Снігопад

Розділ 23

Іноді, щоб довести свою мужність, ровесники Y. Т. їдуть на східну околицю Голлівуд-Гіллз, у парк Ґріффіта, обирають навмання дорогу і просто намагаються через нього проїхати. Проїдеш неушкодженим — і пожинай славу, як після битви на Високих Рівнинах[38]; сама уже близькість небезпеки робить тебе чоловіком.

Як правило, вони не бачать нічого, крім наскрізних вулиць, проте якщо надумав заїхати у Ґріффіт-Парк трохи подуркувати, але бачиш знак «КІНЕЦЬ ДОРОГИ», це певна прикмета, що час увімкнути задню на татусевому «Акорді» і мчати, не розвертаючись, до самого дому, витискаючи з двигуна все можливе і неможливе.

І звісно ж, щойно Y. Т. в’їжджає в парк вказаною дорогою, вона бачить знак «КІНЕЦЬ ДОРОГИ».

Y. Т. не перша з кур’єрів, кому випала така робота, тож вона багато чула про місце, до якого має їхати. Це вузький каньйон, куди веде лише одна дорога — ця, — а в кінці осіла нова банда, їх називають Галайбалаями — так уже вони між собою спілкуються. У них власна мова, і стороннім вона здається безглуздим булькотінням.

Зараз найважливіше — не думати, яка все це дурня. Правильне рішення — з огляду на пріоритети — зараз десь поміж пунктами «отримати вдосталь ніацину[39]» і «написати бабусі листа й подякувати за гарні перлові сережки». Важливо одне — не відступати.

Вишикувані рядком кулеметні гнізда маркують межу території Галайбалаїв. Y. Т. це видається дещо надмірним. З іншого боку, вона ніколи не конфліктувала з Мафією. Вона поводиться якомога спокійніше, обережно наближається до бар’єру на швидкості, може, з десять миль за годину. Саме тут вона злякається і засцить — або не злякається і не засцить узагалі. Перед собою вона тримає надрукований на кольоровому принтері документ РадиКС, на ньому кібернетичне лого у вигляді редиски, яке свідчить, що вона їде забрати важливу посилку, чесно-чесно. Шкода, що з такими хлопцями це не канає.

Проканало. З дороги прибирають великий неоковирний моток гострої як бритва стрічки, прибирають без жодних запитань, і вона, навіть не сповільнюючись, упливає досередини. І тільки тоді розуміє, що все буде добре. Ці хлопці просто займаються бізнесом, як і всі інші.

Їхати глибоко в каньйон не доводиться. Слава Богу. Вона робить кілька поворотів, викочується на невеликий оточений деревами майданчик, і опиняється в місці, схожому на божевільню просто неба.

Чи на фестивалі пацієнтів психлікарні.

Там кількадесят чоловік. Ніхто з них анітрохи про себе не дбає — на всіх пошарпані лахи, що колись були цілком пристойним одягом. Півдесятка стоять навколішки на тротуарі, міцно стиснувши руки, і бурмочуть щось незримим сутностям.

На капоті роздовбаної машини облаштували старий і покоцаний комп’ютерний термінал, але екран темний, ним розбіглася велика павутина тріщин, ніби хтось вирішив розбити об скло чашку кави. Товстун із червоними підтяжками, що теліпаються між колінами, водить руками над клавіатурою, тицяє випадкові клавіші, голосно верзе казна-що. Кілька стоять позаду, зазирають через плече та збоку, іноді намагаються пропхатися до клавіш, але він їх відганяє.

Юрба поруч гучно ляскає в долоні, похитується і виспівує «Щасливого мандрівника[40]», також повністю віддаються справі — Y. Т. не бачила такого дитячого щастя на жодному обличчі, ще відколи уперше дозволила Стерву себе роздягти. Але це щастя іншого типу, такому не місце на обличчях гурту тридцяти-з-гаком-річних людей з брудними патлами.

Нарешті серед натовпу Y. Т. бачить хлопця, якого вона називає Верховним Жерцем. На ньому лабораторний халат, колись давно білий, на халаті — лого компанії з району Затоки. Він верховодить на задньому сидінні роздовбаного автофургона, але щойно Y. Т. заїздить, миттю підстрибує і біжить до неї — біжить так, що вона не може не вважати це дещо загрозливим. Але порівняно з іншими він видається практично нормальним, здоровим таким, пересічним буйносхибленим психопатом.

