чи так поглинається удар, тож ніяких вам струсів, поштовхів, вібрацій чи хитавиці, які передаються дошці чи кедам від Converse, у яких ви на ній стоїте. Реклама не брехала — без смарт-коліс не бути вам професійним скейтером.

Термінова доставка піци — нічого особливого. Вона ковзає з росяного газону на бордюр без жодної запинки, набирає швидкість на бетоні, з’їжджає бетонним схилом на вулицю. Крутнувши сідницями, змінює напрямок руху і тепер котиться вниз по Гоумдейл-М’юз, виглядаючи собі жертву. Розцяцькована потворними вогнями чорна машина котиться повз неї в інший бік, наближається до горопашного Хіро Протагоніста. Її окуляри «Лицарське забрало» від РадиКС стратегічно затемнюються, прибираючи різке нудотне світло, зіниці спокійно можуть залишатися розширеними, вишукуючи на дорозі будь-які ознаки руху. Басейн був точно на верхівці цього міськлаву, тож їй зараз униз, але не занадто.

За півкварталу, на бічній вуличці, стоїть паркетник, точніше, мінівен, і саме заводить свої чотири жалюгідні циліндри. Вона бачить його по діагоналі від своїх поточних координат. Водій перемикається на D через R та N, і задні фари негайно спалахують білим. Y. Т. націлюється на бордюр, влучає в нього на великій швидкості, спиці смарт-коліс передбачають це і витягуються в правильному напрямку, тож вона без жодного струсу перелітає з дороги на газон. Через газон, лапки спиць залишають на траві шестикутні сліди. Лайно бродячого пса, червоне від неперетравленого харчового барвника «під м’ясо», тепер прикрашає логотип РадиКС — його дзеркальне зображення вибите на підкладці кожної спиці.

Паркетник вирулює від бордюра, переїздить вулицю. Крила скажено скреготять, черкаючись об бордюр; ми ж у Клаві, хай там як, а тут краще по сто разів на день гробити свої Goodyear’и, незмінно паркуючи машину впритир до бордюру, аніж наражатися на суспільний остракізм та спалахи масової істерії, запаркувавшись за кілька дюймів від узбіччя, на самій середині вулиці («Все добре, мам, я зможу пройтися до бордюра»), створювати загрозу вуличному руху, смертельну загрозу для невпевнених у собі молодих велосипедистів. Y. Т. натиснула кнопку розмикання контакту на руків’ї гарпуна, розмотуючи десь із метр троса. Змахує над головою і розкручує магніт, ніби розпущений болас, — зараз вона зробить цю стару чортопхайку. Навершя гарпуна завбільшки із салатницю зі свистом розтинає повітря; у цьому нема необхідності, але звук крутий.

Щоб загарпунити паркетник, треба набагато більше вміння, ніж може собі уявити пішак, бо паркетники взагалі мало пристосовані для доріг, у заводській комплектації немає ні сталі, ні будь-яких інших залізовмісних матеріалів, у які може вп’ястися МагнаПун. Вже є надпровідникові гарпуни, здатні чіплятися за алюмінієві корпуси, індукуючи вихорові струми просто в тіло машини і проти волі власника перетворюючи її на електромагніт, але у Y. Т. такого не було. Ними можуть похизуватися переважно гардкорні скейтери з міськлавів, а вона, попри нинішню забаву, до таких не належить. Її гарпун чіпляється тільки за сталь, залізо чи (слабенько) до нікелю. Єдина сталева деталь у паркетниках такої збірки — це рама.

Вона підкрадається тишком. Орбітальна площина її пуна майже вертикальна, за кожним обертом кінець ледь не черкає блискучий гравій, яким устелені дороги міськлаву. Коли вона тисне на кнопку запуску, кінець стартує з висоти трохи більше сантиментра, летить на інший бік вулиці, трішки вгору, просто під днище паркетника, і там присмоктується до сталі. Зчеплення надійне, надійнішого із цим згустком повітря, вінілу, фарби і маркетингу, відомим під назвою «сімейний мінівен», сподіватися годі.

Реакція миттєва, навіть непогана за мірками міськлавів. Водій хоче позбутися Y. Т. Авто зривається з місця, як навалений гормонами бицюра, якого пікадор щойно штрикнув у сраку своїм гострим штирем. За кермом не мамка, а молодий жеребчик, підліток, що, як і будь-який хлопець у цьому міськлаві, ще з чотирнадцяти років щодня пускав по вені кінський тестостерон, ховаючись для цього десь у шкільній роздягальні. Тепер він накачаний, тупий і безмежно передбачуваний.

