Снігопад

Розділ 21

Y. Т. починає підозрювати, що все пообіддя калататиметься на трасі, як лайно в ополонці. Вона завжди їде вгору по шосе Гарбор, яке веде із середмістя у Комптон, але в тих місцях настільки рідко користуються з’їздами, що навіть ями позаростали перекотиполем — а своїм ходом вона в Комптон нізащо не поїде. Треба загарпунити когось великого і швидкого, вона не може навіть скористатися звичним прийомом — замовити піцу до місця призначення і загарпунити доставку, — бо жодна мережа не працює з тим районом, тож доведеться зупинитися на з’їзді і годинами чекати годящу тачку. Як лайно в ополонці.

Їй страшенно не хочеться доставляти цю посилку, але франшиза дуже хоче, щоб це зробила саме вона. Дуже-дуже хоче, вони платять такі грубі гроші, що аж не віриться. Напевне, в пакунку ціла купа якоїсь нової потужної наркоти.

Але й це дивує менше, ніж те, що стається потім. Іде вона собі по шосе Гарбор, наближається до потрібного з’їзду, загарпунивши вантажівку, що мчить кудиcь на південь. За чверть милі від з’їзду повз неї пропливає побитий кулями чорний олдсмобіль, блимаючи правим поворотником. Прямує на з’їзд. Надто добре, щоб бути правдою. Але олдсмобіль то й олдсмобіль.

Вона з’їжджає слідом за пихатим седаном, водночас намагаючись розгледіти водія у дзеркалі заднього огляду. Це бос франшизи, той самий, що, власне, і платить геть божевільні гроші за виконання цієї роботи.

Його вона зараз боїться навіть більше за Комптон.

Псих, мабуть. Або вклепався у неї. Якийсь дурнуватий любовний сюжет.

Але тепер пізно, вона залишається з ним, шукаючи якогось шляху, аби вирватися з цього гнилого спаленого району.

Вони під’їжджають до великого і загрозливого блокпосту Мафії. Він витискає педаль газу до межі, розігнавшись, як на погибель — Y. Т. бачить, що він цілиться просто у франшизу. Останньої секунди він розвертає машину і вилітає на узбіччя.

Краще їй прислужитися він і зумисно не зміг би. Вона відчіпляється одразу після ривка, останнього заряду енергії, пропливає блокпост на безпечній і розумній швидкості. Вартові тримають стволи дулами догори і лише повертаються глянути на її задок, коли вона котиться повз.

Франшиза «Нова Сицилія» у Комптоні — моторошне видовище. Справжнє джемборі «Мафіозної Молоді», цей молодняк тупіший навіть за тих, що живуть у міськлаві «Мормонський Дезерет[34]». Хлопці носять дурнуваті чорні костюми, дівчата — ніби глазуровані безцільною фемінністю. Власне, дівчатам не можна вступати до «Мафіозної Молоді», їм доводиться бути членкинями організації «Дівчата-помічниці» та подавати мигдальне печиво на срібних тарілочках. «Дівчата» — надто хороше слово для цих організмів, воно ставить їх зависоко на еволюційній шкалі — вони й до «крихіток» не дотягують.

Кур’єрка рухається надто швидко, тож закладає крутий поворот, випускає підніжки, переносить на них вагу і різко гальмує, здійнявши хвилю пилюки і дрібних камінців. Курява затьмарює лискучі туфлі кількох Мафіозних Молодиків, котрі ошиваються на вході, хрумають якісь безпонтові італійські ласощі та прикидаються дорослими, осідає на білих панчохах-сіточках мафіозних протокрихіток. Y. Т. злітає з дошки, але останньої миті примудряється відновити рівновагу. Тупає у край дошки ногою — та підстрибує в повітря на чотири фути, швидко обертаючись навколо своєї осі, й опиняється просто під пахвою Y. Т., надійно притиснута ліктем. Спиці смартколіс втягуються, зараз колеса не набагато більші за ступиці. Зрештою вона кріпить «Магна-Пун» у спеціальному роз’ємі на дні дошки, і все її спорядження стає надзвичайно компактним.

— Y. Т., — сповіщає вона. — Молода, швидка, жіночого роду. Ну і де, в сраці, той Енцо?

Хлопчики вирішують поводитися з Y. Т. «по-дорослому». Самці цього віку зазвичай схильні натягувати одне одному білизну і бухати до алкогольної коми, але в присутності особи жіночої статі вони вмикають «дорослість». Це геть тупо. Один із них робить маленький крок уперед, вклинюється у простір між Y. Т. і найближчою прототьолкою.

