Снігопад

Розділ 41

Y. Т. за кар’єру довелося побувати не в одному дивному місці, на її грудях висять заламіновані візи трьох десятків країн. А крім реальних країн вона забирала посилки та / або здійснювала доставку до таких чарівних місць відпочинку, як Мертва зона на Термінал-айленд і табір у Ґріффіт-парку. Проте найдивніше з усіх завдань — оце нове. Хтось хоче, щоб вона доставила пакунок у Сполучені Штати Америки. Так зазначено у замовленні.

Але тут і доставляти, вважай, нема чого — звичайнісінький конверт.

— Ви точно не хочете надіслати це поштою? — уточнила вона у клієнта, коли забирала замовлення в одному зі стрьомних бізнес-парків у Клавах. Власний Міськлав для безпонтових бізнесів, у яких є свої офіси, офісні номери і все таке, але які при цьому, здається, нічого не роблять.

Ясна річ, питання каверзне, пошта працює тільки у Федземлі. Всі поштові скриньки давно познімали, зараз вони прикрашають помешкання схиблених на ностальгії. Але водночас це свого роду жарт, оскільки пункт призначення — це споруда буквально посеред Федземлі, і жарт полягає ось у чому: якщо вже ти хочеш мати справу з Федералами, то чому не користуєшся їхньою злоїбучою поштою? Ти не боїшся, що контакт із кимось таким страшенно крутим, як кур’єр, заплямує тебе в їхніх очах?

— Ем, ну, пошта ж сюди не ходить, так? — каже чувак.

Немає сенсу описувати офіс. Немає сенсу навіть пропускати відбите офісом світло крізь повіки на оболонку очних яблук, щоб він, бува, не зайняв цінне місце в мозку. Флуоресцентні лампи і перегородки, до яких поприклеювані килими. Мені краще з килимом на підлозі, красно дякую. Кольорова гама. Ергономічне лайно. Напомаджені кралі. Запах ксерокса. Все доволі нове, як їй здається.

Звичайний офіційний конверт лежить у чувака на столі. Описувати його також немає потреби. Сліди якогось південного чи техаського акценту. Нижній край конверта вирівняний паралельно до краю столу, рівно за чверть дюйма, ідеально відцентрований між лівою і правою його сторонами, наче лікар пінцетом поклав на стіл. Адресат: КІМНАТА 968-А, ПОШТОВИЙ ПУНКТ MS-1569835, БУДІВЛЯ ЛА-6, СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ.

— Напишете зворотну адресу? — цікавиться Y. Т.

— У цьому немає потреби.

— Якщо я не зможу доставити, то не зможу й повернути, бо всі контори здаються мені однаковими.

— Байдуже. Як ви гадаєте, коли зможете доставити конверт?

— Максимум за дві години.

— Чому так довго?

— Митниця, друже! Федерали не прокачали свою систему, як усі нормальні люди.

Саме тому кур’єри за будь-яку ціну намагаються уникати доставок до Федземлі. Але день сьогодні такий собі, на таємні завдання для Мафії Y. Т. не викликали, а так вона, можливо, зуміє перехопити маму на обідній перерві.

— А як тебе звати?

— Ми не розголошуємо імен.

— Мені треба знати, хто здійснює доставку.

— Нащо? Ви ж самі сказали, що байдуже.

Чувак раптом починає хвилюватися:

— Окей. Забудь. Просто достав, будь ласка.

Окей, як скажеш, додає подумки Y. Т. Додумує іще дещо: чувак — явно збоченець. Це так просто, так очевидно: «А як тебе звати?» Та ну, дай мені спокій.

Імена не мають значення, всі знають, що кур’єри — взаємозамінні. Просто деякі працюють швидше і краще.

Тож вона викочується з офісу. Все дуже-дуже анонімно. Ніде жодних корпоративних лото, і вона, чекаючи на ліфт, телефонує у РадиКС, намагається зрозуміти, хто саме її викликав.

