Снігопад

Розділ 29

Y. Т. відточує майстерність на «Матусиній стоянці» десь на 405-й, чекає на тачку. Найменше у житті вона б хотіла врізати дуба на «Матусиній стоянці». Якщо, скажімо, якась фура переїде її всіма вісімнадцятьма колесами на в’їзді, то вона все одно відповзе за поворот шосе, хай навіть залишаться самі лиш м’язи повік, — аби тільки досягти «Проспись-і-котись», заповненого хтивими бомжами, аби тільки не лишитися на «Матусиній стоянці». Але іноді, коли ти професіонал і тобі дають роботу, яка геть не подобається, треба опанувати себе і зробити її.

Для сьогоднішньої роботи чоловік зі скляним оком уже забезпечив її, за його словами, «водієм та охоронцем». І думай собі що хочеш. Y. Т. не впевнена, що їй подобаються такі зводини з цілком невідомою людиною. Вона підозрює, що то буде хтось подібний до тренера з боротьби у старшій школі. Це був би просто шикардос. Хай там як, вона має з ним зустрітися саме тут.

Y. Т. замовляє каву і шматок вишневого пирога a la mode[54]. Відносить це все до публічного вуличного терміналу на розі — то проста кабінка-купе з неіржавної сталі біля телефонної будки, де бурмоче знудьгований за домом далекобійник, і апарату для пінболу, на якому зображено цицькасту кралю — її цицьки підсвічуються щоразу, коли заганяєш кульку в її чарівні фалопієві труби.

Вона не дуже вправна користувачка Метасвіту, але принаймні знає, що й до чого, і має адресу — пошуки ж за адресою в Метасвіті ненабагато складніші за пошуки в Реальності, хіба що ви розумово відсталий пішак.

Щойно вона виходить на Стріт, на неї починають поглядати. Так само поглядають на неї, коли вона у своєму динамічному синьо-помаранчевому кур’єрському спорядженні гуляє камвольно-вовняною пусткою Корпоративного парку Вестлейк. Вона знає, що на Стріті дивляться на неї зневажливо, бо вона зайшла через галімий публічний термінал. Вона чорно-біле бидло.

Праворуч над Портом Нуль люмінесцентною грозовою хмарою нависає забудована частина Стріту. Вона повертається до неї спиною і сідає у вагон монорейки. Вона б і рада прогулятися середмістям, але це надто дорога частина Стріту, там доведеться кожну десяту частку мілісекунди вкидати у слот гроші.

Чувака звати Нґ, в Реальності він десь у Південній Каліфорнії. Y. Т. не знає, яку саме вантажівку він водить, заповнену тим, що чоловік зі скляним оком описав як «всяка всячина, нереальне барахло, про яке тобі знати не треба». У Метасвіті він живе за містом, біля Другого Порту, де забудова починає рідшати.

Будинок Нґ у Метасвіті — французька вілла в колоніальному стилі, взята з довоєнного села Метхо у дельті Меконгу. Їхати до нього — це ніби потрапити у В’єтнам 1955 року, хіба що пітніти не доведеться. Щоб мати достатньо простору для свого творіння, він викупив клапоть Метасвіту за кілька миль від Стріту. У такі дешеві райони монорейка не їздить, тож аватару Y. Т. доводиться йти пішки.

У нього великий офіс із двостулковими заскленими дверима та балконом, що виходить на нескінченні рисові поля, де працюють невеличкі на зріст в’єтнамці. Цей чувак, очевидно, якийсь дуже крутий технар, бо Y. Т. нарахувала кількасот робітників тільки на полях, та плюс іще кількадесят у селі, і всі доволі добре відрендерені, кожен зайнятий чимось іншим. Вона не стерла пальці об клавіатуру, але розуміє, що цей чувак чимало часу убив на створення реалістичного краєвиду за вікном. Той факт, що перед нею В’єтнам, здається химерним і моторошним. Y. Т. вже не може дочекатися, щоб розповісти Стерву про це місце. Цікаво, чи є тут ще й бомбардування, обстріли з бриючого польоту і скидання напалму? Було б офігенно.

