Коли о п’ятій ранку Хіро на мотоциклі піднімається на перевал у містечку Порт-Шерман, штат Ореґон, воно раптом простягається перед ним: сяйво жовтого логло, замкнуте у велику U-подібну долину, колись давно вилизану в скелі льодовиковим язиком — іще в знаменний період геологічного кунілінґусу. На краях, де долина переходить у сельву, ліс ледь присипаний золотою порошею, але далі колір густішає, стає насиченішим, аж поки впирається в бухту — довгу і вузьку зазубрину у суші, ніби фйорд, що врізається в узбережжя Ореґону, глибока, холодна, заповнена чорною водою западина, яка тягнеться до самої Японії.
Хіро знову на узбережжі. Чудові відчуття після цілонічної гонитви глушиною. Забагато реднеків, забагато кінних копів.
Видовище не з приємних навіть з відстані в десять миль і з висоти в одну. Осторонь від району бухти Хіро помічає кілька зблисків червоного, і це ненабагато краще за жовте — ліпше було б щось зелене, блакитне чи пурпурове, але тут, здається, нема районів, позначених такими вишуканими кольорами.
Але й робота, зрештою, в нього не надто вишукана.
Він проїжджає дорогою ще з пів милі, прилаштовується на пласкому камені на відкритій місцині — тут до нього не так легко підкрастися зненацька — і входить у Метасвіт.
— Бібліотекарю?
— Сер?
— Інанна.
— Героїня шумерської мітології. Пізніші культури знали її як Іштар або Естер.
— Добра богиня чи зла?
— Добра. Улюблена богиня.
— У неї були якісь справи з Енкі чи Ашерою?
— Переважно з Енкі. Вони з Енкі то сварилися, то мирились. Інанну знали як повелительку всіх великих ме.
— Мені здавалося, усі ме належали Енкі.
— Належали. Але Інанна пішла в Абзу — водну твердиню, що в місті Ериду, де Енкі зберігав ме, — і змусила Енкі їх віддати. Саме так ме і потрапили у цивілізований світ.
— Водна твердиня, серйозно?
— Так, сер.
— А як до цього поставився Енкі?
— Він охоче віддав їй ме — певно, через те, що був п’яний і зачарований тілесними принадами Інанни. Коли протверезів, то спробував був наздогнати її та відібрати ме, але вона його перехитрувала.
— Так, якщо дивитися на речі семіотично, — бурмоче Хіро. — Пліт — це водна твердиня Л. Боба Райфа. Там він зберігає всі свої пожитки. Всі свої ме. Кілька днів тому Хуаніта поїхала в Асторію, найближчий до Плоту населений пункт. Думаю, вона хоче провернути фокус Інанни.
— В іншому відомому шумерському міфі, — каже Бібліотекар, — Інанна спускається до підземного світу.
— Продовжуй.
— Вона збирає всі свої ме і вирушає до краю, з якого нема вороття.
— Чудово.
— Інанна мандрувала підземним світом і прийшла до храму, яким правила Ерешкіґаль, богиня Смерті. Інанна подорожувала під маскою, але всевидяча Ерешкіґаль легко побачила крізь неї, проте дозволила вступити до храму. Інанна входить до храму, де з неї зривають вбрання і прикраси, аж поки вона, голісінька, не постає перед Ерешкіґаль та сімома суддями підземного світу. Судді «звернули до неї свої очі, очі смерті; за їхнім словом, словом, що терзає дух, Інанна стала трупом, шматком гнилого м’яса, що повис на гаку, вмурованому в стіну», — так сказано про це у перекладі Крамера.
— Розкішно. І нащо це їй було?
— За словами Даяни Волькштейн, «Інанна зреклася всіх своїх життєвих досягнень і зосталася зовсім голою — з нею не залишилося нічого, крім бажання переродитися... завдяки своїй подорожі до підземного світу вона отримала знання таємниць смерті і переродження».
— Ага. То це ще не вся історія?
— Вісник Інанни чекає три дні, а коли вона не повертається з потойбіччя, він рушає до богів і просить у них допомоги. Ніхто не хоче допомогти, крім Енкі.
— Отже, наш дружбан, Енкі, бог-хакер, мусить витягти її з пекла.
— Енкі створює двох людей і посилає у потойбіччя, щоб порятувати Інанну. Завдяки їхній магії Інанна повертається до життя, вона виходить з підземного світу в супроводі свити з померлих.
— Хуаніта поїхала на Пліт три дні тому, — робить висновок Хіро. — Час гакнути Пліт.
Земля досі там, де він її залишив, у зумі видно збільшений Пліт. З огляду на вчорашню бесіду з Чаком Райтсоном, йому нескладно знайти ту частину Плоту, яку причепили православці, коли «Ентерпрайз» проходив повз ТРОКК кілька тижнів тому. Там з’єднано докупи кілька радянських вантажних коробок, а навколо збився рій дрібніших посудин. Пліт здебільшого коричневий або інших природних барв, але ця частина — суцільне біле скловолокно: прогулянкові яхти, скомуніжджені у спраглих комфорту пенсіонерів ТРеКК. Їх тут тисячі.