Кермує він неакуратно, кепсько контролюючи штучно накачані м’язи. Відлите «під шкіру» бурячкове кермо пахне маминим лосьйоном для рук, він скаженіє від цього. Паркетник смикається і гальмує, смикається і гальмує, а все тому, що він фігачить по педалі газу, бо, схоже, замало просто втискати її в підлогу. Він хоче, щоб ця машина була як його м’язи: більше потужності, ніж він може опанувати. Натомість вона йому лише заважає. Як компроміс, він гатить по кнопці з написом ПОТУЖНІСТЬ. Негайно вискакує і гасне інша кнопка — ЕКОНОМІЯ, нагадуючи йому, ніби на шкільній демонстрації, що ці два поняття несумісні. Невеличкий двигун машини понижує передачу, видаючись потужнішим. Він уже не відриває ноги від педалі газу і, проїхавши Котедж-Гайтс-роуд, мінівен збільшує швидкість до сотні.

Під’їжджаючи до того кінця Котедж-Гайтс-роуд, де вулиця вливається в Бельвуд-Веллі-роуд, він помічає пожежний гідрант. У КНВВ безліч пожежних гідрантів, — і з міркувань безпеки — вельми вишуканих, — для підвищення вартості житла; там це не просто приземкуваті залізні боввани з вибитим на них ім’ям якоїсь богом забутої ливарні часів Промислової Революції, аж кошлаті від сотень полущених шарів дешевої казенної фарби. Ці гідранти зроблено з міді, щочетверга їх полірують роботи, їхні величні труби здіймаються просто з ідеальних підхімічених газонів та вигонів у міськлавах, а трохи вище — розходяться, пропонуючи потенційним вогнеборцям асортимент із трьох можливих роз’ємів для під’єднання шланга. Їхній дизайн розробили на комп’ютерних моніторах ті самі естети, що спроектували Дина-вікторіанські будинки, витончені поштові скриньки та могутні мармурові вказівники вулиць, які, ніби менгіри, вивершують кожне перехрестя. Вони розроблені на комп’ютерах, але з думкою про елегантність давно забутого минулого. Пожежний гідрант — це те, що зобов’язана мати на своєму газоні кожна людина зі смаком. Пожежні гідранти — це те, що ріелторам не доводиться ретушувати на рекламних світлинах.

І цей блядський кур’єр зараз подохне, його намотає на один із цих гідрантів. Жеребенко-Тестостеронський про це подбає. Він бачив такий маневр по телеку — а там фігню не показують — і не раз повторював його подумки. Розігнатися до максимальної швидкости на Котедж-Гайтс, тоді одночасно рвонути ручник і вивернути кермо. Кузов мінівена розверне на сто вісімдесят, і цей нав’язливий кур’єр полетить далі на своєму нерозривному тросі, ніби на хвості батога. Полетить просто в пожежний гідрант. І звитяжитиме тоді Жеребенко-Малолітній, і вільно проїде собі долиною Бельвуд, помчить нею в широкий світ дорослих людей з крутими машинами і поверне протерміновану касету з фільмом «Вояки Плоту V: Остання битва».

Нічого цього Y. Т. не знає напевне, але підозрює. Ніщо з цього не відбувалося насправді, це реконструкція психологічного середовища у таратайці. Вона бачить гідрант десь за милю від себе, бачить, як Жеребенко нахиляється і береться рукою за ручник. Усе це так очевидно. Їй шкода Жеребенка і йому подібних. Вона випускає трос, дає собі запас ходу. Він викручує кермо, шарпає ручник. Мінівен заносить убік, він пролітає повз гідрант, але її не розмазує, як він того хотів; їй доведеться допомогти. Тил машини і далі розвертає, а вона різко змотує трос, перетворюючи подарований їй момент імпульсу на прискорення, і пролітає повз машину зі швидкістю значно більшою, ніж миля на хвилину. Вона летить просто в мармуровий надгробок, на якому написано БЕЛЬВУД-ВЕЛЛІ-РОУД. Ухиляється, вписується в крутезний поворот, спиці черкають бруківку і відштовхують її від надгробка, вона перехилилася так сильно, що однією рукою може торкнутися бруківки, але спиці виштовхують-таки її на потрібну вулицю. Тим часом вона вимкнула електромагніт, що зв’язував її з машиною. Голівка гарпуна відлипає, підскакує на бруківці позад неї й автоматично намотується на котушку. Y. Т. летить просто до виїзду із міськлаву на фантастичній швидкості. Позаду щось так лунко хряскає, що в неї аж нутрощі задеренчали, — то мінівен злетів із дороги і врізався бортом у надгробок.