Сам Нґ, чи, принаймні, його аватар — невисокий охайний в’єтнамець років сорока з хвостиком, із прилизаним волоссям, вдягнений у військове такі. Коли Y. Т. заходить до офісу, він сидить, скоцюрбившись у кріслі, а ґейша масажує йому плечі.

Ґейша у В’єтнамі?

Дідусь Y. Т., який провів певний час у В’єтнамі, розповідав, що під час війни ніппонці захопили країну і панували в ній з жорстокістю, яка вважалась їхнім фірмовим знаком, перш ніж ми скинули на них ядерні бомби і вони з’ясували, що насправді їм ближчий пацифізм. В’єтнамці, як і більшість азіатів, їх ненавидять, і схоже на те, що в цього Нґ твердо стоїть на саму думку про те, що японська гейша мусить розминати йому спину.

Але це доволі дивно з однієї-єдиної причини: ця ґейша — просто картинка в окулярах Нґ та Y. Т. Картинка не може робити масажу. То навіщо паритися?

Коли Y. Т. заходить до кімнати, Нґ підводиться і кланяється. Так вітаються гардкорні задроти Стріту — вони не люблять потискати руки, бо контакт неможливо відчути, і це нагадує, що насправді ви не тут.

— Ага, драстуйте, — відповідає Y. Т.

Нґ знову сідає, і ґейша повертається до роботи. Його робочий стіл — чудовий французький антикваріат, на ньому уздовж краю екранами до власника вишикувані телемонітори. Більшість часу він дивиться саме на них, навіть коли говорить.

— Мені про тебе розповідали, — повідомляє Нґ.

— Не слухайте брудних пліток.

Нґ бере зі столу склянку і робить ковток. Судячи з вигляду — це м’ятний джулеп. На стінках склянки збираються росинки конденсату, зриваються і ковзають униз. Рендер настільки досконалий, що Y. Т. бачить мініатюрне відображення вікон офісу в кожній краплині. Просто неймовірно — оце задротство!

Він дивиться на неї без жодних емоцій, але Y. Т. уявляє собі, що його лице виражає ненависть і відразу. Він вбухує купу грошей на найкрутішу хату в Метасвіті, а до нього привалює якась зерниста чорно-біла скейтерка. Певно, це відчувається як удар серпом по метафоричних яйцях. Десь у домі грає радіо, мікс якогось в’єтнамського лаунжу із каліцьким янківським роком.

— Ти громадянка Нової Сицилії?

— Ні, я просто зависаю часом із Дядечком Енцо та різними мафіозі.

— Оу. Дуже незвичайно.

Нґ — неквапливий чоловік. Він просяк млявістю дельти Меконґу, йому нормально просто сидіти, втикати в монітори і раз на кілька хвилин народжувати по реченню.

Іще одне: у нього явно синдром Туретта чи якась інша вавка в голові, бо він час від часу без причини видає ротом дивні звуки. Всі вони звучать у ніс — таке зазвичай чуєш від в’єтнамців під час сімейних сварок рідною мовою десь у підсобках продуктових магазинів і ресторанів, але, наскільки розуміє Y. Т., тут це не справжні звуки, а просто звукові ефекти.

— Часто з ними працюєш?

— Час від часу, безпекові замовлення. На відміну від великих корпорацій, у Мафії потужна традиція власної охорони. Але коли мова про щось особливо технологічне...

Він замовкає посеред речення і видає носом неймовірне дзумкотіння.

— То цим ти й займаєшся? Безпекою?

Нґ окидає поглядом усі свої телеекрани, потім клацає пальцями, і ґейша зникає. Він складає руки на столі перед собою і нахиляється. Пильно дивиться на Y. Т.

— Так, — каже.

Y. Т. дивиться на нього, чекає, коли він продовжить. По кількох секундах його увага знову повертається до моніторів.

— Переважно я працюю за великим контрактом із містером Лі, — мовить він.

Y. T. чекає на продовження: має бути не «містер Лі», а «Великий Гонконг містера Лі».

Ну що ж. Якщо вона може скорочувати ім’я Дядечка Енцо, він може скорочувати містера Лі.

