Снігопад

Розділ 24

Хіро на Само-Складі, у своїй шпарі 20x30, вийшов на якусь хвилю в Реальність, як і радила його партнерка. Двері відчинені, крізь них проникає океанський бриз. І реактивні вихлопи. Всі меблі — матраци, вантажна палета, експериментальні меблі зі шлакобетону — відсунуті попід стіни. У руках Хіро метровий шмат арматури, один кінець обмотано стрічкою — це руків’я. Арматура грубо імітує катану, але при цьому значно важча. Хіро називає це катаною для реднеків.

Він у стійці кендо, босоногий. На ньому мали б бути широкі кюлоти до щоколоток і важка накидка — традиційний однострій, але натомість він вбраний у жокейські шорти. Піт стікає капучиновою спиною із пологими пагорками м’язів і досліджує шпару між сідницями. На щиколотці лівої ноги набубнявів пухир завбільшки як зелена виноградина. Серце та легені Хіро в чудовому стані, Бог благословив його напрочуд швидкими рефлексами, проте він не настільки сильний, як його тато. А навіть якби й був, робота із реднеківською катаною не здавалася б забавкою.

Він накачаний адреналіном, нерви — дроти, в мозку дрейфують згустки невпокореної тривоги — дрейфують в океані страхів на всі випадки життя.

Хіро ковзає туди-сюди вздовж тридцятифутової вісі кімнати. Час від часу прискорюється, піднімає «катану» над головою, щоб вістря вказувало назад, тоді рвучко опускає вниз, останньої миті напружує зап’ястя, і катана зупиняється в повітрі. Потім каже: «Наступний!»

Теоретично. Насправді ж, після розгону реднеківську катану зупинити дуже непросто. Але вправа чудова. Його передпліччя нагадують жмутки сталевих тросів. Майже. Ну, скоро будуть нагадувати.

Ніппонці не запарюються такими дурницями, як обмеження удару. Якщо б’єш людину катаною по голові і не намагаєшся зупинити леза, воно розітне йому череп і, ймовірно, застрягне в ключиці або грудині, і ти у розпал середньовічного бойовища стоїш ногою на голові супротивника, намагаєшся звільнити клинок, а тим часом до тебе вже біжить найкращий друг покійного, і очі його досить таки мстиво поблискують. Тому план полягає в тому, щоб зупинити лезо відразу після удару, можливо, протяти мозок на дюйм чи два, тоді висмикнути лезо і роззирнутися в пошуках іншого самурая, а тому: «Наступний!»

Він думав про те, що вчора скоїв Ворон, — такі думки чудово відганяють сон, і саме тому він практикує фехтування з реднецькою катаною о третій ранку.

Хіро знає, що геть не готовий. Спис летів просто в нього, він ляснув його плазом меча. Пощастило ляснути вчасно, спис не влучив. Але він зробив це вочевидь несвідомо.

Може, великі воїни так і роблять — мимохідь, не переймаючись наслідками.

А може, він зависокої думки про себе.

Звуки гелікоптера гучнішають уже кілька хвилин. Хай навіть Хіро живе біля аеропорту — це дивно, бо гелікоптери не літають поруч із LAX, оскільки таке суперечить правилам безпеки.

Звук продовжує гучнішати, аж поки стає оглушливим, у цей момент гелікоптер уже висить за кілька футів над паркінґом, просто перед контейнером Хіро і Віталія. Це крутий корпоративний вертоліт, темно-зелений, із непримітним маркуванням. Хіро підозрює, що в яскравішому світлі зміг би розібрати лого оборонного підрядника, скоріш за все, «Систем оборони генерала Джима».

Блідий білий чоловік із залисинами мало не до маківки вистрибує з гелікоптера, він значно атлетичніший, ніж можна чекати від його обличчя й поведінки, і підтюпцем біжить через парковку до Хіро. Саме такого типу людей Хіро пам’ятає ще відтоді, коли його тато служив ув армії, — не жорсткі ветерани з легенд і фільмів, а звичайні тридцятип’ятилітки, що тусуються в мішкуватих одностроях. Майор. Звати його, судячи з нашивки, Клем.

— Хіро Протагоніст?

— Я за нього.

— Мене по вас послала Хуаніта. Сказала, ви її знаєте.

— Я її знаю. Тільки я не працюю на Хуаніту.

— Вона каже, що тепер працюєте.

— Ну, нормально, — реагує Хіро. — Це типу як терміново?

— Думаю, можна й так сказати.

— У мене є п’ять хвилин? Бо я щойно тренувався і зараз маю заскочити в сусідній відсік.