Вона пірнає під шлагбаум і влітає у потік в напрямку Оаху. Проскакує поміж двома BMW, ті вихляють, гудуть і скрегочуть. Власники BMW ухиляються без вагань, наслідуючи водіїв із рекламних роликів, — отак вони переконують себе в тому, що їх не обдерли як липку. Вона скручується і в позі ембріона проскакує під напівпричепом, летить просто в загородження, яке розділяє дві смуги, ніби планує звести рахунки з життям, але такі перешкоди смарт-колесам не завада. На нижній стороні загорожі є дуже класний бортик, ніби спеціально зроблений для скейтерів. Вона заїздить на бар’єр до половини, легенько відхиляється назад на дорогу, щоб м’якше було приземлятися, і повертається назад у трафік. Просто перед нею машина, і їй навіть не треба кидати магніт — вона витягує руку і кладе його на кришку багажника.

Цей водій змирився зі своєю долею, йому байдуже, він її не ганяє і везе аж до в’їзду в наступний міськлав — Білі Колони. Дуже південний, традиційний, один з апартеїдних. Великий оздоблений знак над брамою: ЛИШЕ ДЛЯ БІЛИХ. НЕЄВРОПЕОЇДИ ПІДЛЯГАЮТЬ ОБРОБЦІ.

Вона має візу в Білі Колони. Y. Т. має візу всюди — та просто в неї на грудях, маленький штрих-код. Лазер його сканує, коли вона під’їжджає до входу, і міграційна брама відчиняється. Брама прикрашена вишукано кутим залізом, але заклопотані мешканці Білих Колон не мають часу безцільно сидіти на в’їзді до міськлаву та дивитися, як брама дуже повільно відкочується вбік із притаманною Старому Півдню млосною розбещеністю, тож вона стоїть на своєрідному електромагнітному рейкотроні.

Y. Т. котиться обсадженими деревами довоєнними вуличками Білих Колон, проїздить одну мікроплантацію за іншою, досі використовуючи залишкову кінетичну енергію імпульсу, яким її забезпечив бензобак Жеребенка. Світ повниться енергією, і навіть на її дрібці можна далеко заїхати.

Світлодіоди на коробці піци блимають, показуючи 29:32, а хлопець, який її замовив — містер Паджлі — та його сусіди, Пінкгарти та Раундеси, товчуться на передньому газоні своєї мікроплантації, заздалегідь святкуючи перемогу, ніби щойно придбали виграшний лотерейний квиток. З їхнього парадного входу відкривається вид на Оаху-роуд, і вони не бачать там нічого схожого на машину доставки Коза Ностра. У них виникає певний інтерес до кур’єра, що летить до них із великою квадратною штукою під пахвою — мабуть, портфоліо, нові рекламні ескізи для якогось білошкірого маркетингового нувориша-супрематиста із сусідньої плантації, але...

Паджлі, Панкгарти і Раундеси — всі разом — витріщаються на неї, погубивши щелепи в траві. Її залишкової енергії саме вистачає, аби завернути на їхню під’їзну доріжку. Інерція заносить її на верхівку. Вона зупиняється біля «акури» містера Паджлі та паркетника місіс Паджлі і зістрибує з дошки. Спиці, зреагувавши на її відсутність, вирівнюються і впираються в покриття доріжки, щоб дошка не відкотилася назад.

Їх освітлює сліпуче сяйво з небес. «Лицарське забрало» не дає її засліпити, але клієнти падають на коліна і зіщулюються, наче світло тисне на них. Чоловіки затуляють очі волохатими руками, повертають туди-сюди свої велетенські роздуті тіла, намагаючись знайти джерело цього світла, бурмочуть одне одному якісь уривчасті здогадки, короткі теорії щодо його походження, вони цілком підконтрольні цьому незнаному феномену. Жінки цвірінчать і туркочуть. Завдяки магічному ефекту «Забрала» Y. Т. досі бачить світлодіоди: 29:54 і саме на цій цифрі кидає піцу на капці містеру Паджлі.

