Снігопад

Розділ 25

Y. Т. навіть приблизно не може сказати, де вони зараз — ясно тільки, що стоять у заторі. З цим ніколи не вгадаєш.

— Y. Т. час рушати, — оголошує вона.

Якусь мить жодної реакції. Тоді хакер відхиляється на спинку крісла, дивиться на неї крізь окуляри, ігноруючи 3D-проєкцію, пильно розглядає стіну перед собою. Нарешті вирішує:

— Добре.

Швидко, наче манґуст, чоловік зі скляним оком сягає вперед, вихоплює валізку з кріогенного циліндра, перекидає її Y. Т. Тим часом один із тих, що шорхалися поруч, прочиняє чорні дверцята машини, відкриваючи їм усім чудову панораму затору — стоїть весь бульвар.

— І ось іще, — згадує Око і запихає в одну із незліченних кишень Y. Т. конверт.

— Що там?

Він піднімає руки, ніби захищаючись.

— Не хвилюйся, то так, дрібниця. Можеш їхати.

Він повертається до хлопця, який тримає її скейт. Хлопець виявляється тямущим, бо просто його кидає, і той під незручним кутом падає межи них на підлогу. Спиці загодя відчули наближення підлоги, розрахували всі кути, видовжилися і вигнулись, як ноги баскетболіста, що опускається після ефектного кидка. Дошка приземляється на колеса, хилиться туди, хилиться сюди, знаходить точку балансу, повертає до Y. Т. і зупиняється біля неї.

Дівчина стає на дошку, кілька разів відштовхується, вилітає із задніх дверей вантажівки — прямо на капот «понтіака», що під’їхав надто близько. Від його вітрового скла зручно відштовхнутися, тож, перш ніж торкнутися землі, вона встигає змінити напрямок на сто вісімдесят градусів. Водій «понтіака», охоплений праведним гнівом, сигналить їй услід, але кинутися навздогін не може, бо потік автівок зупинився намертво, Y. Т. єдина на багато миль зберігає здатність рухатися — власне кажучи, тому й потрібні кур’єри.

«Райські брами Преподобного Вейна» #1106 — доволі великий заклад. Його короткий серійний номер натякає на солідний вік — цю франшизу збудували давним-давно, коли земля була ще дешева, а ділянки — великі. Паркінґ напівзаповнений. Біля Преподобного Вейна стоять здебільшого старі чортопхайки з безглуздими іспанськими написами на задньому бампері — тачки центральноамериканських євангелістів, які переїздять на північ у пошуках кращої роботи чи втікаючи від всюдисущого католицького стилю життя у рідних краях. Втім, на цьому паркінґу не бракує і звичайних паркетників із номерами чи не всіх міськлавів, які лиш існують.

На сусідній смузі бульвару рух трохи кращий, тож Y. Т. в’їжджає на майданчик із надлишковою інерцією, намотує ще кілька кіл навколо франшизи, скидаючи швидкість. На такому гладенькому покритті важко втриматися від спокуси пролетіти на швидкості, а якщо подивитися трішки дорослішим поглядом — непогано б розвідати ситуацію, ознайомитись із довколишнім середовищем. Y. Т. дізнається, що ця парковка сполучена з парковкою сусідньої франшизи Chop Shop («Перетворимо будь-яку тачку на ГОТІВКУ за лічені хвилини»), яка, своєю чергою, вливається в парковку сусіднього ТЦ. Вправний трешер, мабуть, може проїхати від Л. А. до Нью-Йорка, не виїжджаючи з паркінґів.

Подекуди парковка ляскає і скрипить. Глянувши під колеса, вона помічає, що за франшизою, біля смітника, асфальт усіяний маленькими скляними пробірками — щось подібне минулого вечора роздивлявся Пискун. Вони валяються під ногами, як недопалки біля входу в бар. Під п’ятками коліс її борда пробірки ляскають і деренчать.

Під дверима стоїть черга, всі чекають можливости потрапити всередину, але Y. Т. чергу ігнорує і просто заходить.

