Снігопад

Розділ 31

Y. Т. нечасто заносить у район Лонґ-Біч, але коли вже заносить, вона робить усе можливе, щоб оминути Мертву Зону. Це покинутий док завбільшки як маленьке містечко, він видається в бухту Сан-Педро, де старі занепалі міськлави Долини — безладні скупчення дрібних будиночків під азбестовими дахами, які охороняють понурі камбоджійці з помповими дробовиками, — поступово розчиняються в зализаних морською піною пляжах. Найбільше місця займає відповідно названий Термінал-айленд, а оскільки по воді її дошка не їздить, вона може потрапити туди лише спеціальною під’їзною дорогою.

Як і всі Мертві Зони, ця оточена парканом, до якого що кілька ярдів прикручено жовті попереджувальні знаки:

Як і в будь-якому паркані Мертвої Зони, тут купа дірок, місцями загорожу взагалі виламано. Тут хлопчаки, очманівши від природних і штучних гормонів, знаходять місце для ідіотських ритуалів дорослішання. Вони приїздять із міськлавів у тачках з повним приводом, ганяють голою землею, проорюючи довгі вигнуті борозни у покритті, яким намагалися укріпити найпаскудніші ділянки, щоб азбест не вимітало вітром і не відносило на Діснейленд.

Y. Т. відчуває якесь дивне задоволення від того, що ті пацанята ніколи і не мріяли про такий всюдихід, як моторизована коляска Нґ. Він з’їжджає з брукованої дороги навіть не скидаючи швидкості — хіба починає трішки трясти — і врізається в грубу загорожу, наче в пасмо туману, вкладаючи на землю стофутову секцію. Ніч ясна, Зона виблискує неосяжним килимом битого скла й азбесту. Футів за сто від них на спині лежить дохла німецька вівчарка, а зграя мартинів шматує її нутрощі. Земля тут нерівна, і бите скло поблискує й мерехтить — все через масштабну, хоч і безладну, міграцію щурів. Товсті перекачані колеса пацанят із передмістя зі спроектованими на комп’ютері візерунками протекторів зорали глинозем рунами глибоких борозен — ніби таємничі лінії в Перу, про них мама Y. Т. дізналася в Храмі Нового Водолія. Навіть крізь вікна Y. Т. чує поодинокі ляскання чи то хлопавок, чи то пострілів.

А ще вона чує, як Нґ видає ротом ще дивніші звуки. У його вантажівку вбудовано стереосистему, і хоч навряд чи Нґ насправді слухає через неї якусь музику, Y. Т. вловлює майже нечутне шипіння ожилих динаміків, відчуває, як та вмикається.

Вантажівка суне Зоною.

Нечутне шипіння акумулюється в низьке електронне гудіння. Воно не стале, стрибає вгору-вниз, але тримається низько, наче Стерво надумав повикаблучуватися зі своєю бас-гітарою. Нґ постійно змінює напрямок руху, ніби щось шукає, а у Y. Т. складається враження, що тон гудіння підвищується.

Таки підвищується, наростаючи до рівня писку. Нґ гаркає якусь команду, і звук тихшає. Тепер він їде дуже повільно.

— Може, тобі й не доведеться купувати снігу, — бурмоче він. — Скидається на те, що ми натрапили на нічийну ничку.

— Що це за огидний звук?

— Біоелектричний сенсор. Мембрани людських клітин. Вирощені in vitro, тобто у пробірці. Один бік спрямований назовні, другий чистий. Коли чужорідна субстанція пронизує клітинну мембрану і опиняється з чистого боку, її фіксують. Що більше чужорідних молекул, то вищим буде звук.

— Як лічильник Ґайґера?

— Дуже схоже на лічильник Ґайґера, але для речовин, здатних проникати крізь клітинну мембрану.

«Типу яких?» — хоче запитати Y. Т. Але не питає.

Нґ зупиняє вантажівку. Вмикає фари — дуже тьмяні.

Ото зайобистий чувак — завдав собі клопоту встановити окремі тьмяні фари на додачу до всіх яскравих.

Вони дивляться в засипану сміттям яму біля підніжжя крутої гори. Сміття — переважно порожні пивні бляшанки. В центрі ями темніє вогнище, до нього сходяться численні сліди шин.

— О, це так чудово, — коментує Нґ. — Місце, куди молодь приїздить вживати наркотики.

Від такої демонстрації старперства Y. Т. тільки очі закочує. Либонь, цей чувак і пише всі ті антинаркотичні памфлети, які їм роздають у школі. Ніби сам він щосекунди не отримує через трубки мільйони галонів наркоти.

