Снігопад

Розділ 13

На підлозі «Чорного сонця» лежить покришений ніппонський бізнесмен. На диво (він виглядає настільки реальним, коли тримається купи), крізь нові розрізи, які меч Хіро зробив у його тілі, не видно ані плоті, ані крові. Він — лише тонка оболонка з епідермісу, надскладна надувна лялька, але вона не здувається, а просто падає на землю; можна зазирнути у зроблені мечем отвори і замість м’яса та кісткок побачити шкіру зісподу.

Це порушує атмосферу, аватар не поводиться як реальне тіло. Він нагадує завсідникам «Чорного сонця», що ті живуть у вигаданому світі, а люди ненавидять, коли їм про це нагадують.

Коли Хіро писав фехтувальні алгоритми для «Чорного сонця», — цей код пізніше підхопили і почали застосовувати в усьому Метасвіті, — то з’ясував, що не існує нормального способу дати раду слідам убивства. Аватари не мають помирати, вони не повинні розпадатися на частини. Творці Метасвіту були недостатньо схибленими, щоб передбачити попит на подібне. Проте сама суть фехтування полягає в тому, щоб підрізати іншого, убити його, тож Хіро довелось милицями підпирати свої алгоритми, щоб Метасвіт із плином часу не заповнився нерухомими розчленованими аватарами, які не розкладаються.

Тому передовсім, коли хтось програє бій на мечах, відбувається ось що: його комп’ютер від’єднується від глобальної мережі, яка творить Метасвіт. Його просто викидає із системи. Це єдина симуляція смерті, яку може запропонувати Метасвіт, але вона страшенно дратує користувача.

Окрім того, користувач іще кілька хвилин не може повернутися в Метасвіт, не може знову залоґінитись, і все через те, що його аватар, хай навіть розчленований, досі перебуває в Мета-світі, де діє правило, що аватар не може перебувати в двох місцях водночас. Користувач не може повернутися, доки його аватар не утилізують.

Утилізацію зламаних аватарів здійснюють Цвинтарні Демони, нова для Метасвіту фіча, яку Хіро довелося винаходити. Це маленькі спритні сутності в чорному, як ніндзя, навіть очей не видно. Вони тихі та ефективні. Тієї самої миті, коли Хіро відступає від пошаткованого тіла свого супротивника, вони з’являються із невидимих люків у підлозі «Чорного сонця», вилазять із потойбіччя, наближаються до поверженого бізнесмена. Кілька секунд — і вони вже розфасували тіло у чорні мішки. Тоді вони знову спускаються у потаємні люки і щезають у прихованих тунелях під «Чорним сонцем». Кілька цікавих відвідувачів намагаються піти за ними, намагаються відкрити люки, але пальці їхніх аватарів натикаються лише на гладеньку матову чорноту. Система тунелів доступна лише Цвинтарним Демонам.

І, між іншим, Хіро. Але він рідко ними користується.

Цвинтарні Демони віднесуть аватар на Краду, вічний підземний вогонь, що палає просто під центром «Чорного сонця», і спалять його. Щойно полум’я поглине аватар, він зникне з Метасвіту, і його власник зможе знову зайти, як завичай, у систему, створивши собі новий аватар. Але, хочеться вірити, наступного разу він буде обережніший і ввічливіший.

Хіро дивиться на аватарів, — вони оточили його зусібіч, аплодують, свистять, підбадьорюють, — і помічає, що вони бліднуть. Зараз усе «Чорне сонце» виглядає ніби спроектованим на димну паволоку. По інший бік паволоки пробиваються яскраві промені світла і засвічують зображення. Потім воно остаточно зникає.

Він знімає окуляри і бачить, що стоїть посеред парковки свого Само-Складу з оголеною катаною в руках.

Сонце щойно зайшло. Кількадесят чоловік стоять навколо нього на пристойній відстані, ховаються за припаркованими машинами, слідкують за кожним його порухом. Більшість із них доволі налякані, але кілька — просто у захваті. Віталій Чорнобиль стовбичить у відчинених дверях їхнього помешкання 20 на 30. Його зачіска підсвічується ззаду, зафіксована яєчними білками та іншими протеїнами, — ці речовини заламують світло і розкидають маленькі райдужні плями, тому зачіска нагадує залпове бомбардування веселкою. Просто зараз комп’ютер Хіро проектує мініатюрне зображення «Чорного сонця» на дупу Віталія. Він нетвердо переступає з ноги на ногу, наче в такий час доби йому надто складно користуватись обома ногами одразу і він іще не вирішив, яка з них зручніша.

— Ти мене блокуєш, — інформує Хіро.

— Час іти, — пояснює Віталій.