— Ласкаво просимо в «Нову Сицилію», — вітається. — Чим можу бути корисний?

Y. Т. глибоко зітхає. Вона цілком незалежна фізична особа-підприємиця, а ці люди намагаються перед нею понтуватися.

— Доставка для якогось Енцо. Знаєте, я хочу пошвидше звалити з цього району.

— Зараз це хороший район, — ображається МаМол. — Потусуйся тут трохи, може, навчишся хороших манер.

— Покатайся по Вентурі на скейті в годину пік. Може, дізнаєшся щось про свої внутрішні гальма.

МаМол сміється, типу, ну, якщо не хочеш по-доброму... Показує на двері.

— Чоловік, з яким ти хочеш поговорити, там. Не знаю, правда, чи захоче він з тобою говорити.

— Бляха, та він мене сам покликав!

— Він проїхав через усю країну, щоб побути з нами, — каже хлопець. — І нас йому, здається, досить.

Всі інші МаМоли щось бурмочуть і згідно кивають головами.

— Чого ж ви тоді стовбичите надворі? — цікавиться Y. Т., заходячи досередини.

У франшизі всі на диво розслаблені. Дядечко Енцо виглядає достоту так само, як на зображеннях, тільки що трохи більший, ніж очікувала Y. Т. Він сидить за столом, грає у карти ще з кількома чоловіками в похоронних костюмах. Курить сигару і гріє руками філіжанку еспресо. Мабуть, стимуляторів забагато не буває.

Тут ціла мобільна система життєзабезпечення Дядечка Енцо. На столі поряд стоїть похідна еспресо-машина. Біля неї — бюро, у відчинених дверцятах видно великий пакет із фольги, фірмовий — італійське обсмаження, водна декофеїнізація — і коробку гаванських сигар. У кутку сидить химера, оснащена більшим-за-звичайний ноутбуком, щось бурмоче собі під носа.

Y. Т. піднімає руку, відпускає скейт і ловить його на льоту. Перехоплює долонею за дошку, колесами догори, і так підходить до Дядечка Енцо, знімаючи доставку з плеча.

— Джино, коли твоя ласка, — Дядечко Енцо киває на пакунок. Джино ступає крок уперед і забирає посилку.

— Мені потрібен підпис, — повідомляє Y. Т. Чомусь вона вирішила не називати його «чувак» чи «мужик».

Джино на мить відволікає її увагу, і зненацька Дядечко Енцо підходить упритул і ловить її правицю лівою рукою. На тильному боці кур’єрських рукавичок є маленьке відкрите місце — саме достатньо для губ. Він залишає на руці Y. Т. поцілунок. Поцілунок теплий і вологий. Не мокрий і вульгарний, але й не стерильний та сухий. Цікаво. Цей дядько просто випромінює впевненість. Господи, який же він... ладний! Гарні губи. Такі тугі, міцні губи, а не желейні та пухкі, як у п’ятнадцятирічного хлопчиська. Від Дядечка Енцо ледь пахне ароматами цитрусу і тютюну. Щоб відчути цей запах, треба стояти до нього впритул. Він височіє над нею, зупинившись на шанобливій відстані, і тільки блимає з-під зморшкуватих старечих повік.

Дуже мило.

— Словами годі передати, як я хотів зустрітися з тобою, Y. Т.

— Драстуйте, — відповідає вона. В її голосі значно більше радості, ніж вона любить виказувати. І додає: — Шо ж у тому пакеті настільки в біса цінного?

— Геть нічого, — зізнається Дядечко Енцо. Його усмішка зовсім не зверхня, радше присоромлена, типу, так незручно, що ми зустрілися за подібних обставин. — Це все іміджеві питання, — пояснює, спроквола відмахуючись рукою. — Для такого чоловіка, як я, існує небагато способів познайомитися з такою дівчиною, як ти, і не заробити при цьому паскудного іміджу в ЗМІ. Дуже тупо, але мусимо зважати на це.

— То чого ви хотіли зустрітися зі мною? Щось треба доставити?

Присутні в кімнаті сміються.

Той сміх трохи бентежить Y. Т, нагадуючи, що вона працює на публіку. На мить її очі відриваються від Дядечка Енцо.

