Снігопад

Розділ 35

«Земля» матеріалізується, велично обертаючись просто перед обличчям. Хіро простягає руку і береться за неї, повертає так, що перед ним опиняється Ореґон. Наказує «Землі» прибрати хмари, і вона слухняно відкриває перед ним незатуманений вид на гори і море.

Просто там, за кількасот миль від узбережжя Ореґону, із поверхні води проростає зернистий фурункул. Можна назвати його нагноєнням — це буде влучно. Зараз цей фурункул за кількасот миль від Асторії, рухається на південь. Тепер зрозуміло, чому кілька днів тому Хуаніта їздила в Асторію: хотіла потрапити на Пліт. А от нащо — можна тільки здогадуватися.

Хіро зводить погляд, фокусується на «Землі», збільшує картинку. Зображення переходить від оглядових світлин, знятих із геосинхронних супутників, до реально якісних картинок з малої висоти, які в комп’ютери ЦРК завантажує цілий флот птахів-шпигунів. Він дивиться на мозаїку зображень, знятих щонайбільше кілька годин тому.

Довжина Плоту — кілька миль. Його обриси постійно змінюються, але коли робили ці фото, форма Плоту нагадувала дуже товсту нирку; він намагався бути літерою V, спрямованою гострим кутом на південь, ніби журавлиний ключ, але в цій системі стільки шуму, все настільки аморфне і неорганізоване, що нирка — найближча можлива форма.

Посередині два величезні з’єднані докупи кораблі: «Ентерпрайз» і нафтовий танкер. Навколо цих двох левіафанів купчаться ще кілька чималих суден, грона контейнеровозів і суховозів. Ядро.

Усе інше — дрібнота. Де-не-де видніються викрадені яхти і списані рибальські траулери, але більшість посудин Плоту — просто посудини. Прогулянкові яхти, сампани, звичайні корита, дау, дінґі, рятувальні плоти, плавучі будинки, самопальні конструкції, зроблені з наповнених повітрям нафтових барил і плит пінопласту. Добра половина тутешніх матеріалів узагалі непридатна для будування кораблів, це просто мішанка канатів, кабелів, дощок, сітей та іншого лайна, скрученого і прилаштованого поверх перших-ліпших плавучих уламків.

І посеред усього цього сидить Л. Боб Райф. Хіро точно не знає, що той робить, не знає, як це стосується Хуаніти. Але час піти і дізнатися.

Лаґерквіст стоїть на краю «Центру торгівлі мотоциклами Марка Нормана 24/7», чекає на доставку, аж раптом на тротуарі з’являється чоловік із мечами. Пішохід в Л. А. — дуже непересічне видовище, значно рідкісніше, ніж людина з мечами. Але це приємне видовище. Тому, хто під’їздить до дилерського центру мотоциклів на машині, за означенням складніше нав’язати якусь покупку. А пішохід — легка здобич.

— Скотт Вілсон Лаґерквіст! — гукає хлопець звіддалік, він за п’ятдесят футів і наближається. — Як життя?

— Чудесно! — продовжує Скотт. Це було трохи несподівано. Не може згадати ім’я чувака, і це проблема. Де ж він бачив його раніше?

— Радий бачити! — каже Скотт, підбігаючи, і бадьоро потискає хлопцеві руку. — Я тебе не зустрічав, відколи... ем...

— Мізинчик на місці? — питає хлопець.

— Мізинчик?..

— Так. Марк. Марк Норман. Мізинчиком його називали в коледжі. Думаю, зараз він цього прізвиська не любить — коли керує десятком дилерських центрів, трьома «Маками» і Голідей-інн?

— Я не знав, що містер Норман ще й фаст-фудом займається.

— А от же ж! Тримає три франшизи в районі Лонґ-біч. Власне, він там співвласник за договором з обмеженою відповідальністю. Він сьогодні тут?

— Ні, він у відпустці.

— А, справді. На Корсиці. Аяччо-Гаятт. Кімната 543. Точно, геть про це забув.

— А ви просто зайшли привітатися чи...

— Не. Я хочу купити мотоцикла.

— Ага. А який саме мотоцикл ви шукаєте?

— Може, щось із нових «Ямах»? Зі смарт-колесами нового покоління?

Скотт мужньо всміхається, намагаючись не виказати виразом обличчя жахливого факту, який збирається зараз озвучити.

— Я знаю модель, яка ідеально вам підійде. Але, на жаль, мушу повідомити, що наразі її в нас нема.