— Це ти мені кажеш, що час іти? Я годину чекав, поки ти прокинешся.

Хіро наближається, і Віталій з якоюсь осторогою дивиться на його меч. Очі Віталія сухі та червоні, нижню губу прикрашає шанкр із мандарин завбільшки.

— Ти переміг?

— Бляха, та ясно, що переміг. Я ж найкращий фехтувальник у світі.

— І ти писав цей софт.

— Ну, так. І це теж.

Після того, як Віталій Чорнобиль і «Поплавлені» приїхали на Лонґ-біч в одному зі спіонерених радянських літаків для перевезення біженців, вони прочесали всю Південну Каліфорнію в пошуках залізобетонних просторів — так само безмежних і голих, як і ті, які залишили в Києві. Це була не туга за домом, простори були їм потрібні, щоб творити мистецтво.

Долина річки Лос-Анджелес була для них природним заповідником, і там виявилося чимало хороших естакад — їм тільки й треба було, що їхати за скейтерами до вже давно віднайдених потаємних місцин. Трешери та ядерні фаз-ґрандж колективи схильні жити в одному середовищі. Саме туди Віталій з Хіро і мали вирушати просто зараз.

Віталію належить старезний VW Vanagon із розкладним верхом, який перетворює машину в дім на колесах. Колись він у ньому навіть жив, зупиняючись на вулиці у франшизах «Проспись-і-Котись», аж поки зустрів Хіро Протагоніста. На сьогодні питання належності машини доволі неоднозначне, бо Віталій заборгував Хіро більше грошей, ніж та формально коштує. Тож вони нею співволодіють.

Вони ведуть Vanagon до іншого кінця Само-Складу, сигналячи і блимаючи фарами, аби розігнати добру сотню дітей із вантажних доків. Тут вам не майданчик для ігор, малі.

Проходять широким коридором, щокроку вибачаючись, коли доводиться переступати через маянські стійбиша, буддистські святині, білу потолоч, що повід’їжджала на «Мороках», «Яблучному пирозі», «Пухошумі», «Нартексі», «Гірчиці» та інших подібних речовинах. Тут варто позамітати: скрізь використані шприци, биті ампули, закіптюжені ложки, мундштуки. Повсюди валяються гори маленьких трубочок з великий палець завбільшки — прозорий пластик із червоним ковпачком. Це можуть бути биті ампули, але на них досі є ковпачки, а торчки не настільки педантичні, щоб наново закорковувати порожні ампули. Це, мабуть, щось таке, про що Хіро раніше не чув — мак-дональдсівські полістиролові упаковки для бурґерів від світу тари для наркотиків.

Пробираються крізь аварійний вихід до іншої секції Само-Складу, що виглядає так само, як і попередня (в Америці все виглядає однаково, ніяких напівтонів). Віталію належить третій контейнер праворуч, вузеньке приміщення 5 на 10, яке він використовує за прямим призначенням — як склад.

Віталій підходить до дверей і намагається пригадати код замка, що потребує певного тицяння пальцем у небо. Нарешті замок клацає і відмикається. Віталій відсовує засувку і прочиняє двері, окреслюючи чисте півколо посеред килима з нарко-інструментарію. Більшу частину його 5-на-10 займають кілька вантажних візків, завалених динаміками та підсилювачами.

Хіро з Віталієм котять візки до вантажного доку, переносять усе добро у Vanagon, тоді відвозять порожні візки назад. Формально вони — комунальна власність, але ніхто в це не вірить.

Переїзд до концертного майданчика довгий, він іще довший через те, що Віталій, ігноруючи техноцентричний світогляд Лос-Анджелеса, згідно з яким Бог — це Швидкість, любить триматися покриття і їхати зі швидкістю щонайбільше тридцять п’ять миль за годину. Та й вулиці могли б бути не такими забитими. Тому Хіро підключається до прикурювача і пірнає в Метасвіт.

Він більше не з’єднаний з мережею через оптоволоконний кабель, тому вся його комунікація із зовнішнім світом відбувається через радіохвилі, які значно повільніші та менш надійні. Вирушати зараз до «Чорного сонця» непрактично — все виглядатиме і звучатиме жахливо, а інші відвідувачі витріщатимуться на нього як на чорно-біле бознащо. Але з тим, щоб зазирнути до офісу, проблеми немає, офіс генерується в надрах комп’ютера, який спочиває в нього на колінах, — для цього взагалі не потрібен зв’язок із зовнішнім світом.