— Не бачу жодних ознак пастки, — продовжує Нґ. — Чому б тобі не спуститися? Глянеш, які наркоманські причандали там розкидано. — Вона дивиться на нього поглядом типу «Що ти сказав?» — За твоїм сидінням маска для захисту від токсинів.

— А які там токсини?

— Дрібнодисперсний азбест від кораблебудівної промисловості. У морських антикорозійних фарбах повно важких металів. І ПХБ теж багато для чого використовували.

— Шикарно.

— Я розумію твою нехіть, але якщо ми зможемо дістати зразок «Снігопаду» в цьому кишлі просто неба, решту місії можна вважати виконаною.

— Ну, хіба так, — скоряється Y. Т. і бере маску. Це величезний протигаз із проґумованого полотна, він повністю закриває їй голову і шию. Спершу важко і незручно, але дизайнер — хай би ким він був — розумів, що й до чого, і вся вага розподілена правильно. У комплекті з протигазом іде пара важких рукавиць, їх вона також натягує. Аж надто великі. Таке враження, що працівники рукавичної фабрики не уявляли, що реальна жінка може носити рукавиці.

Вона зістрибує на склоазбестовий ґрунт Зони, сподіваючись, що Нґ не надумає зачинити дверей і звалити геть, кинувши її тут.

Власне, вона сподівається, що саме так він і зробить. Це була б крутецька пригода.

Хай там як, вона йде просто у центр «кишла просто неба».

Не дуже дивується, побачивши купу використаних підшкірних голок. І кілька дрібненьких порожніх ампул. Піднімає кілька штук, читає написи.

— Щось знайшла? — цікавиться Нґ, коли вона повертається у вантажівку і знімає протигаз.

— Голки. Переважно Гіпонаркоси. Але є кілька Ультраламінатів і кілька двадцять п’ятих Москітів.

— Що все це означає?

— Гіпонаркоси можна купити в будь-якому «Купи-й-лети», їх називають іржавками, бо дешеві й тупі. Вважається, що це голки для чорних злидарів, хворих на діабет і торчків. Ультраламінати і Москіти — це топчик, продаються лише біля понтових міськлавів, колють не так боляче і кращі на вигляд. Знаєш, ергономічні поршні, модні кольори.

— Що вони кололи?

— Сам подивись, — радить Y. Т. і простягує Нґ ампулку. Тоді до неї доходить, що він не може повернутися й глянути.

— Де його тримати, щоб тобі було видно?

Нґ наспівує пісеньку. Зі стелі вантажівки витягується роботизована рука, впевнено бере з її долоні ампулу, крутить і ставить перед відеокамерою на торпеді. Надрукована на машинці наліпка лаконічна: «Тестостерон».

— Ха-ха, фальшива тривога. — Вантажівка раптово шарпається і рушає вглиб Мертвої Зони.

— Не хочете розказати, що відбувається? — питає Y. Т. — Раз уже я реально мушу працювати в цьому прикиді?

— Клітинні мембрани, — пояснює Нґ. — Детектор знаходить будь-які хімікати, здатні проникати крізь клітинні мембрани. Тож ми, ясна річ, приблукали до джерела тестостерону. Хибний слід. Дивовижно. Бачиш, наші біохіміки живуть схимницьким життям, вони й подумати не можуть, що на світі є достатньо відбиті люди, щоб вживати гормони замість наркотиків. Дивина та й годі!

Y. Т. усміхається сама до себе. Їй реально подобається жити у світі, де хтось типу Нґ може чудуватися зі стилю життя когось іншого.

— То що шукаємо?

— «Снігопад». А замість нього ми знайшли «Кільце Сімнадцяти».

— «Снігопад» — це наркота, яку продають в маленьких трубочках, — коментує Y. Т. — Я точно знаю. А що таке «Кільце Сімнадцяти»? Один із відбитих рок-гуртів, які нині слухають дітлахи?

— «Снігопад» проникає крізь мембрани мозкових клітин і потрапляє просто в ядро, де зберігається ДНК. Для цього завдання ми розробили детектор, який допоможе знайти в повітрі речовини, здатні проникати крізь стінки клітин, але не врахували, що тут будуть розкидані купи порожніх ампул від тестостерону. Всі стероїди — штучні гормони — мають однакову базову структуру, кільце із сімнадцяти атомів, воно — як чарівний ключ — дозволяє їм проникати крізь стінки клітин. Тому стероїди в людському тілі поводяться настільки потужно і можуть проникати глибоко в клітину, в саме ядро, буквально змінити її функціонал. Загалом кажучи, з детектора толку нема. Партизанський підхід не спрацював, тому повертаємося до початкового плану: ти купуєш «Снігопад» і викидаєш його на вітер.