— Нема?

— Нема. Це найновіша модель. Її ні в кого нема.

— Точно? Бо одну таку ви замовляли.

— Замовляли?

— Так. Місяць тому. — Раптом хлопець витягує шию, зазираючи понад плече Скотта на дорогу. — Ну от, про вовка промовка — а вовк у хату. — До входу під’їздить автопричеп «Ямаха» з вантажем нових мотоциклів.

— Мотоцикл у вантажівці, — повідомляє Скотту. — Якщо дасте якусь візитівку, я перепишу ідентифікаційний номер з корпуса, щоб ви точно не переплутали.

— Це те спецзамовлення, яке робив містер Норман?

— Знаєте, він казав, що замовляє його суто як демонстраційну модель. Але ви ж бачите, як він на мене дивиться?

— Звісно, сер. Чудово бачу.

Ясна річ, байк вивантажують з кузова, він саме такий, як описано, аж до колористики (повністю чорний) і серійного номера. Чудовий байк. Він привертає увагу, навіть якщо його просто припаркувати — продавці кинули свої чашки з кавою і познімали ноги зі столів тільки для того, щоб вийти на нього глянути. Мотоцикл схожий на чорну наземну торпеду. Привід, ясна річ, двоколісний. Колеса такі прокачані, що це вже й не колеса... вони нагадують велетенські важковагові версії смарт-коліс, які зазвичай чіпляють на скейтборди, незалежні телескопічні спиці з дебелими фрикційними накладками на кінцях. Спереду, з носового конуса мотоцикла, звисає сенсорний блок, який моніторить дорожні умови, вирішує, куди яку поставити спицю, наскільки її витягнути, як повернути накладку для максимального зчеплення. Контролює цей комплекс БІОС — Базова Інтегрована Операційна Система — бортовий комп’ютер із пласким дисплеєм, вмонтованим у панель бензобака. Кажуть, що ця крихітка витискає сто двадцять миль на гравієвій дорозі. БІОС автоконектиться до погодної мережі ЦРК, так що байк сам знає, коли чекати опадів. Аеродинамічний кожух дуже гнучкий, він розраховує найефективнішу форму для поточної швидкості вітру, відповідно змінює свою кривизну, огортає водія, як гімнастка-німфоманка.

Скотт думає, що цей хлопець зараз просто піде геть з мотоциклом в руках, забравши в дилера інвойс — раз уже він друг і довірена особа містера Нормана. Жоден справжній продавець не зможе спокійно виписати контракт на продаж такої знадливої тварюки, як ця «Ямаха», з розрахунком через інвойс. Якусь хвилину він вагається. Гадає, що з ним буде, якщо все це якась помилка.

Хлопець уважно дивиться на нього, здається, відчуває його нервозність, ніби чує, як калатає Скоттове серце, і останньої миті таки попускається, розщедрюється — Скотт любить людей, які не шкодують грошей, — і вирішує докинути кількасот Конґ-баксів поверх інвойса, щоб Скотту дісталися більші комісійні з оборудки. По суті, дає йому чайові.

А тоді — вишенька на торт — в «Байкер-шопі» хлопцеві зриває дах. До останньої клепки. Він купує повний комбез. Усе. Першокласне. Повний чорний комбінезон, який огортає все тіло — від пальців на ногах до шиї, з куленепробивною тканиною, яка дозволяє шкірі дихати, та ще ж вона в потрібних місцях підбита пластинами бронегелю, а довкола шиї обкладена повітряними подушками. Навіть фанати техніки безпеки не запарюються шоломами, коли на них такий шмот.

І, щойно він з’ясував, як прикріпити мечі поверх комбінезона, збирається рушати.

— Мушу сказати, — каже Скотт, коли хлопець сідає на свій новий байк, поправляє мечі, а тоді робить із БІОСом щось геть не передбачене інструкцією, — виглядаєте ви просто нев’їбенно круто.

— Дякую. — Повертає ручку один-єдиний раз, і Скотт відчуває, хоч і не чує, всієї потужності машини. Ця лялечка така потужна, що не витрачає зайвої енергії на шум. — Привіт племінничці, — кидає вершник і відпускає гальма. Спиці витягуються і втягуються, байк стрімко рушає вперед, наче підстрибує на електричних лапах. Він проноситься паркінгом сусідньої франшизи Храму Нового Водолія і вилітає на дорогу. Минає секунда — і хлопець із мечами перетворився на цятку на обрії. А тоді зник. У північному напрямку.