Відповідь приходить за кілька хвилин, коли вона вже їде з бізнес-парку, загарпунивши добрячий «мерседес»: Інститут Передових Досліджень Райфа. ІПДоР. Одна з гай-текових компаній. Мабуть, хочуть вибити урядовий контракт. Продати федералам нові тонометри чи щось типу того. Та менше з тим, вона ж просто доставляє документи. У неї складається враження, що «мерседес» спеціально скидає швидкість, щоб вона загарпунила когось іще, то вона й ловить когось іще — попутний вантажний автомобіль. Судячи з того, що пружини амортизаторів цілком розслаблені, він має бути порожнім, тобто має їхати доволі швидко.

Цілком очікувано за десять секунд «мерседес» обганяє їх лівою смугою, вона знову його ловить і швидко та вигідно їде ще кілька миль.

Поїздка у Федземлю — та ще морока. Більшість федералів водять крихітні машинки з пластику й алюмінію, які важко загарпунити. Зрештою, Y. Т. таки впольовує манюню малолітражку з проклеєними вікнами та трициліндровим двигуном — ця тарадайка довозить її до кордону США.

Що меншою стає ця країна, то сильніша у ній параноя. Тепер їхні митники — це щось просто неможливе, треба підписати десятисторінковий документ — і її реально змушують його прочитати. Кажуть, що на читання слід витратити щонайменше пів години.

— Я вже читала його два тижні тому.

— Текст міг змінитися, — не поступається охоронець. — Треба прочитати ще раз.

Власне кажучи, цей документ підтверджує, що Y. Т. не терористка, не комуністка (хай би що це означало), не гомосексуалка, що вона не чинила наруги над національною символікою, не торгує порнографією, не дармоїдка, не расово нетолерантна, не є носієм жодного інфекційного захворювання та прихильником ідеології, покликаної підірвати сімейні цінності. Більша частина тексту — визначення слів, згаданих на першій сторінці.

Отож Y. Т. пів години сидить у маленькій кімнатчині, займаючись побутовими справами — перебирає обладнання, міняє батарейки в усіх своїх дрібненьких девайсах, чистить нігті, запускає процедури автоперевірки на скейті. Тоді підписує-таки злоїбучий документ і повертає його охоронцеві. І от вона у Федземлі. Знайти потрібне місце нескладно, типова федералівська будівля — до неї мільйон сходинок, вона ніби збудована на вершині гори зі сходів. Колони. У цій споруді значно більше люду, ніж зазвичай. Кремезні чоловіки з прилизаним волоссям. Мабуть, база тутешніх копів. Вартовий на вході — коп з голови до п’ят — хоче її ретельно обшукати за спробу пронести всередину дошку. Можна подумати, в них перед будівлею десь можна безпечно залишити скейт.

Спілкуватися з копом просто неможливо, але все окей, Y. Т. така сама.

— Ось конверт, — повідомляє вона. — Сам занесеш на дев’ятий поверх, коли матимеш перерву на каву. Шкода тільки, що доведеться підніматися східцями.

— Слухай, — дратується той. — Це ВГГОК. Це типу штаб-квартира. ВГГОК-центральний. Шариш? Тут усе на милю навколо записується на відео. Люди на землю не плюють, коли лише бачать будівлю на обрії. Навіть не матюкаються. Ніхто твого скейта не вкраде.

— Це ще гірше — тоді його точно вкрадуть! А тоді скажуть, що не крали, а просто конфіскували. Знаю я вас, федералів, ви завжди все конфісковуєте.

Чоловік зітхає. Тоді його погляд розфокусовується, він на хвилину замовкає. Y. Т. розуміє, що він отримує повідомлення через маленький навушник — знак істинного федерала.

— Заходь, — здається коп. — Але маєш розписатися.

— Ясне діло.

Коп дає аркуш для підпису — насправді планшетний комп’ютер із електронною ручкою. Вона пише на екрані «Y. Т», напис перетворюється на цифрову картинку, автоматично фіксує час написання і надсилається на великий комп’ютер у Фед-центр. Вона знає, що крізь металодетектор зможе пройти хіба роздягнувшись догола, тому просто йде повз стіл копа-вартового — а що він їй зробить, застрелить? — і заходить досередини, тримаючи скейт під пахвою.

