Снігопад

Розділ 44

У Реальності Порт-Шерман виявляється напрочуд крихітним містечком, якихось кілька кварталів. До появи Плота постійних мешканців набиралося заледве кілька тисяч — тепер же населення, мабуть, тисяч із п’ятдесят. Тут Хіро доводиться сповільнитися, бо біженці сплять просто на вулицях, ігноруючи трафік.

Але то на краще, це рятує йому життя, бо коли він заїжджає до Порт-Шермана, колеса мотоцикла блокуються, шипи втрачають гнучкість, і дорога стає дуже нерівною. Ще за кілька секунд байк просто глухне, перетворюючись на завмерлу купу металу. Навіть двигун не працює. Він дивиться на дисплей, вмонтований поверх паливного бака, хоче побачити технічний звіт про стан машини, але на дисплеї лише сніг. БІОС упав. Його байк в руках Ашери.

Хіро кидає його посеред вулиці і рушає до води. Він чує, як позаду прокидаються біженці, вилазять з-під ковдр, зі спальних мішків, як збираються навколо полеглого байка, намагаючись першими заявити на нього права.

Він ніби нутром відчуває якусь дивну вібрацію і на мить пригадує мотоцикл Ворона в Л. А.: як спершу його відчув і лише потім почув. Але тут немає мотоциклів, звук долинає згори. Вертушка.

Хіро вловлює запах гнилих водоростей на пляжі, він уже близько.

Звертає за ріг і виходить до набережної, просто перед ним — фасад готелю «Спектр-2000». Далі — вода. Вертушка піднімається над фйордом, летить від моря в бік суші, просто до «Спектру-2000». Це маленький і шустрий гелікоптерчик, саме скло. Видно хрести, намальовані поверх червоних зірок. Він, яскравий і сліпучий у прохолодному блакитному світлі раннього ранку, лишає за собою зоряний хвіст, блакитно-білі магнезієві факели вилітають із хвостової частини щокілька секунд, падають у воду, продовжують палати, окреслюючи примарні траєкторії свого руху на дно бухти. Вони потрібні не для краси, а щоб заплутати ракети з тепловим наведенням. Зі своєї позиції він не бачить даху готелю, бо дивиться знизу вгору, але в нього є відчуття, що Ґуров десь там, чекає на верхівці найвищої будівлі Порт-Шермана, чекає, коли світанковий евакуатор забере його у порцелянове небо, забере геть, на Пліт.

Питання: чому його евакуюють? І чому переймаються ракетами з тепловим наведенням? Хіро запізніло розуміє, що тут відбувається якась паскудна фігня.

Якби в нього досі був байк, він міг би виїхати вгору просто по східцях і з’ясувати, що й до чого. Але байка в нього нема.

Щось із глухим звуком гупає на даху будинку праворуч. Це стара будівля, одна зі споруд, зведених ще піонерами-першопрохідцями років сто тому. Коліна Хіро підгинаються, рот роззявляється, голова мимохіть втягується у плечі. Він повертається на звук, і щось привертає його увагу, щось маленьке і темне летить геть і вгору від будівлі, чисто тобі горобець. Але вже за кількасот ярдів, над водою, горобець спалахує, викашлює велику хмару липкого жовтого диму, перетворюється на білу полум’яну кулю і кидається вперед. Мчить дедалі швидше, перетинає центр бухти і долітає до маленької вертушки, входить крізь лобове скло і входить з хвоста. Вертушка перетворюється на вогняну хмару, з якої летять вниз темні шматки покорченого металу, — достоту фенікс, що вилуплюється з тлінної оболонки.

Вочевидь, не один тут Хіро не любить Ґурова, і тепер тому доведеться спускатися вниз і сідати у човен.

Хол «Спектру-2000» — справжній військовий табір, заповнений озброєними бороданями. Вони лаштують оборону: нові й нові вояки вилазять зі своїх кабінок, одягають куртки, хапають зброю. Смаглявий чоловік, судячи з усього, якийсь сержант-татарин із колишньої Червоної Армії, бігає по холу в перешитому однострої радянської морської піхоти, на всіх горлає і розганяє по місцях.

Ґуров, може, і святий, але по воді ходити не вміє — йому доведеться вийти на набережну, пройти два квартали до КПП закритого причалу і піднятися на борт «Королеви Кодьяка», яка вже чекає на нього: труби кашляють чорним димом, загорається світло. На тому-таки пірсі, трохи нижче «Королеви», стоїть «Цзюлун», велике судно «Великого Гонконґу містера Лі».

Хіро повертається спиною до готелю і кидається бігати прибережними вулицями, розглядаючи лого, аж поки знаходить потрібне — «Великий Гонконґ містера Лі».