Дядечко Енцо це помічає. Його усмішка на геть непомітну часточку тоншає, і якусь мить він вагається. Саме цієї миті всі присутні підводяться і прямують до виходу.

— Можеш мені не вірити, — каже він, — але я просто хотів подякувати за піцу, яку ти доставила кілька тижнів тому.

— Чого б я мала не вірити? — питає Y. Т. Їй аж ніяково слухати, як він говорить настільки дивні та приємні речі.

Дядечкові Енцо, мабуть, також дивно.

— Думаю, з усіх людей саме ти без проблем знайдеш причину.

— То ви, — цікавиться вона, — розважаєтеся тут із мафіозною молоддю?

Дядечко Енцо дивиться на неї промовистим поглядом, типу, думай, що кажеш. Але вже за секунду після першого переляку вона починає сміятися, бо це все награно, це він жартома її шпетить. Він усміхається, демонструючи тим самим, що їй можна сміятися.

Y. Т. навіть не пригадує, коли її востаннє так затягувала розмова. Чому не всі люди такі, як Дядечко Енцо?

— Так, подивимося, — старий підводить очі до стелі, прочісуючи блоки пам’яті. — Я вже дещо про тебе знаю. Тобі п’ятнадцять, ти мешкаєш у міськлаві в Долині разом із мамою.

— Я про вас теж дещо знаю, — похваляється Y. Т.

Дядечко Енцо сміється.

— Повір, значно менше, ніж тобі здається. Скажи, а що мама думає про твою кар’єру?

Як мило, що він вживає слово «кар’єра».

— Вона мало що про це знає... або не хоче знати.

— Скоріш за все, ти помиляєшся, — не погоджується Дядечко. Він каже це доволі приязним тоном, не намагається перебити, абощо. — Ти не повіриш, наскільки вона добре поінформована. Втім, це я кажу зі свого досвіду. Ким працює твоя мама?

— Вона працює на федералів.

Дядечко Енцо, схоже, вважає, що це дуже цікава інформація.

— А її доця розвозить піцу для «Нової Сицилії». І що ж вона робить у федералів?

— Щось таке, про що мені не можна знати, щоб я не розпатякала. Вона часто проходить перевірку на поліграфі.

Дядечко Енцо, здається, чудово все розуміє.

— Так, у федералів це буває.

Западає тиша, в яку можна вклинити репліку.

— Та капець якийсь, — скаржиться Y. T.

— Робота на федералів?

— Перевірки на поліграфі. Їй на руку накладають таку штуку, для вимірювання тиску.

— Сфігмоманометр, — сухо пояснює Дядечко Енцо.

— І після нього в неї на руці постійно синці. Навіть не знаю чому, але мені здається, що це якийсь капець.

— Бо так воно і є.

— І по всьому будинку «жучки». Тому коли я вдома — що б я не робила, — мене точно хтось підслуховує.

— Так, ситуація знайома, — погоджується Дядечко Енцо. Обоє сміються.

— Маю запитання, яке завжди хотів поставити кур’єру. Я вашу братію досі бачив тільки з вікна лімузина. Власне, якщо мене ловить кур’єр, я завжди прошу Пітера, свого водія, не надто старатися його скинути. А запитання в мене ось яке — ти з голови до п’ят у захисному костюмі. То чому не носиш шолома?

— У костюмі є спеціальна подушка, вона надувається, якщо падаєш, так що голова в безпеці. Крім того, в шоломі незручно. Кажуть, він не впливає на слух, але насправді впливає.

— Ти на роботі настільки покладаєшся на слух?

— Ясне діло.

Дядечко Енцо киває.

— Я так і думав. Ми так само почувалися, наш загін у В’єтнамі.

— Чула, що ви були у В’єтнамі, але... — вона мовкне, відчуваючи небезпеку. — Проте думала, що то все балачки.

— Ні, я справді там був. Міг відкосити, якби схотів, але зголосився добровольцем.

— Ви добровольцем поїхали у В’єтнам?

Дядечко Енцо сміється.

— Саме так. Єдиний хлопець з усієї родини.

— Але чому?

— Подумав, що там безпечніше, ніж у Брукліні.

Y. Т. сміється.

— Невдалий жарт, — кається Дядечко Енцо. — Я зголосився, бо мій батько не хотів, щоб я зголошувався. А я хотів його побісити.

— Справді?