Останній пункт Y. Т. розуміє не до кінця, але на якийсь час затикається, бо, на її думку, Нґ треба уважніше стежити за дорогою.

За межами тої реально стрьомної місцини Мертва Зона — переважно пустка, поросла сухими поруділими бур’янами і завалена горами металевого непотребу. Де-не-де здіймаються купи різноманітного лайна — вугілля, шлак, кокс, окалина і всяке таке.

Щоразу, повертаючи за ріг, вони натикаються на маленькі овочеві плантації, на яких гнуть спини азіати чи південноамериканці. У Y. Т. складається враження, що Нґ радо їх переїхав би, але останньої миті завжди передумує і круто звертає, щоб об’їхати.

На широкій латці рівної землі якісь іспаномовні чорнюки грають у бейсбол, замість баз використовуючи круглі кришки п’ятдесятип’ятигалонових кеґів. По краях поля запарковано з пів десятка старих чортопхайок з увімкненими фарами — для освітлення. Тут є і бар, обладнаний у старому домі на колесах, підписаний графіті: МЕРТВА ЗОНА. Поруч — ціле поле іржавих залізничних колій, всіяне заблукалими вантажними вагонами, поміж шпалами ростуть мексиканські кактуси. Один із вагонів перетворили на франшизу «Райські брами Преподобного Вейна», і центроамериканці євангельського віросповідання стоять у черзі за спокутою, сурмлять глосолялії перед неоновим Елвісом. Франшиз Храму Нового Водолія у Мертвій Зоні нема.

— Складська зона не така забруднена, як перша локація, — втішає її Нґ. — Тож хай ти не зможеш скористатися протигазом, тобі нічого особливого не загрожує. Єдине — відчуєш запах Холодцю.

Y. Т. не відразу сприймає цей новий феномен: Нґ використовує вуличну назву речовини з контрольованим розповсюдженням.

— Тобто фреону?

— Так. Чоловік, діяльність якого ми тут розслідуємо, горизонтально диверсифікований. Тобто він барижить цілою низкою різних речовин, але починав із фреону. Він найбільший оптовик-ретейлер Холодцю на всьому Західному узбережжі.

Нарешті до Y. Т. доходить. Вантажівка Нґ кондиційована, і там не якийсь безпонтовий кондиціонер із захистом озону, там реальний агрегат, важкий метал, один із надпотужних кондиціонерів Frigidaire, що під час роботи здіймають полярну бурю. І він, певно, жере фреон в незміримих кількостях.

Але, як не крути, цей кондиціонер є частиною тіла Нґ. Y. Т. катається з єдиним у світі фреоновим торчком.

— І ви затарюєтесь Холодцем у цього мужика?

— Затарювався. Але на майбутнє я домовився з деким іншим.

Дехто інший. Мафія.

Вони наближаються до берега. Десятки довгих і вузьких одноповерхових складів паралельними лініями тягнуться до води. З цього боку до всіх їх веде одна дорога. Поміж будівлями пролягли менші доріжки, аж туди, де раніше були причали. Де-не-де валяються покинуті тракторні причепи. Нґ вивертає з під’їзду в невеличкий закапелок, частково схований за старою електростанцією із червоної цегли та стосом проржавілих вантажних контейнерів. Він розвертає вантажівку, так що вона дивиться носом назовні, буцім готується їхати звідси дуже швидко.

— У контейнері перед тобою лежать гроші.

Y. Т. перевіряє бардачок і знаходить товсту паку потертих, засмальцьованих трильйонних купюр. Еди Мізи[56].

— Господи, ви що, не могли взяти трохи Ґіпперів? Це ж грубезна пачка!

— Кур’єр радше розрахувався б саме такими купюрами.

— Тому що ми всі дрібна шваль, так?

— Без коментарів.

— Скільки тут, квадрильйон доларів?

— Півтора квадрильйона. Інфляція, сама розумієш.

— І що я маю робити?

— Четвертий склад ліворуч. Коли купиш трубку, підкинь у повітря.

— А потім?

— Про все інше подбають.

Щодо цього у Y. Т. є певні сумніви. Ну, але якщо в неї виникнуть проблеми, завжди можна помахати жетонами.

Поки Y. Т. зі скейтом у руках вилазить із вантажівки, Нґ видає якісь нові звуки. Вона чує, як щось ковзає і клацає, резонуючи з усім корпусом, як оживає машинерія. Озирнувшись, вона бачить, що сталевий кокон, який звисав зі стелі, розкрився. Під ним — складаний мініатюрний гелікоптер. Його гвинт розкривається, наче крила метелика, що вилазить із лялечки. На боці гелікоптера написано: ЖНЕЦЬ БУРІ.