Його не хочуть впускати, він показує паспорт — і двері відчиняються. Вартовий тут китаєць, але трохи говорить англійською. Це ознака того, наскільки все дивно в Порт-Шермані: вартовий на вході. Переважно «Великий Гонконґ містера Лі» — відкрита країна, яка завжди потребує нових громадян, навіть якщо це найзлиденніші біженці.

— Пробачте, — пронизливо і нещиро каже вартовий, — я не знав... — показує на паспорт Хіро.

Цей заклад — буквально ковток свіжого повітря. Тут немає передчуття Третьої Світової, не смердить сечею, взагалі не смердить. Тобто це локальний штаб чи принаймні щось на нього схоже, бо власність Гонконґу в Порт-Шермані складається переважно з охоронця і стаціонарного телефонного апарата в передпокої. Але тут просторо, чисто і гарно, кількасот біженців дивляться на нього крізь вікна, стримувані не скляними шибами, а трьома дверцятами Щуратів, вмонтованими в одну зі стін. Судячи з усього, двоє дверцят нещодавно відчинялися. Де пропливає Пліт — на безпеці не економлять.

Хіро підходить до стійки. Чоловік розмовляє по телефону кантонським діалектом, по суті, кричить. Хіро впізнає в ньому проконсула Порт-Шермана. Проконсул цілком захоплений розмовою, але він точно помітив мечі Хіро, і зараз пильно за ним стежить.

— У нас дуже багато роботи, — повідомляє чоловік, поклавши слухавку.

— Я додам вам роботи. Хочу замовити чартер на вашому кораблі, на «Цзюлуні».

— Це дуже дорого.

— Я щойно залишив новенький байк останньої моделі посеред вулиці просто тому, що не схотів прокотити його пів кварталу до вашого гаража. Ви охуїєте з моєї купівельної спроможности.

— Корабель зламаний.

— Ціную вашу ввічливість, адже ви не хочете просто сказати «ні». Але так сталося, що я точно знаю — він на ходу, тому вашу відмову я вважаю еквівалентом звичайному «ні».

— Він зайнятий, — відбивається проконсул. — Ним уже користується інший.

— Корабель іще не відчалив, — відкидає заперечення Хіро. — Ви можете скасувати попередню домовленість, скориставшись тими ж відмовками, які я щойно вислухав, — я заплачу більше.

— Це неможливо.

— Тоді я вийду на вулицю і повідомлю біженцям, що «Цзюлун» вирушає до Л. А. рівно за годину і що там вистачає місця для двадцятьох біженців, котрі зголосяться першими в порядку живої черги.

— Ні, — відповідає чоловік.

— І пораджу звернутися до вас особисто.

— Куди ви хочете плисти на «Цзюлуні»?

— На Пліт.

— То чого ж було одразу не сказати? — дивується. — Туди пливе і другий наш пасажир.

— У вас іще хтось хоче на Пліт?

— Саме це я щойно сказав. Ваш паспорт, будь ласка.

Хіро подає паспорт. Чоловік вставляє його в роз’єм. Ім’я Хіро, персональні дані та відбитки пальців у цифровому вигляді передаються в БІОС закладу, а кілька натискань на клавіші змушують машину виплюнути заламінований фотодокумент.

— Із цим вас пустять на причал, перепустка дійсна шість годин. З другим пасажиром розбирайтеся самі — після цього я більше не хочу вас бачити.

— А якщо мені знову знадобляться консульські послуги?

— Тоді я можу вийти на вулицю і сказати, — пояснює чоловік, — що тут якийсь ніґер з мечами ґвалтує китайських біженців.

— Гмм. Не найкращий сервіс, який мені траплявся у Великому Гонконгу містера Лі.

— Це надзвичайна ситуація. Поглянь у вікно, мудило. — Вочевидь, за час їхньої бесіди на узбережжі мало що змінилося.

Православці організували оборону в холі: перекинули меблі, спорудили барикади. Хіро припускає, що всередині самого готелю зараз страшенна метушня.

Досі не зрозуміло, від кого саме Православці збираються захищатися. Пробираючись прибережною зоною, Хіро бачить небагато: купа китайських біженців у мішкуватому одязі — просто деякі з них виглядають особливо насторожено і справляють геть інше враження. Більшість китайців дивляться хіба на багно під ногами і думають про щось стороннє, але деякі вештаються вулицею туди-сюди, напружено роззираються, в основному це молодики в мішкуватих куртках. Та й стрижки їхні родом із цілком іншого всесвіту, нічого спільного з рештою. Можна помітити навіть сліди гелю для волосся.

Вхід на причал для багатіїв забарикадований мішками з піском, заплетений колючим дротом, під суворою охороною. Хіро поволі підходить, руки на виду, подає вартовому перепустку; цей вартовий — єдиний білий, якого Хіро зустрів у Порт-Шермані.