Майор Клем дивиться на сусідні двері. Там лого — «СТАНЦІЯ ВІДПОЧИНКУ».

— Ситуація наразі доволі стабільна. У вас п’ять хвилин, — вирішує посланець.

Хіро зареєстрований на Станції Відпочинку — не можна жити в Само-Складі і не мати там реєстрації. Тож він проходить у приймальню, де за стійкою нудьгує черговий, вставляє членську картку в роз’єм, і комп’ютерний екран пропонує йому три варіанти:

Ч

Ж

ДИТЯЧИЙ (УНІСЕКС)

Хіро тисне на кнопку «Ч». На екрані з’являється меню з чотирма варіантами:

СПЕЦІАЛЬНІ СКРОМНІ ВІДСІКИ — ЕКОНОМНО, АЛЕ ЧИСТО

СТАНДАРТНІ ВІДСІКИ — ЯК УДОМА, МОЖЛИВО, ТРОХИ КРАЩЕ

ПРЕМ’ЄР-ВІДСІКИ — ЕЛІТНЕ МІСЦЕ ДЛЯ ЕКСКЛЮЗИВНИХ КЛІЄНТІВ

УБИРАЛЬНЯ ҐРАНД-РОЯЛЬ

Йому доводиться перебороти відпрацьований роками рефлекс, щоб автоматично не натиснути «СПЕЦІАЛЬНІ СКРОМНІ ВІДСІКИ», як це завжди роблять мешканці «Само-Складу». Майже неможливо піти туди і уникнути контакту з чиїмись випорожненнями. Не найприємніше видовище. Далеко не елітне. Натомість — біс із ним, Хуаніта однаково його найме, правильно? — він тисне на кнопку УБИРАЛЬНЯ ҐРАНД-РОЯЛЬ.

Ніколи раніше тут не був. Схоже на горішній поверх люксового елітного казино в Атлантик-Сіті, куди запихають напівімбецильних старперів із Півдня Філі[42], коли ті зривають джекпот. Там є все, що для дебілкуватого патологічного ігромана входить у категорію «по-багатому»: позолочена сантехніка, литий псевдомармур, оксамитові завіси і дворецький. Ніхто з мешканців «Само-Складу» раніше не користувався Убиральнею Ґранд-Рояль, єдина причина його існування — розташування через дорогу від LAX. Синґапурські CEO, коли хочуть прийняти душ, а для комплекту ще й затишно та неквапливо просратися під супровід звукових ефектів, без необхідності слухати і нюхати, як аналогічну нужду справляють інші подорожні, можуть сюди прийти і записати витрати на корпоративну дорожню картку.

Дворецький — тридцятирічний хлопець, який вочевидь народився десь на південь від Мексики, його очі здаються трохи кумедними, наче щойно розплющилися після того, як кілька годин були заплющеними. Коли Хіро заходить, він саме перекидає через руку якісь дуже товсті рушники.

— Мушу обернутися за п’ять хвилин, — попереджає Хіро.

— Поголитися не бажаєте? — уточнює дворецький. Він заохочувально потирає власні щоки, нездатний визначити етнічну належність Хіро.

— Я би з радістю. Нема часу.

Хіро стягує із себе жокейські шорти, жбурляє мечі на обтягнутий тисненим оксамитом диван і ступає в мармуровий амфітеатр душової. Гаряча вода вдаряє зусібіч. На стіні — регулятор, який дозволяє вибрати оптимальну температуру.

Після душу він і радий би посидіти на унітазі, почитати в процесі якийсь глянцевий журнальчик завбільшки з книжку — чималий їх стос височіє біля високотехнологічного сральника, — але вже час. Хіро насухо витирається рушником, не меншим за циркове шатро, натягує трохи завеликі слакси на шнурівці та футболку, кидає дворецькому жменю конґбаксів і біжить геть, дорогою ладнаючи мечі.

Переліт короткий, переважно тому, що військовий пілот радо поступається комфортом пасажирів на користь швидкості. Гелікоптер полого набирає висоту, тримається низько, щоб не засмоктало в інверсійний слід якогось реактивника, а щойно пілот знаходить достатньо простору для маневру — крутить хвостом, пірнає носом униз і дозволяє гвинту нести їх уперед і вгору над басейном, до невисокого узвишшя масиву Голлівуд-Гіллз.

Але вони зупиняються, не долітаючи до пагорбів, сідають на дах шпиталю. Заклад мережі «Милосердя», формально це повітряний простір Ватикану. Поки що куди не глянь — всюди видно руку Хуаніти.