Він матеріалізується у своєму офісі, у затишному маленькому будиночку в старому хакерському районі біля самого Стріта. Тут усе в доволі-таки ніппонському стилі: підлога вкрита татамі, стіл — велика плита, необроблений зріз червоного дерева. Приглушене сріблясте світло м’яко просіюється крізь стіни з рисового паперу. Панель перед ним відсувається, відкриваючи прихований сад, довершений шепітким струмком, із якого, ловлячи мух, раз у раз вистрибує сріблястий пструг. Правду кажучи, в ставку мають жити коропи, але Хіро достатньо американізований, аби вбачати в коропах неоковирних динозаврів, що плавають десь при дні та жеруть покидьки.

З’явилося дещо нове: куля, як грейпфрут завбільшки, досконало деталізований рендер планети Земля, зараз висить у нього перед очима на відстані руки. Хіро про таке чув, але ще ніколи не бачив. Це софтина від ЦРК, що невигадливо називається «Земля» — інтерфейс користувача, за допомогою якого ЦРК відстежує геть усю просторову інформацію, що перебуває в її власності: всі мапи, погодні дані, архітектурні плани і дані супутників стеження.

Хіро гадав, що, може, за кілька років, якщо його інформаційні справи ідуть угору — може! — він підпишеться на «Землю» і поставить собі в офісі отаку-от штуку. А вона взяла і зненацька сама з’явилася. Єдине пояснення, яке він здатен придумати — це подарунок Хуаніти.

Але всьому свій час. Картка з написом Бабель / Інфопокаліпсис досі в кишені його аватара. Він її дістає.

Одна з рисових панелей, які складають стіни офісу, відсувається. По той бік Хіро бачить велику тьмяно освітлену кімнату, якої раніше тут не було — вочевидь, Хуаніта приходила сюди і багато що змінила в його домі. В офіс заходить чоловік.

Демон-Бібліотекар має вигляд приємного, блакитноокого чоловіка років п’ятдесяти, з бородою та сивуватим волоссям, у светрі з трикутним вирізом горловини, одягненому поверх робочої сорочки і схожої на твідову краватки з цупкої вовняної тканини. Краватка попущена, рукави підкочені. Хоча й лише софтина, він має підстави радіти, бо здатен рухатися практично нескінченними покладами інформації Бібліотеки зі спритністю павука, що снує безмежною павутиною кроспосилань. Бібліотекар — єдина софтина від ЦРК, яка коштує більше за «Землю»; єдине, чого він не може робити — це мислити.

— Так, сер, — каже Бібліотекар. Він сповнений ентузіазму, але не набридливо-бадьорий, складає руки за спиною, ледь подається вперед, підводиться на носках черевиків, вичікувально здіймає брови над окулярами-півмісяцями.

— Бабель — це місто у Вавилоні, правильно?

— Це легендарне місто. Бабель — то біблійна назва Вавилона. Саме слово семітське; Баб означає «брама», а Ель означає «Бог», тож Бабель[23] означає «Брама Божа». Але на назві, певно, позначилася також ономатопея, наслідування людини, яка говорить нерозбірливою мовою. В Біблії вистачає подібних жартів.

— Люди збудували вежу до небес, а Бог її розвалив.

— Чергова стаття зі збірника поширених помилок. Самій вежі Бог нічого не зробив. «І промовив Господь: Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити. Тож зійдімо і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі, і вони перестали будувати те місто. І тому-то названо ймення йому: Бабель, бо там помішав Господь мову всієї землі. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі[24]».

— То вежу не зруйнували. Просто зупинили будівництво.

— Правильно. Її не зруйнували.

— Але це ж липа?

— Липа?

— Однозначно неправдива інформація. Хуаніта вважає, що жодну історію з Біблії неможливо однозначно довести чи спростувати, бо якщо інформація брехлива, то вся Біблія бреше, а якщо правдива, то існування Бога доведено, і місця для віри вже не залишається. Історія Бабеля однозначно неправдива, бо якщо люди збудували вежу до неба, а Бог її не зруйнував, то вона мала б існувати й донині — принаймні, мали б існувати якісь її видимі рештки.

— Припускаючи, що вежа була дуже високою, ви покладаєтесь на буквальне прочитання. Про вежу буквально сказано, що вона була «верхом до неба». Багато віків це інтерпретували, гадаючи, що вежа була настільки високою, що сягала небес. Але впродовж останнього століття чи близько того почали знаходити справжні вавилонські зіккурати, і на їхніх вершинах були накреслені астрологічні діаграми — образи небес.

— Це ж треба! Окей, тож реальна історія описує збудовану вежу з небесними діаграмами на вершині. І це набагато правдоподібніше, ніж вежа, що сягає небес.

— Не просто правдоподібно, — нагадує Бібліотекар. — Такі споруди насправді знаходили.

— Менше з тим. Ти кажеш, що Бог розгнівався на людей і покарав їх, але вежа при цьому не постраждала. Але вони кинули її будувати через інформаційну катастрофу — не могли зрозуміти одне одного.