Таємниче світло зникає.

Решта й досі засліплені, але Y. Т. бачить крізь ніч завдяки «Лицарському забралу», бачить увесь спектр аж до межі інфрачервоного, бачить саме джерело світла, гелікоптер-невидимку з двома лопатями десь за тридцять футів над сусідським будинком. Він вишукано чорний, без прикрас — це не гелікоптер новин — хоча осьде ще один, старомодний, без звукогасників, яскраво обліплений щонайрізноманітнішими логотипами, гуркоче і суне повітряним простором Білих Колон, власним прожектором промацує плантації, сподіваючись першим упіймати колосальну сенсацію:

Сьогодні піцу доставили із запізненням, дивіться фільм об одинадцятій. Пізніше: кореспондент нашого видання розмірковує про те, де зупиниться Дядечко Енцо під час незапланованої мандрівки до нашої Стандартної Міської Статистичної Агломерації.

Але тут чорний гелікоптер поринає в темряву, стає майже невидимий, якщо забути про інфрачервоний слід, що тягнеться від його турбореактивних двигунів.

Це гелікоптер мафії, і все, що йому було треба, — зафільмувати подію, аби містер Паджлі не мав за що зачепитися в суді, якщо раптом надумає піти з цією справою до «Судової системи судді Боба» і вимагати безкоштовну піцу.

І ще одне. У повітрі вистачає лайна, певно, кілька мегатон ґрунту надуло з Фресно, тож у повітрі добре видно лазерний промінь — геометрично точна лінія з мільйона яскраво-червоних намистин, нанизаних на оптоволоконну нитку, водномить спалахує між гелікоптером та грудьми Y. Т. Тоді раптом розгортається віялом і перетворюється на вузький трикутник червоного світла, основа якого охоплює торс Y. Т.

На все йде пів секунди. Вони сканують міріади штрих-кодів на її грудях, з’ясовують, хто вона така. Тепер мафія знає про Y. Т. геть усе: де вона живе, чим займається, колір очей, кредитну історію, предків та групу крові.

Коли з цим покінчено, гелікоптер здіймається вгору і зникає в ночі, ніби хокейна шайба в мисці туші. Містер Паджлі щось каже, жартує про те, що вони ледь не спіймали удачу за хвіст, інші видушують із себе улесливий смішок, але Y. Т. нічого не чує, бо їхні слова тонуть в гуркотінні гелікоптера новин, прожектор вихоплює ці слова з часу, і вони завмирають у його світлі. У нічному повітрі повно жучків, і зараз Y. Т. бачить їх усіх: вони кружляють у таємничих формаціях, прилаштовуючись до людей і висхідних потоків повітря, які підкинуть їх до наступної зупинки. Один сідає на її зап’ясток, але вона його не вбиває.

Прожектор на хвилину зупиняється. Широкий квадрат коробки з піцою, на якому красується логотип Коза Ностра, слугує їм за німе свідчення. Вони летять, про всяк випадок таки відзнявши короткий ролик.

Y. Т. стає нудно. Вона стає на дошку. Колеса розправляються і округлюються. Вона упритул проїздить поміж машинами, вихоплюється назад на вулицю. Прожектор іще якийсь час стежить за нею, може, знімаючи стокове відео про запас. Відеоплівка дешева. Ніколи не знаєш, що може стати тобі в пригоді, тож краще зафільмувати побачене.

Люди таким чином заробляють собі на життя — ті, що займаються роботою з даними. Такі люди, як Хіро Протагоніст. Вони просто щось знають, а коли ні, то ошиваються тут і там і фільмують, що доведеться. Тоді заливають у Бібліотеку. Коли люди хочуть дізнатися щось із того, що знають вони, чи подивитися їхні відеозаписи, то платять їм і дивляться відповідні записи в Бібліотеці чи просто купують усе гамузом. Дивна схема, але сама ідея Y. Т. подобається. Зазвичай ЦРК не зважає на простого кур’єра, але, вочевидь, Хіро має з ними домовленість. Можливо, у неї з Хіро щось вигорить, бо Y. Т. знає чимало цікавих дрібничок.

І одна з дрібничок — це те, що Мафія перед нею в боргу.