— Нейрологічний корпус, — командує майор Клем, вимовляючи кожне наступне словосполучення як наказ. — П’ятий поверх, східне крило, кімната 564.

На шпитальному ліжку лежить чоловік — Да5ид.

У головах і в ногах ліжка — дуже товсті шкіряні паси, на пасах шкіряні петлі, підшиті ворсистою тканиною, тримають Да5ида за щиколотки і зап’ястя. На ньому лікарняна піжама, але вона майже сповзла.

Найгірше те, що його очі не завжди дивляться в одному напрямку. Да5ид під’єднаний до апарата ЕКГ, який фіксує його серцебиття, і Хіро, хоч і не лікар, бачить, що ритм нерівний. Серце б’ється то надто швидко, то взагалі не б’ється — тоді звучить сирена, і серце знову запускається.

Да5ид просто ніякий. Його очі нічого не бачать. Спершу Хіро здається, що тіло Да5ида обм’якле і розслаблене, проте він підходить ближче і бачить, що насправді Да5ид напружений, він дрижить, шкіра мокра від випоту.

— Ми імплантували йому тимчасовий кардіостимулятор, — пояснює якась жінка.

Хіро озирається. Сестра милосердя, яка, здається, водночас ще й лікарка.

— Давно у нього конвульсії?

— Зателефонувала його колишня дружина, сказала, що хвилюється.

— Хуаніта.

— Так. Коли приїхали парамедики, він упав зі стільця і вже бився на підлозі в конвульсіях. Ось, бачите, синець — ми думаємо, що коли комп’ютер падав зі столу, то вдарив сюди, у ребра. Щоб захистити його від ушкоджень, ми вдалися до повної фіксації, але останні пів години він провів ось у такому стані, як самі бачите — наче по всьому тілу фібриляція. Якщо так триватиме й далі, ми знімемо обмежувачі.

— На ньому були окуляри?

— Я не знаю. Але можу для вас уточнити.

— Але як ви гадаєте, це сталося, коли він був підключений до комп’ютера?

— Я справді не знаю, сер. Мені лише відомо, що в нього серйозна серцева аритмія, нам довелось імплантувати тимчасовий кардіостимулятор просто там, на місці. Йому ввели спазмолітики, але вони не подіяли. Дали заспокійливі препарати — ну, щоб він притих, — і вони майже не подіяли. Його просканували, щоб виявити причину такого стану. Словом, консиліум досі ламає голову.

— Зрозумів. Мабуть, варто роззирнутися у нього вдома.

Лікарка знизує плечима.

— Дайте мені знати, коли він отямиться, — просить Хіро.

Лікарка нічого не відповідає. Вперше Хіро розуміє, що стан Да5ида може бути не тимчасовим.

Коли Хіро виходить у коридор, Да5ид починає говорити:

— е не ем ма ні а ґі ні му ма дам е не ем ам ан кі ґа а ґі а ґі...

Хіро розвертається і дивиться на нього. Да5ид обм’як у путах, здається розслабленим, напівсонним. Він дивиться на Хіро з-під напівзаплющених повік.

— е не ем дам ґал нун на а ґі аґі е не ем у му ун абзу ка а ґі а аґі...

Голос глибокий і рівний, жодних ознак стресу. Склади скочуються з язика, ніби слина. Хіро вже йде коридором, але чує, як Да5ид говорить йому навздогін:

— і ґе єн і ґе єн ну ґе єн ус са тур ра лу ра зе ем мен...

Хіро залазить у вертоліт. Вони пролітають над центром каньйону Бічвуд, прямують до знака «Голлівуд».

Світло геть змінило будинок Да5ида. Він стоїть наприкінці приватної під’їзної дороги, на верхівці пагорба. Дорогу перекриває приземкуватий жабоподібний джипоїд від «Генерала Джима», над ним пульсує матове червоне і блакитне світло. Ще один гелікоптер кружляє понад будинком, його немов підтримує колона верткого світла. Обійстям снують солдати з ліхтариками.

Майор пояснює:

— Ми взяли на себе ініціативу й оточили місцевість.

На межі світла Хіро бачить мертві органічні кольори пагорба, солдати намагаються відігнати їх ліхтариками, випалити світлом. І він сам зараз забуриться в них, перетвориться на багнистий піксель в ілюмінаторі пасажирів якогось літака. Порине в біомасу.

Ноутбук Да5ида лежить на підлозі, біля столу, за яким Да5ид любив працювати. Навколо валяється купа медичного непотребу. Посеред цього всього Хіро знаходить Да5идові окуляри, які або злетіли, коли він упав на підлогу, або ж їх зняли парамедики.