— Соціальну структуру будь-якого міста-держави так чи інакше визначають його безпекові аспекти. І містер Лі це розуміє.

Ого, завертає на глибокодумство. Нґ раптом починає говорити, ніби якийсь білий старий із телевізійних аналітичних ток-шоу, які одержимо дивиться її мама.

— Замість розширювати штат охоронців — а це, знаєш, впливає на соціальне середовище, коли навколо стовбичить купа мужиків на мінімалках із автоматами в руках, — містер Лі віддає перевагу використанню нелюдських систем.

Нелюдські системи. Y. Т. вже збирається запитати, що він знає про Щурата, але це безглуздо — не скаже. Якби Y. Т. взялась випитувати в Нґ інфу, інфу, якої він їй ніколи не дасть, це просто започаткувало б їхні стосунки не з тої ноти і зробило б ситуацію ще більш дивною, ніж вона є зараз, а такого Y. Т. навіть уявити не може.

Нґ вибухає довгою руладою носових звуків, приклацувань і глотальних змичок.

— Пизда на колесах, — бурмоче він.

— Перепрошую?

— Пусте, — каже він, — паркетник підрізав. Ті люди просто не розуміють, що на цій машині я розчавлю їх, як бронетранспортер — в’єтнамську свиню.

— Паркетник... ви що, за кермом?

— Так. Я ж маю тебе забрати, пам’ятаєш?

— Ви не проти, якщо я подивлюся?

— Ні, — дуже правдоподібно зітхає він.

Y. Т. підводиться і обходить стіл, щоб і собі глянути на монітори.

Кожен із маленьких моніторів демонструє інший план вантажівки: вітрове скло, ліве вікно, праве вікно, задній вид. Електронна мапа на ще одному екрані показує його положення: на в’їзді в Сан-Бернардино, вже недалеко.

— Вантажівка на голосовому керуванні, — пояснює. — Я прибрав звичний інтерфейс кермо-педалі, бо вербальні команди віддавати зручніше, тому й видаю іноді незрозумілі звуки, керуючи системами вантажівки.

Y. T. виходить із Метасвіту, щоб провітрити голову і відлити. Знімаючи окуляри, вона зауважує, що довкола неї вже зібралась публіка з далекобійників і механіків, що півколом стоять біля будки і слухають її нерозбірливі перемовини з Нґ. Коли вона підводиться, їхня увага, звісно, перемикається на її дупу.

Y. Т. робить свої справи у вбиральні, розправляється з пирогом і виходить чекати на Нґ під ультрафіолетове сяйво призахідного сонця.

Впізнати вантажівку нескладно. Вона здоровенна. Вісім футів заввишки, ширша, ніж вища, тому в старі добрі часи, коли ще існували закони, її назвали б негабаритною. Кутастий корпус, що нагадує коробку, зроблений із подзьобаної листової сталі, з якої зазвичай виготовляють люки і приступки східців. Колеса величезні, як у трактора, але протектор шин дрібніший; їх шість штук — дві осі позаду і одна попереду. Агрегат такий потужний, що Y. Т. спершу відчуває його гуркотіння десь у грудині, ніби це не двигун, а лиховісний космічний корабель із кіно, а тільки тоді бачить; вихлопні гази дизеля вилітають із пари куцих і прямокутних червоних труб, які стирчать із даху і ціляться назад. Вітрове скло — ідеально плаский прямокутник десь три на вісім футів, затемнений, і Y. Т. не розбирає навіть обрисів того, що всередині. Морда вантажівки прикрашена всім потужним освітлювальним приладдям, відомим людству, ніби цей чувак обніс франшизу «Нова ПАР» у суботу ввечері і вкрав звідти кожну лампочку з кожної гірлянди, а радіаторну решітку попереду зварили, певно, з рейок, вирваних із якоїсь забутої залізничної гілки. Сама ця решітка, мабуть, важить більше за невелику машину.

Бічні двері відчиняються. Y. Т. підходить і вмощується на передньому сидінні.

— Привіт, — каже вона. — Тобі не треба розім’ятися чи щось типу того?