Передпокій «Райських брам», звісно, нічим не відрізняється від інших передпокоїв. Ряд оббитих вінілом стільців, на яких віряни можуть зачекати, поки оголосять їхній номер, у кожному кутку — великий вазон, та ще столик, захаращений допотопними журналами. Дитячий куточок, де дітки можуть збавити час, беручи участь в уявних космічних битвах за допомогою дешевого пластику. Стійка рецепції «під дерево» трохи скидається на залишки інтер’єру старої церкви. За стійкою стоїть товстенька теличка випускного класу, біляве волосся кольору кухонних помиїв аж кричить про те, що над ним збиткувалися не без участи плойки, блакитні з металевим полиском тіні гладенько накладені, рівний шар червоної штукатурки вкриває пухкі драглисті щоки, а поверх футболки накинуто якусь пародію на комжу[46].

Коли Y. Т. заходить досередини, то потрапляє саме на процес оплати. Дівуля одразу бачить Y. Т., але жодна тека на три кільця, яка тільки є на білім світі, не дозволяє працівникові відволікатися чи змінювати діяльність під час оплати.

Y. Т., опинившись у безвиході, зітхає і схрещує руки на грудях, щоб якомога промовистіше продемонструвати своє нетерпіння. У будь-якому іншому закладі вона б уже здійняла бучу і взяла рецепцію штурмом, наче тут їй власна франшиза, але ж це, хай йому чорт, церква.

Уздовж стійки тягнеться стелаж, заставлений релігійними брошурами: книжки безкоштовні, пожертви благословляються. Кілька слотів на стелажі займає відомий бестселер Преподобного Вейна «Як Америку врятували від комунізму: Елвіс убиває Кеннеді».

Вона дістає конверт, якого чоловік зі скляним оком запхав їй у кишеню. Конверт, на жаль, не настільки пухкий, щоб у ньому була купа готівки.

Усередині — півдесятка знімків. На всіх — Дядечко Енцо. На широкому підковоподібному під’їзді великого будинку, значно більшого, ніж будь-який із тих, які Y. Т. доводилось бачити на власні очі. Стоїть на скейті. Чи падає зі скейта? Або їде, хоч і дуже-дуже повільно, широко розвівши руки, за ним женуться знервовані охоронці.

Світлини загорнуті в аркуш паперу. На аркуші написано: «Y. Т., дякую за допомогу. Як ти можеш бачити з цих фото, я сам намагався підготуватися для завдання, але потрібно значно більше практики. Твій друг Дядечко Енцо».

Y. Т. загортає світлини так само, як розгортала, повертає у кишеню і, притлумивши усмішку, повертається до справи.

Дівчина в комжі досі приймає оплату. Плату вносить кремезна іспаномовна жінка в помаранчевому платті.

Дівуля щось друкує на комп’ютері, відвідувачка ляскає карткою «Віза» об вівтар із фальшивого дерева; звук такий, наче хто стрельнув із гвинтівки. Підчепивши її дюймовими нігтями, дівуля підбирає картку — ця складна операція з негарантованим результатом навіває Y. Т. думку про комах, коли ті вилуплюються з яєць. Дівуля вершить таїнство, чітко вивіреним рухом руки проводячи карткою через електромагнітний слот, ніби зриває завісу, передає квитанцію, бурмоче, що потрібен підпис і робочий номер телефону. З тим самим успіхом вона може говорити латиною, але все нормально, ця клієнтка знайома з літургією, вона ставить підпис і вписує номер іще до того, як слова злітають із вуст.

Тепер черга тільки за Голосом із Небес, але в наш час комп’ютери і засоби зв’язку з біса добрі, тому зазвичай на верифікацію йде щонайбільше кілька секунд. Маленька машинка пищить код підтвердження операції, із маленьких динаміків співають янгольські хори, а тоді широкі перламутрові двері в задній частині кімнати велично прочиняються.

— Дякую вам за пожертву, — бурмоче дівчина, зліплюючи слова у єдиний склад.

Клієнтка тупцяє до подвійних дверей, її манять гіпнотичні органні акорди. Усередині каплиця химерно розфарбована, освітлена почасти люмінесцентним декором на стелі, а почасти — великими лайт-боксами, які імітують вітражні вікна. Найбільший лайт-бокс у формі розповнілої ґотичної арки прибитий до задньої стіни, над вівтарем, і зображає осяйну трійцю: Ісуса, Елвіса і Преподобного Вейна. Ісус — центральна постать. Вірянка ще й десяти кроків не пройшла, а вже гепнулася на коліна посеред нави і зайшлась у глосолялії:

— ар я ан ар іс є на а мір я і са, ве на а мір я a cap я...