Він підіймає окуляри. Підносить ближче до очей і бачить зображення: стіна чорно-білої статики. Комп’ютер Да5ида упав і сніжить. Хіро заплющує очі і випускає окуляри. Не можна ж постраждати від погляду на бітовий масив. Чи можна?

Будинок — це такий собі модерністський замок із високою башточкою з одного боку. Да5ид і Хіро з іншими хакерами іноді піднімалися туди з ящиком пива і хібаті[43], зависали там усю ніч, поїдаючи тигрові креветки, крабові клешні та вустриці, запиваючи все це пивом. Зараз там, звісно, порожньо, тільки хібаті стоїть, іржава і майже похована під шаром сірого попелу, ніби археологічний релікт. Хіро поцупив пиво з холодильника і на якийсь час влаштовується на місці, яке колись було його улюбленим, поволі цмулить пиво, геть як раніше, і читає історії в електричних відблисках.

Старі райони занурені у споконвічну імлу органіки, і що далі — то густіше. В інших містах доводиться дихати промисловими токсинами, а в Л. А. дихаєш амінокислотами. Густу імлу розцяцьковують і змережують яскраві лінії, наче розжарені дроти у тостері.

На виході з каньйону світло сточується, розсипається на зорі, веселки, підсвічені літери. Автострадами біжать потічки червоних і білих корпускул, скоряючись незрозумілій логіці розумних світлофорів. А далі, розкинувшись на всю долину, міріади дрібних логотипів зливаються в суцільні арки — так поєднання точок утворює дуги. Логло обабіч франшизних ґето виблякає градієнтом на кількох тонких прошарках останньої черги забудови і розчиняється в навколишній темряві, яку лише де-не-де розтинають спалахи прожекторів на чиємусь подвір’ї.

Франшиза і вірус працюють за одним принципом: що прижилося в одному місці, приживеться і в іншому. Потрібно знайти достатньо вірулентний бізнес-план, стиснути його до теки на три кільця — така собі ДНК, — пропустити через Ксерокс (ТМ) і вживити в родючу паралель завантаженого шосе, бажано зі смугою для лівого розвороту. Вони будуть розростатись і ширитись, аж поки повстануть проти своїх власників і засновників.

У давні часи, якщо ти хотів поїсти і випити кави, то йшов у «Матусине кафе» і почувався там як удома. І це чудово працювало, якщо ти ніколи не покидав свого містечка. Але якщо вже виїхав бодай у сусіднє місто, на тебе всі витріщалися і дивувалися, якщо ти кудись приходив і не знав про «Комплексні обіди». Якщо ти багато подорожував, то ніде не почувався як удома.

Але коли бізнесмен їде з Нью-Джерсі в Дуб’юк, то знає, що може зайти в «Макдональдс», і ніхто не покаже на нього пальцем. Він може зробити замовлення, навіть не зазираючи в меню, і їжа завжди буде однакова. «Макдональдс» — це Дім, стиснутий до теки на три кільця і відксерений. «Жодних несподіванок» — ось девіз франшизного ґето, печать Турботи Про Клієнта, якою таємно пропечатано кожну вивіску і кожне лого, які формують вигини і перехрестя світла, що оточують Долину.

Народ Америки, що живе у найдивовижнішій та найжахливішій країні світу, знаходить у цьому девізі спокій. Іди туди, де закінчується логло, де його розростання обмежується долинами і каньйонами, і знайдеш край біженців. Вони втекли від істинної Америки, Америки атомних бомб, скальпування, хіп-хопу, теорії хаосу, бетонних черевиків, зміїних проповідей[44], масових убивць, виходів у відкритий космос, загнаних бізонів, макдрайвів, балістичних ракет, Маршу Шермана[45], транспортних колапсів, байкерських банд і банджі-джампінґу. Вони досконало вміють паркувати свої паркетники в ідентичних, змодельованих на комп’ютері патернах вулиць міськлавів, вони самодистилювалися в симетричні гіпсокартонні гадючники з вініловими підлогами і кривою обшивкою, без тротуарів і прибудинкових територій, величезні поля, засіяні будинками, посеред диких неонових прерій, культурні посередники посередньої культури.

У місті залишилися тільки мешканці голих вулиць, які харчуються з його звалищ: іммігранти, що шрапнеллю вилетіли із трощі азійських гігантів; молода богема, та ще техномедійне святилище «Великого Гонконґу містера Лі». Молоді та розумні люди, як Да5ид і Хіро, ризикують жити в місті лише тому, що їм подобається виклик, і вони вважають, що дадуть йому раду.