І проходить на причал. Просто проходить. Як і в Гонконгу, тут порожньо, чисто, нічим не смердить. Причал м’яко похитується на хвилях, і це похитування заспокоює Хіро. Насправді причал — просто зв’язка плотів, помости на брилах пінопласту, і якби не охорона, ці платформи вже давно розтягли б і примостили до Плоту.

На відміну від звичайних гаваней, тут не надто тихо та ізольовано. Зазвичай люди швартують свої кораблики, замикають і йдуть геть, а тут на борту кожного судна стоїть принаймні одна людина, вартові п’ють каву, тримають зброю напоготові, пильно стежать за Хіро, який іде повз них. Щокілька секунд причал починає гудіти від кроків, і повз Хіро в напрямку «Королеви Кодьяка» пробігають кілька росіян. Усі молоді, з виду нагадують матросів чи військових, вони кидаються в нутро «Королеви», ніби це останній рейс із Пекла; на них горлають офіцери, і під акомпанемент цих криків усі розбігаються по місцях, пильно слухаючи команди. На «Цзюлуні» все значно спокійніше: він теж під охороною, але більшість людей на борту — кельнери і стюарди, всі в розкішних одностроях із латунними ґудзиками і в білих рукавичках. Ці однострої годиться носити в приміщенні, у затишних вітальнях із клімат-контролем. Де-не-де видно членів екіпажу, їхнє чорне волосся зализане назад, чорні вітрівки покликані захищати від холоду і бризок. На борту Хіро бачить єдину людину, яка може бути пасажиром: високого худорлявого білого в темному костюмі, що походжає палубою і розмовляє з кимось по мобільному телефону. Певно, якесь мудло з Індустрії, хоче змотатися в одноденний круїз і поглянути на біженців, сидячи при цьому в кают-компанії за розкішним обідом.

Хіро вже майже дійшов до причалу, коли на березі, просто перед «Спектром-2000», починається коїтися щось несосвітенне. Спочатку лунає довга кулеметна черга, яка, здається, не завдала особливої шкоди, але швидко очистила вулицю від юрби. Дев’яносто дев’ять відсотків біженців просто випарувалися. Інші, ті молодики, котрих запримітив Хіро, дістають з-під курток якусь цікаву високотехнологічну зброю і зникають у дверях будинків. Хіро пришвидшує крок, задкує причалом, намагається рухатися так, щоб між ним і стріляниною залишалося якесь судно і його не зачепило випадковою кулею.

З-над води на причал дме свіжий бриз. Пролітаючи повз «Цзюлун», вітер підхоплює запахи смаженого бекону і завареної кави, а Хіро ніяк не може позбутися думки, що його останньою стравою було пів кухля пива у «Барі Келлі» в «Проспись-і-Котись».

Вулиця біля входу в «Спектр-2000» потонула у неймовірній гуркотнечі та клубах білого диму, бо зрештою всі ззовні та всередині готелю взялися стріляти одне в одного.

Щось торкається його плеча. Хіро повертається, щоб скинути це щось, аж то, виявляється, маленька кельнерка-китаянка, яка спустилася на причал із «Цзюлуна». Привернувши його увагу, вона знову повертає руки туди, де вони були від початку — затуляє ними вуха.

— Ви Хіро Протагоніст? — артикулює вона, нечутна через несамовитий шум перестрілки.

Хіро киває. Вона киває у відповідь, на крок відступає від нього і легенько киває головою в бік «Цзюлуна». Коли її руки отак притиснуті до голови, це нагадує фігуру якогось фолкового танцю.

Хіро йде за нею вздовж причалу. Можливо, його таки пустять на борт, хто зна. Китаянка підштовхує його до алюмінієвого трапу.

Він піднімається трапом, дивиться на верхню палубу, де видно двох членів екіпажу в темних вітрівках. Один спирається на поруччя, спостерігає за перестрілкою крізь бінокль. Другий, старший, підходить до нього, нахиляється, роздивляється спину, кілька разів ляскає поміж лопаток.

Перший опускає бінокль і озирається глянути, хто ляскає його по спині. Очі в нього не китайські. Другий щось каже, жестами показує на горло. Також не китаєць.

Хлопець із біноклем киває і рукою натискає щось на лацкані. Коли він повертається, на спині у нього красується напис, виконаний неоновим електропігментом: МАФІЯ.

Старший відвертається, на спині в нього такий самий знак.

Хіро зупиняється на трапі і роззирається. Він бачить навколо щонайменше двадцятьох членів екіпажу. Раптом чорні вітрівки вигукують: «МАФІЯ!» І — треба ж такого! — всі вони озброєні.