Двері знову зачиняються.

— Сєку, — кидає дівчина, дещо знервовано поглядаючи на Y. Т. Вона обходить стійку, зупиняється посеред дитячого майданчика, мимохідь зачепившись ометом комжі за бойовий модуль Ніндзя-воїнів Плоту, і стукає в двері туалету.

— Зайнято! — озивається чоловічий голос по той бік дверей.

— Кур’єрка тут, — пояснює дівчина.

— Зараз вийду, — уже тихіше відказує чоловік.

І справді виходить. Y. Т. не чує ні мелодії очікування, ні «вжик» змійки на ширіньці, ні звуків миття рук. На ньому чорний костюм із колораткою, поверх якого він просто у дверях напинає легку чорну сутану, ноги в чорних черевиках зминають фігурки солдатів і бойових кораблів. Волосся чорне і добре змащене гелем, хіба подекуди змережане сивиною, а на носі біфокали із рудуватим відтінком у тонкій оправі. Шкіра обличчя поцяткована величезними порами.

Коли священник підходить до Y. Т. достатньо близько, щоб вона змогла розгледіти всі ці деталі, вона починає відчувати ще й запах. Це запах Old Spice із міцною ноткою блювоти в подиху. Але не алкогольної блювоти.

— Дай сюди, — кидає чоловік, вихоплюючи в неї алюмінієву валізку.

Y. Т. ніколи не дозволяє так робити.

— Вам треба розписатися, — каже вона, але знає, що вже запізно. Якщо не отримати підпису наперед — усе, гаплик. У тебе немає влади, немає важелів впливу. Ти просто шпана на борді.

Саме тому Y. Т. ніколи не дозволяє виривати посилку зі своїх рук — але ж це священник, заради Бога! Вона такого просто не очікувала. Він вихопив валізу у неї з рук і вже біжить назад до свого офісу.

— Я можу розписатися, — пропонує секретарка. Вона немов налякана. Ба більше, здається, дівуля почувається геть погано.

— Він має зробити це особисто. Преподобний Дейл Т. Торп.

У Y. Т. минає шок, тепер вона біситься. І просто кидається за ним до офісу.

— Туди не можна, — попереджає дівуля, але робить це якось сонно, сумно, ніби все це вже напівзабулося. Y. Т. відчиняє двері.

Преподобний Дейл Т. Торп сидить за столом, перед ним стоїть відчинена алюмінієва валізка. У ній та сама купа дивних речей, яких вона не розуміє і які вона бачила вчора увечері, після історії з Вороном. Здається, ніби преподобний Дейл Т. Торп пристебнув себе до валізки за шию.

Хоча ні, то він просто носить на шиї щось, почеплене на мотузок. Він тримав його під одягом, як Y. Т. — жетони Дядечка Енцо. Тепер він дістав цю штуку і вставив у роз’єм на валізі, виявляється, то ламінована ID-картка зі штрих-кодом.

Ось він витягує картку, відпускає, і вона падає йому на груди. Y. Т. не знає, чи священник помітив її присутність, він клацає по клавіатурі, набирає двома пальцями, пропускає літери, знову набирає.

Усередині алюмінієвої валізки починають гудіти і здригатися мотори та сервоприводи. Преподобний Дейл Т. Торп дістає із жолобка пробірку і вставляє у гніздо біля клавіатури. Вміст пробірки поступово всотується у машину.

Пробірка знову вигулькує назовні, червона пластикова кришечка блимає зернятами червоного світла. У неї вбудовано маленькі світлодіоди, які зараз показують цифри, відлічуючи секунди: 5, 4, 3, 2, 1.

Преподобний Дейл Т. Торп підносить пробірку до лівої ніздрі. Коли світлодіод долічує до нуля, вона починає сичати, наче повітря, що вихоплюється крізь ніпель. Цієї миті преподобний глибоко вдихає, всмоктуючи вміст пробірки в легені. Тоді влучно жбурляє її у смітник.

— Отче? — гукає дівуля. Y. Т. озирається і бачить, як вона спроквола наближається до офісу. — А мені можна? Ну будь ласка.

Преподобний Дейл Т. Торп не відповідає. Він відхиляється на спинку шкіряного обертового крісла і втуплюється в обрамлену неоном рельєфну ікону Елвіса, Елвіса-солдата з ґвинтівкою в руках.