— «Катастрофа» — це грецький астрологічний термін, латиною disastro, означає «нещаслива зірка», — уточнює Бібліотекар. — Даруйте, але з огляду на свою внутрішню структуру я великий любитель non sequitur.

— Та це, насправді, не проблема. Ти в будь-якому разі дуже гідна софтина. До речі, хто тебе написав?

— Переважно я написав себе сам, — хвалиться Бібліотекар. — Тобто я маю іманентну здатність навчатися на власному досвіді. Але цю можливість у мені закодував мій творець.

— Хто тебе написав? Може, я його знаю. Я знаю багатьох хакерів.

— Мій код написав не професійний хакер per se, мене написав дослідник із Бібліотеки Конґресу, він сам навчився писати код, — каже Бібліотекар. — Він присвятив себе розв’язанню поширеної проблеми — пірнаючи в огроми нерелевантних дрібниць, діставати з-поміж них дивовижні перли важливої інформації. Звали його доктор Емануель Лаґос.

— Я чув це ім’я. То він такий собі метабібліотекар. Прикольно, а я думав, що він один зі старих цереушних пердунів, які зараз засіли у ЦРК.

— Він ніколи не працював на ЦРК.

— Окей. Давай до роботи. Знайди всю наявну у вільному доступі інформацію про Л. Боба Райфа і впорядкуй за хронологією. Наголошую на «вільному доступі».

— Телебачення і газети, так, сер. Хвилинку, сер. — Бібліотекар повертається і виходить, порипуючи каучуковими підошвами. Хіро повертається до «Землі».

Рівень деталізації фантастичний. Роздільна здатність, чіткість, сам вигляд підказує Хіро, та й кожному, хто тямить у комп’ютерах, що це неймовірно офігезна програмулина.

Це не просто континенти й океани. Все виглядає достоту так, як виглядає Земля із геостаціонарної орбіти точно над Л. А., включно з погодними системами — величезні закручені галактики хмар, що нависають над самою поверхнею кулі, відкидаючи сірі тіні на океан; полярні крижані шапки витончуються, кришаться і обсипаються в море Половина кулі освітлена сонцем, половина в темряві. Термінатор — лінія між ніччю і днем — саме проминув Л. А. і зараз сунеться Тихим океаном, рухаючись на захід.

Усе рухається уповільнено. Хіро бачить, як хмари змінюють форму, якщо дивитися на них достатньо довго. Схоже, на Східному узбережжі зараз зоряна ніч.

Щось привертає його увагу, якась цятка швидко рухається поверхнею кулі. Мушка? Але в Метасвіті немає мушок. Намагається на ній сфокусуватися. Комп’ютер, зчитуючи відбиті від його рогівки лазери низької потужності, відчуває зміну уваги, а тоді Хіро перехоплює подих, коли він починає мчати вниз на кулю, ніби астронавт, який вийшов у відкритий космос і зненацька випав зі свого орбітального розслабону. Коли він нарешті опановує ситуацію, то опиняється лише за кількасот миль від поверхні Землі, дивиться на суцільну перину хмар і бачить-таки мушку, що летить попід ним. Це супутник ЦРК на низькій полярній орбіті, він рухається з півночі на південь.

— Ваша інформація, сер, — повідомляє Бібліотекар.

Хіро здригається і підводить погляд. Земля шугає вниз, геть із поля зору, і ось біля столу вже стоїть Бібліотекар і тримає гіперкартку. Як і будь-який бібліотекар із реальності, цей демон уміє рухатись геть нечутно.

— Можеш ходити трохи гучніше? Ти мене щойно налякав — просить Хіро.

— Готово, сер. Прошу пробачення.

Хіро простягає руку за гіперкарткою. Бібліотекар робить півкроку вперед і нахиляється. Цього разу його нога видає тихий звук від доторку до татамі, і Хіро чує білий шум, із яким його штани труться об ногу.

Хіро бере гіперкартку і дивиться на неї. Там написано:

Він перевертає картку. Зворотний бік розділено на кількадесят іконок з ніготь завбільшки. Деякі з них — маленькі газетні перезнімки. Чимало кольорових, яскраві прямокутники: мініатюрні телеекрани, які демонструють відео.

— Це просто неймовірно, — вражено каже Хіро. — Я сиджу в машині, розумієш? Я підключений через стільникову мережу, ти б не зміг так швидко перекинути в мою мережу стільки відео.

— Я нічого не перекидав, — відповідає демон. — Усе наявне відео зі згадуванням Л. Боба Райфа зібрав доктор Лаґос і помістив у каталог Бабель / Інфопокаліпсис, і цей каталог є у вашій системі.

— А-а...