Снігопад

Розділ 45

— А я збирався зв’язатися з «Великим Гонконгом містера Лі» та подати скаргу на проконсула у Порт-Шермані, — підсміюється Хіро. — Він був не дуже схильний до співпраці, коли я намагався перефрахтувати цей корабель.

Хіро — у кают-компанії першого класу на борту «Цзюлуна». По другий бік столу, накритого білою лляною скатертиною, сидить чоловік, якого Хіро спершу сприйняв за мудло з Індустрії у відпустці. На ньому бездоганний чорний костюм, а в очниці скляне око. Він не завдав собі клопоту відрекомендуватися, ніби очікував, що Хіро й так має його знати.

Чоловіка, здається, не дуже вразила історія Хіро. Він не знає, як на неї реагувати.

— І?

— Тепер я не бачу причин скаржитися.

— Чому?

— Ну, тепер я розумію, чому він так не хотів просити вас зійти на берег.

— Чому? В тебе ж є гроші, так?

— Так, але...

— А! — каже чоловік зі скляним оком і зображає посмішку. — Ти маєш на увазі, тому що ми Мафія.

— Ага, — видушує Хіро, відчуваючи, як паленіє його лице. Ніщо на світі не зрівняється з тим, як ти виставляєш себе дурнем. Взагалі нічого, як не старайся.

Десь назовні приглушено бахкає перестрілка. Кают-компанія захищена від шуму, води, вітру і розпеченого свинцю подвійним шаром надтовстого скла, а прогалини між шибами заповнені чимось прохолодно-желейним. Гуркіт уже не такий постійний, як раніше.

— Бісові кулемети, — бурчить мафіозі. — Ненавиджу. Може, одна куля з тисячі реально влучає у щось важливе. І вухам через них просто срака. Хочеш кави чи чогось іншого?

— Було б чудово.

— У нас тут скоро буде добрячий перекус. Бекон, яйця, свіжі фрукти — не повіриш.

До кімнати встромляє голову чоловік, якого Хіро бачив раніше на палубі, коли той плескав по спині того, що з біноклем.

— Пробачте, бос, але ми вже той, переходимо до третьої фази нашого плану. Я просто подумав, що ви б хотіли знати.

— Дякую, Лівіо. Дай знати, коли Івани прорвуться на причал. — І попиває каву далі, аж помічає збентеження Хіро. — Бачиш-но, ми маємо план, і цей план поділено на фази.

— Так, я в’їхав.

— Перша фраза — сковування. Ми збили їхню вертушку. Фаза два: вони мають думати, що ми хочемо перестріляти їх у готелі. Гадаю, і ця фаза вдалася нам пречудово.

— Згоден.

— Дякую. Інша важлива деталь цієї фази — затягти твою сраку на корабель, це нам теж вдалося.

— Я — частина вашого плану?

Чоловік зі скляним оком сухо всміхається.

— Якби ти не був частиною нашого плану, то був би уже мертвий.

— То ви знали, що я їду в Порт-Шерман?

— Знаєш те дівчисько, Y. Т.? Яка шпигувала для тебе за нами?

— Ага. — Нема сенсу заперечувати.

— Ну, вона ще й шпигувала за тобою для нас.

— Навіщо? Яке вам до мене діло?

— Ця тема лише дотична до розмови, яка цілком і повністю стосується фаз нашого плану.

— Окей. Ми щойно закінчили з фазою два.

— У третій фазі, яка триває саме зараз, ми дозволяємо їм думати, що вони героїчно прориваються, неймовірно доблесно втікаючи вулицею в напрямку причалу...

— Фаза чотири! — кричить Лівіо, лейтенант.

— Scusi, — каже старший, відсовує стілець і кладе на стіл складену серветку. Він підводиться і виходить. Хіро підіймається на горішню палубу слідом за ним.

Кілька десятків росіян намагаються пробитися крізь браму на причал, але пройти тут можуть лише по двоє за раз, тож вони розтягуються на кількасот футів, усі прагнуть досягти безпечного прихистку «Королеви Кодьяка».

Однак близько десятка примудряються триматися купи: це група солдатів, які сформували живий щит навколо меншої групки людей усередині.

— Бігбоси, — коментує чоловік зі скляним оком, філософськи хитаючи головою.

Втікачі просуваються причалом, пригнувшись так низько, як лише можуть, час від часу наосліп гатячи з автоматів у напрямку Порт-Шермана.

Чоловік зі скляним оком щулиться від раптового пориву прохолодного бризу. Тоді вишкіряється і повертається до Хіро.

— Заціни, — каже він, натискаючи на кнопку маленької чорної коробочки, яку тримає в руці.

Вибух лунає, наче удар барабана, звідусіль водночас. Хіро відчуває, як вибух здіймається з-під води, мало не збиваючи його з ніг. Немає ні спалаху вогню, ні великої хмари диму, але з-під «Королеви Кодьяка» вистрілюють ніби гейзери-близнюки, викидають угору струмені гарячої, паркої води, як розпростерті крила. Крила зненацька опадають, а «Королева Кодьяка» осідає у воду. Низько, і продовжує занурюватися. Всі чоловіки, що бігли причалом, вражено застигають на місці.

— Зараз, — бурмоче у лацкан той, що з біноклем.