— Гей! — мляво гукає він.

— Що, у ВГГОК агентів часто грабують і ґвалтують кур’єрки? — цікавиться вона, люто натискаючи на кнопку виклику ліфта.

Чекати доводиться цілу вічність, зрештою їй уривається терпець, і вона тарабиниться по східцях, як усі федерали.

Мужик на вході казав правду, тут, на дев’ятому, — справжній коп-центр. Кожен стрьомний чувак у темних окулярах із зализаним волоссям, якого вам тільки доводилось бачити — всі вони тут, у кожного з вуха тягнеться вниз маленька тілесного кольору спіралька. Тут навіть є кілька федералок, ці ще страшніші за чоловіків. Що жінка здатна зробити зі своїм волоссям, щоб виглядати професійно — Господи Боже! Чому б просто не носити мотоциклетного шолома? Його принаймні можна зняти.

І всі федерали — що чоловіки, що жінки — носять темні окуляри. Без них вони здаються голими. З тим самим успіхом вони могли б працювати без трусів. Побачити федералів без дзеркальних окулярів — це ще гірше, ніж увірватися до них у роздягальню.

Вона доволі легко знаходить кімнату 968-А. Весь поверх повністю заставлений робочими столами, пронумеровані кімнати тягнуться вздовж стін за дверима з матового скла. У кожного зі стрьомних чуваків, здається, є свій стіл, деякі навіть старанно працюють на своїх місцях, решта просто сновигає залом й інколи зупиняється поговорити біля столів інших стрьомних чуваків. Білі сорочки до болю чисті. Не так багато наплічних кобур, як можна було б уявити, — мабуть, всі озброєні федерали зараз десь у колишньому Чикаґо чи Алабамі, намагаються конфіскувати старі клапті території США, що тепер перетворилися на суцільні «Купи-й-Лети» чи звалища токсичних відходів.

Вона заходить до кімнати 968-А. Це офіс. В офісі четверо федералів, які нічим не відрізняються від решти, хіба трохи старші — цим по сорок-п’ятдесят.

— У мене доставка для цієї кімнати.

— Ти Y. Т.? — з-поза столу питає головний федерал.

— Ви не повинні мене знати. Звідки вам відоме моє ім’я?

— Упізнав, — каже головний. — Знаю твою матір.

Y. Т. йому не вірить, але у федералів вистачає способів добувати інфу.

— У тебе є родичі в Афганістані? — цікавиться кур’єрка.

Чоловіки обмінюються спантеличеними поглядами, немов запитуючи: ти розумієш, про що вона? Але цю фразу й не треба розуміти — в комбінезон і скейт Y. Т. вшито цілу купу примочок для розпізнавання голосу. Коли вона каже: «У тебе є родичі в Афганістані?», це кодова фраза, що наказує її невидимій спорязі готуватися, прокидатися, перевірятися, нашорошувати електронні вуха.

— То вам потрібен конверт чи ні?

— Давай, — підводиться головний і простягає руку.

Y. Т. виходить на середину кімнати і подає йому конверт, але федерал, замість узяти доставку, останньої миті кидається вперед і хапає її за передпліччя.

У другій його руці вона бачить розімкнуті кайданки. Він накидає їх на її зап’ясток, вони туго стискаються і намертво фіксуються поверх комбінезона.

— Мені шкода, Y. Т., але я змушений вас заарештувати.

— Якого біса?! — обурюється Y. Т. Вона відводить вільну руку подалі від столу, щоб обидві руки не могли скувати докупи, але інший федерал хапає її за інший зап’ясток, і тепер вона розтягнута поміж двома здоровенними федералами, ніби мотузка канатоходця.

— Хана вам, — попереджає вона.

Вони посміхаються, наче їм подобаються дівчата з перцем.

— Хана вам, — повторює Y. Т.