— Звісно. Я роками вигадував нові способи його дістати. Зустрічався з чорними. Відрощував довге волосся. Курив траву. Але вершина всього, моє найбільше досягнення — більше навіть, ніж пробите вухо, — це зголошення на службу у В’єтнам. Але довелось вдаватися до крайніх заходів.

Очі Y. Т. блукають поміж зморшкуватими мочками вух Дядечка Енцо. У лівій мочці ледь видніється маленький цвяшок з діамантом.

— Що за крайні заходи?

— Усі знали, хто я такий. Сорока на хвості розносить, сама розумієш. Якби я пішов у Збройні сили, то осів би десь у штабі, заповнював би бланки просто у Форті Гамільтон, тут, у Бензон-герсті. Натомість я потрапив до загону спецпризначення і зробив усе, щоб опинитися у самому пеклі, — він сміється. — І це спрацювало. Але то вже у мене старечий маразм. Я ж намагався зрозуміти, що там і як із шоломами.

— Ага.

— Нашим завданням було тихенько пробиратися джунґлями, щоб нас, бува, не підловили шустрі хлопці з великими — більшими за себе — пушками. Непомітні хлопці. І нам також доводилося покладатись на слух, як і вам. І знаєш що? Ми ніколи не вдягали шоломів.

— Ті самі причини?

— Абсолютно. Ті шоломи вух не прикривали, але якимось чином впливали на саму здатність чути. Досі думаю, що вижив тільки тому, що ходив із непокритою головою.

— Це дуже круто. І реально цікаво.

— Хоча, здавалося б, за стільки часу проблему можна було б і вирішити.

— Ага, — вже самохіть підтакує Y. Т. — Дещо лишається незмінним.

Дядечко Енцо закидає голову і щиро регоче. Зазвичай Y. Т. такі штуки неслабо дратують, але Дядечко Енцо наче просто розважається, не дуже дбаючи про її поведінку.

Y. Т. хоче запитати, як же сталося, що він перейшов від бунту і несприйняття до керівництва родинною справою. Не запитує. Але Дядечко Енцо відчуває, що це має бути наступна природна тема для розмови.

— Іноді аж цікаво, хто прийде після мене, — продовжує. — О, в нашому молодшому поколінні є ціла плеяда гідних хлопців. Але далі — не знаю... Певно, старі люди люблять передчувати кінець світу.

— У вас же мільйони тих, із Мафіозної Молоді, — дивується Y. Т.

— Усім їм судилося носити блейзери і шарудіти паперами десь по передмістях. Ти не маєш до таких людей поваги, Y. Т., бо ще молода і самовпевнена. Я також не маю до них поваги — бо вже старий і мудрий.

Почути, як таке каже Дядечко Енцо — нефіговий шок, але Y. Т. не шокована. Це прозвучало, як цілком резонна заувага з вуст її розважливого приятеля, Дядечка Енцо.

— Ніхто з них нізащо б не погодився на те, щоб йому в джунґлях відстрелили ноги — і тільки задля того, аби подратувати свого старого. Немає в них жилки, всі якісь безживні та втомлені.

— Це сумно, — киває Y. Т. Краще сказати так, ніж відкрито їх гнобити, як хотілося спершу.

— Що ж, — каже Дядечко Енцо. Це саме те «що ж», яке знаменує початок кінця розмови. — Я хотів було надіслати тобі троянди, але такі витребеньки тебе, мабуть, не цікавлять?

— Ой, ні, та я не проти. — Сама собі вона здається жалюгідно слабкою.

— Ось дещо ліпше, раз уже ми товариші по зброї. — Він послаблює краватку і комір, сягає рукою в сорочку, дістає дешевий сталевий ланцюжок, із якого звисають кілька проштампованих сріблястих жетонів. — Це мої старі особові жетони, роками їх не знімав, надто звик до них. Я буду неймовірно щасливим, якщо тепер ти їх носитимеш.

Намагаючись погамувати тремтіння у піджилках, Y. Т. вдягає ланцюжок із жетонами, ті дзеленькають об її комбінезон.

— Краще заховай усередину, — радить Дядечко.

Вона опускає їх у потаємне місце поміж грудей. Метал досі гріє теплом Дядечка Енцо.

— Дякую.

— Це так, для забави, — пояснює він. — Але якщо коли-небудь ти потрапиш у скрутне становище, покажи ці жетони будь-кому, хто захоче тебе скривдити, — їхні наміри дуже швидко зміняться.

— Дякую, Дядечку Енцо.

— Шануйся. Пильнуй маму. Вона тебе любить.