Причалом котиться хвиля менших вибухів. Причал хитається і звивається, ніби змія у воді. Особливо один сегмент — той, на якому стоять бігбоси, він здригається у нестримній хитавиці, з-під обох кінців починає валити дим. Його раптом відрізало від решти причалу.

Сегмент смикається вбік, починає рухатися, вибитий з місця, і всі, хто на ньому, валяться в одному напрямку. Хіро бачить, як з-під води виринає туго напнутий канат, тягне сегмент за невеличким відкритим човником з потужним мотором, буксируючи його з бухти. На плотику залишилося ще з десяток охоронців. Один із них оцінює ситуацію, націлює свій АК-47 на човен, який їх тягне, і раптом втрачає голову. На верхній палубі «Цзюлуна» стоїть снайпер.

Решта охоронців кидають зброю у воду.

— Настав час для фази п’ять, — каже чоловік зі скляним оком. — Поснідати, нахуй.

Вони з Хіро вже встигли посідати за стіл, «Цзюлун» відчалив і зараз рухається до виходу з фйорда паралельно до кораблика, що буксирує фрагмент причалу. Вони їдять і дивляться у вікно на кількасот ярдів відкритої води, бачать, що відірваний сегмент рухається на одній з ними швидкості. Тепер усі боси та їхні охоронці сумирно сидять на сраках, намагаються триматися якомога нижче, бо їхнім плавзасобом страшенно хитає.

— Коли відпливемо далі від землі, хвилі ще побільшають, — зауважує Скляне Око. — Ненавиджу цю чортівню. Єдине, чого я зараз хочу, це втримати сніданок у шлунку достатньо довго, щоб відразу притоптати його ланчем.

— Амінь, — погоджується Лівіо, накладаючи собі на тарілку омлет.

— Ви підберете їх? — питає Хіро. — Чи залишите плавати?

— Та в пизду їх, хай собі сраки повідморожують, а коли ми візьмемо їх на борт, вони будуть готові. Не опиратимуться. Гляди, може й заговорять.

Здається, всі вельми зголодніли і якийсь час просто жують сніданок. По якомусь часі головний порушує мовчанку, заявляючи, що їжа просто чудова, і всі з цим погоджуються. Хіро вирішує, що тепер можна говорити.

— Я оце гадаю, чому ж ви так мною зацікавилися. — На думку Хіро, у випадку з Мафією це буде не зайве знати.

— Таж ми всі одна дружна команда, — відповідає головний.

— І що це за команда?

— Команда Лаґоса.

— ?

— Ну, команда не зовсім його, але він звів нас докупи. Він — ядро, навколо якого команда й сформувалася.

— Як, навіщо і про що взагалі мова?

— Окей. — Він відсовує тарілку, складає серветку і кладе її на стіл. — Лаґос мав цілу купу різних ідей. Найрізноманітніших.

— Я помітив.

— У нього була сила-силенна баз даних на всілякі теми. Баз даних, де були по крихтах зібрані знання з усієї земної кулі, які він зв’язував докупи. Ці бази даних, розкидані по всьому Мета-світу, тільки чекали часу, щоб стати корисними.

— То таких баз було багато?

— Атож. Ну от, кілька років тому Лаґос зустрівся з Л. Бобом Райфом.

— Справді?

— Так. Бачиш-но, на Райфа працюють мільйони програмістів, і в нього була параноя, що вони крадуть дані.

— Я знаю, що він підкидав їм «жучки», і все таке.

— Ти про це знаєш, бо знайшов інфу в базі Лаґоса, а сам Лаґос потурбувався перевірити, бо вивчав ринок. Шукав когось, хто міг йому заплатити солідні гроші — готівкою — за все, що він накопав для бази даних Бабель / Інфопокаліпсис.

— Він вважав, — каже Хіро, — що Райф може скористатися вірусами.

— Правильно. Знаєш, я того лайна сам не розумію, але він, здається, знайшов якийсь давній вірус чи щось таке, націлений на інтелектуальну еліту.

— Каста техножерців. Інфократи. Цей вірус знищив інфократію в Шумері.

— Як скажеш.

— Це ж капець, — дивується Хіро. — Це ніби виявити, що твої клерки крадуть кулькові ручки, і просто їх розстріляти. Йому ж від них не буде жодного зиску, якщо знищити їхні мізки.

— Це робить перша форма вірусу, але суть якраз у тому, що Лаґос хотів його досліджувати.

— Досліджувати інформаційну зброю.

— Бінґо. Він хотів ізолювати вірус і видозмінити його, щоб програмістів можна було контролювати, не смажачи їхніх мізків.

— І йому це вдалося?

— Хто знає. Райф викрав ідею Лаґоса. Присвоїв — і шукай вітра в полі. Лаґос гадки не мав, що потім Райф зробив із вірусом, але за кілька років він почав серйозно тривожитися тим, що бачив.

— Наприклад, вибуховим розростанням «Райських Брам Преподобного Вейна».

— І цими русскими балаболами, і тим, що Райф почав розкопувати одне давнє місто...

— Ериду.

— Точно. І радіоастрономією. Лаґоса взагалі багато що тривожило. Тож він почав спілкуватися з іншими людьми. Познайомився з нами. Познайомився з тою дівчиною, з якою в тебе колись були шури-мури...

— Хуаніта.

— Так. Гарна дівчина. І познайомився з містером Лі. Тому можна сказати, що над цим маленьким проектом працювали дуже різні люди.