Це кодова фраза, якої чекає її спорядження. Коли вона вимовляє її вдруге, вмикаються всі захисні механізми, а це означає, серед іншого, що кайданками пробігає електричний розряд у кілька тисяч вольт із частотою радіохвилі.

Головний федерал, котрий сидів за столом, видає глибинами живота якесь нерозбірливе бурмотіння. Весь його правий бік судомно сіпається, його відкидає назад, він перелітає через стілець і телющиться в стіну, розбиваючи голову об мармурове підвіконня. Чмо, що тримало її за другу руку, раптом вигинається, наче його розіпнули на дибі, випадково б’є сусіда по пиці, і тому теж прилітає добрячий розряд. Обоє валяться на підлогу, як мішки зі скаженими котами. На ногах лишився тільки один, і він лізе рукою під полу піджака, хоче щось дістати. Вона підступає на крок, заносить руку і влучає вільним кайданком йому по шиї. Вона робить це лагідно, але з тим самим успіхом це міг би бути удар Дворучною Електричною Сокирою Сатани. Струм бадьоро бігає його спинним мозком вгору-вниз, і ось він уже корчиться на паскудних допотопних стільцях, а пістолет крутиться на підлозі, ніби дитяча дзиґа.

Вона по-особливому розслабляє зап’ястя, і в руку їй падає шокер несмертельної дії[62]. Кайданки, що звисають з другої руки, діятимуть зі схожим ефектом. А ще вона дістає баночку «Рідкого кастету», знімає кришку і відкриває сопло аерозолю під найширшим кутом.

Один із федералів виявляється достатньо люб’язним, щоб відчинити перед нею двері офісу. Він заходить до кімнати з оголеним пістолетом, за спиною в нього підкріплення зі ще половини десятка мешканців офісу, і замість себе вона відправляє до них на перемовини «Рідкий кастет». Вжух — ніби дихлофосом! Тіла падають на підлогу зі звуками та в ритмі бас-бочки. Виявляється, її дошка може без проблем котитися просто по розпростертих тілах, тож вона вилітає в офісну залу. Федерали наступають зусібіч, їм просто нема ліку, але вона продовжує натискати кнопку аерозолю, тримаючи його перед собою, відштовхується ногою і набирає швидкість. «Рідкий кастет» працює як хімічний хвилеріз, вона викочується з приміщення просто по килиму із тіл. Деякі федерали виявилися достатньо спритними, щоб кинутися ззаду і бодай так її вхопити, але для цього в неї напоготові шокер, який на кілька хвилин перетворює їхню нервову систему на моток розпеченого колючого дроту — втім, здається, більше він нічого й не вміє робити.

Вона здолала вже приблизно три чверті шляху з офісу, коли «Рідкий кастет» закінчився. Втім, ще секунду чи дві він продовжує працювати, його досі бояться, продовжують тікати, навіть коли їм більше нічого не загрожує. Тоді кілька з них розуміють, що й до чого, але роблять помилку, намагаючись вхопити її за руки. Одного вона дістає шокером, іншого — електричними кайданками. Y Т. пролітає крізь двері, і ось вона вже на східцях. Що ж, отримали по заслузі — вони навіть не спробували ввічливо її затримати.

Якщо пішкодралом, східці — проблема, проте для смарт-коліс — це чудовий трамплін із кутом нахилу сорок п’ять градусів. Він трохи плутаний, особливо десь починаючи з другого поверху, коли швидкість уже надто велика, але нічого неможливого.