Нґ в кабіні немає.

А може, і є.

Там, де має бути водійське сидіння, зі стелі звисає неопреновий згорток завбільшки як урна на сміття — обплетений цілою павутиною ремінців, тросів, трубок, дротів, оптоволоконних кабелів та гідравлічних ліній. На ньому намотано стільки всього, що годі розібрати його реальні обриси.

На вершечку згортка Y. Т. бачить клапоть шкіри з чорним волоссям — тім’я вже майже лисого чоловіка. Все інше, від скронь і нижче, замкнуто в цілий комплекс окулярів / маски / гарнітури / харчової трубки, закріпленої на голові за допомогою смарт-ремінців, які постійно натягаються і послаблюються, тримаючи пристрій у зручному положенні. Нижче, обабіч, де можна було б сподіватися побачити руки, лише пучки дротів, оптоволокон і трубок, що виходять з підлоги і, здається, підключені до плечових роз’ємів Нґ. Схожа гарнітура і на тому місці, де в людей бувають ноги, ще одна стирчить із пахвини та різних точок тулуба. Вся конструкція вбрана в суцільний кожух, згорток, більший за нормальні розміри тулуба, і цей кожух постійно надимається і дрижить, ніби живий.

— Дякую, всі мої потреби задоволені, — відповідає Нґ.

Двері гучно хряцають. Нґ щось гавкає, і вантажівка викочується на під’їзну доріжку, прямує назад.

— Прошу пробачити за цей вигляд, — каже Нґ по кількох хвилинах ніякового мовчання. — Мій гелікоптер підбили під час евакуації Сайґона 1974 року — випадковий трасуючий снаряд, випущений піхотою.

— Ух... Оце западло.

— Я дотягнув до американського авіаносця біля узбережжя, але, сама розумієш, під час пожежі пальне летить на всі боки.

— Так, можу собі уявити, ага.

— Якийсь час обходився протезами — деякі були дуже добрі, але нічого ліпшого за моторизовану коляску. І тоді я подумав — чому моторизовані коляски мають бути таким жалюгідним дріб’язком, який пасує перед найменшим пандусом? От я й купив німецьку пожежну машину для аеропорту і переобладнав її на власну моторизовану коляску.

— Класно вийшло.

— Америка чудова тим, що, не вилазячи з машини, можна вирішити будь-яку справу. Залити пальне, бухнути, оплатити рахунок, помити машину, організувати похорон — що завгодно, просто за кермом. Тож ця машинка значно краща за маленьке жалюгідне крісельце. Це продовження мого тіла.

— А ґейша, яка масажує тобі спину?

Нґ щось бурмоче, і згорток починає тремтіти і брижитись навколо його тіла.

— Вона демон, звісно. А щодо масажу — моє тіло оточене електрочутливим гелем, який за потреби робить масаж. У мене ще є шведка і африканка, але вони відрендерені не настільки добре.

— А м’ятний джулеп?

— Через трубочку. Безалкогольний, ха-ха.

— Отож, — цікавиться Y. Т. у якийсь момент, коли вони давно вже проминули LAX і вона розуміє, що відступати пізно, — який план? У нас є план?

— Їдемо на Лонґ-біч. У Мертву Зону на Термінал-айленд. І купуємо наркотики, — відповідає Нґ, — Власне, ти купуєш, бо я неповносправний.

— То це і є моя робота? Купити наркотики?

— Купити, а тоді викинути.

— У Мертвій Зоні?

— Так. А ми подбаємо про решту.

— Дядьку, а хто — ми?

— Є ще кілька, гм, учасників, які нам допоможуть.

— Що, в кузові вантажівки є ще такі, як ти?

— Типу того. Ти близька до істини.

— Тобто вони теж... нелюдські системи?

— Гадаю, це достатньо всеохопний термін.

Y. Т. сприймає його слова за згоду.

— Ти втомився? Хочеш, я поведу?

Нґ різко сміється, таким далеким хі-хі, а вантажівка тим часом мало не злітає з дороги. У Y. Т. здається, що він сміється зовсім не з жарту; він сміється з того, яка ж Y. Т. тупоголова.