Пліт уже відчалив від Порт-Шермана, тож Хіро гадає, що саме там зараз тусуються верховні жерці Ашери. За кілька днів вони будуть в Евриці, тоді в Сан-Франциско, далі в Лос-Анджелесі — такий собі плавучий місток, що пов’язує діяльність православців на Плоту з найближчою доступною точкою суходолу.
Хіро відвертається від Плоту, промотує картинку через океан до Порт-Шермана і проводить рекогносціювання там.
Вздовж узбережжя симпатичним півмісяцем тягнуться дешеві мотелі з жовтими лоґо, Хіро їх проглядає, шукаючи російські назви.
Це зовсім не складно — просто посеред набережної стоїть Спектр-2000. Судячи з назви, у ньому є цілий спектр кімнат — від одиночних кабінок при вході до номерів-люкс на верхніх поверхах. І цілу купу цих кімнат винаймають люди, прізвища яких закінчуються на -ов, -овський, мають інші стопудово слов’янські закінчення. Піхтура ночує в кабінках, стискаючи в обіймах АК-47, а жерці та генерали живуть у затишних номерах десь вище. Хіро на мить замислюється: нафіга священнику Російської Православної П’ятидесятницької церкви «чарівні пальчики[63]»?
Номер на верхньому поверсі винаймає джентельмен на прізвище Ґуров, містер КДБ власного персоною. І, видно, надто він пещений, щоб тулитися на Плоту.
Але як він перебрався з Плоту в Порт-Шерман? Якщо йому довелося здолати кількасот миль у північній частині Тихого океану, для цього був потрібен відповідний корабель.
У Порт-Шермані є з пів десятка причалів. Зараз вони переважно забиті дрібними зашмульганими човниками: виглядає це так, ніби тут щойно промчав тайфун, який зніс із кількох сотень квадратних миль океану всі сампани, нагромадивши їх біля першої-ліпшої перепони. Хіба що тут трохи вищий рівень організації.
Біженці вже сходять на берег. Якщо вони розумні та невідступні, то знають, що звідси до Каліфорнії можна дістатися пішки.
Це пояснює, чому маленькими коритами забиті усі причали, але один серед них виглядає доволі ошатно. Біля нього на примостах стоїть близько десятка білих суден, ніякої потолочі тут не водиться. Роздільної здатності зображення вистачає, щоб Хіро побачив маленькі пундики, якими поцятковано причал. Мабуть, це оточені мішками з піском вогневі точки — єдиний спосіб захистити приватну власність, коли поруч пропливає Пліт.
Номери, прапори та інші знаки розрізнення розібрати важче. Супутник насилу ловить усі потрібні дані.
Хіро перевіряє, чи є в ЦРК позаштатники у Порт-Шермані. Мають бути, бо Пліт зараз тут, а ЦРК сподівається рубати бабло на продажі розвідданих усім стривоженим мешканцям узбережжя між Скеґвеєм і Вогняною Землею.
І справді, одразу кілька людей у цій локації завантажують свіжі розвіддані з Порт-Шермана. Один із них — просто лошок із камерою, який знімає все навколо себе.
Хіро проглядає його матеріали на перемотці. Значну частину відео знято прямо з вікна готелю: година за годиною в бухту вповзають засрані корита, намагаються обплисти міні-Пліт, що формується біля Порт-Шермана.
Проте цей потік бодай почасти організований, навколо на катерах кружляють самозвані копи, ціляться з Гвинтівок і щось волають у мегафони. Це пояснює, чому, хай наскільки хаотичним стає рух у бухті, посередині фйорду завжди лишається вільна від суден смуга, що виводить у море. Наприкінці чистої смуги — отой гарний причал із великими кораблями. Там на приколі стоять два великі судна. Одне — чималий рибальський човен, на якому майорить прапор з емблемою православців — охоплений полум’ям хрест. Його явно поцупили у ТРеКК; на кормі написано КОРОЛЕВА КОДЬЯКА, і православці поки що не змінили назви. Інше — невеличке круїзне судно, створене спеціально для того, щоб з комфортом доправляти багатіїв у вишукані місця. На ньому зелений прапор, і воно, мабуть, якось пов’язане з «Великим Гонконгом містера Лі».
Хіро ще трохи нипає вулицями Порт-Шермана і виявляє, що там є пристойних розмірів франшиза «Великий Гонконг містера Лі». У типовому для Гонконгу стилі — це не єдиний заклад, а радше маленькі будівлі та кімнатки, розкидані по всьому місту. Але насіяно рясно, достатньо, щоб там було кілька постійних працівників, проконсул зокрема. Хіро виводить зображення цього чоловіка, щоб у разі чого впізнати: рішучий на вигляд американо-китаєць років п’ятдесяти з хвостиком — це не автоматизована безлюдна франшиза, які зазвичай можна побачити в Нижніх 48[64].