Пощастило: один із копів, котрі чергують на першому поверсі, саме відчиняє вхідні двері — не інакше як сполоханий симфонією сирен і дзвінків, що вже злилися в суцільну стіну істеричного звивання. Вона пролітає повз нього; він тягне руку, намагаючись її спинити, перехопити на ходу за пояс, збивши її рівновагу, але скейт Y. Т. готовий і не до такого, він достатньо розумний, аби ледь пригальмувати, коли центр її ваги зміщується. Мить — і дошка знову набирає швидкість, Y. Т. стрімко пролітає ліфтерським коридором, прямуючи точно до арки металодетектора, за якою сяє світло свободи. Її давній дружбан уже схопився на ноги, він реагує достатньо швидко, щоб устигнути заступити собою прохід металодетектора. Y. Т. вдає, що їде просто на нього, але останньої миті стрімко звертає, натискає один із перемикачів, під’єднаних до пальців ніг, групується і підстрибує. Вона пролітає над маленьким столиком, а дошка прокочується під ним, за секунду Y. Т. уже приземлилася на скейт, похитнулася і відновила рівновагу. Вона у вестибюлі, мчить до виходу.

Це стара будівля. Більшість дверей металеві. Але кілька обертальних дверей також є — отих, із суцільного скла.

Перші трешери раз у раз влітали у скляні стіни, що було проблемою. Ще більшою проблемою це стало з появою кур’єрського руху, коли трешери почали багато часу проводити в офісних приміщеннях, де скляні стіни були останнім писком моди. Саме тому на дорогому скейтборді, типу цього, завжди є додатковий безпековий механізм — Проектор Конічної Налаштованої Ударної Хвилі. Це аварійний механізм, і скористатися ним можна тільки раз (хвилю породжує підрив заряду), потім доведеться нести дошку в майстерню — для заміни.

По суті, це аварійна кнопка. Але то нічого. Y. Т. пересвідчується, що дошка націлена точно на двері, і тисне на кнопку.

Таке — Господи Боже! — враження, що хтось розтягнув над стадіоном брезент, перетворивши його на гігантський там-там, а тоді скинув на цю мембрану 747-й. Вона відчуває, як її внутрішні органи зміщуються на кілька дюймів: серце і печінка міняються місцями, стопи німіють і починають колоти — а вона ж навіть не стоїть на шляху ударної хвилі.

Бронескло обертальних дверей не просто тріскає і осипається на землю, як вона собі це уявляла. Його вириває з м’ясом. Двері виносить із будівлі, вони падають під сходами. За мить вона вилітає слідом.

Сміховинний каскад білих мармурових сходинок перед будівлею дозволяє їй прискоритися. Поки вона дістанеться до тротуару, набере такої швидкості, що легко зможе домчати аж до Мексики. Y. Т. звертає на широку дорогу, націлюється на митний пост за чверть милі попереду, пост, який вона збирається перестрибнути — аж тут щось підказує їй глянути вгору.

Бо, хай там як, будівля, з якої вона щойно втекла, досі височить позад неї, в цій будівлі багато поверхів, і на кожному повно стрьомних федералів, і сирени раптом затихли. Більшість вікон неможливо відчинити, крізь них можна хіба визирати, але на даху стоять люди. Дах — суцільний ліс антен, і якщо це ліс, то хлопці в ньому — страховидні гноми, що живуть поміж дерев. Вони готові діяти, вони вдягли сонячні окуляри, вони озброєні, всі дивляться на неї.

Але цілиться тільки один, і цілиться із чогось здоровенного. Ствол — як бейсбольна битка завбільшки. Вона бачить, як на кінці дула щось спалахує, захмарене балабухою білого диму. Він цілився не в неї — перед нею.

На вулицю падає глушак, просто попереду, відскакує вгору і детонує на висоті двадцяти футів.

Наступна чверть секунди: її не засліплює яскравий спалах, тож вона може бачити, як ударна хвиля ідеальною сферою шириться від епіцентру, тверда і відчутна, ніби крижана куля. Там, де сфера торкається вулиці, вона породжує круглий хвильовий фронт, від якого підстрибує гравій, в повітря здіймаються старі потовчені коробки з Макдональдса, збурюється тонесенький, наче борошно, пил, вилітаючи з найдрібніших щілин в асфальті, ударний фронт летить на неї, ніби мікрохурделиця. І нависає над нею високо вгорі, мчить зі швидкістю звуку, повітряна лінза, яка витягує і заломлює все, що опинилося по той бік. І Y. Т. влітає в цю лінзу.