— Ти приїхала забрати валізу, правильно?

— Я приїхала щось забрати. Не знаю, що конкретно.

Він підходить до однієї з розбитих машин, піднімає капот, дістає алюмінієву валізку. Виглядає точнісінько як та, яку Пискун учора дістав із BMW.

— Ось вантаж, — каже він, підходячи до неї. Y. Т. інстинктивно відступає на кілька кроків.

— Розумію, розумію, — коментує Жрець. — Я страшний псих.

Він ставить валізу на землю і штовхає її ногою. Валіза, час від часу підстрибуючи на камінцях, ковзає тротуаром просто до Y. Т.

— Це не горить. Не хочеш залишитись і чогось випити? У нас є кул-ейд[41].

— Було б круто. Але мене дістав діабет.

— Ну, ти можеш просто залишитись і погостювати у нашій спільноті. Ми розповімо тобі багато незвичайного. Ми справді можемо змінити твоє життя.

— А у вас є щось написане? Таке, щоб я могла взяти із собою?

— Ех... Боюся, що ні. Але ти лишайся. Здається, ти дуже хороша людина.

— Вибач, Джеку, але ти мене переплутав із якоюсь соскою, — відмовляється Y. Т. — Дякую за валізу, я звалюю.

Y. Т. відштовхується ногою, нарощуючи швидкість якомога оперативніше. На зворотній дорозі проминає молоду жінку з виголеною головою, вбрану в брудне та засмальцьоване рвання сукні під Шанель. Коли Y. Т. проїздить повз, та безбарвно всміхається, простягає руку і махає.

— Агов, — кидає вона. — Ба ма зу на ла аму па ґо лу не ме а ба ду.

— Йо, — відповідає Y. Т.

За кілька хвилин вона вже загарпунила тачку на 1-5 у напрямку Долини. Y. Т. трохи біситься, бо не вкладається в час, але намагається не надто тим перейматися. У голові гуде «Щасливий мандрівник». Здуріти можна.

Поруч рухається велика чорна пляма. Це була б спокуслива мішень, велика і залізна, якби тільки їхала трохи швидше. Вона запросто може обігнати цю баржу, хай навіть їй знадобиться час на розгін.

Шибка водійського вікна опускається. Це той самий хлопець. Джейсон. Він висунув голову з вікна і повернувся до неї, веде навмання. На швидкості п’ятдесят миль за годину вітер навіть не ворушить його надійно загельованої короткої стрижки.

Усміхається. На обличчі благальний вираз, такий іноді буває в Стерва. Зичливо вказує на задній бампер.

Та, зрештою, якого біса. Коли вона востаннє загарпунила цього хлопця, він доправив її просто до місця призначення. Y. Т. кидає «Акуру», за якою їхала останні пів милі, перекидає гарпун на бокатий Олдс Джейсона. І Джейсон забирає її із фрівея на бульвар Вікторія, у напрямку Ван-Найс, куди їй, власне кажучи, і треба.

Але вже за кілька миль він різко викручує кермо праворуч і рвучко звертає на парковку порожнього торгового центру, куди їй геть не треба. Зараз там стоїть лише заведена фура, її боки прикрашає напис «Переїзд і Перетримка у братів Сальдуччі».

— Давай, — каже Джейсон, вилазячи з Олдсмобіля. — Ти ж не хочеш марнувати часу?

— Іди до бісової матері, — відказує вона, скручує гарпун і позирає назад, на бульвар, у пошуках якогось підходящого трафіку в західному напрямку. Хай би що цей пацан намислив, він явно не професіонал.

— Юна панно, — звучить інший голос, старший і заворожливий. — Розумію, що вам не подобається Джейсон, але ваш приятель, Дядечко Енцо, потребує допомоги.

Задні двері вантажівки відчинилися, в проймі стоїть чоловік у чорному костюмі, за його спиною яскраво освітлене нутро кузова. Галогенове світло відбивається від лискучої зачіски незнайомця.

Навіть із такою фоновою підсвіткою вона впізнає чоловіка зі скляним оком.

— Чого ти хочеш?

— Чого я хочу, — він змірює її поглядом, — і що мені треба — це дві різні речі. Бачиш, зараз я на роботі, а це означає, що моє хотіння не має жодного значення. Але мені треба, щоб ти сіла в цю вантажівку зі своєю дошкою і валізкою.

Тоді додає:

— Доступно пояснив? — ставить це запитання майже риторично, наче знає, що йому заперечать.

— Він не жартує, — видає Джейсон, наче його думка для Y. Т. чогось варта.

— Ну, я все сказав, — мовить чоловік зі скляним оком. Y. Т. вже має їхати до «Райських брам преподобного Вейна». Якщо вона проїбе цю доставку — перейде дорогу Богові, якого може й не існувати, але який принаймні здатний до прощення. А от Мафія точно існує, і в неї серйозніші вимоги до послуху.

Y. Т. передає своє добро — дошку та кейс — чоловікові, тоді залазить у кузов, ігноруючи запропоновану руку. Той відхиляється, піднімає руку, дивиться на неї, ніби хоче збагнути, що з рукою не так. Щойно її ноги відриваються від землі, вантажівка рушає з місця. Коли позад неї зачиняються двері, вони вже на бульварі.

— Я хочу прогнати на твоїй посилці кілька тестів, — пояснює Око.

— Ти б хоч назвався, — відказує Y. Т.

— Нє, імена забуваються. Можеш просто думати про мене як про «того мужика», добре?

Насправді Y. Т. його не слухає. Вона роздивляється нутро вантажівки. Всередині єдина довга і вузька кімната. Y. Т. щойно потрапила досередини крізь єдиний вхід. У цьому кінці кімнати нидіють кілька мафіозі — як і завжди і всюди.

Більшість кімнати займає електроніка. Доволі габаритна.

— Я прожену це все на комп’ютері, — Око передає валізу комп’ютернику. Y. Т. здогадується, що то комп’ютерник — у нього зібране у хвіст довге волосся, він носить джинси і здається привітним.

— Слухай, раптом щось трапиться з посилкою — мені капець, — попереджає Y. Т. Вона намагається здаватися хороброю і сильною, але за подібних обставин то дурне діло.

Чоловік зі скляним оком вдає шокованого.

— Невже ти думаєш, що я кінчений кретин? — він обурюється. — Пиздос, тільки цього мені не вистачало — пояснювати Дядечкові Енцо, як я випадково прострелив його маленькому зайченяткові колінні чашечки.

— Це неінвазивна процедура, — пояснює комп’ютерник спокійним, плинким голосом. Трохи крутить валізку в руках, просто щоб відчути її, тоді кладе у великий відкритий з одного боку циліндр, що стоїть на столі. Стінки циліндра завтовшки кілька дюймів, на ньому аж наче паморозь проступає. По циліндру безупинно стікають якісь загадкові гази, йдуть розводами, наче хто вилив ложку молока в гарячу воду. Гази опадають на стіл і сповзають на підлогу, де вже утворили маленький туманистий килимок, що переливається і клубочиться під ногами. Хлопець ставить валізку всередину циліндра й одразу відсмикує руку — холодно.

Тоді одягає комп’ютерні окуляри.

І все, просто сидить собі кілька хвилин. Y. Т. не дуже тямить у комп’ютерах, але знає, що зараз десь за столами та дверима у цій вантажівці стоїть великий комп’ютер, який і робить усю роботу.

— Це ніби КТ-сканер, — підказує чоловік зі скляним оком, таким само притишеним голосом, яким говорить професійний коментатор на чемпіонаті з ґольфу. — Але він усе зчитує, шариш? — каже він, нетерпляче малюючи руками великі кола.

— Скільки він коштує?

— Не знаю.

— А як називається?

— Він ще ніяк не називається.

— А хто його зробив?

— Бляха, та ми й зробили, — зривається мафіозі. — Недавно, десь із тиждень тому.

— Нащо?

— Ти забагато питаєш. Слухай. Ти гарна мала. Ну, тобто... Ти просто бомба як на свій вік. Ураган. Але давай ти не будеш думати, що на цьому етапі ти для нас аж надто важлива.

На цьому етапі. Так-так...